"Є нації, є боротьба між ними, є націоналізм" Д.Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
Що дає силу нації? PDF Друк e-mail
Написав Олег Баган   
Вівторок, 05 липня 2016, 13:54

(Дмитро Донцов про націософію Лесі Українки)

Серед усієї драматичної спадщини Лесі Українки, мабуть, два твори – «Три хвилини» (1906) і «Адвокат Мартиян» (1913) – чомусь приваблювали до себе увагу дослідників найменше. Як не дивно, але навіть у багатьох монографіях про письменницю чи бодай розлогих есеях автори або обминали ці твори, або присвячували їм буквально кілька речень аналізу. Друга проблема щодо цих все-таки маленьких шедеврів Лесі Українки – це часто завужене, або й хибне трактування їхньої проблематики і концепції. Тому вельми цікаво, що Дмитро Донцов (1883 – 1973), який майже усе життя активно писав про творчість своєї улюбленої літераторки, присвятив цим творам доволі великі есеї у період свого повторного перебування на еміграції: «Сила крови (Три хвилини» Лесі Українки»)» («Вісник» (Ньо-Йорк). – 1951 р.) і «Конфлікт поколінь» («Адвокат Мартиян» Лесі Українки)» («Вісник» (Ньо-Йорк). – 1954 р.). Очевидно, що він вважав їх ключовими у спадщині письменниці, бо загалом окремим її творам не присвячував есеїв, радше прагнучи охопити цілісно естетику й ідеологію великої авторки.

Зроблений нами нижче вибірковий огляд основних праць в галузі лесезнавства, як класичних, так і сучасних, виявив вже оцінену нами закономірність в інтерпретаціях: обминання аналізу, або неточне і неповне розуміння філософської, власне, націософської і культурологічної, проблематики цих драматичних сцен. Наприклад, М.Зеров у знаменитій студії «Леся Українка» (1924) цілком не інтерпретує названі твори [12]. Перед ним М.Євшан так само обминув їх у своїх трьох емоційних есеях про Лесю Українку [7,8,9]. М.Драй-Хмара присвятив рівно один абзац діалогу «Три хвилини», в якому лаконічно показав проблематику твору, не занурюючись в його філософію [6]; про проблематику «Адвоката Мартияна» сказав більше і зробив такий висновок: «В «Адвокаті Мартияні» змальовано боротьбу світоглядів двох поколінь – батьків і дітей. Леся Українка стоїть на боці батьків… Ідеалом її є Мартиян, самовідданий робітник повсякденного життя. Драматична поема «Адвокат Мартиян» – це гімн непомітному, скромному, але великому і важкому подвигові самозречення в ім’я сім’ї» [6, с.140]. Науковець однозначно робить ідеальним героєм Мартияна і зовсім ігнорує постать Ардента, на якій концентрує свою концепцію аналізу Д.Донцов.

Спробу глибшого потрактування «Адвоката Мартияна» зробив Б.Якубський, який, правда, вже відчутно залежав від радянських ідеологічних кліше. Він запропонував, хоч дещо запрямолінійно, той висновок, що поетеса в образі Мартияна вивела узагальнений тип «українських інтелігентів-партійців, що не здібні були до найменшої революційної дії» [16, с.130]. Критик вважав, що загалом авторка стояла на боці молоді, дітей адвоката – Аврелії і Валента, які бунтують проти Мартиянової суворої покірності і вперто вичікувальної життєвої позиції. Однак Б.Якубський ширше не розгортав цієї тези, увійшовши в колію вузько більшовицького соціологізму, партійщини й атеїзму.

Ми обминаємо аналіз лесезнавчих праць радянського періоду, оскільки в них домінували надто спрощені й однозначні оцінки: за стандартом у «Трьох хвилинах» ідеальним героєм є Монтаньяр, «справжній революціонер класового типу», а Мартиян – це «тип більшовика напередодні революції».

Із новіших досліджень виділимо наступні. В.Агеєва у своїй книзі «Поетеса зламу століть» залишає драматичний етюд «Три хвилини» на маргінесі, про нього майже не йдеться, а про «Адвоката Мартияна» каже, що у цьому творі центральною «постає колізія християнської покори й індивідуальної свободи» [1, с. 237]. Авторка думає, що трагізм постаті Мартияна визначається «ціноюфанатизму» [1, с. 239]. Тобто фокусує всю драматичну концептуалістику твору на Мартиянові. А.Войтюк, який загалом відзначався уважністю при прочитанні Лесиних героїв, проникливо описав складність образу Мартияна, що розривається між двома концептуально й духовно відмінними принципами сприйняття християнських догм – живим та ортодоксальним [2, С. 30]. Однак автор повністю концентрує свою увагу тільки на етико-релігійній проблематиці, ігноруючи національну, яку виявив і розгорнув Д.Донцов.

Л.Демська-Будзуляк присвятила двом творам значно більше місця у своїй монографії, ніж інші дослідники, – по цілому маленькому підрозділові: «Свобода, яка поневолює» (про «Три хвилини») і «Добровільна втрата ідентичності» (про «Адвоката Мартияна»). Однак дослідниця чомусь всю силу свого літературознавчого аналізу спрямовує на тему «зради» Жиронодиста, який втік із революційної Франції [4, с. 146], коли, натомість, головні філософські ідеї твору висловлює якраз Монтаньяр, на думку Д.Донцова. Проблематику «Адвоката Мартияна» А.Демська-Будзяк тлумачить винятково в морально-духовному аспекті, не помічаючи алюзії до політико-національної ситуації в Україні поч. ХХ ст., на чому акцентує Д.Донцов. Головний герой «мертвіє» від надмірної покірної дисциплінованості в церковній структурі і її догматиці [4, с. 141].

Також обидва твори Лесі Українки майже губляться у вкрай суб’єктивістських монографіях Н.Зборовської [11] та О.Забужко [10], очевидно, що їхня проблематика та інтенціональність чужі авторкам. Іноді в цій темі трапляються цілком курйозні, абсурд альні випадки, коли дослідники зовсім не розуміють концепції Лесиного твору, необґрунтовано перекручуючи його проблематику, як наприклад, Н.Малютіна, яка чомусь твердить, що у «Трьох хвилинах» розгорнута «філософія часу» письменниці [12, С.97-102]. Очевидно, тут єдиним «аргументом»  за цю тезу є слово «хвилини», що насправді є повною підміною логіки твору і його ідей.

Отже, цей короткий огляд промовляє про те, що українські літератратурознавці а) не беруть до уваги ірраціоналістично-волюнтаристської філософії поетки, яка особливо яскраво виявляється якраз у цих двох творах, б) для сучасних літературознавців незрозумілою є національна проблематика і, відповідно, моральні устремління героїв творів, які висловлюють філософеми самої письменниці.

Як відомо, Д.Донцов захоплювався Лесею Українкою особливо, вважав, що саме вона своїми ідеями допомогла йому сформувати собі правильний ідеалістичний і національно-вольовий світогляд, допомогла вирватися із літепло-драглистої маси українського народництва і малоросійства. Він писав про неї майже протягом усього життя: перший яскравий твір датується 1913-им роком – стаття «Поэзия индивидуализма» («Украинская жизнь», №9/10), останній з’явився рівно через 50 років – у 1963-му: «Забутий заповіт» (Альманах «Гомону України», Торонто на 1963 р.). Його блискучий есей «Поетка українського Рисорджименто: Леся Українка» (1922 р.) став, по-суті, першим естетичним маніфестом нової, формованої передусім самим Д.Донцовим, літературної течії й мистецької доктрини – вісниківського неоромантизму – і знайшов широкий відгук в тогочасній критиці й літературознавстві, навіть попри більшовицьку цензуру на більшій частині України. Згодом ним були написані такі імпульсивно-драматичні й концептуальні есеї, як «Пам’яті великої бунтарки» («Вістник», 1938, Кн. 2) і «Поетка-пророчиця» (у книзі «Туга за героїчним». – Лондон, 1953). І що цікаво: тематика «Трьох хвилин» і «Адвоката Мартияна» присутня в усіх цих творах лише ескізно або дотично. І вже на еміграції в Америці, у 1950-і рр., Д.Донцов, ніби відчуваючи, що він ще щось не договорив про велику Поетесу, вирішив написати окремі есеї про дав її знакові драматичні твори [5] [4].

Перед самим аналізом есеїв мусимо зробити вступний екскурс у тему розвитку ідеологічних тенденцій в Україні 1-ї половини ХХ ст. Приблизно від 1895 р. серед української інтелігенції під впливом настроїв європейського модернізму та ідей консервативної, ідеалістичної та ірраціоналістичної, філософії (А.Шопенгауер, Е.Гартман, В.Дильтей, М.Шелер, Ф.Ніцше, Ґ.Моска, В.Соловйов та ін.) відбувається поступовий світоглядний злам, повільне розчарування в ідеях позитивізму-раціоналізму та матеріалізму, які успішно довго домінували в українському суспільному мисленні перед тим, принаймні від 1850-1860-х рр. Цей злам був відображений насамперед у творчості Івана Франка – центральної постаті тодішньої української культури, який саме від 1895 р. змінює естетичну й ідеологічну тональність у своїх творах. Цього року виходить його драма «Сон князя Святослава», пройнята модерністською поетикою та духом неоромантизму, одна за одною з’являються його психологічні, далекі від соціологізму новели, а як мислитель він видає низку статей із суворою критикою соціалізму, пускається в роздуми в дусі філософського консерватизму («На склоні віку (Розмова вночі перед новим 1901 роком») і т.ін. Хоча ця світоглядна тенденція не стала переможною (і в цьому виявився злий фатум для українства!), а українське суспільство залишалося ще до 1917 р. в полоні панівних ідей лібералізму і соціалізму, пацифізму і лоялізму, матеріалізму і прагматизму, все ж в середині української еліти почалися кволі ідеологічні течії, які спонукали до кардинального переосмислення здобутків і перспектив демократофільського ХІХ ст. Власне, творчість Лесі Українки і представляє найповніше усю цю інтелектуальну і моральну драму сумнівів, пошуків, візій та прозрінь. І в цьому полягає вся складність її світогляду і складність інтерпретації її творчості.

Д.Донцов був наймаркантнішою постаттю цього драматичного процесу виформовування-виборсування правих, ірраціоналістично-волюнтаристських ідей із моря українського, по-народницькому спримітизованого і наївного, демократизму-соціалізму, егалітаризму та космополітизму. Він у 1909 р, після першої еміграції з підпросійської України через участь в революційному русі й арешт, зустрівся на курорті Закопане в Карпатах із В’ячеславом Липинським, першим концептуальним українським консерватором, визначним істориком-державником. Очевидно, це знайомство посприяло його пришвидшеній переорієнтації на праві ідеї і відходові від соціалістичного табору. Від 1913 р. Д.Донцов почав активно сіяти самостійницькі, волюнтаристські та традиціоналістичні ідеї, виходячи із світоглядних засад ірраціоналістичних філософів: Дж.Мадзіні, Й.Фіхте, Ж.Сореля, Ш.Пеґі, М.Барреса, Ґ.Честертона, Ф.Ніцше та ін. Протягом 1913-1917 рр на сторінках журналів «Шляхи» (Львів) і «Украинская жизнь» (Москва) він вирізнився як найрадикальніший і концептуальний публіцист націософського типу. Паралельно тривав процес його захоплення творчістю Лесі Українки, в якій він знаходив художнє втілення й образне розпрацювання всіх основних принципів філософського ірраціоналізму: емоціоналізму (Міріям, Тирца), інтуїтивізму (Касандра), містицизму і релігійності (Міріам, Йоганна, Присцилла), національного традиціоналізму і гідності (Антей, Оксана), духу сили і порядку (Донна Анна), антиматеріалізму (Руфін), героїчного типу поведінки (Ардент, Монтаньяр, Раб-неофіт) і т.ін. Хоча сама письменниця на рівні суспільної ідеології повністю не перейшла на платформу правих ідей (можливо, й через важкий об’єктивізм оточення та особистий характер самозамикання), проте на естетичному рівні вона їх виразила доволі повно, у вигляді художніх візій.

За усі ці чотири роки – від 1913-го до 1918-го – Д.Донцов наполегливо шукав для національної ідеології українства живі приклади із європейської історії та культури, як здобувати національну волю, як завзято боротися із перешкодами і ворогами, утверджувати свою духовно-естетичну самобутність. Найцікавішими, мабуть, його статтями з цього періоду були «Справа Унії», «Нарід-бастард», рецензія на роман В.Винниченка «Божки», «Катова вечеря», «Національні святощі», «Українська відправа російському лібералізмові», «Польська криза», «Шевченко і наша генерація», «Гетьман Мазепа в європейській літературі» (усі – в журналі «Шляхи», ідейна та естетична концепція якого досі належно не оцінені в українській науці), в яких автор явив новий, волюнтаристський, тип мислення. (Зараз усі ці твори вперше передруковані у виданні: Донцов Д. Вибрані твори: У 10-ох т. Т.1 і 2./ Упоряд., ред.,передм. О.Багана -  Дрогобич: ВФ «Відродження», 2011.

Приїхавши в революційну Україну 1918 р., Д.Донцов вже був переконаним консерватором, антисоціалістом, державником-традиціоналістом. Тому приєднався до партії Хлібороів-демократів на чолі з С.Шеметом, підтримав гетьманський переворот П.Скоропадського як варіант українського бонапартизму, почав агітувати в пресі за посилення українського мілітаризму та запровадження політики чіткого захисту національних інтересів. Участь в революції дала йому змогу глибше зрозуміти її логіку й закономірності, що він надзвичайно виразно й достеменно описав у книзі «Підстави нашої політики» (1921), яка, власне, стала першим широким за змістом ідеологічним маніфестом вольового націоналізму і традиціоналізму в Україні. Від цього часу починається дуже активна , різнобічна і плідна ідейно-пропагандивна праця Д.Донцова з поширення і розвитку світоглядних принципів, вартощів та естетики героїчного націоналізму-ірраціоналізму, що невдовзі перетворило його на одного із найяскравіших виразників правої політичної філософії в усій Середньо-Східній Європі.

Ми для того коротко описали ідейний шлях Д.Донцова, щоб пояснити один важливий аспект його літературних інтерпретацій творчості Лесі Українки: тлумачення її художніх ідеологем було для нього нагодою ще і ще раз пояснити українцям закони історії, закони національної боротьби, ще раз осмислити живі уроки недавніх невдалих змагань.  Він розвинув той континуум націософського ідеалізму і культурологічного традиціоналізму – героїзму, який започаткувала вона.

В есеї «Сила крови» Д.Донцов спробував виявити й осмислити головну колізію світогляду творчості Лесі Українки і водночас пояснити, що є правдивим двигуном Історії. Діалог Жирондиста з Монтаньяром – це наче піковий момент історіософських узагальнень письменниці, яка хотіла сама для себе з’ясувати, які ж саме моральні і теоретичні фактори сприяють найбільшому динамізмові історичного процесу, забезпечують успіх певної ідеї. Жирондист – це типовий раціоналіст, ліберал-прагматик, кий вірить, що поступ історії визначається світлими ідеями, просвітою народу, раціональними законами. Монтаньяр – це людина з містико-героїчним, волюнтаристським світоглядом, він знає, що світом керують не теорії, не правила , а пристрасті, сильні пориви духу, героїчні звершення і жертовна кров, пролита в боротьбі. Центральною філософемою твору, на думку Д.Донцова, є теза Монтаньяра: «Не в ідеї, мій пане, сила, а в самій крові!» [5, с. 12]. Критик робить такий засновок: «В маленькім творі поетки – дві головні проблеми: перша – яким способом поступає переможець, щоб унешкідливити подоланого і вбити його ідею?Друга –яким способом подоланий забезпечить тріумф своїй ідеї?» [5, с.13].

Д.Донцов вважав, що Леся Українка у цьому творі протрактувала вічні проблеми людського буття, вічне зіткнення двох протилежних світоглядів: скептичного (Жирондист) і релігійного (Монтаньяр). Байдуже, що монтаньяри, тобто якобінці, формально були атеїстами, як і російські більшовики, до яких він наводив історіософську алюзію, насправді вони були передусім містиками, бо до засліплення вірили у правду своєї сили, у святість покладених за неї жертв і пролитої крові. Якобінці перемогли в Революції, бо мали більше, ніж представники інших ідеологічних таборів – монархісти, помірковані конституціоналісти, жирондисти-республіканці – любові до своїх ідеалів, більше фанатизму, здібності битися й умирати за них. І в цьому полягає сенс Історії: її силову динаміку витворюють пристрасті і сила волі учасників історичного процесу. Націософський висновок Д.Донцова для українців як поневоленої нації такий:

  1. «основна мета тирана (поневолювача-чужинця – О.Б.) – вбити в підбитих дух борців, прищепити психіку плебея. Переможе той з двох, який не дасть в собі вбити комбативний дух».
  2. «… тріумф здобуває лише ідея, окрашена в пурпур крові, проллятої для її здійснення».
  3. «… вбрати в ці володарські шати ідею, посадити її на трон, можуть лише окремої породи люди. Для яких поезія життя не в буденнім щасті чи вигоді, а в ризику, в борні, в змагу» [5, с.16].
  4. Агеєва В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К.: Либідь, 1999. – 264 с.
  5. Войтюк А. Проблеми творчості Лесі Українки. ­– Дрогобич: Коло. 2001. – 84 с.
  6. Демська-Будзуляк Л. Драма свободи в модернізмі: Пророчі голоси драматургії Лесі Українки. – К.: Академвидав, 2009. – 184 с.
  7. Донцов Д. Конфлікт поколінь («Адвокат Мартиян» Лесі Українки)» // Вісник (Нью-Йорк). – 1954. – Ч. 6. – С. 5-13.
  8. Донцов Д. Сила крови («Три хвилини» Лесі Українки)» // Вісник (Нью-Йорк). – 1951. – Ч. 2. – С. 11-16.
  9. Драй-Хмара М. Леся Українка: Життя й творчість // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 35-151.
  10. Євшан М. Леся Українка // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998. – С. 153-160.
  11. Євшан М. Леся Українка // Там само. – с. 160-164.
  12. Євшан М. Fiatars!(На вічну пам’ять Лесі Українки) // Там само. – С. 164-166.
  13. Забужко О. Notre Dame d Ukraine. Українка в конфлікті міфологій. – К.: Факт, 2007. –  640с.
  14. Зборовська Н. Моя Леся Українка. – Тернопіль: Джура, 2002. – 228.
  15. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори: У 2-х т. Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. – С. 359-400.
  16. Малютіна Н. Філософія часу в екзистенційному просторі драматичного діалогу Лесі Українки «Три хвилини» // Український модернізм зі столітньої відстані: Збірник наукових праць. Вип. Х.  -  Рівне, 2001.  -  С. 97 – 102.
  17. Українка Леся. Адвокат Мартіан // Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т.6: Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1977.– С. 9-70.
  18. Українка Леся. Три хвилини // Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т. 3. Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1976. – С. 217-239.

Д.Донцов пояснював ідею «крові» в Лесі Українки як візію про вічне містичне змагання, про яке казав Й.В.Ґете у «Фаусті»: «Кров – це особливий сік» [5, с.15]. Тобто тільки здібність людини до жертовності перетворює її й ідею, яку вона несе, на реальний, переломний фактор-двигун історичних змін. Монтаньяр так пояснює цю філософему: «Скажи мені, яку ідею скриня та ховала, що звалась за життя Луї Капет? Либонь ніякої? Чому ж тепер імення се дива справдешнії творить в Вандеї та Бретані? [5, с.12]. Ідея монархії (тобто Людовіка ХVІ – Луї Капета) спочатку впала, бо вона перестала викликати до себе сильну любов, містичні пристрасті (під впливом пропаганди раціоналістичних мислителів-просвітників, зрозуміло). Але коли у боротьбі за монархію почали падати перші героїчні жертви, коли знову розбудилася містика почуттів серед монархістів, тоді спалахнули велетенські повстання на захист ідеї короля у Вандеї і Бретані.

Леся Українка дає можливість Жирондистові самому прийти до істини, в моральних муках на вигнанні він нарешті збагнув, чому його так тягне на Батьківщину, у вир боротьби: «Звичайний крамар там ставав героєм, / Там невіглас робився геніальним, одна хвилина там давала більше, / ніж всі три роки, що прожив я тут» [15, с.235]; Там «… змагався б я, боровся, поривався, / тремтів би за життя своє хвилеве, / але я жив би …» [15, с. 236]. Він усвідомлює, що без пристрасті людина, як він, стає «могильним каменем» [15, с.236]. Так концепція твору приводить читача до ірраціоналістського історіософського висновку.

В есеї «Конфлікт поколінь» Д.Донцов ширше розгорнув свою націософську проблематику критичного аналізу твору «Адвокат Мартиян». Його головні тези були такими. Драма має актуалізаційний національний підтекст: авторка в давньоримських персонажах та ситуаціях моделює складні проблеми розвитку українського національного руху початку ХХ ст. Лінія конфлікту пролягає між представниками старшого покоління – Мартияном, Ізоґеном, сестрою Мартияна Альбіною – і молодшого – Ардентом, дітьми Мартияна Аврелією та Валентом, тобто між табором типових українських народників-поступовців (від Товариства українських поступовців на чолі з М.Грушевським, С.Єфремовим, Є.Чикаленком, Д.Дорошенком та ін.), прихильників лоялістської, вичікувальної, еволюційної лінії в патріотичному русі, і молодими людьми із героїко-революційною свідомістю, які були тоді ще в цілковитій меншості. Д.Донцов узагальнював: «Становище отих культурних чи навіть політичних українських установ обабіч Збруча нагадувало становище отої «церкви» в драмі… перед діячами національно-українського руху встали питання: чи перед нами стелиться доба довгого мирного розвою, поступової еволюції, процесу … чи нас чекає доба катастроф? Чи маємо лише не дражнити кесаря і за всяку ціну зберігати існуючі легальні установи, чи готуватися до неминучого «зудару» нашої «віри» з чужим кесарем?» [4, с. 11].

Головною проблемою твору, на його думку, є зіткнення-зіставлення двох типів психології патріотичних борців: консервативного, пристосуванського, формалістського і героїчного, щирого, протестного. Мартиян та Ізоґен – це люди, які, хоч і за натурою наполегливі і тверді, але прийняли форми спокійного культурно-політичного руху (народництва і лоялізму) і не відважуються щось змінити, пристосуватися до нових обставин, заглянути в буремне і велике майбутнє. Для них важливіша вже сама форма, тобто певна громадсько-політична структура, а не ідея визвольного руху. Такі люди «… полегеньку, потихеньку стають патріотами установи, хоч би треба було для її збереження поступатися ідеєю. Тоді наступає момент, коли з установи вивітрюється дух, що її створив. Юрба лишається вірною лише фасаді, зовнішньому в тій установі, її емблемам, барвам, зовнішнім формам. Провід стає чужий вогневі, що одушевляв перших будівничих, дбає вже тільки про установу, незалежно від компромісів, які доводиться робити з чужими кесарями для її утримання. Установа, не її ідея, стає самоціллю…» [4, с.10].

Натомість молоді люди – Аврелія, Велент – представляють тип живих ідеалістів справи. Вони тужать за щирими, сильними і відкритими емоціями, за відкритою боротьбою за свої ідеали, в той час, коли разом з батьком повинні ховатися зі своєю правдою (вірою), зі своїми справжніми уподобаннями, як таємні християни (патріоти). Ось роздум Д.Донцова: «Вірувати й ісповідувати свою віру перед цілим світом ворожим, кидати йому виклик, нехай приймали смерть, та цілим серцем і душею жити в ім’я ідеї. А коли ні, то іти туди, де шумує хоч інше, та барвисте й пишне життя!»[4, с. 7]. Вони не хочуть бути «меживірками», як каже Валент, тобто не приставати до «ідолянського» (язичницького) табору, ані до християнського (бо таємні). «Це тип людей, – резюмує Д.Донцов, – що прагнуть повно жити, їм краще все – змагання, муки, риск, лише не те «безглузде животіння» [4, с. 7].

Ось як це осмислює сам Валент, який обирає все-таки, всупереч батьковим заповітам, революційний шлях боротьби:

…Чин живий
або живеє слово – се талан мій,
я син оратора таки недарма!

Та досі скрізь цвіла і сірим муром
ставала на дорозі обережність.

Я не проламувався через мур,
шануючи своє завдання, батьку,
але тепер знайшов я кружну стежку,
що вже тобі шляху не переріже…

Я вступлю до війська

… Піду туди, де бій кипить найдужче,
а там уже ніхто не запитає
мене про віру. Там – аби одвага
та добрий меч, а се буде у мене [14, с. 31–32].

Історіософським принципом для Д.Донцова є такий: «Всяка ідея, що хоче пересилити іншу, мусить вабити своїх адептів чимсь рівносильним, рівно могутнім, рівно пишним. А коли ні, коли нову ту віру можна славити лише з замкнутими устами, то врозтіч піде вірних стадо» [4, с. 7]. Молоді герої твору – Аврелія, Валент і Ардент – якраз виражають своїм типом натури нову ідею для нації, яка мусить колись перемогти. На думку Д.Донцова, головним героєм драми Лесі Українки у сенсі носія центральної ідеї твору є Ардент, а не адвокат Мартиян Емілій, герой, який розбиває язичницьку статую кесаря на знак протесту, бунту, тому, що не може більше зносити примирливо-інертного руху християн, які постійно тільки вичікують на ліпші часи. Д.Донцов наголошує, що ім’я Ардента походить від латинського слова ardere – горіти, палати. Це мистецький натяк авторки на те, що тільки люди з палаючою душею і серцем, тобто героїчні, можуть здобути гідне майбутнє для нації.

Д.Донцов наводить приклад Ірландії, народ якої зумів перемінити кардинально засади самовиховання і визвольної боротьби: з народу-слуги, парія ірландці стали народом героїчних, безкомпромісних зусиль і зуміли вирвати свою країну з пазурів наймогутнішої імперії світу – Великої Британії [4, с.9]. Власне, до такої ментальної переміни закликала своїх земляків Леся Українка. Він наводить сумний історичний приклад: «У 1914 році, як вибухла Війна, репрезентативний орган українських патріотів в Москві «Украинская жизнь» видав «Відозву», в якій осуджував всіх українських Ардентів – сепаратистів, самостійників, що думали скористати з війни для розвалу Росії (серед таких був і сам Д.Донцов, який тоді очолив самостійницький Союз визволення України і написав програму для нього – О.Б.), заявив свою повну лояльність супроти Москви проти її ворогів. Бо від необдуманих виступів загорільців могли потерпіти лояльні українські установи – преса, товариства «Просвіти» і т п. Їх треба було рятувати … Чи врятували? Ні. Зараз же з вибухом війни влада московська позамикала пресу і просвітні установи … Не помогла тактика Ізоґена!» [4, с. 12].

Отже, Д.Донцов на ґрунті драми Лесі Українки підводить до осмислення вічної проблеми, яка постає перед кожним національно-визвольним рухом, і не тільки визвольним, бо і незалежна нація мусиль дбати про постійну мобілізацію своїх зусиль і форми піднесення, щоб не занидіти в Історії: який вибрати шлях змагань – еволюційно-пристосуванський чи героїко-революційний? Так, революційний шлях неодмінно принесе великі труднощі і жертви, але тільки в його вогні може зродитися й загартуватися сильний і подвижницький характер нації. Д.Донцов підсумовував: «Всі установи світу – церква, держава, правляча аристократія, нація, та чи інша установа – все це витвір не матерії, а духу, таких людей, яких виводить Леся в типах Ардента, Жирондиста, Міріям, Касандри. Де цей дух горить, постає їх задум в фізичнім світі. Де він гасне, або його гасять, – розпадається й гине їх світ і в площині фізичній. Так все бувало, так і буде» [4, с.13].

Висновки

Обидва твори Лесі Українки – «Три хвилини» й «Адвокат Мартиян» – виявляли ідеалістичний, ірраціоналістично-волюнтаристський спосіб мислення авторки, і тому так імпонували Д.Донцову. За суттю це були націософські твори, хоч їхня ідейно-проблемна спрямованість майстерно та вишукано увібрана в абстрактні й екзотичні історичні образи.

Леся Українка була тим з небагатьох українських інтелектуалів-культурників кінця ХІХ – початку ХХ ст., які збагнули світоглядний переворот доби Модернізму в напрямку до повернення філософських основ духовного ідеалізму, ірраціоналізму та інтуїтивізму, які яскраво розвинулися в епоху Романтизму. Вона передчула народження нового, героїчного типу націоналізму в Україні. Д.Донцов теж апелював до цих буттєвих принципів , зокрема, й під впливом Лесі Українки. Як ідеолог, публіцист, критик, культуролог він широко розгорнув пропаганду цих принципів у міжвоєнну добу і навіть витворив в українській політиці і культурі цілі окремі великі течії – вольовий націоналізм і вісниківський неоромантизм.

Драматичний діалог «Три хвилини» і драматична поема «Адвокат Мартиян» художньо пояснюють значення духовного напруження, духовного горіння в Історії, тлумачать, що тільки героїка рятує нації в кожній складній історичні ситуації. Ірраціональні сутності людського буття – щира віра, містичні візії, великі пристрасті, героїчні і жертовні поривання, інтуїтивні прозріння, духовні піднесення – зміцнювали і розвивали народи і надалі як неодмінні постулати будуть робити народи сильними, по-романтичному завзятими і переможними. І в цьому сенсі ці твори є глибинно неоромантичними художніми маніфестами доби.


 

Література

  1. Агеєва В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К.: Либідь, 1999. – 264 с.
  2. Войтюк А. Проблеми творчості Лесі Українки. ­– Дрогобич: Коло. 2001. – 84 с.
  3. Демська-Будзуляк Л. Драма свободи в модернізмі: Пророчі голоси драматургії Лесі Українки. – К.: Академвидав, 2009. – 184 с.
  4. Донцов Д. Конфлікт поколінь («Адвокат Мартиян» Лесі Українки)» // Вісник (Нью-Йорк). – 1954. – Ч. 6. – С. 5-13.
  5. Донцов Д. Сила крови («Три хвилини» Лесі Українки)» // Вісник (Нью-Йорк). – 1951. – Ч. 2. – С. 11-16.
  6. Драй-Хмара М. Леся Українка: Життя й творчість // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 35-151.
  7. Євшан М. Леся Українка // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998. – С. 153-160.
  8. Євшан М. Леся Українка // Там само. – с. 160-164.
  9. Євшан М. Fiatars!(На вічну пам’ять Лесі Українки) // Там само. – С. 164-166.
  10. Забужко О. Notre Dame d Ukraine. Українка в конфлікті міфологій. – К.: Факт, 2007. –  640с.
  11. Зборовська Н. Моя Леся Українка. – Тернопіль: Джура, 2002. – 228.
  12. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори: У 2-х т. Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. – С. 359-400.
  13. Малютіна Н. Філософія часу в екзистенційному просторі драматичного діалогу Лесі Українки «Три хвилини» // Український модернізм зі столітньої відстані: Збірник наукових праць. Вип. Х.  -  Рівне, 2001.  -  С. 97 – 102.
  14. Українка Леся. Адвокат Мартіан // Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т.6: Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1977.– С. 9-70.
  15. Українка Леся. Три хвилини // Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. Т. 3. Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1976. – С. 217-239.
  16. Якубський Б. Адвокат Мартіан // Леся Українка. Твори: У 12-ти т. Т.9. – Харків-Київ:Книгоспілка,1924-1930. – С. 119-137.
Останнє оновлення на Вівторок, 05 липня 2016, 13:59
 
Дмитро Донцов: діалектика боротьби за незалежну державу PDF Друк e-mail
Написав Сергій Квіт   
Понеділок, 27 лютого 2017, 09:47

Минулого року завершився великий шестирічний проект видання десятитомника праць Дмитра Донцова (Вибрані твори у 10 томах. — Дрогобич—Львів, видавнича фірма \"Відродження\". — 2011—2016).

Його успішна реалізація цілком є заслугою доцента кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка Олега Багана, який є упорядником, науковим редактором, автором приміток і коментатором видання. За цю велику й сумлінну працю він мав би бути вшанований Державною премією або присудженням ступеня доктора філологічних наук. Спостерігаючи за реакцією громадськості, зазначимо, що така грандіозна подія в українському інтелектуальному житті не повинна залишитися непоміченою. Адже, попри війну з Росією і всі зусилля з декомунізації, ім\'я Донцова досі залишається в тіні радянських/російських імперських уявлень і стереотипів.

Власне, воно є наочним прикладом живучості таких стереотипів. Тому будь-який науковець, що має справу зі спадщиною Донцова, обов\'язково частину своїх зусиль витрачає на спростування його належності до \"фашизму\", на роз\'яснення того факту, що український націоналізм — зовсім не тотожний німецькому націонал-соціалізму. Донцова мало хто читав, його більше знають за насмиканими цитатами про \"аморальність\" або просто за звучанням імені: мовляв, щось конкретно пригадати важко, але й погодитися з тим, що запропонувала людина на прізвище Донцов, також неможливо. Він належав своєму часові, мав непростий характер. Блискучий розум, іронія, полемічний стиль і критичне мислення зробили його впливовим інтелектуалом. Можемо навіть з упевненістю говорити про епоху і покоління Донцова у міжвоєнний період XX ст.

Мовний редактор видання — відомий філолог Ярослав Радевич-Винницький, коректорську роботу виконала Ірина Михаць. Вони делікатно адаптували тексти до вимог сучасного правопису (урахувавши принципи правопису 1929 р.) і домоглися нового й сучасного їх звучання. Праці Дмитра Донцова у десятитомнику розташовано в такому порядку: I — Політична аналітика (1912—1918); ІІ — Культурологічна та філософська есеїстика (1911—1939); ІІІ — Ідеологічна есеїстика (1922—1932); IV — Ідеологічна есеїстика (1933—1939); V — Політична аналітика (1921—1932); VI — Політична аналітика (1933—1939); VII — Ідеологічна та історіософська есеїстка (1923—1939); VIІI — Літературна есеїстика (1922—1958); IX — Ідеологічна і культурологічна есеїстика (1948—1957); X — Твори різних періодів.

Історик Ярослав Дашкевич свого часу зазначав, що здійснити повне видання творів Донцова надзвичайно важко, оскільки ми не знаємо всіх публікацій у різних країнах, де вони виходили. Ярослав Романович, який був особисто знайомий з Донцовим, цінував його як епохальну постать в історії України і тому навіть вважав себе персонально відповідальним за цей видавничий проект. Він згадував, що Донцов володів усіма \"головними\" європейськими мовами і залишав на полях книжок коментарі тими мовами, якими книжки були написані. Тобто зазвичай він знайомився з творами інтелектуалів в оригіналі. Додамо, що Донцов здобув блискучу освіту в Царськосільському ліцеї, Санкт-Петербурзькому, Віденському і Львівському університетах, мав багату бібліотеку. Пізніше вона потрапила до Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, де її 1949 року бачив Ярослав Дашкевич. Але вона не була описана і тому зникла: цілком імовірно, що пізніше книгозбірню знищили або розікрали.

До десятитомника ввійшли його головні праці, серед яких \"Сучасне політичне положення нації і наші завдання\" (1913), \"Підстави нашої політики\" (1922), \"Націоналізм\" (1926), а також \"Поетка вогненних меж: Олена Теліга\" (1952), \"Туга за героїчним\" (1953), \"Дві літератури нашої доби\" (1959). Для зручності Олег Баган перегрупував книжки-збірки так, що окремі есеї розташувалися в томах за відповідністю тематики і часу їх написання. Це допомагає краще зрозуміти світоглядну еволюцію автора. З відомих праць до видання не включено \"Дух нашої давнини\" (1944) і \"Київ, рік 1918\" (1954), оскільки на той час вони зовсім недавно були опубліковані в Україні. Особлива роль у реалізації цього великого видавничого проекту належить львівському мистецтвознавцю і громадському активістові Тарасові Лозинському, який співпрацював іще з Ярославом Дашкевичем. Пізніше він організував групу меценатів, які й уможливили видання десятитомника.

Оцінюючи будь-яку історичну постать, маємо одночасно враховувати два концептуальні моменти: контекст і відповідність актуальній для нас риториці. Щодо першого, то мусимо розуміти міжвоєнну епоху, коли замість незалежної держави українці мали формувати своє ставлення до нового розподілу своєї етнічної території між кількома новопосталими сусідніми державами та до квазіутворення УРСР. Кожен, хто продовжував боротьбу, юридично відразу підпадав під означення \"терорист\". До слова, переможені завжди залишаються злочинцями, а переможці — борцями за незалежність, які реалізували своє легітимне право на власну самостійну державу.

Згідно з Донцовим, найбільшою загрозою для України був тоталітарний Радянський Союз. Послідовне ідеологічне протистояння Донцова Російській імперії, тоді вже наново відбудованій більшовиками, подекуди призводило до звинувачень у полонофільстві, які лунали з націоналістичного середовища. Донцов наголошував: українці і поляки колись неодмінно знайдуть між собою спільну мову, бо належать до європейського культурного ареалу. Але не з Росією, яка має глибокі цивілізаційні відмінності у своїй політичній культурі та пріоритетах.

Відчуття неминучості Другої світової війни витало у повітрі разом із відповідною авторитарною мобілізаційною риторикою. Європа переживала моду на авторитаризм. Якщо інші європейські народи могли спиратися переважно на можливості власних держав, що прискореними темпами озброювалися, то українці, аби не зникнути назавжди з історії, повинні були знайти інші можливості для загальнонаціональної мобілізації. Цю роль виконав Донцов. З відстані років можемо ствердити, що тоді він зосередився насамперед на проблемі національного лідерства, яка, зрештою, була успішно розв\'язана. Всі лідери ОУН, починаючи від Євгена Коновальця, і провідники повстанського руху визнавали його великий вплив на формування їхнього світогляду.

Нині, після перемоги Революції Гідності, проблема національного лідерства, зокрема наявності належних професійних якостей та персональної відповідальності за державні справи, знову постає на повну силу. І її треба вирішувати, знаходячи нові засоби й можливості.

Сам Донцов, цінуючи статус незалежного інтелектуала, ніколи не був членом ОУН. Його вплив був ідейним, світоглядним, емоційним, але не пов\'язаним з політичними програмами. З раціонального погляду України не існувало. Українці служили в арміях різних держав, а народ залишався приреченим на фізичне й культурне винищення, беззахисним перед терором і геноцидом з боку різних окупантів. Дмитро Донцов закликав вірити в себе і в майбутнє незалежної Української держави. Він вплинув на риторику своєї доби, на мілітарний дух українців. А тим часом попри те, що замолоду Донцов брав участь у нелегальних революційних організаціях і навіть був ув\'язнений у Лук\'янівській тюрмі в Києві (1907 р.), очевидно, що він не був створений для організаційної дисципліни.

Більш органічним середовищем для нього було коло вісниківців (від назви однойменного журналу), до якого належали Євген Маланюк, Олена Теліга, О.Ольжич (Олег Кандиба), Леонід Мосендз, Юрій Липа, Юрій Клен, Дарія Віконська, Роман Бжеський та інші блискучі поети, прозаїки, есеїсти. За словами Донцова, національні лідери мали реалізовувати формулу \"українці для України\". Серед них були й ті обрані, які не лише могли вести за собою інших, а й самі були готові до самопожертви заради свого народу, який боровся за власну державу. Як знаємо, О.Телігу розстріляли в Бабиному Яру нацисти, О.Ольжич загинув у концтаборі Заксенгаузен, Ю.Липа, лікар УПА, потрапив до радянського полону і помер після катувань.

Сучасний політичний дискурс свідчить про те, що держава повинна служити своїм громадянам, а не громадяни державі, бо це, мовляв, пов\'язано з авторитарними моделями. Однак діалектика політичної дії бездержавної нації вимагає спочатку об\'єднати зусилля \"поза межами можливого\" (Іван Франко) для створення і захисту власної незалежної держави, а вже потім висувати до неї справедливі вимоги як до інструменту забезпечення прав та інтересів громадян. Ми не вважаємо відомі слова Джона Кеннеді: \"Не питайте, що ваша країна може зробити для вас — питайте, що ви можете зробити для своєї країни\" закликом до авторитарного колективізму. Подібним чином слід тлумачити тезу Дмитра Донцова \"українці для України\".

Ті, хто звинувачує Донцова у т.зв. етнічному націоналізмі, мають пам\'ятати, що в нього ми не зустрінемо гасла \"Україна для українців\", лише навпаки. Заклики до революції і збройної боротьби були спрямовані на реалізацію цілком конструктивної мети: створення незалежної держави, яка б поважала власність і людську гідність. Тому авторитарна риторика національної мобілізації у відповідь на апокаліптичну загрозу більшовизму була пов\'язана не з відповідною моделлю державної політичної системи, а з особливостями воєнного часу. Адже в міжвоєнні роки були відомі радянські концтабори, і тільки пізніше — нацистські. В Європі цінувалися рішучість і \"сильна рука\". Навіть у Миколи Хвильового \"темперамент фашизму\" не міг \"не викликати симпатій\". Мода на авторитаризм — це одне, а кінцева мета національної революції — створення незалежної держави — зовсім інше.

Революційний запал, яскраві історичні аналогії та літературні алюзії пов\'язані з концептом національних інтересів, що їх необхідно обстоювати за будь-яких умов для створення і захисту власної держави. Поява цього концепту в українському порядку денному — також заслуга Донцова. Національні інтереси мають абсолютний, а не відносний характер. Вони не розмінюються під час війни на соціальну справедливість, інші права і свободи, які ми звикли вважати ліберальними цінностями, бо одне не існує без іншого. Ми знаємо, що на початку ХХ ст. провідники УНР настільки активно дискутували про те, якою повинна бути Українська держава, що не встигли подбати про її захист. Усьому свій час і місце. Тільки в незалежній державі можлива реалізація принципів соціальної справедливості та інших політичних вольностей, що необхідні для плекання такого важливого для Донцова європейського індивідуалізму.

Його гостра, часто брутальна критика лідерів Української Народної Республіки була пов\'язана не лише з тим, що вони втратили все, залишивши по собі тільки прогресивні прецеденти, пов\'язані із забезпеченням прав людини (що пізніше виявилися важливими підставами для відновлення української державності). Наші видатні історики, письменники, літературні й театральні критики, які очолили УНР, не мали насамперед відповідного досвіду й інстинктів, аби вміти захищати молоду державу як предмет національних інтересів. Донцовська епоха починалася з військових поразок, втрати надій, глибокої депресії всього соціуму, а як наслідок — емоції, революційна риторика, ірраціональна віра у власні сили бездержавного народу.

Повертаючись до оцінювання історичної постаті з погляду актуальної для нас риторики, зауважимо, що національна держава у трактуванні Дмитра Донцова не повинна мати авторитарний і моноетнічний характер. Україна виступає частиною європейського різноманіття. Згідно із сучасними уявленнями про реалізацію політичних свобод, починаючи зі свободи слова, цього можливо домогтися не на якомусь уявному глобальному рівні, а лише в межах конкретних держав, з їхніми законодавчими можливостями і певною політичною культурою тих націй, що мають у них реальну потребу. Україна після Революції Гідності демонструє органічну потребу в таких свободах. Натомість для політичної культури російського соціуму свобода слова не є беззастережною цінністю.

Донцов також пише, що майбутня незалежна Україна не має потреби в насильницькій українізації національних меншин. Натомість самим українцям потрібно дати можливість розвивати власну мову і культуру. Він також плекав надію, що представники національних меншин таки перестануть бути агентами імперської метрополії. Саме це трапилося в Україні під час і після Революції Гідності, коли ми нарешті можемо вести мову про українську політичну націю не в абстрактно-теоретичному, а реальному вимірі. Зокрема український добровольчий рух дав яскраві типажі представників різних етнічних груп, які зі зброєю в руках обстоюють українську незалежність як свою власну.

Належність до української політичної нації нині означає віру у справедливість, особисту участь у політичному житті держави, можливість користуватися всіма правами і свободами. Подібний позитивний контекст вибудовується з найбільш важливим для майбутнього України питанням української мови в контексті інспірованого Росією мовного протистояння. Пропагований Путіним насильницький псевдозахист російської мови несе тільки смерть, злидні й ліквідацію всіх інструментів демократії. Натомість українська мова символізує торжество особистої гідності, великі можливості для розвитку, діалогу і співпраці.

Тут доречно згадати міжвоєнну полеміку між двома консервативними мислителями Дмитром Донцовим і В\'ячеславом Липинським. Тоді перемогла формула Донцова \"від нації до держави\", оскільки лише нація як така має волю до створення власної держави. Однак тепер, в умовах незалежності й особливо нової війни з Росією, набуває актуальності також і позиція Липинського — \"від держави до нації\". Подальші успіхи нашого державотворення залежатимуть також від привабливості української системи для всіх громадян, безвідносно до етнічного походження.

Внесок Донцова в українську політичну філософію значущий і вагомий. Проте не варто поспішати надмірно захоплюватися ним, так само як і паплюжити не читаючи творів. Разом із читанням приходить розуміння, що утримує нас від поспішних поверхових оцінок. Дмитро Донцов належить своєму часові. Для нас важливо зрозуміти, ким він був і як вплинув на день сьогоднішній.

 
Московські відьмаки і «реалістичні» баламути PDF Друк e-mail
Написав Дмитро Донцов   
Середа, 19 червня 2019, 15:19

Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

Останнє оновлення на Середа, 19 червня 2019, 15:22
 
Російськомовний Донцов: націолог, критик імперства PDF Друк e-mail
Написав Олег Баган   
Четвер, 04 жовтня 2018, 16:34

Щойно побачила світ збірка російськомовних статей ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973) «Русский либерализм и украинское движение». Видання здійснене Науково-дослідницьким центром ім. Д.Донцова, який діє при Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Б.Хмельницького (керівник – Олександр Ситник, доктор історичних наук, професор, упорядник збірки).

Книжка складається зі статей, написаних протягом 1912-1914 рр. для журналу «Украинская жизнь», який видавався у Москві за редакцією Симона Петлюри і мав за мету інформувати культурні еліти Російської імперії про український національний рух, його засади, культурні особливості.

Сам Д.Донцов у цей час мешкав у Галичині як емігрант, і тому виступав у часописі як галицький кореспондент у рубриці «Письмо из Галиции», в якій він з особливою концептуальністю, широтою й достеменністю розповідав про галицьке національно-культурне життя. У цей час зародилася його дружба з С.Петлюрою, зав’язалося цікаве листування, яке сьогодні проливає багато світла на приховані моменти політичного життя українства початку ХХ ст. (листи були згодом опубліковані Д.Донцовим в журналі «Літературно-науковий вісник», 1931 р.).

Центральне місце в тодішній публіцистиці Д.Донцова загалом займала критика Російської імперії як своєрідного цивілізаційного феномену, агресивної політичної свідомості та ідеології, деструктивної ментальності її мешканців. У цій книжці вміщено чотири проникливі статті на цю тематику: «Русский либерализм и украинское движение», «Еще о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому)», «Русская идея в Галиции», «Русский империализм и українство».

Дві перші статті і сьогодні звучать вельми актуально. Д.Донцов ще в 1912 р., коли в Україні ніхто не наважувався критикувати російських лібералів, бо ця частина російського суспільства вважалася «передовою», «пройнятою правдивими демократичними і гуманістичними принципами» (щось подібне ми чули від українських лібералів недавно, протягом 1990-2000-х рр.!), відважився сказати правду про шовінізм у свідомості всіх російських еліт.

Він застерігав українську інтелігенцію від ілюзій щодо російської майбутньої ліберальної політики (тоді очікували, що невдовзі царська Росія перебудується на демократичну державу), пояснював, що всі російські еліти з насторогою і ненавистю спостерігають, як розбудовується українське культурно-національне життя в Галичині, тому вони ніколи не приймуть можливої незалежної України як рівноправного партнера.

У статті «Русская идея в Галиции» Д.Донцов дає короткий, але всебічний і вичерпний аналіз москвофільства в Галичині як своєрідної ідейно-політичної патології. Цей рух не тільки безнадійно відстав в ідеологічному та інтелектуальному планах, не тільки вже давно виявлений як провокаторське утворення за гроші таємної царської канцелярії, він ще й на культурному рівні пробує організовувати різні антиукраїнські диверсії, паплюжачи українську художню літературу, зокрема Т.Шевченка, і стаючи зручним знаряддям для поборювання українського руху в руках галицьких поляків.

Д.Донцов чи не єдиний тоді в українській журналістиці сміливо аналізував складність українсько-російських стосунків, наголошував на стратегічних помилках, допущених лідером українською ліво-ліберального руху Михайлом Драгомановим (1841-1895), який привчив українську інтелігенцію з надією і довірливо дивитися на російський ліберально-демократичний табір, який, мовляв, єдиний здатен просвітити Україну європейськими ліберальними ідеями, здатен культурно вплинути на загальне піднесення України в цивілізаційному вимірі. Це була велика помилка, це розслабило національну пильність українства, яке не розуміло, що російські ліберали фактично б’ють йому в спину, стимулюють зневагу і ненависть до всього українського в російському суспільстві – і це невдовзі, в роки Революції 1917-1920-і рр., підтвердила історія. Про це трактує Д.Донцов у статті «Русский империализм и украинство».

У чотирьох статтях – «Point des reveries», «За украинский университет», «Украинско-польское соглашение», «Начало конца» – Д.Донцов уважно аналізує українсько-польські стосунки в Галичині. Він показує, наскільки поляки, хоч і на той час бездержавна, підневільна нація, засліплені шовінізмом щодо українців. Особливо це видно з того, як завзято протидіяли всі польські середовища ідеї відкриття у Львові українського університету (Д.Донцов докладно описував перипетії цих протистоянь). Поляки продумано й методично завжди протистояли будь-яким спробам українців здобути вищі й якісніші форми культурно-національної самоорганізації. Водночас процеси повноцінної емансипації українства ставали щораз наполегливішими (про це стаття «Начало конца»). Д.Донцов, застосовуючи статистичні відомості, переконливо показував, що в демографічному, соціальному, культурному планах українці Галичини постійно зростають у силі, наступають, перетворюються на якісно організований, мобільний національно-визвольний рух. Народжувався модерний український націоналізм – більш експансивний, інтелектуально пружинний, морально наполегливий, відкритий до світових ідей.

Ще у двох статтях – «Австрийская raison d’etat в Галиции» і «О.Бауэр о национальной ассимиляции» – Д.Донцов продемонстрував, яким вправним політологом і націологом він був. До слова, за гостротою і яскравістю публіцистичної думки він тоді перевершував усіх в Україні. Автор морально готував свою націю до одного потрібного національного переконання: в історії вирішальною є політична сила і без неї неможливо.

Стаття «Украина в новейшей европейской литературе» мала за мету показати, яку увагу викликає Україна в світі, як поступово відомі науковці усвідомлюють, що на Сході Європи підіймається давня велика нація і потенційно вона може змінити цивілізаційне обличчя континенту.

Уже ці ескізні оцінки статей Д.Донцова із «Украинской жизни» дають уявлення про нього як нестандартного автора, який орієнтувався в націологічних теоріях часу, використовував найновіші методики вивчення націй і культур – ідеї цивілізаційної теорії, описово-статистичної методології, культурології. Напередодні 1-ї Світової війни дуже вчасно прозвучали його застереження про те, що не треба мати ілюзій щодо російського лібералізму, який завжди протидіятиме українському рухові, що треба готуватися до завзятої і довготривалої  боротьби із поляками, що в міжнародній грі імперій українство повинно насамперед сподіватися на власні сили. Остання теза Д.Донцова згодом стане ідеологічним і стратегічним гаслом нового вольового українського націоналізму міжвоєнної доби.

Не секрет, що сьогодні в Україні залишається значний соціальний пласт російськомовних мешканців, які категорично не беруть до рук книжки, якщо вона написана українською мовою (традиції російського шовінізму є вельми глибокими і заразними!). Тож можна визнати вдалим розрахунок видавців цієї збірки, які в такий спосіб сподіваються все-таки включити в діалог ті зрусифіковані верстви українського суспільства, до яких ніколи не доходять українські ідеї через їхню заскорузлу упередженість до всього українського. Гадаємо, саме таке видання, хоч і невелике за обсягом, буде добрим вшануванням 135-річчя від дня народження Д.Донцова, яке відзначаємо в цьому році.

 
Ігор Загребельний: Ідеолог християнського нонконформізму PDF Друк e-mail
Написав Kate   
Четвер, 01 вересня 2011, 13:19

img30 серпня виповнилося 128 років від дня народження видатного українського мислителя Дмитра Івановича Донцова. На жаль, наше суспільство звикло мислити штампами, тож і Донцову дуже часто доводиться бути лише «ідеологом українського націоналізму» з усіма випливаючими з цього наслідками: для одних Донцов-націоналіст є кумиром, для інших - «бандитом пера». В обох випадках за межами загального прийнятого штампу залишається надзвичайна глибина думки оригінального філософа, політолога й літературознавця, ширина ідей, озвучених непересічним есеїстом та публіцистом.

Д. Донцов дійсно був одним із провідних ідеологів модерного українського націоналізму. Проте за умов, коли саме поняття «націоналізм» розуміється занадто спрощено, потрібно чітко наголосити на об'ємності та різнобарвності (що, однак, не виключає внутрішньої єдності) випрацьованої ним системи. Зокрема, досить актуальною є теза про Донцова як про мислителя-християнина. Остання теза нерідко ігнорується, а це, погодьтеся, не лише збіднює, але й спотворює наші уявлення.

Безперечно, бачення Д. Донцовим християнства - це тема, висвітлення якої потребує ґрунтовних наукових студій. Дана стаття, головна мета якої - вшанувати пам'ять мислителя, - абсолютно не претендує на систематизований виклад донцовської христології; вкладені в неї інтенції полягають у спробі показати Донцова як ідеолога своєрідного християнського нонконформізму - інтелектуальної моделі, спрямованої на поборювання зла у його політичному, соціальному, культурному вимірах.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search