"Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
Дмитро Донцов PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Четвер, 21 листопада 2013, 13:55

Все, що мав у життю, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

І. Франко: «Мойсей»

Посмертні згадки пишуть про звичайних, смертних людей. Але неможливо писати їх про духовних велетнів, що сталися частиною історії нації тим, що генієм своїм зуміли творити її, стали непроминальними дороговказами для майбутніх поколінь.

Від нас відійшов у вічність Дмитро Донцов. Відійшла в Пантеон українських Безсмертних Людина, що на протязі близько шістдесяти років своїм пламенним словом мобілізувала український народ до боротьби за свою самобутність і державність. Людина, яка, пропагуючи світлі традиції нашої давнини, була одержима тою самою великою фанатичною вірою в Правду України та її перемогу, якою були пройняті і Шевченко, і Леся Українка, і Іван Франко.

Дмитро Донцов  творець ідеології українського революційного націоналізму. Ідейний Батько Організації Українських Націоналістів, яка постала на ґрунті націоналістичних догм, видвигнених і пропагованих Донцовим. Без «Націоналізму» Донцова (1926), без його незлічимих писань, ледве чи постала б вже кілька років пізніше ОУН, чи тодішнє молоде покоління України було б знайшло так швидко єдино правильний шлях служіння визволенню українського народу, шлях національної революції.

Ніхто так основно не проаналізував творчості Пророка України  Тараса Шевченка, як це зробив Дмитро Донцов. Ніхто так виразно і ясно не представив героїчної постаті Лесі Українки, як Донцов. Ніхто не зумів (без того, щоб не попасти в загумінки партійних розумувань) так правильно насвітлити постать українського Мойсея  Івана Франка. У тих українських Велетнях бачив Донцов велич української нації. Бачив незламних борців за українську Правду, носіїв ідеї самостійності та державності України, а в першу чергу людей мужнього світогляду, без присвоєння якого український народ не міг би мати ні сили, ні волі боротися за здійснення своїх прагнень.

І тому, впродовж цілого свого життя, Донцов з невичерпаною енергією, з пориваючою вірою в слушність голошених Правд, промощував їм шлях, ніколи не йдучи на ніякі компроміси з ворожими силами, чи на тактичні уступки.

Коли Донцов, будучи ще зовсім молодою людиною, виступив в 1913 році на 2-ім Всеукраїнськім студентськім з'їзді у Львові з доповіддю, в якій видвигнув з питомою йому пристрастю та переконливістю ідею повного зірвання з усякою Москвою і боротьби за здійснення відвічних прагнень України,  то цей його виступ знайшов дуже широкий відгомін теж і в центрі московської імперії. Голова Конституційної демократичної партії П.Мілюков в російській Державній Думі перестерігав москалів: «...Українці починають голосно говорити, як це робить Донцов і товариші, що всяка надія на Росію  утопія, що залишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі... Бійтеся його! Коли ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями, й не десятками, але сотками, тисячами, мільйонами...» Того ж року Ленін теж тривожно висловлювався (гл. «Рабочая Правда», ч.3, з 16 березня 1913 р.) про зріст популярності націоналістичних ідей, голошених Донцовим. "Дуже важливим є  писав Ленін  з націоналістами цього «пошибу» хитріше воювати. Націоналісти типу Донцова дуже витончені!»

Побоювання двох речників московської імперії (царської і большевицької) виявилися дуже слушні. Бо Донцов невтомно пропагував ідею державності українського народу, а в першу чергу невтомно і безперервно кував його світогляд і сталив його характер, з метою перевиховати українця-раба в українця пана-лицаря.

Тому завданню Донцов присвятив ціле своє життя, усі свої сили, усю свою творчість. Пройнятий до глибин душі ідеями таких геніїв української нації як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, він став борцем за здійснення їх ідей. Саме ті ідеї він ставив у підставі створеної ним ідеології українського революційного націоналізму, пропагував та боронив їх із питомою йому фанатичною вірою.

В одній з непроминальних своєю вартістю праць, п.н. «Заповіт Шевченка», Донцов, характеризуючи геніальну постать Тараса, починає цей твір такими словами:

«Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих.... Тарасова муза, писав Костомаров,  роздерла завісу народнього життя... роздерла підземний заклеп, уже від років замкнутий многими замками, запечатаний многими печатями. І страшно і боляче, і чарівно було глянути туди. Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя  воскрешеної Шевченком героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка:  «сусіди од страху, од жалю німіли»... «Він ранив їх серця»! Нарушав їх «блаженний спокій»! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернутися до патріотизму, який був для них уже «парадоксом», «дивацтвом»... Але од того від чого ставало сумно і страшно його сучасникам,  до того «усміхалося серце» поета. Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати, і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючися накласти на нього маску одного зі «своїх»,  паплюжить сам, і руками наших перевертнів. Так як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами,  над нами!  невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависти і своєї великої любови».

Ось ті слова, сказані Донцовим про Шевченка, можна повністю віднести до нього самого. Теж і Донцов, який виступив напередодні великих визвольних змагань з пламенним і пристрасним словом до української молоді і цілого громадянства, взиваючи, як і Шевченко, до безкомпромісової боротьби з московською імперією, тою «диявольською силою Півночі, облудною, цинічною, забріханою, протягом вісьмох століть незмінною в усіх своїх барвах хамелеона», він, як і Шевченко, її «ненавидів усім серцем своїм, усією душею своєю і всім помишлєнієм своїм». Ненавидів, як «ненавидить людина вільна того, хто плює в її душу, хто топче ногами її людську гідність, хто трупами народів устелював свій історичний шлях».

Але, як і в Шевченка,  душу Донцова сповняла гаряча, ніколи незгасаюча любов до України, до українського народу. В усіх своїх писаннях Донцов відкликається до світлих традицій України і наказує їх плекати, перебрати сучасному і майбутнім поколінням. Бо так само, як він глибоко ненавидів рабів, що допомагали ворогові катувати Україну,  так само глибоко любив, подивляв, давав за приклад усіх тих, що мужньо відстоювали Правду України, усіх лицарів, і тих із сивої давнини, і нинішніх, що в рядах Української Повстанської Армії, чи революційної ОУН своєю кров’ю окуплювали волю і державність українського народу. Він дуже точно і постійно відмежовував дві породи людей, які бачив теж і в нашому народі: Тих, на яких неволя витиснула своє рабське п’ятно, та тих незламних, нескорених, що боролися, мучилися, каралися, але ніколи не каялися, ніколи не підписували ворогові «заяв», воліючи краще накласти своїми головами, як скоритися катові України.

В передмові до третього видання «Націоналізму»  геніального твору, накреслюючого світогляд українця та вказуючого шлях, яким він має іти на славу України,  Донцов писав:

«Двоподіл? Певно, той двоподіл, за який «Націоналізм» стягнув на себе найбільше злоби і «прогресивних», і своїх, і російських большевицьких противників. Полемізувати з тезою «двоподілу» вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою переходить через усі твори Г.Сковороди, І.Вишенського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Олени Теліги... Не лише я, але й вони ділять людей на дві «породи», згідно не з їх соціальним станом, а з їх духовою природою, з їх духом; ділять на дві різні категорії: на «шляхтича»  і на «мужика», «козака» і «свинопаса», лицаря і «плебея», патріота  і «дядьків отечества чужого», борців і «партачів життя», героїв за націю  і «німих, підлих рабів», «грязь Москви», або «жебраків о ялмужну просящих», мучеників за віру  і «сонне кодло» відступників, Ардентів та Ізоґенів, людей «лицарської, чистої, святої крови»  і «сукроватої» крови невільників, «ковалів безверхих» і «людських шашелів».

Вказуючи на конечність такого духовного поділу, Донцов зумів виростити нове покоління борців, що знайшло свій вияв в Організації Українських Націоналістів революціонерів,спершу під проводом сл. п. полк. Є.Коновальця, а пізніше сл. п. Провідника С.Бандери. І хоч Донцов не належав до ніякого політичного угрупування, хоч не брав безпосередньої участі в політичному житті,  творчість його мала велетенський вплив на формування української духовності.

Тому зовсім не можна дивуватися, що до кінця його життя Москва атакувала його, намагаючись стерти його значення серед українського народу. Ще не так давно, бо в 1968 році, появилася в Києві книжка Академії Наук СССР, авторства В.Ю.Євдокименка, п.н. «Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму». В цій книжці автор пробує теж «розправитися» з Д. Донцовим. Зацитуємо кілька місць з того, що було писане, друковане і поширюване в Україні з доручення московських наїзників. Ось вони:

«Протягом усього свого життя Донцов був одним з найвойовничіших ворогів Радянської влади, лютим ворогом українського народу... Понад півсторіччя Донцов займався теоретичною розробкою ідеології українського буржуазного націоналізму. Своє теоретичне кредо він найбільш чітко формулює в своїй роботі «Націоналізм»: щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не у відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її емотивній ірраціональній волі до життя і панування»...

«...У всіх писаннях Донцова домінує ненависть до всього російського і всього комуністичного. Безсоромно викривляючи історичні події, підтасовуючи факти, Донцов завжди твердив, нібито український і російський народи за своїм походженням, історією, характером суспільного життя, соціальною психологією, культурою, побутом і звичаями, є прямо протилежними народами. У нестримній люті до всього російського Донцов обливає брудом найкращі здобутки російської і світової культури, всіляко паплюжить таких геніїв людства як Пушкін, Толстой, Достоєвський, вважаючи їх «попередниками» російського большевизму. Всі страждання і лихоліття останніх століть, які випали на долю людства, Донцов приписує «диявольській одержимості москаля». Росія для Донцова  це посланник Антихриста, Сатани, Диявола, Зла. Жодного винятку з усього російського Донцов не робить. Все в Росії було лихим: і російський царизм, і російська православна релігія, і російське вільнодумство, і революційна ідеологія»...

Цитата з наведеної ворожої українському народові публікації достатньо виразно вказує, як дуже небезпечні і вбивчі для московського імперіалізму є писання Донцова.

Це він, Донцов, кинув клич «Україна проти Москви», який пізніше ОУН прийняла на ІV Великому Зборі за свій («Київ проти Москви»), підкреслюючи в той спосіб свою однодушність з ідеями, голошеними Д. Донцовим.

Згадано вже, що Донцов не належав до ніякого політичного угрупування. Це й правильно, бо він є ідеологом для цілої української нації. Одначе українські націоналісти-революціонери найбільш близькі йому. Вони виховувалися на його писаннях,захоплювалися ними, проймалися його гарячою ненавистю до окупантів України та безмежною любов’ю до своєї Вітчизни, вони реалізували ідеї Донцова.

Писання Донцова не були якоюсь «програмою» (для партії). Їх, зокрема книгу «Націоналізм», треба вважати формуляцією світогляду (і так писав про це сам Донцов в «Замість передмови» до тої своєї книги)! Саме тому, що йдеться про світогляд, а не про політично-програмові засади, повним нонсенсом були і є спроби світогляд Донцова  його ідеологію націоналізму  «доповнювати», чи в інший спосіб міняти. Хто так думає, вважаючи писання Донцова ще «не завершеними», дає тільки доказ, як далеко Донцова він не зрозумів, як далеко йому, щоб міг називати себе націоналістом. Коли йдеться про нас, українських націоналістів, то ми на ряді Конференцій, а теж на останньому ІV Великому Зборі ОУН висловили нашу вдячність, пересилаючи Донцову привітання та підкреслюючи його непроминальні заслуги для українського народу.

Так, як частина сучасників Т. Шевченка його не розуміла, як не розуміли численні земляки Лесі Українки, як не вміли доцінити Івана Франка,  так само цілі десятиріччя Донцов був в перехресному вогні не тільки ворогів українського народу, але і тих його земляків, що не розуміли, бо не могли, з огляду на свою іншу психічну структуру («свинопасів»- рабів), лицарського світогляду Донцова.

Проминуть роки, десятиріччя, сторіччя. По нас, сучасниках Дмитра Донцова, не остане й сліду, пропадуть сьогоднішні політичні угрупування, згинуть сучасні полеміки і спори. Але житиме українська нація своїм многогранним життям. І тоді Дмитро Донцов, як одна з епохальних і геніальних постатей українського народу, буде побіч інших великих постатей України безспірною власністю та гордістю усіх українських патріотів, що черпатимуть із книг його  мудрість та силу для розбудови та скріплення лицарської України!

Борис Вітошинський 

«Клич Нації», травень, 1973р. Стор. 8-12


Останнє оновлення на Четвер, 21 листопада 2013, 14:13
 
Ірина Фаріон "Духово-моральні максими ХVI–ХVII століття від Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
altВглибімося у світогляд цих давніх часів,
у їх світовідчування, їх погляди
на поодинокі питання життя.
Д. Донців

Одна з особливостей Донцова – життя не лише у лінійних, а в глибинних вимірах. Про що йдеться? Лінійність часу у його минулому теперішньому та майбутньому станах наскрізна для Донцовської аналітики. Однак його особливий час – це заглиблення у духово-моральні константи української традиції, що весь час спонукає українське буття до актуалізації героїчного та одержимого покликання Людини. У цьому контексті промовистим є послідовне звернення мислителя до доби українського Відродження ХVI–ХVII століття як епохи кульмінаційних ідейних та моральних суперечностей. Мислителеве сягання цього джерела і його пульсація у сьогоденні є предметом нашого дослідження.

 

Історичний час – це дух епохи та візія його через яскраві особистості. Доба Відродження ХVI–ХVII століть вабить Д. Донцова не лише закономірно і логічно, а передусім, як одержимого внутрішньою людською силою, – ідейно. Знакові ідеї тієї доби – згасання теоцентричних цінностей і утвердження антропоцентризму; синтеза традиції з новаторством, або ж, за Д. Чижевським, «спроба примирити непримирне, сполучити протирічне» [5, 116]; відхід від універсалістських концепцій Середньовіччя (або національного індиферентизму) і пробудження національного еgо, себто сприйняття бароко як першого ступеня від універсалізму до націоналізму [5, 123].
 
Речник духу нашої давнини PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Понеділок, 16 вересня 2013, 16:24

…Який народ, без твердих і сталих границь, що оборонили б його від войовничих сусідів, без неприступних гір, які могли б забезпечити його незалежність, умів бути страшним своїм ворогам, розвинути свою національність і заховати її в тяжких віках насильства. Який народ протягом віків неволі, коли в попіл оберталися його міста, коли на муки віддавали за вірність вірі, вмів її заховати і за цей час нераз був пострахом своїм гнобителям, і серед всіх мук творив школи для освіти молоді? Це були українці!...

Д.Донцов «Дух нашої давнини».

30 серпня виповнюється 130 років від дня, коли на Півдні України народився великий політичний мислитель Дмитро Іванович Донцов. Дебют цієї постаті у вищих колах українського національного руху пов’язаний з Першою світовою війною, коли було створено Союз Визволення України. Метою СВУ була антиросійська пропаганда, підтримка австро-німецьких сил та поширення відомостей про Україну в Європі. Обґрунтуванням для такого прозахідного спрямування була політична ситуація в підавстрійській та підросійській частинах України. В першій – парламентаризм та можливість розвитку шкільництва та української культури, в другій – постійне цькування «інородців» або заперечення їхнього існування. Ця організація майже повністю ґрунтувалася на ще довоєнних гаслах Д.Донцова. Крім того, він працював в уряді гетьмана П.Скоропадського, в якому певний час бачив втілення необхідних ознак для керманича країною, допоки той не уклав угоду з білогвардійською Росією.

Його ролі у вітчизняній історії досі не визначено однозначно. Останні років десять ця постать отримала популяризацію завдяки публікаціям його праць, роботі Науково-ідеологічного центру імені Д.Донцова, та й, взагалі, пошукам відповідей на болючі питання, що виникають в свідомості певного відсотка українців. Це лише початок осмислення даного ідеолога, що, звісно, має перспективи перерости у продовження його справи нащадками.

На даному ж етапі, коли ні про перевезення його останків до України, ні про увічнення в певних скульптурних формах мова не йде, важливо згадувати або виявляти різні грані його спадщини і популяризувати їх. Що являють собою ці грані? Насамперед публіцистика: кілька сотень статей на політичну тематику, головна мета яких – поширення ідеї, яка стала національною (до неї повернемося згодом). Другою гранню за значенням є літературознавство. Д.Донцов був одним з тих, хто не лише розумів, що оновленій нації, яка перебуває на шляху боротьби, необхідна власна нова література, а й зумів спрямувати провідних літературних постатей в один напрямок – боротьби за волю народу на власній землі.

Здавалося б, що одній людині зробити подібне неможливо, та Д.Донцов, ставши редактором українського часопису міжвоєнного періоду «Літературно-науковий вісник», впливав на цілу літературну течію молодих поетів і письменників. Відома «Празька школа», що включала таких велетнів духу як О.Ольжича, О.Телігу, Ю.Липу, Є.Маланюка, Ю.Клена та багатьох інших, мала на меті, серед іншого, підняти бойове завзяття українців після невдачі національної революції 1917-1920 рр. Тож під орудою Донцова опиняється формування нової української ідеї, яка, як і в багатьох країнах, що зазнавали утисків з тієї чи іншої сторони, полягала у безкомпромісній боротьбі, різкому протиставленні свого чужинському та подоланні засадничих вад в українському суспільстві.

Будучи редактором, він став одним із провідних літературних критиків. Він безжалісно нападає на провідних радянських українських літераторів, та й на всіх інших, хто своїм талантом не намагається підняти українців на шлях визвольної боротьби. Тож в міжвоєнне двадцятиліття рівень його авторитету певним чином тотожній рівню провідних діячів національного руху.

Авторитет теоретика українського націоналізму не був випадковим, адже ґрунтувався на блискучій освіті та послідовності його ідей. Все це доповнювалося майстерністю підібрати влучне слово, іншомовний вираз чи цитату з давнього джерела. Взагалі, вміння Д.Донцова виголошувати промови та писати є унікальним для українських реалій. Він помічав всілякі тонкощі в нашому минулому або історії інших народів, навіть в ідейних супротивників і все спрямовував до однієї величної мети – самостійної соборної держави.

Своєрідним підсумком пошуків стала концептуальна книга Д.Донцова «Націоналізм». Про цю працю вже чимало сказано фахівцями, переважно не «україноцентристами», та якщо відкинути шовіністичні закиди, можна прослідкувати в ній основну ідею: українська інтелігенція, очолювана М.Грушевським та В.Винниченком була приречена на поразку. На думку автора, «засліпив» цих вождів української революції їх попередник – М.Драгоманов, який, як відомо, був переконаним космополітом та федералістом. Цю антисамостійницьку філософію Д.Донцов затаврував «провансальством» і коренем поразки революції. І тут він проявив себе як справжній політичний мислитель, на противагу багатьом сучасним політичним мудрецям, адже він запропонував альтернативу – традиціоналізм та націоналізм. Обґрунтування такого підходу він знайшов у вчинках та помислах постатей значно поважніших за М.Драгоманова: Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Б.Хмельницького, Т.Шевченка та інших.

Все це, помножене на спрагу молодого покоління до боротьби за волю народу, призвело до насправді безкомпромісної боротьби на західних і центральних українських землях під орудою ОУН в роки Другої світової війни та після неї. Адже всі схожі формування припинили свою діяльність одразу після перемоги сталінського СССР над гітлерівською Німеччиною. Причин цьому можна назвати десятки, та однією з поміж них є те, що в хорватів та латишів свого часу забракло такого «будителя духу нації», як Д.Донцов…

Після війни він не припинив пошуків шляхів до відновлення державності на наших землях. Як і раніше, вбачаючи в СССР ніщо інше як форму російського імперіалізму з домішком азійського ординства, він бачить вирішення ситуації в спільному поході європейських народів (серед яких і український) проти азійських орд. Адже, на його думку, протистояння «соціалістичного табору» із буржуазним – це не що інше, як споконвічний конфлікт цивілізацій, в якому українці завжди були ближчими до Заходу, ніж до напівдикунського тоталітарного Сходу.

І тут вже неможливо стає обминути питання: «Д.Донцов і сучасність», адже остання теза дуже очевидно дає відповідь на основне питання сьогоднішньої зовнішньої політики України. Ідеї Донцова жваво обговорюються останні два десятиліття. Розходжень в поглядах на його внесок безліч, та це породжує загальноприйнятний висновок – його праці є обов’язковими для читання кожному українцю, як твори Т.Шевченка, І.Франка тощо. Сьогодні це вже не є неможливим, адже кілька томів його публіцистики та найвідоміші праці: «Де шукати наших історичних традицій», «Націоналізм», «Дух нашої давнини», «Московська отрута» та ін., побачили світ досить великими накладами.

Як і більшість знакових постатей, Д.Донцов лишив нам свої заповіти. При знайомстві з ними, вражає їх сучасність і нагальність. Вони містять багато відповідей на найгостріші питання українського буття, зокрема: якими мають бути стосунки з Росією; як ставитися до Європи і її «новацій»; який характер справжньої української політичної еліти; що і як необхідно змінити в українській ментальності; що варто наслідувати в історії України і про чиї діяння варто пам’ятати, лише аби не повторювати тих самих помилок в державній розбудові тощо. І це далеко не всі питання, на які дає відповідь Д.Донцов у своїх працях. Тому його спадщина буде актуальною для України і українців ще десятки років.

А коли вже українська громадськість досягне «політичної зрілості», що, звісно, неможливо без засвоєння мудрості своїх попередників, тоді й будемо вшановувати на державному рівні тих, хто цю державу здобував і творив. Маємо таких імен сотні, і Донцов серед них в перших лавах. Обов’язок сучасного покоління, за висловом самого ювіляра, що стосувався І.Мазепи: «…подбати, щоб його голос з глибини віків не розлягався вічним докором недолугим нащадкам…». Сучасні умови є значно легшими, порівняно з першою половиною ХХ ст., а наші культурні та політичні втрати сьогодні є набагато більшими. Це наслідок нашого забуття ідей та заповітів провідних українських мислителів. Тож вирішення є очевидним: замість політичного буксування та культурного регресу, варто залучити мудрість предків та рухатись вже давно окресленим ними шляхом.

Ігор Стамбол

Останнє оновлення на Понеділок, 16 вересня 2013, 16:28
 
Д.Донцов "Молодь і політика" PDF Друк e-mail

Сучасна молодь, з якої кожний може якихось 10 років критично сприймає своє оточення, ледве чи в стані зрозуміти, в якім забріханім світі вона живе. Сатана, прозваний в Євангелії «отцем лжи», батьком брехні. Тому так насичена брехнею сучасна Росія, яка віддала себе під його покров. Тому ця брехня каламутним потоком заливає і Захід. Тому рідко почуєте ясне і одверте слово, мужнє визнання свого «вірую». Тому рідко зустрінете льояльність в полеміці. Всюди маски.

Під однією з чудових масок виступають і ті, які ганять молодь за те, що займається політикою, закликаючи її займатися лише наукою, залишаючи старим політичні справи. Відкинувши чудову аргументацію цих опікунів молоді, загляньмо в правдиву причину, яка змушує тих опікунів боронити свою тезу. Коли ж це зробимо, побачимо, що причина лежить у тому, що молодь дуже часто йде революційним шляхом. Вона постачала кадри молоді СУМ'у в Харкові в 1930 році, кадри ОУН в Галичині, УПА тепер. Старші ж політики, які застерігали собі монополь вести народ і в Галичині між двома війнами, і тепер на еміграції, — це головно прибічники політичного опортунізму. Одверто картати молодь за революційність, — на це їм не позволяє стиль нашого забріханого віку, тому аргумент, що молодь ще не досвідчена, ще не набралася потрібної науки, щоб займатися політикою, яку й мусить скласти у «вправні руки» старших. На ділі ж власне за революційний характер рухів молоді всі легальні партії в Галичині осуджували акцію ОУН, осуджували її навіть по упадку Польщі в «Краківських Вістях», коли ніхто від них того не вимагав. Ті самі політики або негативно, або «вичікуючи» ставилися до акції УПА через ту саму причину.

 
О.Баган "Юрій Липа і Дмитро Донцов: змагання ідей чи особистостей?" PDF Друк e-mail
Тема стосунків Д.Донцова з Ю.Липою є однією зі складних, контроверсійних при вивченні мегатеми вісниківства в українському літературознавстві. На жаль, в нашій науці склалася вже ціла традиція дивитися на ці взаємостосунки крізь призму ліберальних критиків повоєнної доби (Ю.Шереха-Шевельова, Ю.Косача, Ю.Лавріненка, І.Багряного та ін.), які ведучи стратегічну кампанію на знищення, дискредитацію вісниківської традиції в українській літературі, навмисне підсвітлювали конфлікт двох особистостей, як нібито "світоглядний", "етапний" і "неуникненний" для вісниківського середовища. Ситуація змальовувалася так, наче б то "примітивний", "волюнтаристський", "тиранічний" Д.Донцов загалом заважав творити письменникам, які друкувалися на сторінках редагованих ним ЛНВ і "Вісника". Не зрозумілим залишається тільки, чому саме ці письменники – Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Стефанович, У.Самчук, О.Ольжич, О.Лятуринська, О.Теліга та ін. – виявилися на перших позиціях в тодішній еміграційній і західноукраїнській літературі і стали живими класиками? Відтак напрошується побажання усім письменникам мати такого Редактора, який би вивів їх у класики. Ліберальні критики доводили, що світоглядний націоналізм, який пропагував Д.Донцов, ніс у собі "руїнництво", "фанатизм", "патріархальщину", які нібито гальмували українську культуру і заважали розвиватися новому поколінню дієвих, по-європейськи освічених патріотів. Правда, не зрозумілим залишається те, чому саме українська культура міжвоєнної доби так вражає своєю бурхливістю і яскравістю розвитку, а покоління націоналістів – дивовижною відданістю високим ідеям, характером, динамізмом та історичними здобутками (героїчна боротьба ОУН-УПА)? 
 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 7 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search