Паралітиком назвав наш народ Франко, а є в тих словах не лиш поетичний висказ, але й ствердження величезної ваги факту нашої суспільної будови: ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважніших функцій національного життя — нема в нас свого міста.

Страшно помстився той дефект на нас під час останніх наших визвольних змагань, коли зайшла потреба наглої мобілізації національної стихії, а коли осередки цеї стихії — міста, були в руках чужинців.

Пригадаймо собі з історії, коли ще наші міста були наші, за Хмельницького або Мазепи, — як то нелегко було чужинцеві посуватися в наш край; як то доводилося брати одне містечко за другим, як то в Батурині або і в інших городах, ставляло населення чоло цілим арміям, затримуючи їх просунення в наші території; як то, немов сіткою тою, вкривали наші міста нашу землю, а передертися крізь неї не так то легко було.

І як же ж інакше було тепер, в останні роки! Правда, і тепер займали ми столиці наші, але опанували їх не автохтонні міські українські елементи, лише дооколичні селяни, що в австрійськім чи російськім однострою припадково опинились тоді в них чи біля них. А вже опанування Києва в 1918 в грудні і в 1919 — це був просто «марш на Київ» селян, що входили в ворожий і чужий їм осередок. Се було щось подібне до пізніших «маршу на Рим» фашистів або «маршу на Бухарест» зараністів. Лише що, знов таки, через ворожість нам нашого міста — тамті в своїх столицях утрималися, ми ж їх покинули. Тамті билися з ворожими партіями своєї нації, ми з чужинцями.

А хоч б и й в «мирні» часи! Коли міста наші приймали український вигляд? Тільки під час мирної інвазії дооколичного сільського елементу, як це буває напр. під час сокільських або просвітянських з’їздів. Міста як такі, лишалися чужинецькими острівцями серед нашого моря, але острівцями, що над тим морем панували.

І то власне цікаве, що перешкодою організації національної стихії були чужі міста не лиш під час народного зриву, не лиш під час наглої мобілізації. І під час повільної, ступневої організації народу — економічної, політичної чи культурної — місто відігравало першорядну роль: коли своє — цю організацію надзвичайно полегшувало, коли чуже — її утруднювало або зовсім гамувало. І то однаково: чи тоді, коли перепроваджується сю організацію нації (як є тепер) в рамах держави чужої, чи коли мається власну державу (як було 1917 або під час гетьманщини 1918, коли, не кажучи вже про жидів, всі оті «Протофіси» і «Суозіфи» в наших містах страшенно шкодили організуванню української стихії в одне свідоме ціле. Звідки ця сила міста?