Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
Вийшов 6-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Четвер, 14 серпня 2014, 15:37

Видання виходить під егідою Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова, редактор-упорядник тому й автор передмови – Олег Баган, літературний редактор – Ярослав Радевич-Винницький.

Тематична назва тому: «Політична аналітика (1933-1939 рр.)». Усі статті, які його склали, передруковуються вперше, усі взяті із журналу Д. Донцова «Вістник».

Загалом ці статті охоплюють вельми широкий спектр проблематики: огляди міжнародного життя, аналіз подій в СРСР, критика ліберального, соціалістичного і консервативного таборів в українській політиці, полеміка з польськими часописами, роздуми над ідеологічними питаннями в політиці. Матеріали книги проливають більше світла на маловідомі факти і політичні тенденції міжвоєнної доби, які здебільшого замовчуються в сучасній історіографії. Як завжди, у цих публікаціях Д. Донцов уважний до всіх виявів захланного і підступного російського імперіалізму. Низка статей ілюструє його ставлення до гітлерівської Німеччини («Березень 1939», «Загадка ІІІ-ї імперії» та ін.). У томі вміщена критична рецензія Д. Донцова зі співавторами на книгу Ю. Липи «Призначення України» (1938 р.), статті про події на Закарпатті.

Видання, без сумніву, стане важливим джерелом інформації для сучасних істориків, політологів, філософів, дослідників української національної ідеї.

Як і тексти попередніх томів, статті 6-го тому відредаговані за граматичними правилами органічного українського правопису 1929 р.

Додаткову інформацію про видання можна отримати за телефоном: 097-143-10-12.

Іван Кілик

 
Сергій Айбабін"Д.Донцов. Націоналізм. 1926-2006" PDF Друк e-mail

altКнижка українського філософа, політика, публіциста доктора Дмитра Донцова (1883-1973) „Націоналізм” уперше вийшла друком 80 років тому. За цей час вишукані зразки спекулятивної логіки жбурнули людство в катастрофи, десятки мільйонів невинних жертв впали задля втілення злочинних фантазій їх авторів.

Наслідки комуністичної маячні досі спокутує обдурене населення, особливо в східній Європі та Азії і в нашій бідній Україні. Саме після вибуху гігантського соціального катаклізму (1917р.) і напередодні ще більших потрясінь, написано книгу-застереження, дороговказ самостійного шляху української нації до її порятунку, до „бути чи не бути”, чи опуститися до стану біблійних гівонітів та щезнути.

 

Твір складається з трьох частин, назва кожної виразна і надає уявлення про зміст. Перша: „Українське провансальство”. Як могла потужна держава раннього середньовіччя, потім, часів Хмельниччини, здеградувати до хохлацької республіки УРСР в складі імперії варварів? Хто очолював націю на похилій стежці, чого навчав, куди кликав? Донцов дає відповідь, посилаючись на власні дослідження та величезну джерельну базу на багатьох мовах (239 позицій тільки до першої частини). Любов до „тиші і злагоди, вареників та вишневих садочків...”, оспівувана народними вождиками і нав'язувана нації, під єхидне кепкування ззовні, заперечення національного супротиву, зневага до „висших матерій”, страх перед напруженням волі та жертовністю, зрада українською шляхтою свого призначення боронити власне посполитство... все це призвело до втрати рідного краю, а разом з ним і „вареників і садочків...”. Допоки українські „провансальці” шукали злагоди і порозуміння з „цілою людськістю”, - представники „цілої людськості”, нерідко, малочисельніші, культурно нижчі від нації „мови солов'їної”, але сміливіші або нахабніші, диктували свою волю у „нашій, не своїй землі”. Цитуємо Дмитра Донцова: „Така філософія не могла дати тим поколінням, що виховувалися під її впливом, віри в свою справу, ні розмаху, ні патосу. Вона мусила привести до духовного роздвоєння, розламу, знесилля, зневіри і сумніву”. Сучасний провінціалізм, що хворобливою бактерією точить багатьох українців, інтенсивно культивується і прищеплюється нації, відверто та неприховано, внутрішніми та зовнішніми ворогами України. Нічого малодушно ухилятися від слова «вороги», воно є в нашому державному Славні і не існує заборонених методів опору, допоки вони не „згинуть”, інакше, - згине нація.
 
Російський хижак – вчора і нині PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
П'ятниця, 21 березня 2014, 17:11

Всякий раз, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, – по світу йде шалена реклама «нової Росії». Коли в XIX ст. хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася «нова», ліберальна чи революційна Росія! На неї радили покладати всі надії навіть під'яремним неросійським народам імперії; вона мала збавити і нас від «абсолютизму» й «реакції», вивести на свободу, і скільки ж то земляків вірили в ту «місію свобідної Росії»! Так вірили, що тоді «шовіністом» і «людиною некультурною» вважали того, хто смів негувати ту місію і не захоплювався «великою російською літературою». Це саме явище повторюється тепер. Большевицький світ стоїть напередодні страшного зудару з Заходом. Чим би цей зудар не скінчився б, він напевно приведе до упадку большевизму і хаосу в імперії. В передбачені цього – неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі – до її відбудови, до перебрання червоної спадщини «єдиної й неділимої». Звідти й кампанія брехні «в планетарнім масштабі», яка робить рекламу для «нової Росії», що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, «зовсім інша» і «всім дасть свободу».

Як причинок, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію Івана Грозного і його сина, Федора, цебто кінця 16-го ст. З тих записок виходить, що між Росією нині і Росією більш як 350 років тому, є вражаюча подібність!

Перша книга – записки англійського посла королеви Єлисавети, доктора Джілса Флечера до царя московського, Федора Івановича, сина Івана Грозного, відбута лиш кілька літ по смерті Грозного (1588). У своїй книзі про Росію «Вояджес енд Дискаверіс» писав Флечер: «Простий нарід придушений незносними повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя... Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лиш все на призначення і з ласки царя». На Заході, в тому й на Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими публічними правами, у старій Московщині того не було й нема в теперішній Росії. В обох – усе залежало від ласки або примхи володаря, білого або червоного.

Окрема особа була позбавлена тоді всяких прав, бувши зовсім безборонною супроти держави. «Покійний цар Іван Васильович, – пише Флечер, – у своїх подорожах або на проходах, коли йому не подобалося якесь обличчя в юрбі, яку він зустрічав, зараз же наказував відрубати йому голову». Чи в СССР одиниця, якої обличчя не подобалося диктаторові, має більшу охорону перед манією переслідування Кремлівського пана і його слуг?

Не більше прав мала і вся нація. «Нарід, прості люди – це царські слуги або раби, – писав Флечер, – вони мають лише слухати, і це стосувалося не лише простого народу, але й вищих класів. Навіть коли цар скликав т. зв. Земський собор, представництво станів у важних випадках, то посли мали тільки ухвалювати пропозиції уряду, як вивчену лекцію, без жодних промов, чого б від них не жадали». Зовсім так, як тепер на засіданнях Верховного совєта СССР.

Подібно до правителів сучасної Росії давні царі ненавиділи всякий незалежний стан нації. Через це Іван Грозний «волів послуговуватися членами нижчих класів, ставлячи їх або нарівні, або вище представників вищих верств, використовуючи їх заздрісність або нахил до донощицтва – одних проти других – за нібито погані наміри проти особи царя або держави». Подібно большевикам наших днів, цар Іван IV поділив своїх підданих на два табори, один він назвав «оприччиною», а другий – «земщиною». Опричники, або «вибрані» – були царські большевики, свого роду члени царської компартії, «їх він наблизив до себе, підтримуючи їх всіляко і протегуючи як своїх найвірніших підданих». Щодо «земських», то вони були цілком безправні. «Коли хтось з них був ограбований або вбитий опричиником, то це минало йому безкарно... Ця свобода однієї групи грабувати і вбивати членів другої групи населення, збагачувала опричників і царський скарб». Як тепер подібна ж процедура збагачує партійців червоних і сталінський скарб.

Методи революції большевицької і царя Івана були теж однакові. Щоб зломити силу своїх «контрреволюціонерів», родової аристократії, нащадків удільних князів, цар уживав безоглядного терору. Флечер доносить, що під час одної такої «чистки» Москви від «зрадників» за один тиждень було вимордувано 300 осіб. Щодо чисел, то Іван Грозний не мав того розмаху, що Сталін. При таких розправах, «цар викорінював свої жертви дощенту, забираючи собі все їх майно, рухоме й нерухоме», – пише Флечер, і додає, що «насильство й рабство доходить в Московщині до таких розмірів, що треба дивуватися, як нарід допускає, щоб з ним таке робити». Подібне питання ставить собі не один чужинець і з приводу большевицького режиму.

Славнозвісні большевицькі «показові судові розправи» над «ворогами народу», також не є їх власна вигадка, це, як і багато іншого в практиці Совєтів, плагіат з царської системи. Губернатори царських провінцій, воєводи, були посилані туди, як говорилося, «на кормлєніє». Коли ж вони достатньо під'їлися, – «цар кликав їх на правьож» за їх заховання, щоб кнутом вибити з них усе або більшу частину награбованого ними з населення і віддати все до царського скарбу («в казну»); ніколи нічого з того награбованого не повертали покривдженим». При тім цар «робив з тих процесів своїх урядовців публічне видовище», щоб показати, «який він обурений насильством над своїм народом, перекидаючи вину за ці насильства на тих своїх недобрих слуг». Тодішніх «ворогів народу» провадили на ринок у Москві, і, як пише англієць, «сам цар тримав промови в тім дусі, що ось, мовляв, люди добрі, перед вами п'явки, що ссали вашу кров», а потім наступала публічна кара. В наші дні подібні судові процеси влаштовує компартія, коли наступає та чи інша катастрофа – економічна чи політична – внаслідок ідіотичного запорядку «геніального вождя»: через те, що «геніальний вождь» непомильний, то у випадках, коли він зробить явну для всіх дурницю, знаходять козла відпущення, якогось «саботажника», «ворога народу», який іде «под стєнку» за точне виконання наказів диктатора.

Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флечер пише, що цар Фйодор, Іванів син, посилав висланців на провінції для закупу великих партій хутер, воску, меду за дуже низькою ціною, а потім продавав дуже дорого своїм або чужим купцям. Як відомо, большевицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя і платити за нього «державі» вдесятеро більше. Та сама система!

Такі практики цілковито знеохочували нарід, не було глузду збагачуватися, а внаслідок того, – стверджує Флечер, – ширилися в народі п'янство і лінивство.

Як у нинішній большевицькій Росії, так і в Росії Іванового сина, панувало глибоке недовір'я до Заходу, до заграниці. Царська Росія не любила, – пише Флечер, – пускати в подорож за границю своїх підданих, «щоб вони не знайомилися із способом життя Заходу; тому й рідко коли ви зустрінете за границею московського подорожнього, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка справа втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини – смерть. Так само не люблять москалі пускати до себе подорожуючих з цивілізованих країн»... Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?

І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адоратори московської тиранії – «щодо правдомовності москалів, вони не вірять ні одному слову, що їм говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці прикмети роблять їх відразливими їх сусідам. Татари вважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями».

Система правління, рабство і безправність одиниці й народу, повна сваволя й абсолютизм зверхньої влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, забріханість нації і різні інші речі, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, все це точна фотографія сьогоднішньої Росії. В передмові зауважує автор, що він був змушений «змінити і злагіднити» правдивий опис московського уряду і країни... цілковито, як це роблять тепер, без всякого примусу, чужинецькі мандрівники, яким дозволяють приїздити до Москви...

На тлі цього оповідання Флечера, варто підкреслити безмежну наївність чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка вже напевно буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія не міняється; яка була 350 літ тому, така вона й нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Росією як такою, з її духом варварським і насильницьким, який лишається втілений в кожнім режимі, який би не наступив по большевиках.

* * *

Друга книга, це твір одного німця, кол. опричника Івана Грозного, Гайнріха фон Стадена. Скрипт знаходиться в державнім архіві в Гановері, п.з. ,,Московська земля й уряд". Автор – син німецького бюргера, який мусив тікати із своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.

Московщину представляє фон Стаден країною повної сваволі. Коли в Москві зловили убивника. а він, відкупившись, вийшов на волю, то влада його підмовляла, щоб він говорив на «торгових людей» і заможних селян, ніби вони йому помагали у злочині. Потім тих самих «буржуїв» і «кулаків» із селян обвинувачували всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді, і тепер – одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.

В урядах тоді панувало таке саме катування, як нині. Пише Стаден, що бояри, «дяки» в «Приказах» (секретарі міністерств) та інші «чиновники» – всі ходили з «посохом», з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядом діло. Детально описує автор організацію царем громадянської війни під видом «оприччини», до якої записався був і він сам. Багато маєтків і земель були відібрані у правних власників і віддані опричникам. Опричники «цілували хрест» (присягали), що «не будуть за одно з земськими і не триматимуть з ними приязні». Мали вони однострої – чорні кафтани, а коло колчану із стрілами мітлу, символ їх акції вимітання «зради» проти царя. «Опричники доконували з земськими таких штук. щоб дістати від них гроші або майно, що й списати не можна». Описує Стаден як великий князь (так він називає Івана ІV) віддавав цілі смуги свого царства вогневі і мечеві, як, напр., в 1570-71 рр. Оповідає і про штучний голод, спрепарований урядом так, як це роблять і нині большевики. Був такий тоді голод – пише Стаден – «що люди вбивали один другого за кусник хліба, а по дворах і селах, які втримували двір вел. князя, стояли тисячі скирт необмолоченого збіжжя, яке він не хотів продавати голодуючому населенню, так що багато померло тоді люду з голоду і пси пожирали їх трупи».

Опричники, як нинішні партійці, були окремою, відділеною від населення, кастою панів. «Згідно з присягою, опричник, як мав рідних, то не смів навіть відвідувати їх». Подібно, як нині, коли лояльний партієць мусить вирікатися своєї «буржуазної» родини. Опричники, – пише німець, – волочилися по царству, вбивали й грабували по великих шляхах, нападали на посади й міста, палили доми, вбивали людей. Словом, робили те саме, що роблять тепер большевики – «розкулачування» всяких «буржуїв» і «ворогів народу». То була така сама революція голоти, яку доконали в XX в. в Росії большевики. бо й тоді, – пише Стаден, – «з великим князем ходять новоспечені пани («ґемахте геррен»), які повинні були бути пахолками в колишніх панів».

З ворожими й ворохобними націями розправлялися тодішні москалі так само, як нині. Напр., щоб скінчити з опозицією свіжо завойованої Казані, цар запросив казанських мурз (володарів) на бенкет і всіх вимордував. А те, що тепер виправляють большевики з немосковським населенням завойованих країн – масовий згін, те саме практикував вже й цар Іван, хоч зовсім не міг ще бути правовірним марксистом, як Сталін. Стаден оповідає, як по однім своїм поході над Балтику, цар Іван наказав вивезти всіх німців з жінками й дітьми з Лівляндії, з Дорпату й Нарви, до Костроми, Володимира, Углича. Практика застосована москалями так само в Новгороді, у Пскові, як нині – в усіх країнах, які попали в пазурі захланної Москви. Головно ходило при цім про витереблення провідної верстви якоїсь країни, яку вже після того можна було забрати «голими руками». Про розплутану Іваном Грозним «класову війну» у своїй власній державі, оповідає Стаден барвисто, детально із страшним реалізмом не лише як свідок тої війни, але й як її учасник. Описує, як «великий князь вирушив грабувати власний нарід», власну землю, і я був при великім князеві з одним конем і двома слугами, а вернувся (по цій кампанії «розкулачення») у свою маєтність з 49 конями, а 22 з них були запряжені у сани, навантажені всяким добром, золотом, жемчугами й дорогоцінними каміннями». По цій удачній виправі Стаден набрав власну банду і «розкуркулював» бояр і князів уже сам.

З записок фон Стадена видно, що нічого нового не представляє большевицька політика «очковтирательства» чужинцям, цебто їх обдурювання. Оповідає, що коли приїздив купець з-за кордону, до нього зараз давали «пристава» нібито для його охорони, а насправді на те, «щоб не міг дістатися в усі закамарки й оглянути все, що хотів по дорозі і в містах». Коли приїздив посол чужої держави, то «на зустріч йому зганяли масу народу й везли окружним шляхом, щоб посол не знав простої дороги, ані того як спустошена країна; посол і його служба охоронялися так старанно, що жодний чужинець не міг до нього дібратися; жодного посла великий князь не вислухував, поки не знав що відповісти не лиш цьому першому, але й другому, третьому й четвертому послові; так великий князь умів дізнатися про становище всіх сусідніх володарів та їх країн; але становище його і його країни не може як слід зрозуміти жоден сусідній володар». Знову, система, яка не повинна б дивувати Захід тепер, бо вона стосувалась до нього вже сотки літ.

Дмитро Донцов

 
Дмитро Донцов "Ідейни заповіт Мазепи (1709—1959)" PDF Друк e-mail

Мазепу „прокляла" церква московська на приказ царя безбожника і синовбивці. Перші спроби новітніх часів відродити дух мазепинства на Україні (Шевченко!) — прокляла „поступова" Росія устами В. Бєлінского. Що задум Мазепи грозив Московщині необчисленими наслідками, про це свідчить той переляк і та скажена лють, яка вхопила Петра і „собак Петрових" на вістку про „зраду" Мазепи. Свідчить про це й факт, що майже 170 літ по смерті гетьмана, під час Турецької війни, москалі збезчестили місце його останнього спочинку в Ґалацу, стрілом з гармати, розвіявши попіл від його тлінних останків, (подібне зробили вони з попелом забитого Дмитра Самозванця, що взяв Москву з козаками й поляками з початку 17 в.). Про страх москалів перед духом Мазепи свідчить і мобілізація ліберальної Росії за Миколи II проти національного руху на Україні після 1905 р. Треба було, по конституційних „свободах" 1905 р. українству вийти трохи за вузькі межі провінціального народолюбства, на лан політики, як зараз же його охрестили небезпечним ім'ям „мазепинства" за прикладом наших ренегатів (Піхна, В. Шульгина), які зразу завітрили небезпеку для чужого „отечества"... Завітрили її, по 1917 р. большевики, які взявши Київ, знищили не лиш живі пам'ятники князівської доби (Десятинна церква, Михайлівський собор), але й ті, над якими витав дух мазепинських традицій, — Миколаївський собор та інші лаврські церкви, будовані Мазепою, або мазепинцями, як Видубицький монастир.

Нищенням фізичним мазепинців і самого духа мазепинства, — займалися „опричники" Петра, Катерини, Йосипа і Микити, Нищенням „моральним" — царська й большевицька література, від Пушкіна до червоного графа А. Толстого. Жах перед убійчим для них духом старої України, що його думали вони на віки задушити в 1709 році...

Треба ствердити, що мазепинство і спроба відновити його традицію (Шевченко!) стрінулися з різкою відправою українських „поступовців" (П. Куліша, М. Драгоманова), теж і „демократів" і СОЦІАЛІСТІВ.

 
Олег Баган "Ідеолог національної величі" PDF Друк e-mail

Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст. була настільки несподіваною, наскільки й потрібною. Український суспільний рух ХІХ ст. був одним із найінертніших і найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Европі (типологія суспільно-політичних явищ у цьому реґіоні досить виразна). У той час, як більшість недержавних народів — чехи, серби, угорці, румуни, болгари, хорвати, словаки, литвини, латвійці, фіни, естонці — швидко і успішно переростали в модерні нації, розбудовуючи свої багатопластові і поліфункціональні модерні культури, здобували державність у завзятому протистоянні ворогові, провідні українські громадські і політичні середовища самі себе ще тільки переконували, що вони представляють справжню націю і повинні змагати до самостійности. І то переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіянті — рутенства) і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму. Якщо більшість названих народів ще у епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію і духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло у трясовинні морально-теоретичної схеми “провансальства”, тобто недонації, чогось середнього між етнографічною групою і народністю.


Український політикум був сформований щойно у 90-і рр. ХІХ ст.: створилися перші партії, набули чітких обрисів ідеології — соціялізм, націонал-демократія, консерватизм, масова свідомість населення почала орієнтуватися на українські середовища та ідеї, бачачи в них запоруку майбутнього піднесення, зміцніли традиції парламентського представництва українців — і в австрійському парламенті, і в російській Думі, стала ефективнішою преса.
 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 6 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search