"Найбільш гнітять того, хто найменше вимагає" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
Чому переговори з Москвою є неплідні? PDF Друк e-mail

Відповідь на це питання подав — стисло й зрозуміло — по Берлінській конференції державний секретар Даллес. Він вказав в головному, що основне потягнення росіян ніколи не полягає в тому, щоб відступитись хоча б на один фут на будь-якому місці, на якому їм удалось установитись.

Той самий імпас, за тих самих причин, виявився в переговорах стосовно до мирної умови з Німеччиною. На той самий імпас західні потуги натраплятимуть на кожній наступній конференції з Росією.

Історія 20-го, а рівно ж і 19-го сторіч доводить достойною мірою, що кожного разу, коли Росія на будь-якому конгресі чи то конференції згоджувалась поступитись чимсь із своєї награбованої здобичі, — це траплялось або після її воєнної поразки, або під загрозою мілітарної розправи. Ніколи інакше!

Сам лише ультиматум Німеччини на мирній конференції в Бересті 1918 р. змусив Леніна й Троцького зректись їхніх «прав» на Прибалтику, Польщу та Україну. Сама лише реклямація власних національних прав з боку Польщі, Фінляндії і України (1917 р.) та готовість цих країн добитися, в разі потреби, шанування їхніх національних потягнень збройною силою — змусила уряд Керенського до поступок.

 
Вийшов 4-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Понеділок, 16 вересня 2013, 16:28
Книга називається «Ідеологічна есеїстика (1933-1939рр.)». Її основу склали брошури «Патріотизм» (1936) та «Партія чи орден? Об’єднання чи роз’єднання?» (1938) і найкращі есеї на ідеологічні теми з журналу «Вістник», який Д.Донцов редагував одноосібно від 1933р.

Том, як і всі попередні, упорядкував відповідальний редактор десятитомника і керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова Олег Баган, він же написав передмову і склав примітки до книги. Зокрема у передмові зроблено таке узагальнення про значення постаті головного ідеолога українського націоналізму: «У 1920-1930-і роки Дмитро Донцов був інтелектуальним лідером, виразником особливо широкого спектру ідей правої політичної філософії у боротьбі зі світовим космополітизмом і матеріалізмом. Ніхто інший серед українських політичних теоретиків і публіцистів не висловив стільки концептуальних думок і не осмислив стільки вічно актуальних проблем з цієї сфери, як він. У цьому сенсі значення творчості і діяльності Донцова має міжнародне звучання: лише поодинокі праві мислителі із країн Середньої і Східної Європи можуть дорівнятися до нього за масштабністю своїх концепцій і їхньою наступальною силою. При цьому він виступав не тільки як політичний теоретик, а й як культуролог, літературний і мистецький критик, історіософ, націософ, філософ. У такий спосіб його доктрина набула універсального змісту, у ній відображені у сплетінні найрізноманітніші елементи досконалого ідеалістичного світогляду, яким він володів».

У томі вміщено знакові для доби статті «Вони і ми», «1937», «Нерозрита могила», «Авіронове насіння», в яких осмислено складні питання ідеологічних змагань того часу; прекрасні за своєю логікою націологічні студії «Що таке нація» і «Шарль Мора і французький націоналізм»; сатирично-викривальну критику московського большевизму в статтях «Ленін як теоретик «пролетарського асиміляторства» і «Сталін як «добродій» України». Чергові два есеї, спрямовані критично проти ідеології консерваторів-гетьманців (В.Липинський і його коло) – «Колтунський консерватизм» і «Про баронів Середньовіччя і баранів із байки» є своєрідним завершенням великої теми ідейного змагання в ту добу в правому таборі. Блискуча полемічність, оригінальність образного мислення продемонстрована Донцовим в інтелектуально-художніх діалогах «Те, чого ні зважити, ні зміряти», «Чудо марксівської діалектики» і «Грицько-філософ і його пан».

Загалом у томі читач знайде сотні проникливих націософських висловлювань і тез, інтерпретації маловідомих фактів політичної, культурної та інтелектуальної історії міжвоєнної доби, дотепні характеристики політичних постатей того часу, і головне, чарівливий інтелектуалізм автора «Націоналізму» з його достеменністю логічних доказів, рапірними ударами полемічних випадів, тонкою іронією і жагучим сарказмом, з його піднесеним візіоперством у простори історичних істин і звершень шляхетних натур.

Довідки про видання можна отримати за телефоном: 097-143-10-12.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

Останнє оновлення на Понеділок, 16 вересня 2013, 16:31
 
Дмитро Донцов: ІДЕЯ ЧИ БЕЗІДЕЙНІСТЬ? PDF Друк e-mail

      Великої праці коштувало витягнути українську політичну думку з того ідеологічного трясовиська, в якім застав її 20-й вік; надати їй певну доктрину, мілітарний характер, організаційні форми, визначати її «за» і «проти». І ось коли, здається, наша політична ідея почала приймати окреслену й ясну форму, проти неї розпочався систематичний похід в деяких кругах: проти її виразної ідеї, проти її мілітарного характеру і проти її організаційних форм. Для нас є певне, що немає руху без ідеї, яка його оформлювала б. Без Євангелії - не було б християнської Церкви, без Корана не було б воюючого Ісляму, без марксового «Капіталу» - марксизму, без «Комуністичного Маніфесту» – большевизму. Але тепер показується, коли вірити деяким письменникам, що все це було непотрібне, що якраз цього всього нам не треба. Почалася «дискусія»: ніби на літературні теми, але потім перейшла й на політичні. Почали проповідувати нову, що так скажу, принципіяльну безпринципність. Почали говорити, що абсурдом є «говорити» й діяти категоріями якоїсь одної доктрини; що це є «одноманітність», «педантизм»; що це значить «зіштивнення» людської думки, її «згляйшахтовання», якась «генеральна лінія», цензура і пр. Почали твердити, що не лише матеріялізм, але й ідеалізм банкротували; що не можна говорити «лише Так, чи лише Ні», що не можна казати: «тільки соціалізм, тільки націоналізм або тільки комунізм»... А що ж робити натомість? Натомість радять шукати якогось «спектру», «гами» «синтези», якої не кажуть. А що ж виходить на практиці? Що не можна проти комунізму мати лише «Ні», але й «Так»? Творити щось посереднє між патріотизмом і большевизмом? Коли мати одну доктрину є «більш ніж наївно», то значить хіба треба визнавати дві чи три? Значить вільно бути трохи віруючим, трохи безбожником? Трохи самостійником, а трохи федералістом? І Богові свічка, і чортові огарок? І чорне, і біле? Але ж з їх «синтези» вийде лише щось сіре, а ніяка «гама» чи «гармонія»! А в парі з тим іде завуальована пропаганда матеріалізму і протирелігійности. Мовляв, «тільки віри» замало, треба ще й «сумніву»; проповідується «енергетичний матеріалізм», «антропоцентризм», бо ж «центр світу і мірило речей є людина», не Бог. Бо ж на їх думку не треба моралі як «категоричної даности», ані релігії як «категоричної даности», одне і друге мають бути такі, які вибере собі «свобідна людина». А дальше журнали заповнюються такими представниками здегенерованої Европи, як Жід, Цвайг, вихвалюється анархіста і герольда російського месіянства Достоєвського.

І ця проповідь принципіяльної безпринципности робиться в наш час, час руйнації всіх цінностей нашої християнської культури! Коли криком кричить хаос, домагаючись виразної формуючої думки, порядкуючої ідеї, в той час розлягається пропаганда «ні сюди, ні туди», ні «Так», ні «Ні»!

Подібну до нашої кризу переходила Европа за часів Христа. Тоді світ, погрузлий в матеріялізмі, врятувала лише нова ідея, нова доктрина, новий ідеалізм, не «шукання», не «скепсис» не «синтеза» християнства з фарисейством, але виразне Так супроти одного і виразне Ні-супроти другого.

І за часів Хмельниччини, і в 1917р., і в слідуючих роках щось осягнула Україна лише коли залишала хитання міх двома доктринами і вірами, а вибрала одну.

 
В.Колкутіна "Своєрідність лесезнавчих студій Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
Перші десятиріччя ХХ століття – один із найцікавіших періодів в історії українського літературознавства. Історичні метаморфози доби й кризові явища філософської думки спонукали до розмови непересічних критиків «з потужним креативним та інтелектуальним потенціалом» [1, с. 1] - Ю.Меженка, М.Зерова, Г. Костюка та інших. У своїх літературознавчих роботах вони порушили чис-ленні актуальні на той час проблеми, створили концепцію національного універсалізму, проголосили літературні ідеї у «вітаїстичній» перспективі [1,с. 7], виступили цікавими інтерпретаторами творчості багатьох видатних українських письменників ХХ століття. На наш погляд, найяскравіше виокремлюється постать Дмитра Донцова – талановитого автора оригінальних літературознавчих студій. В наш час у літературознавстві ми простежуємо чималу кількість написаного про цього критика - серйозні дослідження О.Багана, В.Іванишина, Г.Сварник, С.Квіта, П.Іванишина. Але, на нашу думку, проблема лесезнавчих студій майстра висвітлена ще недостатньо.
 
Роль Донцова у формуванні української ідеї PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Четвер, 28 березня 2013, 14:34

30 березня виповнюється 40 років від дня смерті українського мислителя Дмитра Донцова. З цієї нагоди пропонуємо читачам роздуми філософа про його роль у творенні української національної ідеології.

Ред.

Дмитро Донцов у праці «Підстави нашої політики» (1921), досліджуючи духовні джерела української революції 1917-1920 рр., доходить фундаментальних висновків: по-перше, причиною поразки була відсутність національної ідеології (національного ідеалу), що було симптомом нерозвиненості нації, або ознакою її близького занепаду; по-друге, відсутність чіткої державної ідеології викликала в українській інтелігенції «атрофію політичного інстинкту» й примусила дотримуватись москвофільської ідеології (для довідки зазначимо, що творцем цієї ідеології був М.Драгоманов, який підпорядковував її інтернаціональним, вселюдським інтересам – у дійсності це означало підпорядкування ідеям російської соціал-демократії, що врешті-решт призвело до того, що українці попали під владу чужої ідеології); по-третє, українська інтелігенція не зрозуміла, на який клас вона має спиратися у визвольних змаганнях, тобто не змогла зорієнтуватись, хто має бути суб'єктом діяльності; по-четверте, відповідальність за руйнацію держави Д.Донцов покладає на соціалістів, їхню національну політику. Результатом цих прорахунків в ідеологічній та політичній сфері стало те, що, за образним висловом Донцова, український народ був «запряжений до воза чужої державності». Варто погодись із цими висновками, але у цій праці філософу не вдалося сформулювати засади української ідеології.

У 1926 році в праці «Націоналізм» Донцов вводить поняття «українська національна ідеологія» й формулює вимоги, які вона має задовольняти, по-перше, мусить «зміцнювати волю нації до життя»; по-друге, стремління до боротьби за інтереси нації, що неможливе без людини героїчного типу; по-третє, національна ідеологія має народжувати в народних масах дух романтики, бажання віддавати себе ідеї, до якої не прив'язаний жодний особистий інтерес; по-четверте, «всяка нова ідея нетолерантна», тобто будь-які нові ідеї об'єктивно заперечують попередні, а тому вважаються нетолерантними; по-п'яте, має служити інтересам поступу.

На основі дослідження ідеологій інших держав та узагальнення українського досвіду Д.Донцов висновує, що в основі ідеології має бути установка на творчу діяльність, що має надихати націю на розбудову держави. На основі цих підстав Донцов формулює основний зміст української державної ідеології. У центрі державної ідеології має бути «ідея великого цілого» (що в релігії зветься Церквою, в етиці – моральним законом, а в політиці – нацією, державою), яка має переважати над будь-якими формами приватного.

Донцов прекрасно усвідомлює, що ідеологію як ідею цілого не можна відривати від людини: вона має виховувати героїчну людину, особистість, для якої інтерес цілого вище будь-якої вигоди. Героїчну людину філософ поставив у центр ідеології. Дослідження ролі й значення особистості набувають у Донцова цілісного викладу в праці «Дух нашої давнини» (1944), у якій доведено, що для реалізації української державної ідеології слід сформувати провідну верству, яка матиме такі риси:

1. Шляхетність (благородство). Шляхетність «луччих людей» філософ розкриває в таких поняттях, як «вірність своєму ідеалові», «честь», «любов до високих ідей», «любов до загального», «вірність слову», «аскетизм», «служба великій справі». Діяльність шляхетних людей має породити мудрих державних діячів.

2. Мудрість державного діяча, за Донцовим, полягає в таких якостях: по-перше, «мати систему, план, задум цілого суспільного організму, щоб всі його члени трималися «в согласії», по-друге, має забезпечувати максимальну ефективність у зовнішній діяльності держави; по-третє, мусить створити єдність інтересів різних класів і верств всередині держави.

3. Мудрий державний діяч має бути мужнім і твердим до себе й у проведенні державної політики.

У праці «За яку революцію» (1957) Донцов підсумовує свої філософські роздуми щодо української державної ідеології. Він критикує лібералізм, демократію й більшовизм, проникає в потаємні спонукання, що рухали більшовицькою ідеологією й навіть залишилися поза увагою К.Манхейма й інших дослідників. Класик української філософії пише, що більшовики виступили проти закону «суспільної і всякої іншої ієрархії», але під цим гаслом розбудували свою потаємну ієрархію – партдержноменклатуру. Д.Донцов доводить, що дійсним змістом ліберальної, демократичної, соціалістичної ідеології було знищити в «людині індивідуальність, <…> понизити всі ідеали, всяку духовність, безкорисність, боротьбу за щось велике, честь, героїзм, висміяти це все, а звеличити людину-хама, людину-гангстера, повію». Носієм духу в Донцова виступають «луччі люди», «ізбрані», герої, романтики.

Пріоритет духовного над матеріальним червоною стрічкою проходить через усю творчість Донцова. Він критикує концепцію людиноцентризму та ідею «прогресу» й доводить, що в основі лібералізму та демократії лежить релігія т. зв. прогресу, бажання знищити в людській душі ідею Бога, ідею пріоритету духовного над матеріальним, потребу духовного вдосконалення людини. Філософ усвідомив, що відмова від пріоритету духовного над матеріальним вбиває в людині особистісне начало де «людською душею опанував ідеал матеріяльного «прогресу», – «щасливого, кращого життя» (щоб «жить стало лучче, вєсєлєй») або ідеал «соціялістичного раю <…> всі вони стають цинізмом, дурисвітством і облудою».

Отже, Д.Донцов закладає філософський фундамент української персоналістичної ідеології, формулює вимоги до неї й доводить, що для її реалізації має бути сформована провідна верства.

Володимир САБАДУХА, кандидат філософських наук, Луганськ

Останнє оновлення на Четвер, 28 березня 2013, 14:42
 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 8 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search