"Є нації, є боротьба між ними, є націоналізм" Д.Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
Богдан Харахаш"Ідея NАЦІЇ у творчості Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail

altВ українському совєтському суспільствознавстві Донцов на справді науковому рівні не аналізувався ніколи. «Аналіз» зводився до дещо інтелектуалізованої базарної лайки, а «критика» — до навішування ярликів на кшталт «запроданець», «фашист» тощо. Натомість українські суспільствознавці діаспори та міжвоєнної Галичини присвятили Донцову велику кількість праць, написаних як у дифирамбічному стилі, так і доволі критичних.

Найголовнішою проблемою, з якою стикається «донцовознавець» у сучасній Україні, є недостатня представленість творів Дмитра Донцова у книгозбірнях та взагалі у читацькому обігу. Щоправда, за останні роки в Україні були перевидані (мізерним накладом, бо перевидання, як правило, здійснювалися не видавництвами, а політичними організаціями) його найголовніші твори — «Історія розвитку української державної ідеї», «Дух нашої давнини», «Націоналізм», «Клич доби», «Росія чи Европа» тощо. Ще деякі можна знайти у ЦНБ НАН України («Де шукати наших історичних традицій», «Підстави нашої політики», «Хрестом і мечем» тощо).

 

У вищезгаданих працях містяться практично всі основні ідеї, що їх висував та обстоював Дмитро Донцов. Проте для побудови цілком адекватного дійсності уявлення про його творчість та ґенезу поглядів необхідне повне ознайомлення зі спадщиною цієї видатної постаті, у тому числі й з численними статтями Донцова, розкиданими по українській, польській, англійській, французькій, німецькій періодиці. Видання повного зібрання творів Донцова треба здійснювати на академічному рівні.
 
Історія героїки PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Понеділок, 02 лютого 2015, 17:18

Щойно з ініціативи кафедри нової  і новітньої історії України Дрогобицького педуніверситету ім. І. Франка, Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова і за підтримки Центру національного відродження ім. С. Бандери (Київ) вийшов 2-й випуск наукового збірника «Український націоналізм: історія та ідеї», присвячений 70-й річниці створення УПА. Про концепцію та проблематику видання нам розповів один з його редакторів-упорядників, керівник НІЦ ім. Д. Донцова  Олег Баган.

- Видання цього ювілейного збірника через фінансову скруту дещо затримався. Його основу склали матеріали всеукраїнської наукової конференції «Націоналізм як феномен української історії 1920-1950-і рр.: ідеологія, політика, збройні формування», яку ми провели в м. Рожнятів в листопаді 2012 р. Збірник доповнений значною кількістю ідеологічних статей із провідного журналу українських націоналістів міжвоєнної доби «Розбудова нації». Це вже традиція нашого видання – надавати йому ідеологічного звучання, на відміну від подібних збірників, присвячених темі ОУН-УПА.

Відзначу велику організаторську і науково-редакторську роботу, яку провів мій колега-співупорядник збірника, доцент Дрогобицького педуніверситету, вже відомий дослідник історії УПА на Дрогобиччині і Прикарпатті, автор кількох книжок Василь Ільницький.

Завдяки широкій тематиці, заданій на конференції, ми отримали наукові матеріали з різноманітною проблематикою. Так, 1-й розділ збірника «Ідеологія та історіографія націоналізму: інтерпретації» склали студії «Феномен національного ордену: націоналістична інтерпретація» (Петро Іванишин, Дрогобич), «Ідеологічна спадкоємність в українському націоналістичному русі» (Микола Кравченко, Харків), «Ідейно-теоретична спадщина С. Бандери» (Михайло Савчин, Дрогобич), «Витоки національно-визвольної ідеології УПА» (Олександр Ситник, Донецьк), «Відродження історії ОУН 1929-1939 рр. в сучасному наративі» (Василь Футала, Дрогобич), «Український націоналістичний рух 1920-1955 рр.: проблема визначення» (Юрій Щур, Запоріжжя).

До другого розділу «Політичні аспекти розвитку націоналістичного руху увійшли статті «Репресії проти службовців та інтелігенції Дрогобицької області у 1946 р.» (Микола Галів, Дрогобич), «Участь Дмитра Паліїва у формуванні 1-ї української дивізії Української національної армії» (Оксана Медвідь, Дрогобич), «Південноукраїнський ареал розвитку українського націоналізму» (Олександр Музичко, Одеса), «Репресії сталінського режиму проти західноукраїнської інтелігенції 1944-1953 рр.» (Руслана Попп, Дрогобич), «Аграрне питання в політиці УПА (1944-1952 рр.)» (Михайло Сеньків, Дрогобич).

Третій розділ «Героїка» склали дослідження про діячів та воїнів ОУН-УПА: «Нарис історії загону УПА «Прилуцький» (Олександр Дарованець, Луцьк), «Життя та діяльність Григорія Ґоляша» (Ігор Дерев’яний, Львів), “Кадрове наповнення Дрогобицького окружного проводу ОУН (1945-1952рр.)» (Василь Ільницький, Дрогобич), «Перебування українських націоналістів у тюрмі «на Лонцького» у 1941-1944рр.» (Олеся Ісаюк, Львів), «Заходи МҐБ щодо ліквідації підпілля ОУН на теренах Калуської округи у 1951-1952 роках» (Степан Лесів, Калуш), «Збройне протистояння радянського режиму і повстанського підпілля у північних районах Рівненщині» (Володимир Марчук, Рівне), «Підпільні друкарні та видання Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ» (Ігор Марчук, Рівне), «Микола Никифорчин – визначний громадсько-політичний діяч Станіславівщини» (Володимир Мороз, Київ), «Петро Федун-«Полтава» у лавах збройного підпілля ОУН» (Михайло Романюк, Львів), «Василь Николяк – Голова Проводу ОУН (б) Дрогобицької області» (Володимир Ханас, Дрогобич).

Зауважу, що усі ці статті написані на основі вивірених архівних матеріалів, із описом тисяч невідомих історичних фактів, з великою уважністю аналітики. Усе це сьогодні є колосальним історичним контраргументом проти тої зливи фальсифікацій та перекручень історії, яка ллється на Україну із російських ЗМІ. Це переконливі докази про визвольний характер українського націоналістичного руху 1920-1950-х рр., про його антитоталітаристську спрямованість, органічну прив’язаність до  тодішніх українських національних інтересів.

Другу частину нашої об’ємної книги (бл. 600 стор.) склали передруки. Я упорядкував її так, щоб показати різноманітні аспекти ідеології ОУН: її націософську основу, головні ідеї геополітичного, міжнародного змісту, про міжнаціональні стосунки, зокрема про ставлення ОУН до євреїв. Водночас я прагнув вивести нові, ще недостатньо «розкручені» імена націоналістичних ідеологів. Так у нашому збірнику чи не вперше своїми творами «засвітилися» Микола Масюкевич (1899-1970) (походив із Київщини), Макар Кушнір (1890-1951) (походив із Черкащини), Микола Вікул (1888-1955) (походив із Кам’янця-Подільського), Олександр Мицюк (1883-1943) (походив із Дніпропетровщини). Дрогобичани відкриють із маловідомого боку свого знаменитого земляка Остапа Грицая (1881-1954), який вчився в початковій школі в Дрогобичі, в Дрогобицькій гімназії, був відомим критиком і літературознавцем, блискучим перекладачем (німецькою української класики), а також і дуже активним публіцистом та ідеологом націоналістичного руху (співпрацював із знаковими виданнями ЛНВ, «Сурма», «Наступ» та ін.). У збірнику надрукована оригінальна стаття «Ґарибальді», в якій розкрито особистість видатного італійського націоналіста і революціонера. Додам, що особа О. Грицая своїм значенням і масштабом вже давно волає до дрогобицької громади про належний рівень вшанування цього знаменитого культурника. Так само, як і постать Василя Николяка – відважного керівника ОУН Дрогобицької області, який проголошував самостійність України в Дрогобичі у 1941 р., який героїчно загинув у 1944 р.

Також у збірнику надруковані праці таких визначних націоналістичних ідеологів, як Дмитро Андрієвський (1892-1970, Полтавщина) (статті: «Політика націоналізму», «Українська справа на міжнародній шахівниці» і «Союз з Польщею?»), Осип  Бойдуник (1895-1966, Долина) (стаття «Соборність України та її східні кордони» - звучить дуже актуально!), Володимир Мартинець (1899-1960, Львів) («Наша тактика», «Українська справа та її зовнішнє ставлення»), Євгена Онацького (1894-1979, Глухів) («Націоналізм і індивідуалізм»), Миколи Сціборського (1897-1941, Житомир) («Український націоналізм і жидівство»), Ріко Ярого (1898-1969) («Зовнішня політика»).

Назву ще кілька найцікавіших тем републікованих статей: «Підстави розвитку нації» і «Дещо про проблеми національних меншостей» (М. Масюкевич), «Релігійність та церковництво» (М. Вікул), «Польща і можливості війни на Сході» та «Проблема української великодержавности і майбутнє Східної Європи» (М. Кушнір), «Евразійство» (О. Мицюк).

Як бачимо, сучасник зможе розкрити перед собою широку панораму націоналістичної ідеології, стратегії і тактики боротьби, геополітичних накреслень (до речі, дуже актуальних, як не дивно!), політологічних оцінок.

До слова, укладати біограми названих авторів-класиків мені допомагав львівський історик Володимир Муравський і в процесі роботи ми з’ясували низку невідомих або цілком маловідомих фактів про них. Це говорить про те, наскільки ще мало досліджена історія ОУН, зокрема ідейна історія націоналістичного руху. Наскільки мені відомо, окрім П. Федуна-«Полтави» та Володимира Дяківа-«Горнового», про жодного іншого ідеолога ОУН не написано спеціальне дослідження і не перевидані бодай в основному їхні твори. Це, на мій погляд, зразок нашої національної безвідповідальності. Адже кожна постать з націоналістичних ідеологів та публіцистів – це блискучий інтелект, багатство ідей, сильний характер, яскрава біографія!

Гадаю, наш науковий збірник займе свою актуальну нішу в сучасній українській історичній науці.

 
Євген Маланюк "Дмитро Донцов" PDF Друк e-mail

altОлександр Лотоцький в своїх розлогих і надзвичайно цінних "Спогадах" подає дуже характеристичний образ. Роки 1906-07, петербурзькі студентські громади, схаотизовані революційною "репетицією" р. 1905, загіпнотизована задивленість в "старшого брата", існування без керми і без вітрил, вечорниці, "сходки" та "імпрези", що кінчаються традиційними варениками й гопаком...

І от постійний відвідувач петербурзької Публічної Бібліотеки не міг би не зауважити молодого чорнявого студента, що день в день сидить, обкладений книгами, і, записуючи, щось пильно студіює.

Цим чорнявим студентом був Дмитро Донцов.

Невдовзі (р. 1908) цей студент опиняється (з в'язниці) за кордоном, студіює у Відні і Львові, а року 1914 - напередодні початку Першої Світової Війни, отже кінця одної епохи і початку другої, - виголошує на Студентськім З'їзді у Львові свій історичний реферат.

 

Так, сливе разом з епохою виходить отой "чорнявий студент" на сцену Української Історії, сцену, спустошену й окрадену до нитки.
 
Про те, що не дасться ні зміряти, ні злічити, ні зважити PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
П'ятниця, 23 листопада 2012, 14:47
imgВ однім американськім часописі знаходимо дуже цікаву для нас промову монсеньйора Фултона Дж. Міна про Росію. Він сподівається, що як поганський Рим, що переслідував християн, став сам християнським, так і Росія колись знову навернеться і об'єднає Схід із Заходом. Можливо, що Росія знову стане християнською, але - на мою думку - завжди лишиться вона чужою й ворожою культурі Заходу. Але не це цікаве в промові монсеньйора Шіна. Цікаві слова, які пояснюють, чому многі люди Заходу, многі католики, так цікавляться Росією?

Монсеньйор Шін каже: «Є три великі прикмети російської душі, які оправдують оптимістичні передбачення щодо блискучого «завтра» Росії: глибоке релігійне почуття, здібність зносити терпіння і почуття братерства («Фелловшіп»)». Комунізм, хоч і ворожий християнству, використовує 1000-літнє християнське формування російської душі в дусі самопожертви і самодисципліни.

Лише тому, що «тінь Христового хреста і досі падає на Росію, москалі є натхнені, аж до самозаперечення, понад особистою ідеєю». Навіть большевицький колективізм, нібито, черпає свої джерела з ідеї християнського братерства - каже Шін. - Ось через ці прикмети росіян і вірить монсеньйор Шін (і многі з ним і за ним!) у велику роль Росії в будуччині християнства...

Я не вірю в блискучу будуччину Росії. Думаю, що так як Франція по революції з 1789 р. стала вигаслим вулканом, так стане ним і Росія з 1917 р. Але важне для нас, на які душевні й духовні прикмети звертають увагу віруючі люди Заходу. Важне, яким якостям надають значення в історії, в яких вони бачать запоруку «блискучої будучини». Це особливо варте уваги для нас, коли всякі недоумки щодня переконують нас про шкідливість «емоційності», «якоїсь містичної віри і служіння ідеї», бо це ж вимагає «непотрібних жертв»!

Отже показується, що Захід та й його громадська думка скоріше зацікавиться Савлами, аніж «тверезими», «ні гарячими, ні студеними». Бо вірить, що не з цих останніх, а з Савлів вийдуть Павли! Можна не поділяти поглядів монсеньйора Шіна на Росію і росіян (і я їх не поділяю!), але важне, що він віщує велич тому народові, що здібний сильно вірити в якусь ідею та за неї бореться і приносить жертви, не думаючи про «фізичне збереження нації», про «нерозсудність посвяти». Зацікавлення в світі знайде лиш нарід, здібний до героїчних вчинків, здібний горіти, страждати і боротися до загину...

Ось про що треба нам пам'ятати, коли ми чуємо підшепти рабських натур, які за найвищу політичну мудрість вважають мудрість «Яремів, хамових синів», які те лиш і знають, що «і задком, і передком перед паном Федорком» викручувати на доказ готовності своєї «лояльної співпраці» з черговим окупантом.

Коли світ цікавиться Україною? - Коли слава Ігорів і Володимирів гриміла в Києві, коли слава козацька по всім світі ширилася, коли її відновили в 1917 році і по 1939 -ім; коли нарід наш горів великою місією, коли бився за те, що не дасться ні зміряти, ні зважити, ні злічити! І лише коли горітиме цим і далі, здобуде пошану і поміч світу...

Не тоді, коли його «представлятимуть» фарисеї і книжники, проти яких гримів Христос:

«Стережіться книжників, що люблять ходити в довгих одежах й приймати вітання на народних зборах, сидіти на переді в храмах і возлежати на перших місцях на бенкетах». У яких на устах слова про «неньку Україну», а в серці облуда і зрада...

Особливо тепер треба усвідомити собі, що українська справа це справа не вишиваних сорочок і гопака, та не соціалізму, навіть не лише справа незалежності України, а справа, за яку жили і вмирали св. Антоній і Теодозій і стара князівська Україна, справа підняття наново великої місії старого Києва: творчою, християнською думкою і «черленими щитами перегородити» наш степ проти нової, поганської варварії, що суне на світ з морської півночі.

Дмитро Донцов «Визвольний Шлях»ч. 4 (31) квітень 1950 р.

 
Дмитро Донцов: "ДО МІСТ!" PDF Друк e-mail

Паралітиком назвав наш народ Франко, а є в тих словах не лиш поетичний висказ, але й ствердження величезної ваги факту нашої суспільної будови: ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважніших функцій національного життя — нема в нас свого міста.

Страшно помстився той дефект на нас під час останніх наших визвольних змагань, коли зайшла потреба наглої мобілізації національної стихії, а коли осередки цеї стихії — міста, були в руках чужинців.

Пригадаймо собі з історії, коли ще наші міста були наші, за Хмельницького або Мазепи, — як то нелегко було чужинцеві посуватися в наш край; як то доводилося брати одне містечко за другим, як то в Батурині або і в інших городах, ставляло населення чоло цілим арміям, затримуючи їх просунення в наші території; як то, немов сіткою тою, вкривали наші міста нашу землю, а передертися крізь неї не так то легко було.

І як же ж інакше було тепер, в останні роки! Правда, і тепер займали ми столиці наші, але опанували їх не автохтонні міські українські елементи, лише дооколичні селяни, що в австрійськім чи російськім однострою припадково опинились тоді в них чи біля них. А вже опанування Києва в 1918 в грудні і в 1919 — це був просто «марш на Київ» селян, що входили в ворожий і чужий їм осередок. Се було щось подібне до пізніших «маршу на Рим» фашистів або «маршу на Бухарест» зараністів. Лише що, знов таки, через ворожість нам нашого міста — тамті в своїх столицях утрималися, ми ж їх покинули. Тамті билися з ворожими партіями своєї нації, ми з чужинцями.

А хоч б и й в «мирні» часи! Коли міста наші приймали український вигляд? Тільки під час мирної інвазії дооколичного сільського елементу, як це буває напр. під час сокільських або просвітянських з’їздів. Міста як такі, лишалися чужинецькими острівцями серед нашого моря, але острівцями, що над тим морем панували.

І то власне цікаве, що перешкодою організації національної стихії були чужі міста не лиш під час народного зриву, не лиш під час наглої мобілізації. І під час повільної, ступневої організації народу — економічної, політичної чи культурної — місто відігравало першорядну роль: коли своє — цю організацію надзвичайно полегшувало, коли чуже — її утруднювало або зовсім гамувало. І то однаково: чи тоді, коли перепроваджується сю організацію нації (як є тепер) в рамах держави чужої, чи коли мається власну державу (як було 1917 або під час гетьманщини 1918, коли, не кажучи вже про жидів, всі оті «Протофіси» і «Суозіфи» в наших містах страшенно шкодили організуванню української стихії в одне свідоме ціле. Звідки ця сила міста?

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 5 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search