Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Історія героїки PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Понеділок, 02 лютого 2015, 17:18

Щойно з ініціативи кафедри нової  і новітньої історії України Дрогобицького педуніверситету ім. І. Франка, Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова і за підтримки Центру національного відродження ім. С. Бандери (Київ) вийшов 2-й випуск наукового збірника «Український націоналізм: історія та ідеї», присвячений 70-й річниці створення УПА. Про концепцію та проблематику видання нам розповів один з його редакторів-упорядників, керівник НІЦ ім. Д. Донцова  Олег Баган.

- Видання цього ювілейного збірника через фінансову скруту дещо затримався. Його основу склали матеріали всеукраїнської наукової конференції «Націоналізм як феномен української історії 1920-1950-і рр.: ідеологія, політика, збройні формування», яку ми провели в м. Рожнятів в листопаді 2012 р. Збірник доповнений значною кількістю ідеологічних статей із провідного журналу українських націоналістів міжвоєнної доби «Розбудова нації». Це вже традиція нашого видання – надавати йому ідеологічного звучання, на відміну від подібних збірників, присвячених темі ОУН-УПА.

Відзначу велику організаторську і науково-редакторську роботу, яку провів мій колега-співупорядник збірника, доцент Дрогобицького педуніверситету, вже відомий дослідник історії УПА на Дрогобиччині і Прикарпатті, автор кількох книжок Василь Ільницький.

Завдяки широкій тематиці, заданій на конференції, ми отримали наукові матеріали з різноманітною проблематикою. Так, 1-й розділ збірника «Ідеологія та історіографія націоналізму: інтерпретації» склали студії «Феномен національного ордену: націоналістична інтерпретація» (Петро Іванишин, Дрогобич), «Ідеологічна спадкоємність в українському націоналістичному русі» (Микола Кравченко, Харків), «Ідейно-теоретична спадщина С. Бандери» (Михайло Савчин, Дрогобич), «Витоки національно-визвольної ідеології УПА» (Олександр Ситник, Донецьк), «Відродження історії ОУН 1929-1939 рр. в сучасному наративі» (Василь Футала, Дрогобич), «Український націоналістичний рух 1920-1955 рр.: проблема визначення» (Юрій Щур, Запоріжжя).

До другого розділу «Політичні аспекти розвитку націоналістичного руху увійшли статті «Репресії проти службовців та інтелігенції Дрогобицької області у 1946 р.» (Микола Галів, Дрогобич), «Участь Дмитра Паліїва у формуванні 1-ї української дивізії Української національної армії» (Оксана Медвідь, Дрогобич), «Південноукраїнський ареал розвитку українського націоналізму» (Олександр Музичко, Одеса), «Репресії сталінського режиму проти західноукраїнської інтелігенції 1944-1953 рр.» (Руслана Попп, Дрогобич), «Аграрне питання в політиці УПА (1944-1952 рр.)» (Михайло Сеньків, Дрогобич).

Третій розділ «Героїка» склали дослідження про діячів та воїнів ОУН-УПА: «Нарис історії загону УПА «Прилуцький» (Олександр Дарованець, Луцьк), «Життя та діяльність Григорія Ґоляша» (Ігор Дерев’яний, Львів), “Кадрове наповнення Дрогобицького окружного проводу ОУН (1945-1952рр.)» (Василь Ільницький, Дрогобич), «Перебування українських націоналістів у тюрмі «на Лонцького» у 1941-1944рр.» (Олеся Ісаюк, Львів), «Заходи МҐБ щодо ліквідації підпілля ОУН на теренах Калуської округи у 1951-1952 роках» (Степан Лесів, Калуш), «Збройне протистояння радянського режиму і повстанського підпілля у північних районах Рівненщині» (Володимир Марчук, Рівне), «Підпільні друкарні та видання Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ» (Ігор Марчук, Рівне), «Микола Никифорчин – визначний громадсько-політичний діяч Станіславівщини» (Володимир Мороз, Київ), «Петро Федун-«Полтава» у лавах збройного підпілля ОУН» (Михайло Романюк, Львів), «Василь Николяк – Голова Проводу ОУН (б) Дрогобицької області» (Володимир Ханас, Дрогобич).

Зауважу, що усі ці статті написані на основі вивірених архівних матеріалів, із описом тисяч невідомих історичних фактів, з великою уважністю аналітики. Усе це сьогодні є колосальним історичним контраргументом проти тої зливи фальсифікацій та перекручень історії, яка ллється на Україну із російських ЗМІ. Це переконливі докази про визвольний характер українського націоналістичного руху 1920-1950-х рр., про його антитоталітаристську спрямованість, органічну прив’язаність до  тодішніх українських національних інтересів.

Другу частину нашої об’ємної книги (бл. 600 стор.) склали передруки. Я упорядкував її так, щоб показати різноманітні аспекти ідеології ОУН: її націософську основу, головні ідеї геополітичного, міжнародного змісту, про міжнаціональні стосунки, зокрема про ставлення ОУН до євреїв. Водночас я прагнув вивести нові, ще недостатньо «розкручені» імена націоналістичних ідеологів. Так у нашому збірнику чи не вперше своїми творами «засвітилися» Микола Масюкевич (1899-1970) (походив із Київщини), Макар Кушнір (1890-1951) (походив із Черкащини), Микола Вікул (1888-1955) (походив із Кам’янця-Подільського), Олександр Мицюк (1883-1943) (походив із Дніпропетровщини). Дрогобичани відкриють із маловідомого боку свого знаменитого земляка Остапа Грицая (1881-1954), який вчився в початковій школі в Дрогобичі, в Дрогобицькій гімназії, був відомим критиком і літературознавцем, блискучим перекладачем (німецькою української класики), а також і дуже активним публіцистом та ідеологом націоналістичного руху (співпрацював із знаковими виданнями ЛНВ, «Сурма», «Наступ» та ін.). У збірнику надрукована оригінальна стаття «Ґарибальді», в якій розкрито особистість видатного італійського націоналіста і революціонера. Додам, що особа О. Грицая своїм значенням і масштабом вже давно волає до дрогобицької громади про належний рівень вшанування цього знаменитого культурника. Так само, як і постать Василя Николяка – відважного керівника ОУН Дрогобицької області, який проголошував самостійність України в Дрогобичі у 1941 р., який героїчно загинув у 1944 р.

Також у збірнику надруковані праці таких визначних націоналістичних ідеологів, як Дмитро Андрієвський (1892-1970, Полтавщина) (статті: «Політика націоналізму», «Українська справа на міжнародній шахівниці» і «Союз з Польщею?»), Осип  Бойдуник (1895-1966, Долина) (стаття «Соборність України та її східні кордони» - звучить дуже актуально!), Володимир Мартинець (1899-1960, Львів) («Наша тактика», «Українська справа та її зовнішнє ставлення»), Євгена Онацького (1894-1979, Глухів) («Націоналізм і індивідуалізм»), Миколи Сціборського (1897-1941, Житомир) («Український націоналізм і жидівство»), Ріко Ярого (1898-1969) («Зовнішня політика»).

Назву ще кілька найцікавіших тем републікованих статей: «Підстави розвитку нації» і «Дещо про проблеми національних меншостей» (М. Масюкевич), «Релігійність та церковництво» (М. Вікул), «Польща і можливості війни на Сході» та «Проблема української великодержавности і майбутнє Східної Європи» (М. Кушнір), «Евразійство» (О. Мицюк).

Як бачимо, сучасник зможе розкрити перед собою широку панораму націоналістичної ідеології, стратегії і тактики боротьби, геополітичних накреслень (до речі, дуже актуальних, як не дивно!), політологічних оцінок.

До слова, укладати біограми названих авторів-класиків мені допомагав львівський історик Володимир Муравський і в процесі роботи ми з’ясували низку невідомих або цілком маловідомих фактів про них. Це говорить про те, наскільки ще мало досліджена історія ОУН, зокрема ідейна історія націоналістичного руху. Наскільки мені відомо, окрім П. Федуна-«Полтави» та Володимира Дяківа-«Горнового», про жодного іншого ідеолога ОУН не написано спеціальне дослідження і не перевидані бодай в основному їхні твори. Це, на мій погляд, зразок нашої національної безвідповідальності. Адже кожна постать з націоналістичних ідеологів та публіцистів – це блискучий інтелект, багатство ідей, сильний характер, яскрава біографія!

Гадаю, наш науковий збірник займе свою актуальну нішу в сучасній українській історичній науці.

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search