Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов: діалектика боротьби за незалежну державу
Написав Сергій Квіт   
Понеділок, 27 лютого 2017, 09:47

Минулого року завершився великий шестирічний проект видання десятитомника праць Дмитра Донцова (Вибрані твори у 10 томах. — Дрогобич—Львів, видавнича фірма \"Відродження\". — 2011—2016).

Його успішна реалізація цілком є заслугою доцента кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка Олега Багана, який є упорядником, науковим редактором, автором приміток і коментатором видання. За цю велику й сумлінну працю він мав би бути вшанований Державною премією або присудженням ступеня доктора філологічних наук. Спостерігаючи за реакцією громадськості, зазначимо, що така грандіозна подія в українському інтелектуальному житті не повинна залишитися непоміченою. Адже, попри війну з Росією і всі зусилля з декомунізації, ім\'я Донцова досі залишається в тіні радянських/російських імперських уявлень і стереотипів.

Власне, воно є наочним прикладом живучості таких стереотипів. Тому будь-який науковець, що має справу зі спадщиною Донцова, обов\'язково частину своїх зусиль витрачає на спростування його належності до \"фашизму\", на роз\'яснення того факту, що український націоналізм — зовсім не тотожний німецькому націонал-соціалізму. Донцова мало хто читав, його більше знають за насмиканими цитатами про \"аморальність\" або просто за звучанням імені: мовляв, щось конкретно пригадати важко, але й погодитися з тим, що запропонувала людина на прізвище Донцов, також неможливо. Він належав своєму часові, мав непростий характер. Блискучий розум, іронія, полемічний стиль і критичне мислення зробили його впливовим інтелектуалом. Можемо навіть з упевненістю говорити про епоху і покоління Донцова у міжвоєнний період XX ст.

Мовний редактор видання — відомий філолог Ярослав Радевич-Винницький, коректорську роботу виконала Ірина Михаць. Вони делікатно адаптували тексти до вимог сучасного правопису (урахувавши принципи правопису 1929 р.) і домоглися нового й сучасного їх звучання. Праці Дмитра Донцова у десятитомнику розташовано в такому порядку: I — Політична аналітика (1912—1918); ІІ — Культурологічна та філософська есеїстика (1911—1939); ІІІ — Ідеологічна есеїстика (1922—1932); IV — Ідеологічна есеїстика (1933—1939); V — Політична аналітика (1921—1932); VI — Політична аналітика (1933—1939); VII — Ідеологічна та історіософська есеїстка (1923—1939); VIІI — Літературна есеїстика (1922—1958); IX — Ідеологічна і культурологічна есеїстика (1948—1957); X — Твори різних періодів.

Історик Ярослав Дашкевич свого часу зазначав, що здійснити повне видання творів Донцова надзвичайно важко, оскільки ми не знаємо всіх публікацій у різних країнах, де вони виходили. Ярослав Романович, який був особисто знайомий з Донцовим, цінував його як епохальну постать в історії України і тому навіть вважав себе персонально відповідальним за цей видавничий проект. Він згадував, що Донцов володів усіма \"головними\" європейськими мовами і залишав на полях книжок коментарі тими мовами, якими книжки були написані. Тобто зазвичай він знайомився з творами інтелектуалів в оригіналі. Додамо, що Донцов здобув блискучу освіту в Царськосільському ліцеї, Санкт-Петербурзькому, Віденському і Львівському університетах, мав багату бібліотеку. Пізніше вона потрапила до Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, де її 1949 року бачив Ярослав Дашкевич. Але вона не була описана і тому зникла: цілком імовірно, що пізніше книгозбірню знищили або розікрали.

До десятитомника ввійшли його головні праці, серед яких \"Сучасне політичне положення нації і наші завдання\" (1913), \"Підстави нашої політики\" (1922), \"Націоналізм\" (1926), а також \"Поетка вогненних меж: Олена Теліга\" (1952), \"Туга за героїчним\" (1953), \"Дві літератури нашої доби\" (1959). Для зручності Олег Баган перегрупував книжки-збірки так, що окремі есеї розташувалися в томах за відповідністю тематики і часу їх написання. Це допомагає краще зрозуміти світоглядну еволюцію автора. З відомих праць до видання не включено \"Дух нашої давнини\" (1944) і \"Київ, рік 1918\" (1954), оскільки на той час вони зовсім недавно були опубліковані в Україні. Особлива роль у реалізації цього великого видавничого проекту належить львівському мистецтвознавцю і громадському активістові Тарасові Лозинському, який співпрацював іще з Ярославом Дашкевичем. Пізніше він організував групу меценатів, які й уможливили видання десятитомника.

Оцінюючи будь-яку історичну постать, маємо одночасно враховувати два концептуальні моменти: контекст і відповідність актуальній для нас риториці. Щодо першого, то мусимо розуміти міжвоєнну епоху, коли замість незалежної держави українці мали формувати своє ставлення до нового розподілу своєї етнічної території між кількома новопосталими сусідніми державами та до квазіутворення УРСР. Кожен, хто продовжував боротьбу, юридично відразу підпадав під означення \"терорист\". До слова, переможені завжди залишаються злочинцями, а переможці — борцями за незалежність, які реалізували своє легітимне право на власну самостійну державу.

Згідно з Донцовим, найбільшою загрозою для України був тоталітарний Радянський Союз. Послідовне ідеологічне протистояння Донцова Російській імперії, тоді вже наново відбудованій більшовиками, подекуди призводило до звинувачень у полонофільстві, які лунали з націоналістичного середовища. Донцов наголошував: українці і поляки колись неодмінно знайдуть між собою спільну мову, бо належать до європейського культурного ареалу. Але не з Росією, яка має глибокі цивілізаційні відмінності у своїй політичній культурі та пріоритетах.

Відчуття неминучості Другої світової війни витало у повітрі разом із відповідною авторитарною мобілізаційною риторикою. Європа переживала моду на авторитаризм. Якщо інші європейські народи могли спиратися переважно на можливості власних держав, що прискореними темпами озброювалися, то українці, аби не зникнути назавжди з історії, повинні були знайти інші можливості для загальнонаціональної мобілізації. Цю роль виконав Донцов. З відстані років можемо ствердити, що тоді він зосередився насамперед на проблемі національного лідерства, яка, зрештою, була успішно розв\'язана. Всі лідери ОУН, починаючи від Євгена Коновальця, і провідники повстанського руху визнавали його великий вплив на формування їхнього світогляду.

Нині, після перемоги Революції Гідності, проблема національного лідерства, зокрема наявності належних професійних якостей та персональної відповідальності за державні справи, знову постає на повну силу. І її треба вирішувати, знаходячи нові засоби й можливості.

Сам Донцов, цінуючи статус незалежного інтелектуала, ніколи не був членом ОУН. Його вплив був ідейним, світоглядним, емоційним, але не пов\'язаним з політичними програмами. З раціонального погляду України не існувало. Українці служили в арміях різних держав, а народ залишався приреченим на фізичне й культурне винищення, беззахисним перед терором і геноцидом з боку різних окупантів. Дмитро Донцов закликав вірити в себе і в майбутнє незалежної Української держави. Він вплинув на риторику своєї доби, на мілітарний дух українців. А тим часом попри те, що замолоду Донцов брав участь у нелегальних революційних організаціях і навіть був ув\'язнений у Лук\'янівській тюрмі в Києві (1907 р.), очевидно, що він не був створений для організаційної дисципліни.

Більш органічним середовищем для нього було коло вісниківців (від назви однойменного журналу), до якого належали Євген Маланюк, Олена Теліга, О.Ольжич (Олег Кандиба), Леонід Мосендз, Юрій Липа, Юрій Клен, Дарія Віконська, Роман Бжеський та інші блискучі поети, прозаїки, есеїсти. За словами Донцова, національні лідери мали реалізовувати формулу \"українці для України\". Серед них були й ті обрані, які не лише могли вести за собою інших, а й самі були готові до самопожертви заради свого народу, який боровся за власну державу. Як знаємо, О.Телігу розстріляли в Бабиному Яру нацисти, О.Ольжич загинув у концтаборі Заксенгаузен, Ю.Липа, лікар УПА, потрапив до радянського полону і помер після катувань.

Сучасний політичний дискурс свідчить про те, що держава повинна служити своїм громадянам, а не громадяни державі, бо це, мовляв, пов\'язано з авторитарними моделями. Однак діалектика політичної дії бездержавної нації вимагає спочатку об\'єднати зусилля \"поза межами можливого\" (Іван Франко) для створення і захисту власної незалежної держави, а вже потім висувати до неї справедливі вимоги як до інструменту забезпечення прав та інтересів громадян. Ми не вважаємо відомі слова Джона Кеннеді: \"Не питайте, що ваша країна може зробити для вас — питайте, що ви можете зробити для своєї країни\" закликом до авторитарного колективізму. Подібним чином слід тлумачити тезу Дмитра Донцова \"українці для України\".

Ті, хто звинувачує Донцова у т.зв. етнічному націоналізмі, мають пам\'ятати, що в нього ми не зустрінемо гасла \"Україна для українців\", лише навпаки. Заклики до революції і збройної боротьби були спрямовані на реалізацію цілком конструктивної мети: створення незалежної держави, яка б поважала власність і людську гідність. Тому авторитарна риторика національної мобілізації у відповідь на апокаліптичну загрозу більшовизму була пов\'язана не з відповідною моделлю державної політичної системи, а з особливостями воєнного часу. Адже в міжвоєнні роки були відомі радянські концтабори, і тільки пізніше — нацистські. В Європі цінувалися рішучість і \"сильна рука\". Навіть у Миколи Хвильового \"темперамент фашизму\" не міг \"не викликати симпатій\". Мода на авторитаризм — це одне, а кінцева мета національної революції — створення незалежної держави — зовсім інше.

Революційний запал, яскраві історичні аналогії та літературні алюзії пов\'язані з концептом національних інтересів, що їх необхідно обстоювати за будь-яких умов для створення і захисту власної держави. Поява цього концепту в українському порядку денному — також заслуга Донцова. Національні інтереси мають абсолютний, а не відносний характер. Вони не розмінюються під час війни на соціальну справедливість, інші права і свободи, які ми звикли вважати ліберальними цінностями, бо одне не існує без іншого. Ми знаємо, що на початку ХХ ст. провідники УНР настільки активно дискутували про те, якою повинна бути Українська держава, що не встигли подбати про її захист. Усьому свій час і місце. Тільки в незалежній державі можлива реалізація принципів соціальної справедливості та інших політичних вольностей, що необхідні для плекання такого важливого для Донцова європейського індивідуалізму.

Його гостра, часто брутальна критика лідерів Української Народної Республіки була пов\'язана не лише з тим, що вони втратили все, залишивши по собі тільки прогресивні прецеденти, пов\'язані із забезпеченням прав людини (що пізніше виявилися важливими підставами для відновлення української державності). Наші видатні історики, письменники, літературні й театральні критики, які очолили УНР, не мали насамперед відповідного досвіду й інстинктів, аби вміти захищати молоду державу як предмет національних інтересів. Донцовська епоха починалася з військових поразок, втрати надій, глибокої депресії всього соціуму, а як наслідок — емоції, революційна риторика, ірраціональна віра у власні сили бездержавного народу.

Повертаючись до оцінювання історичної постаті з погляду актуальної для нас риторики, зауважимо, що національна держава у трактуванні Дмитра Донцова не повинна мати авторитарний і моноетнічний характер. Україна виступає частиною європейського різноманіття. Згідно із сучасними уявленнями про реалізацію політичних свобод, починаючи зі свободи слова, цього можливо домогтися не на якомусь уявному глобальному рівні, а лише в межах конкретних держав, з їхніми законодавчими можливостями і певною політичною культурою тих націй, що мають у них реальну потребу. Україна після Революції Гідності демонструє органічну потребу в таких свободах. Натомість для політичної культури російського соціуму свобода слова не є беззастережною цінністю.

Донцов також пише, що майбутня незалежна Україна не має потреби в насильницькій українізації національних меншин. Натомість самим українцям потрібно дати можливість розвивати власну мову і культуру. Він також плекав надію, що представники національних меншин таки перестануть бути агентами імперської метрополії. Саме це трапилося в Україні під час і після Революції Гідності, коли ми нарешті можемо вести мову про українську політичну націю не в абстрактно-теоретичному, а реальному вимірі. Зокрема український добровольчий рух дав яскраві типажі представників різних етнічних груп, які зі зброєю в руках обстоюють українську незалежність як свою власну.

Належність до української політичної нації нині означає віру у справедливість, особисту участь у політичному житті держави, можливість користуватися всіма правами і свободами. Подібний позитивний контекст вибудовується з найбільш важливим для майбутнього України питанням української мови в контексті інспірованого Росією мовного протистояння. Пропагований Путіним насильницький псевдозахист російської мови несе тільки смерть, злидні й ліквідацію всіх інструментів демократії. Натомість українська мова символізує торжество особистої гідності, великі можливості для розвитку, діалогу і співпраці.

Тут доречно згадати міжвоєнну полеміку між двома консервативними мислителями Дмитром Донцовим і В\'ячеславом Липинським. Тоді перемогла формула Донцова \"від нації до держави\", оскільки лише нація як така має волю до створення власної держави. Однак тепер, в умовах незалежності й особливо нової війни з Росією, набуває актуальності також і позиція Липинського — \"від держави до нації\". Подальші успіхи нашого державотворення залежатимуть також від привабливості української системи для всіх громадян, безвідносно до етнічного походження.

Внесок Донцова в українську політичну філософію значущий і вагомий. Проте не варто поспішати надмірно захоплюватися ним, так само як і паплюжити не читаючи творів. Разом із читанням приходить розуміння, що утримує нас від поспішних поверхових оцінок. Дмитро Донцов належить своєму часові. Для нас важливо зрозуміти, ким він був і як вплинув на день сьогоднішній.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 93

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search