Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Книга про вільних людей
Написав ukrnationalism.com   
П'ятниця, 03 лютого 2017, 17:06
Книга про вільних людей

Щойно вперше після 1941 року перевидано прекрасну збірку новел Леоніда Мосендза (120-річчя якого відзначаємо цього року) «Відплата» (УВС, Київ). Книга видана за сприяння народного депутата Андрія Левуса та ГО «Вільні люди». Збірку Мосендза «Людина покірна» УВС перевидала кілька років тому і це видання отримало широкий резонанс та схвальні відгуки, переконані, що і «Відплата» знайде вдячного читача. Ґрунтовну передмову до нового видання написав донецький політолог Станіслав Федорчук, а в якості післямови упорядники помістили рецензію Дмитра Донцова на перше видання збірки, надруковану в 6 номері журналу «Вісник» за 1939 рік. Її й пропонуємо вашій увазі.

«Маємо перед собою вже другу збірку новел Мосендза (Перша – «Homo lenis» – «Людина покірна»). Як і в першій, так і в цій збірці виказує себе автор майстром новели – штука, як відомо, нелегка і не дуже поширена в нас. Демократична читаюча публіка, очевидно, воліє від Мосендза інших авторів. (Зрештою, й не для ції публіки він пише). Бо не знайти у автора «Відплати» ні тем, що цікавлять демократичного читача, про «страждання народу» або «страждання» степових Вертерів, ані «легкості» стилю, за якою ховається балакучість перекупки (в спідниці чи в штанях), ні тої зістеризованої «чулості» чи перечуленої істерії, у яких розкошує демократія. Оповідання Мосендза лаконічні викладом, суворі думками, сповнені тої опанованої, але бурхливої пристрасності, яка відрізняє, наприклад, новели П. Меріме. Тематика – героїчна, але без того вульгаризування й трамтадрації, без яких не можуть, навіть у цім випадку, обійтися перекинчики з демократичного табору в літературі, замасковані під «лицарів» і «героїв».

У головних новелах цієї збірки: «Птах високого лету (друк. У ІІІ книзі «Вістника»), «L’ha pagata», «Євшан-зілля» – автор спиняється на своїх улюблених типах, на «чатівливих хижаках», на людях вищої раси, яких протиставляє типові homo lenis’a, з «невільничими інстинктами». Вирізняє їх «туга за великим», свідомість своєї вищості, сувора здисциплінованість і почуття обов’язку супроти себе, своєї касти і супроти інших. Це люди, які знають, що, «хто має бути паном, повинен ще хотіти ним бути», які люблять свої «бойові сни», які «захоплені буттям», які «не прагнуть ласки» ані «не знають страху кари; люди «ніби з каміння», з «палким і безстрашним зором», з «вогником непіддайності» в очах, з гаслом «non pacem, sed gladium», повні «суворого завзяття і витривалості», «терпеливі, як степовий яструб, що цілий день може ширяти над степом, слідкуючи за здобиччю, повні «тривоги, гордості й одвічної жадоби відплати».

Цей тип автор знаходить в середньовічнім бароні, в італійці Відродження, в половецькім хані-отроці. Але не лише «шляхетно уроджених» зараховує до нього, але й тих, що (як адаптований бароном сільський хлопець) нерозгаданою примхою природи самі здобули собі непіддатну й володарну душу провідної панської верстви…

Коли відірветеся від наших квазіісторичних, шпитальних або сільських зелено вербних новел і візьмете до рук «Відплату» (або «Homo lenis»), маєте враження, що видряпалися із задушної долини на високі гірські шпилі з гострим повітрям, що спирає дух, і з безмежним овидом довкола.

Л. Мосендз, безперечно, розгорнув цілком нову сторінку в нашій новелістиці, і, ймовірно, не лише в новелістиці…»

З питань придбання книги звертайтеся за тлф. (044) 234-70-20, (067) 110-32-36 та за адресою вул. Ярославів Вал, 9, пом. 4, Київ, 01030

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 4 з 95

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search