Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Що дає силу нації?
Написав Олег Баган   
Вівторок, 05 липня 2016, 13:54

(Дмитро Донцов про націософію Лесі Українки)

Серед усієї драматичної спадщини Лесі Українки, мабуть, два твори – «Три хвилини» (1906) і «Адвокат Мартиян» (1913) – чомусь приваблювали до себе увагу дослідників найменше. Як не дивно, але навіть у багатьох монографіях про письменницю чи бодай розлогих есеях автори або обминали ці твори, або присвячували їм буквально кілька речень аналізу. Друга проблема щодо цих все-таки маленьких шедеврів Лесі Українки – це часто завужене, або й хибне трактування їхньої проблематики і концепції. Тому вельми цікаво, що Дмитро Донцов (1883 – 1973), який майже усе життя активно писав про творчість своєї улюбленої літераторки, присвятив цим творам доволі великі есеї у період свого повторного перебування на еміграції: «Сила крови (Три хвилини» Лесі Українки»)» («Вісник» (Ньо-Йорк). – 1951 р.) і «Конфлікт поколінь» («Адвокат Мартиян» Лесі Українки)» («Вісник» (Ньо-Йорк). – 1954 р.). Очевидно, що він вважав їх ключовими у спадщині письменниці, бо загалом окремим її творам не присвячував есеїв, радше прагнучи охопити цілісно естетику й ідеологію великої авторки.

Зроблений нами нижче вибірковий огляд основних праць в галузі лесезнавства, як класичних, так і сучасних, виявив вже оцінену нами закономірність в інтерпретаціях: обминання аналізу, або неточне і неповне розуміння філософської, власне, націософської і культурологічної, проблематики цих драматичних сцен. Наприклад, М.Зеров у знаменитій студії «Леся Українка» (1924) цілком не інтерпретує названі твори [12]. Перед ним М.Євшан так само обминув їх у своїх трьох емоційних есеях про Лесю Українку [7,8,9]. М.Драй-Хмара присвятив рівно один абзац діалогу «Три хвилини», в якому лаконічно показав проблематику твору, не занурюючись в його філософію [6]; про проблематику «Адвоката Мартияна» сказав більше і зробив такий висновок: «В «Адвокаті Мартияні» змальовано боротьбу світоглядів двох поколінь – батьків і дітей. Леся Українка стоїть на боці батьків… Ідеалом її є Мартиян, самовідданий робітник повсякденного життя. Драматична поема «Адвокат Мартиян» – це гімн непомітному, скромному, але великому і важкому подвигові самозречення в ім’я сім’ї» [6, с.140]. Науковець однозначно робить ідеальним героєм Мартияна і зовсім ігнорує постать Ардента, на якій концентрує свою концепцію аналізу Д.Донцов.

Спробу глибшого потрактування «Адвоката Мартияна» зробив Б.Якубський, який, правда, вже відчутно залежав від радянських ідеологічних кліше. Він запропонував, хоч дещо запрямолінійно, той висновок, що поетеса в образі Мартияна вивела узагальнений тип «українських інтелігентів-партійців, що не здібні були до найменшої революційної дії» [16, с.130]. Критик вважав, що загалом авторка стояла на боці молоді, дітей адвоката – Аврелії і Валента, які бунтують проти Мартиянової суворої покірності і вперто вичікувальної життєвої позиції. Однак Б.Якубський ширше не розгортав цієї тези, увійшовши в колію вузько більшовицького соціологізму, партійщини й атеїзму.

Ми обминаємо аналіз лесезнавчих праць радянського періоду, оскільки в них домінували надто спрощені й однозначні оцінки: за стандартом у «Трьох хвилинах» ідеальним героєм є Монтаньяр, «справжній революціонер класового типу», а Мартиян – це «тип більшовика напередодні революції».

Із новіших досліджень виділимо наступні. В.Агеєва у своїй книзі «Поетеса зламу століть» залишає драматичний етюд «Три хвилини» на маргінесі, про нього майже не йдеться, а про «Адвоката Мартияна» каже, що у цьому творі центральною «постає колізія християнської покори й індивідуальної свободи» [1, с. 237]. Авторка думає, що трагізм постаті Мартияна визначається «ціноюфанатизму» [1, с. 239]. Тобто фокусує всю драматичну концептуалістику твору на Мартиянові. А.Войтюк, який загалом відзначався уважністю при прочитанні Лесиних героїв, проникливо описав складність образу Мартияна, що розривається між двома концептуально й духовно відмінними принципами сприйняття християнських догм – живим та ортодоксальним [2, С. 30]. Однак автор повністю концентрує свою увагу тільки на етико-релігійній проблематиці, ігноруючи національну, яку виявив і розгорнув Д.Донцов.

Л.Демська-Будзуляк присвятила двом творам значно більше місця у своїй монографії, ніж інші дослідники, – по цілому маленькому підрозділові: «Свобода, яка поневолює» (про «Три хвилини») і «Добровільна втрата ідентичності» (про «Адвоката Мартияна»). Однак дослідниця чомусь всю силу свого літературознавчого аналізу спрямовує на тему «зради» Жиронодиста, який втік із революційної Франції [4, с. 146], коли, натомість, головні філософські ідеї твору висловлює якраз Монтаньяр, на думку Д.Донцова. Проблематику «Адвоката Мартияна» А.Демська-Будзяк тлумачить винятково в морально-духовному аспекті, не помічаючи алюзії до політико-національної ситуації в Україні поч. ХХ ст., на чому акцентує Д.Донцов. Головний герой «мертвіє» від надмірної покірної дисциплінованості в церковній структурі і її догматиці [4, с. 141].

Також обидва твори Лесі Українки майже губляться у вкрай суб’єктивістських монографіях Н.Зборовської [11] та О.Забужко [10], очевидно, що їхня проблематика та інтенціональність чужі авторкам. Іноді в цій темі трапляються цілком курйозні, абсурд альні випадки, коли дослідники зовсім не розуміють концепції Лесиного твору, необґрунтовано перекручуючи його проблематику, як наприклад, Н.Малютіна, яка чомусь твердить, що у «Трьох хвилинах» розгорнута «філософія часу» письменниці [12, С.97-102]. Очевидно, тут єдиним «аргументом»  за цю тезу є слово «хвилини», що насправді є повною підміною логіки твору і його ідей.

Отже, цей короткий огляд промовляє про те, що українські літератратурознавці а) не беруть до уваги ірраціоналістично-волюнтаристської філософії поетки, яка особливо яскраво виявляється якраз у цих двох творах, б) для сучасних літературознавців незрозумілою є національна проблематика і, відповідно, моральні устремління героїв творів, які висловлюють філософеми самої письменниці.

Як відомо, Д.Донцов захоплювався Лесею Українкою особливо, вважав, що саме вона своїми ідеями допомогла йому сформувати собі правильний ідеалістичний і національно-вольовий світогляд, допомогла вирватися із літепло-драглистої маси українського народництва і малоросійства. Він писав про неї майже протягом усього життя: перший яскравий твір датується 1913-им роком – стаття «Поэзия индивидуализма» («Украинская жизнь», №9/10), останній з’явився рівно через 50 років – у 1963-му: «Забутий заповіт» (Альманах «Гомону України», Торонто на 1963 р.). Його блискучий есей «Поетка українського Рисорджименто: Леся Українка» (1922 р.) став, по-суті, першим естетичним маніфестом нової, формованої передусім самим Д.Донцовим, літературної течії й мистецької доктрини – вісниківського неоромантизму – і знайшов широкий відгук в тогочасній критиці й літературознавстві, навіть попри більшовицьку цензуру на більшій частині України. Згодом ним були написані такі імпульсивно-драматичні й концептуальні есеї, як «Пам’яті великої бунтарки» («Вістник», 1938, Кн. 2) і «Поетка-пророчиця» (у книзі «Туга за героїчним». – Лондон, 1953). І що цікаво: тематика «Трьох хвилин» і «Адвоката Мартияна» присутня в усіх цих творах лише ескізно або дотично. І вже на еміграції в Америці, у 1950-і рр., Д.Донцов, ніби відчуваючи, що він ще щось не договорив про велику Поетесу, вирішив написати окремі есеї про дав її знакові драматичні твори [5] [4].

Перед самим аналізом есеїв мусимо зробити вступний екскурс у тему розвитку ідеологічних тенденцій в Україні 1-ї половини ХХ ст. Приблизно від 1895 р. серед української інтелігенції під впливом настроїв європейського модернізму та ідей консервативної, ідеалістичної та ірраціоналістичної, філософії (А.Шопенгауер, Е.Гартман, В.Дильтей, М.Шелер, Ф.Ніцше, Ґ.Моска, В.Соловйов та ін.) відбувається поступовий світоглядний злам, повільне розчарування в ідеях позитивізму-раціоналізму та матеріалізму, які успішно довго домінували в українському суспільному мисленні перед тим, принаймні від 1850-1860-х рр. Цей злам був відображений насамперед у творчості Івана Франка – центральної постаті тодішньої української культури, який саме від 1895 р. змінює естетичну й ідеологічну тональність у своїх творах. Цього року виходить його драма «Сон князя Святослава», пройнята модерністською поетикою та духом неоромантизму, одна за одною з’являються його психологічні, далекі від соціологізму новели, а як мислитель він видає низку статей із суворою критикою соціалізму, пускається в роздуми в дусі філософського консерватизму («На склоні віку (Розмова вночі перед новим 1901 роком») і т.ін. Хоча ця світоглядна тенденція не стала переможною (і в цьому виявився злий фатум для українства!), а українське суспільство залишалося ще до 1917 р. в полоні панівних ідей лібералізму і соціалізму, пацифізму і лоялізму, матеріалізму і прагматизму, все ж в середині української еліти почалися кволі ідеологічні течії, які спонукали до кардинального переосмислення здобутків і перспектив демократофільського ХІХ ст. Власне, творчість Лесі Українки і представляє найповніше усю цю інтелектуальну і моральну драму сумнівів, пошуків, візій та прозрінь. І в цьому полягає вся складність її світогляду і складність інтерпретації її творчості.

Д.Донцов був наймаркантнішою постаттю цього драматичного процесу виформовування-виборсування правих, ірраціоналістично-волюнтаристських ідей із моря українського, по-народницькому спримітизованого і наївного, демократизму-соціалізму, егалітаризму та космополітизму. Він у 1909 р, після першої еміграції з підпросійської України через участь в революційному русі й арешт, зустрівся на курорті Закопане в Карпатах із В’ячеславом Липинським, першим концептуальним українським консерватором, визначним істориком-державником. Очевидно, це знайомство посприяло його пришвидшеній переорієнтації на праві ідеї і відходові від соціалістичного табору. Від 1913 р. Д.Донцов почав активно сіяти самостійницькі, волюнтаристські та традиціоналістичні ідеї, виходячи із світоглядних засад ірраціоналістичних філософів: Дж.Мадзіні, Й.Фіхте, Ж.Сореля, Ш.Пеґі, М.Барреса, Ґ.Честертона, Ф.Ніцше та ін. Протягом 1913-1917 рр на сторінках журналів «Шляхи» (Львів) і «Украинская жизнь» (Москва) він вирізнився як найрадикальніший і концептуальний публіцист націософського типу. Паралельно тривав процес його захоплення творчістю Лесі Українки, в якій він знаходив художнє втілення й образне розпрацювання всіх основних принципів філософського ірраціоналізму: емоціоналізму (Міріям, Тирца), інтуїтивізму (Касандра), містицизму і релігійності (Міріам, Йоганна, Присцилла), національного традиціоналізму і гідності (Антей, Оксана), духу сили і порядку (Донна Анна), антиматеріалізму (Руфін), героїчного типу поведінки (Ардент, Монтаньяр, Раб-неофіт) і т.ін. Хоча сама письменниця на рівні суспільної ідеології повністю не перейшла на платформу правих ідей (можливо, й через важкий об’єктивізм оточення та особистий характер самозамикання), проте на естетичному рівні вона їх виразила доволі повно, у вигляді художніх візій.

За усі ці чотири роки – від 1913-го до 1918-го – Д.Донцов наполегливо шукав для національної ідеології українства живі приклади із європейської історії та культури, як здобувати національну волю, як завзято боротися із перешкодами і ворогами, утверджувати свою духовно-естетичну самобутність. Найцікавішими, мабуть, його статтями з цього періоду були «Справа Унії», «Нарід-бастард», рецензія на роман В.Винниченка «Божки», «Катова вечеря», «Національні святощі», «Українська відправа російському лібералізмові», «Польська криза», «Шевченко і наша генерація», «Гетьман Мазепа в європейській літературі» (усі – в журналі «Шляхи», ідейна та естетична концепція якого досі належно не оцінені в українській науці), в яких автор явив новий, волюнтаристський, тип мислення. (Зараз усі ці твори вперше передруковані у виданні: Донцов Д. Вибрані твори: У 10-ох т. Т.1 і 2./ Упоряд., ред.,передм. О.Багана -  Дрогобич: ВФ «Відродження», 2011.

Приїхавши в революційну Україну 1918 р., Д.Донцов вже був переконаним консерватором, антисоціалістом, державником-традиціоналістом. Тому приєднався до партії Хлібороів-демократів на чолі з С.Шеметом, підтримав гетьманський переворот П.Скоропадського як варіант українського бонапартизму, почав агітувати в пресі за посилення українського мілітаризму та запровадження політики чіткого захисту національних інтересів. Участь в революції дала йому змогу глибше зрозуміти її логіку й закономірності, що він надзвичайно виразно й достеменно описав у книзі «Підстави нашої політики» (1921), яка, власне, стала першим широким за змістом ідеологічним маніфестом вольового націоналізму і традиціоналізму в Україні. Від цього часу починається дуже активна , різнобічна і плідна ідейно-пропагандивна праця Д.Донцова з поширення і розвитку світоглядних принципів, вартощів та естетики героїчного націоналізму-ірраціоналізму, що невдовзі перетворило його на одного із найяскравіших виразників правої політичної філософії в усій Середньо-Східній Європі.

Ми для того коротко описали ідейний шлях Д.Донцова, щоб пояснити один важливий аспект його літературних інтерпретацій творчості Лесі Українки: тлумачення її художніх ідеологем було для нього нагодою ще і ще раз пояснити українцям закони історії, закони національної боротьби, ще раз осмислити живі уроки недавніх невдалих змагань.  Він розвинув той континуум націософського ідеалізму і культурологічного традиціоналізму – героїзму, який започаткувала вона.

В есеї «Сила крови» Д.Донцов спробував виявити й осмислити головну колізію світогляду творчості Лесі Українки і водночас пояснити, що є правдивим двигуном Історії. Діалог Жирондиста з Монтаньяром – це наче піковий момент історіософських узагальнень письменниці, яка хотіла сама для себе з’ясувати, які ж саме моральні і теоретичні фактори сприяють найбільшому динамізмові історичного процесу, забезпечують успіх певної ідеї. Жирондист – це типовий раціоналіст, ліберал-прагматик, кий вірить, що поступ історії визначається світлими ідеями, просвітою народу, раціональними законами. Монтаньяр – це людина з містико-героїчним, волюнтаристським світоглядом, він знає, що світом керують не теорії, не правила , а пристрасті, сильні пориви духу, героїчні звершення і жертовна кров, пролита в боротьбі. Центральною філософемою твору, на думку Д.Донцова, є теза Монтаньяра: «Не в ідеї, мій пане, сила, а в самій крові!» [5, с. 12]. Критик робить такий засновок: «В маленькім творі поетки – дві головні проблеми: перша – яким способом поступає переможець, щоб унешкідливити подоланого і вбити його ідею?Друга –яким способом подоланий забезпечить тріумф своїй ідеї?» [5, с.13].

Д.Донцов вважав, що Леся Українка у цьому творі протрактувала вічні проблеми людського буття, вічне зіткнення двох протилежних світоглядів: скептичного (Жирондист) і релігійного (Монтаньяр). Байдуже, що монтаньяри, тобто якобінці, формально були атеїстами, як і російські більшовики, до яких він наводив історіософську алюзію, насправді вони були передусім містиками, бо до засліплення вірили у правду своєї сили, у святість покладених за неї жертв і пролитої крові. Якобінці перемогли в Революції, бо мали більше, ніж представники інших ідеологічних таборів – монархісти, помірковані конституціоналісти, жирондисти-республіканці – любові до своїх ідеалів, більше фанатизму, здібності битися й умирати за них. І в цьому полягає сенс Історії: її силову динаміку витворюють пристрасті і сила волі учасників історичного процесу. Націософський висновок Д.Донцова для українців як поневоленої нації такий:

  1. «основна мета тирана (поневолювача-чужинця – О.Б.) – вбити в підбитих дух борців, прищепити психіку плебея. Переможе той з двох, який не дасть в собі вбити комбативний дух».
  2. «… тріумф здобуває лише ідея, окрашена в пурпур крові, проллятої для її здійснення».
  3. «… вбрати в ці володарські шати ідею, посадити її на трон, можуть лише окремої породи люди. Для яких поезія життя не в буденнім щасті чи вигоді, а в ризику, в борні, в змагу» [5, с.16].
  4. Агеєва В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К.: Либідь, 1999. – 264 с.
  5. Войтюк А. Проблеми творчості Лесі Українки. ­– Дрогобич: Коло. 2001. – 84 с.
  6. Демська-Будзуляк Л. Драма свободи в модернізмі: Пророчі голоси драматургії Лесі Українки. – К.: Академвидав, 2009. – 184 с.
  7. Донцов Д. Конфлікт поколінь («Адвокат Мартиян» Лесі Українки)» // Вісник (Нью-Йорк). – 1954. – Ч. 6. – С. 5-13.
  8. Донцов Д. Сила крови («Три хвилини» Лесі Українки)» // Вісник (Нью-Йорк). – 1951. – Ч. 2. – С. 11-16.
  9. Драй-Хмара М. Леся Українка: Життя й творчість // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 35-151.
  10. Євшан М. Леся Українка // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998. – С. 153-160.
  11. Євшан М. Леся Українка // Там само. – с. 160-164.
  12. Євшан М. Fiatars!(На вічну пам’ять Лесі Українки) // Там само. – С. 164-166.
  13. Забужко О. Notre Dame d Ukraine. Українка в конфлікті міфологій. – К.: Факт, 2007. –  640с.
  14. Зборовська Н. Моя Леся Українка. – Тернопіль: Джура, 2002. – 228.
  15. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори: У 2-х т. Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. – С. 359-400.
  16. Малютіна Н. Філософія часу в екзистенційному просторі драматичного діалогу Лесі Українки «Три хвилини» // Український модернізм зі столітньої відстані: Збірник наукових праць. Вип. Х.  -  Рівне, 2001.  -  С. 97 – 102.
  17. Українка Леся. Адвокат Мартіан // Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т.6: Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1977.– С. 9-70.
  18. Українка Леся. Три хвилини // Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т. 3. Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1976. – С. 217-239.

Д.Донцов пояснював ідею «крові» в Лесі Українки як візію про вічне містичне змагання, про яке казав Й.В.Ґете у «Фаусті»: «Кров – це особливий сік» [5, с.15]. Тобто тільки здібність людини до жертовності перетворює її й ідею, яку вона несе, на реальний, переломний фактор-двигун історичних змін. Монтаньяр так пояснює цю філософему: «Скажи мені, яку ідею скриня та ховала, що звалась за життя Луї Капет? Либонь ніякої? Чому ж тепер імення се дива справдешнії творить в Вандеї та Бретані? [5, с.12]. Ідея монархії (тобто Людовіка ХVІ – Луї Капета) спочатку впала, бо вона перестала викликати до себе сильну любов, містичні пристрасті (під впливом пропаганди раціоналістичних мислителів-просвітників, зрозуміло). Але коли у боротьбі за монархію почали падати перші героїчні жертви, коли знову розбудилася містика почуттів серед монархістів, тоді спалахнули велетенські повстання на захист ідеї короля у Вандеї і Бретані.

Леся Українка дає можливість Жирондистові самому прийти до істини, в моральних муках на вигнанні він нарешті збагнув, чому його так тягне на Батьківщину, у вир боротьби: «Звичайний крамар там ставав героєм, / Там невіглас робився геніальним, одна хвилина там давала більше, / ніж всі три роки, що прожив я тут» [15, с.235]; Там «… змагався б я, боровся, поривався, / тремтів би за життя своє хвилеве, / але я жив би …» [15, с. 236]. Він усвідомлює, що без пристрасті людина, як він, стає «могильним каменем» [15, с.236]. Так концепція твору приводить читача до ірраціоналістського історіософського висновку.

В есеї «Конфлікт поколінь» Д.Донцов ширше розгорнув свою націософську проблематику критичного аналізу твору «Адвокат Мартиян». Його головні тези були такими. Драма має актуалізаційний національний підтекст: авторка в давньоримських персонажах та ситуаціях моделює складні проблеми розвитку українського національного руху початку ХХ ст. Лінія конфлікту пролягає між представниками старшого покоління – Мартияном, Ізоґеном, сестрою Мартияна Альбіною – і молодшого – Ардентом, дітьми Мартияна Аврелією та Валентом, тобто між табором типових українських народників-поступовців (від Товариства українських поступовців на чолі з М.Грушевським, С.Єфремовим, Є.Чикаленком, Д.Дорошенком та ін.), прихильників лоялістської, вичікувальної, еволюційної лінії в патріотичному русі, і молодими людьми із героїко-революційною свідомістю, які були тоді ще в цілковитій меншості. Д.Донцов узагальнював: «Становище отих культурних чи навіть політичних українських установ обабіч Збруча нагадувало становище отої «церкви» в драмі… перед діячами національно-українського руху встали питання: чи перед нами стелиться доба довгого мирного розвою, поступової еволюції, процесу … чи нас чекає доба катастроф? Чи маємо лише не дражнити кесаря і за всяку ціну зберігати існуючі легальні установи, чи готуватися до неминучого «зудару» нашої «віри» з чужим кесарем?» [4, с. 11].

Головною проблемою твору, на його думку, є зіткнення-зіставлення двох типів психології патріотичних борців: консервативного, пристосуванського, формалістського і героїчного, щирого, протестного. Мартиян та Ізоґен – це люди, які, хоч і за натурою наполегливі і тверді, але прийняли форми спокійного культурно-політичного руху (народництва і лоялізму) і не відважуються щось змінити, пристосуватися до нових обставин, заглянути в буремне і велике майбутнє. Для них важливіша вже сама форма, тобто певна громадсько-політична структура, а не ідея визвольного руху. Такі люди «… полегеньку, потихеньку стають патріотами установи, хоч би треба було для її збереження поступатися ідеєю. Тоді наступає момент, коли з установи вивітрюється дух, що її створив. Юрба лишається вірною лише фасаді, зовнішньому в тій установі, її емблемам, барвам, зовнішнім формам. Провід стає чужий вогневі, що одушевляв перших будівничих, дбає вже тільки про установу, незалежно від компромісів, які доводиться робити з чужими кесарями для її утримання. Установа, не її ідея, стає самоціллю…» [4, с.10].

Натомість молоді люди – Аврелія, Велент – представляють тип живих ідеалістів справи. Вони тужать за щирими, сильними і відкритими емоціями, за відкритою боротьбою за свої ідеали, в той час, коли разом з батьком повинні ховатися зі своєю правдою (вірою), зі своїми справжніми уподобаннями, як таємні християни (патріоти). Ось роздум Д.Донцова: «Вірувати й ісповідувати свою віру перед цілим світом ворожим, кидати йому виклик, нехай приймали смерть, та цілим серцем і душею жити в ім’я ідеї. А коли ні, то іти туди, де шумує хоч інше, та барвисте й пишне життя!»[4, с. 7]. Вони не хочуть бути «меживірками», як каже Валент, тобто не приставати до «ідолянського» (язичницького) табору, ані до християнського (бо таємні). «Це тип людей, – резюмує Д.Донцов, – що прагнуть повно жити, їм краще все – змагання, муки, риск, лише не те «безглузде животіння» [4, с. 7].

Ось як це осмислює сам Валент, який обирає все-таки, всупереч батьковим заповітам, революційний шлях боротьби:

…Чин живий
або живеє слово – се талан мій,
я син оратора таки недарма!

Та досі скрізь цвіла і сірим муром
ставала на дорозі обережність.

Я не проламувався через мур,
шануючи своє завдання, батьку,
але тепер знайшов я кружну стежку,
що вже тобі шляху не переріже…

Я вступлю до війська

… Піду туди, де бій кипить найдужче,
а там уже ніхто не запитає
мене про віру. Там – аби одвага
та добрий меч, а се буде у мене [14, с. 31–32].

Історіософським принципом для Д.Донцова є такий: «Всяка ідея, що хоче пересилити іншу, мусить вабити своїх адептів чимсь рівносильним, рівно могутнім, рівно пишним. А коли ні, коли нову ту віру можна славити лише з замкнутими устами, то врозтіч піде вірних стадо» [4, с. 7]. Молоді герої твору – Аврелія, Валент і Ардент – якраз виражають своїм типом натури нову ідею для нації, яка мусить колись перемогти. На думку Д.Донцова, головним героєм драми Лесі Українки у сенсі носія центральної ідеї твору є Ардент, а не адвокат Мартиян Емілій, герой, який розбиває язичницьку статую кесаря на знак протесту, бунту, тому, що не може більше зносити примирливо-інертного руху християн, які постійно тільки вичікують на ліпші часи. Д.Донцов наголошує, що ім’я Ардента походить від латинського слова ardere – горіти, палати. Це мистецький натяк авторки на те, що тільки люди з палаючою душею і серцем, тобто героїчні, можуть здобути гідне майбутнє для нації.

Д.Донцов наводить приклад Ірландії, народ якої зумів перемінити кардинально засади самовиховання і визвольної боротьби: з народу-слуги, парія ірландці стали народом героїчних, безкомпромісних зусиль і зуміли вирвати свою країну з пазурів наймогутнішої імперії світу – Великої Британії [4, с.9]. Власне, до такої ментальної переміни закликала своїх земляків Леся Українка. Він наводить сумний історичний приклад: «У 1914 році, як вибухла Війна, репрезентативний орган українських патріотів в Москві «Украинская жизнь» видав «Відозву», в якій осуджував всіх українських Ардентів – сепаратистів, самостійників, що думали скористати з війни для розвалу Росії (серед таких був і сам Д.Донцов, який тоді очолив самостійницький Союз визволення України і написав програму для нього – О.Б.), заявив свою повну лояльність супроти Москви проти її ворогів. Бо від необдуманих виступів загорільців могли потерпіти лояльні українські установи – преса, товариства «Просвіти» і т п. Їх треба було рятувати … Чи врятували? Ні. Зараз же з вибухом війни влада московська позамикала пресу і просвітні установи … Не помогла тактика Ізоґена!» [4, с. 12].

Отже, Д.Донцов на ґрунті драми Лесі Українки підводить до осмислення вічної проблеми, яка постає перед кожним національно-визвольним рухом, і не тільки визвольним, бо і незалежна нація мусиль дбати про постійну мобілізацію своїх зусиль і форми піднесення, щоб не занидіти в Історії: який вибрати шлях змагань – еволюційно-пристосуванський чи героїко-революційний? Так, революційний шлях неодмінно принесе великі труднощі і жертви, але тільки в його вогні може зродитися й загартуватися сильний і подвижницький характер нації. Д.Донцов підсумовував: «Всі установи світу – церква, держава, правляча аристократія, нація, та чи інша установа – все це витвір не матерії, а духу, таких людей, яких виводить Леся в типах Ардента, Жирондиста, Міріям, Касандри. Де цей дух горить, постає їх задум в фізичнім світі. Де він гасне, або його гасять, – розпадається й гине їх світ і в площині фізичній. Так все бувало, так і буде» [4, с.13].

Висновки

Обидва твори Лесі Українки – «Три хвилини» й «Адвокат Мартиян» – виявляли ідеалістичний, ірраціоналістично-волюнтаристський спосіб мислення авторки, і тому так імпонували Д.Донцову. За суттю це були націософські твори, хоч їхня ідейно-проблемна спрямованість майстерно та вишукано увібрана в абстрактні й екзотичні історичні образи.

Леся Українка була тим з небагатьох українських інтелектуалів-культурників кінця ХІХ – початку ХХ ст., які збагнули світоглядний переворот доби Модернізму в напрямку до повернення філософських основ духовного ідеалізму, ірраціоналізму та інтуїтивізму, які яскраво розвинулися в епоху Романтизму. Вона передчула народження нового, героїчного типу націоналізму в Україні. Д.Донцов теж апелював до цих буттєвих принципів , зокрема, й під впливом Лесі Українки. Як ідеолог, публіцист, критик, культуролог він широко розгорнув пропаганду цих принципів у міжвоєнну добу і навіть витворив в українській політиці і культурі цілі окремі великі течії – вольовий націоналізм і вісниківський неоромантизм.

Драматичний діалог «Три хвилини» і драматична поема «Адвокат Мартиян» художньо пояснюють значення духовного напруження, духовного горіння в Історії, тлумачать, що тільки героїка рятує нації в кожній складній історичні ситуації. Ірраціональні сутності людського буття – щира віра, містичні візії, великі пристрасті, героїчні і жертовні поривання, інтуїтивні прозріння, духовні піднесення – зміцнювали і розвивали народи і надалі як неодмінні постулати будуть робити народи сильними, по-романтичному завзятими і переможними. І в цьому сенсі ці твори є глибинно неоромантичними художніми маніфестами доби.


 

Література

  1. Агеєва В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К.: Либідь, 1999. – 264 с.
  2. Войтюк А. Проблеми творчості Лесі Українки. ­– Дрогобич: Коло. 2001. – 84 с.
  3. Демська-Будзуляк Л. Драма свободи в модернізмі: Пророчі голоси драматургії Лесі Українки. – К.: Академвидав, 2009. – 184 с.
  4. Донцов Д. Конфлікт поколінь («Адвокат Мартиян» Лесі Українки)» // Вісник (Нью-Йорк). – 1954. – Ч. 6. – С. 5-13.
  5. Донцов Д. Сила крови («Три хвилини» Лесі Українки)» // Вісник (Нью-Йорк). – 1951. – Ч. 2. – С. 11-16.
  6. Драй-Хмара М. Леся Українка: Життя й творчість // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 35-151.
  7. Євшан М. Леся Українка // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998. – С. 153-160.
  8. Євшан М. Леся Українка // Там само. – с. 160-164.
  9. Євшан М. Fiatars!(На вічну пам’ять Лесі Українки) // Там само. – С. 164-166.
  10. Забужко О. Notre Dame d Ukraine. Українка в конфлікті міфологій. – К.: Факт, 2007. –  640с.
  11. Зборовська Н. Моя Леся Українка. – Тернопіль: Джура, 2002. – 228.
  12. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори: У 2-х т. Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. – С. 359-400.
  13. Малютіна Н. Філософія часу в екзистенційному просторі драматичного діалогу Лесі Українки «Три хвилини» // Український модернізм зі столітньої відстані: Збірник наукових праць. Вип. Х.  -  Рівне, 2001.  -  С. 97 – 102.
  14. Українка Леся. Адвокат Мартіан // Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т.6: Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1977.– С. 9-70.
  15. Українка Леся. Три хвилини // Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т. 3. Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1976. – С. 217-239.
  16. Якубський Б. Адвокат Мартіан // Леся Українка. Твори: У 12-ти т. Т.9. – Харків-Київ:Книгоспілка,1924-1930. – С. 119-137.
Останнє оновлення на Вівторок, 05 липня 2016, 13:59
 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 88

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search