Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
Роль Донцова у формуванні української ідеї PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Четвер, 28 березня 2013, 14:34

30 березня виповнюється 40 років від дня смерті українського мислителя Дмитра Донцова. З цієї нагоди пропонуємо читачам роздуми філософа про його роль у творенні української національної ідеології.

Ред.

Дмитро Донцов у праці «Підстави нашої політики» (1921), досліджуючи духовні джерела української революції 1917-1920 рр., доходить фундаментальних висновків: по-перше, причиною поразки була відсутність національної ідеології (національного ідеалу), що було симптомом нерозвиненості нації, або ознакою її близького занепаду; по-друге, відсутність чіткої державної ідеології викликала в українській інтелігенції «атрофію політичного інстинкту» й примусила дотримуватись москвофільської ідеології (для довідки зазначимо, що творцем цієї ідеології був М.Драгоманов, який підпорядковував її інтернаціональним, вселюдським інтересам – у дійсності це означало підпорядкування ідеям російської соціал-демократії, що врешті-решт призвело до того, що українці попали під владу чужої ідеології); по-третє, українська інтелігенція не зрозуміла, на який клас вона має спиратися у визвольних змаганнях, тобто не змогла зорієнтуватись, хто має бути суб'єктом діяльності; по-четверте, відповідальність за руйнацію держави Д.Донцов покладає на соціалістів, їхню національну політику. Результатом цих прорахунків в ідеологічній та політичній сфері стало те, що, за образним висловом Донцова, український народ був «запряжений до воза чужої державності». Варто погодись із цими висновками, але у цій праці філософу не вдалося сформулювати засади української ідеології.

У 1926 році в праці «Націоналізм» Донцов вводить поняття «українська національна ідеологія» й формулює вимоги, які вона має задовольняти, по-перше, мусить «зміцнювати волю нації до життя»; по-друге, стремління до боротьби за інтереси нації, що неможливе без людини героїчного типу; по-третє, національна ідеологія має народжувати в народних масах дух романтики, бажання віддавати себе ідеї, до якої не прив'язаний жодний особистий інтерес; по-четверте, «всяка нова ідея нетолерантна», тобто будь-які нові ідеї об'єктивно заперечують попередні, а тому вважаються нетолерантними; по-п'яте, має служити інтересам поступу.

На основі дослідження ідеологій інших держав та узагальнення українського досвіду Д.Донцов висновує, що в основі ідеології має бути установка на творчу діяльність, що має надихати націю на розбудову держави. На основі цих підстав Донцов формулює основний зміст української державної ідеології. У центрі державної ідеології має бути «ідея великого цілого» (що в релігії зветься Церквою, в етиці – моральним законом, а в політиці – нацією, державою), яка має переважати над будь-якими формами приватного.

Донцов прекрасно усвідомлює, що ідеологію як ідею цілого не можна відривати від людини: вона має виховувати героїчну людину, особистість, для якої інтерес цілого вище будь-якої вигоди. Героїчну людину філософ поставив у центр ідеології. Дослідження ролі й значення особистості набувають у Донцова цілісного викладу в праці «Дух нашої давнини» (1944), у якій доведено, що для реалізації української державної ідеології слід сформувати провідну верству, яка матиме такі риси:

1. Шляхетність (благородство). Шляхетність «луччих людей» філософ розкриває в таких поняттях, як «вірність своєму ідеалові», «честь», «любов до високих ідей», «любов до загального», «вірність слову», «аскетизм», «служба великій справі». Діяльність шляхетних людей має породити мудрих державних діячів.

2. Мудрість державного діяча, за Донцовим, полягає в таких якостях: по-перше, «мати систему, план, задум цілого суспільного організму, щоб всі його члени трималися «в согласії», по-друге, має забезпечувати максимальну ефективність у зовнішній діяльності держави; по-третє, мусить створити єдність інтересів різних класів і верств всередині держави.

3. Мудрий державний діяч має бути мужнім і твердим до себе й у проведенні державної політики.

У праці «За яку революцію» (1957) Донцов підсумовує свої філософські роздуми щодо української державної ідеології. Він критикує лібералізм, демократію й більшовизм, проникає в потаємні спонукання, що рухали більшовицькою ідеологією й навіть залишилися поза увагою К.Манхейма й інших дослідників. Класик української філософії пише, що більшовики виступили проти закону «суспільної і всякої іншої ієрархії», але під цим гаслом розбудували свою потаємну ієрархію – партдержноменклатуру. Д.Донцов доводить, що дійсним змістом ліберальної, демократичної, соціалістичної ідеології було знищити в «людині індивідуальність, <…> понизити всі ідеали, всяку духовність, безкорисність, боротьбу за щось велике, честь, героїзм, висміяти це все, а звеличити людину-хама, людину-гангстера, повію». Носієм духу в Донцова виступають «луччі люди», «ізбрані», герої, романтики.

Пріоритет духовного над матеріальним червоною стрічкою проходить через усю творчість Донцова. Він критикує концепцію людиноцентризму та ідею «прогресу» й доводить, що в основі лібералізму та демократії лежить релігія т. зв. прогресу, бажання знищити в людській душі ідею Бога, ідею пріоритету духовного над матеріальним, потребу духовного вдосконалення людини. Філософ усвідомив, що відмова від пріоритету духовного над матеріальним вбиває в людині особистісне начало де «людською душею опанував ідеал матеріяльного «прогресу», – «щасливого, кращого життя» (щоб «жить стало лучче, вєсєлєй») або ідеал «соціялістичного раю <…> всі вони стають цинізмом, дурисвітством і облудою».

Отже, Д.Донцов закладає філософський фундамент української персоналістичної ідеології, формулює вимоги до неї й доводить, що для її реалізації має бути сформована провідна верства.

Володимир САБАДУХА, кандидат філософських наук, Луганськ

Останнє оновлення на Четвер, 28 березня 2013, 14:42
 
П.Іванишин"Тарас Шевченко крізь призму “естетики Шевченка”: націоналістична герменевтика Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
Від того, в що вірить, що любить, а що ненавидить людина провідної верстви, в чім бачить вона ідею правди, добра і краси, – від того залежать мотиви вчинків тих, що стоять на чолі нації, а – в відтинку фізичнім – їх акція. Признати це – значить признати велику ролю літератури в духовім і політичнім формуванню одиниці і нації.

                                                                  Дмитро Донцов


                                             Новочасна історія літературознавства тісно                                                             переплетена з розвитком культурного націоналізму… 

                                                                                                                 Едвард Саїд


Масштабна і яскрава постать Дмитра Донцова (1883 – 1973) залишається все ще недооціненою в постімперській Україні. Його, як і інших націоналістичних мислителів, письменників, учених, політиків, публіцистів тощо, часто або банально замовчують, або не менш банально очорнюють, “десакралізують” (як слушно висловилася Л.Костенко). Тим самим продовжують деструктивну ідеологічну традицію антиукраїнської радянської влади. І головними причинами тут стають або прикре нерозуміння феномену націоналізму, або якраз добре усвідомлення, чим він є і яка його фундаментальна націо- та державотворча роль в бутті будь-якого народу. І про це не варто забувати. Борючись із тим чи іншим націоналістом (навіть з минулого), борються насамперед із українським націоналізмом, тобто із націоцентричною світоглядно-ідеологічною системою, яка розглядає націю як визначальний фактор формування національної людини, як рушійну силу історії народу і як головну передумову творення національної держави (В.Іванишин).
 
Вийшов 3-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Вівторок, 25 грудня 2012, 15:55

imgЗа словами відповідального редактора й упорядника тому, Олега Багана, як і дві попередні книги, ця на 90% складена із праць видатного мислителя українського націоналізму, які ще не передруковувалися в Україні. Том має назву «Ідеологічна есеїстика (1922-1932 рр.)», тобто об’єднує в собі твори світоглядного характеру за найважливіший період творчості автора, коли він став ідейним та інтелектуальним лідером для цілого покоління українських патріотів.

У своїй передмові «За нову українську людину» Олег Баган, власне, пояснює значення та доленосну роль для України ідеологічної творчості Дмитра Донцова після 1-ї світової війни. Зокрема дослідник пише: «Без вагань можна стверджувати, що у 1920-і роки ніхто стільки не зробив на рівні ідейного виховання молодого революційного покоління, як Д. Донцов… Саме він сформував ту нову українську людину, яка вразила світ спочатку дивовижними темпами наростання в західноукраїнському суспільстві революційного покоління, бойовитості, а потім, у 1940-і роки, спромоглася на створення масової і завзятої, бездоганно організованої партизанської армії – УПА. Власне, з його гарячих філіпік щодо запроданців і холуїв, щодо політичних тюхтіїв і «роздвоєних душ», з його твердих оцінок і суворих поділів на «мучеників святих» і «зрадників окаянних» постала етика і ментальність, залізна воля і гаряче серце оунівця та бандерівця… Моральні імперативи Д. Донцова – це імперативи християнського аскета і середньовічного лицаря, жертовного підпільника-революціонера і пристрасного борця за національну свободу в синтезі. Він хотів створити в Україні рух, який би силою емоцій та завзяттям боротьби дорівнював історичній динаміці та завзяттю змагань іспанських конкістадорів і нідерландських гезів, балканських гайдуків та італійських карбонаріїв. І це йому вдалося».

До 3-го тому увійшли три брошури Дмитра Донцова 1920-х р. р.: «Що таке інтернаціоналізм?», «Політика принципіяльна і опортуністична», «Юнацтво і Пласт»; переважно статті із журналу «Літературно-науковий вісник». Вартує виділити такі ідеологічні шедеври, як есеї «До старих богів!», «Bellua sine cepite» («Гідра без голови»), «Atrofia cerebri», «Шатость малоросійская», «Патріотизм і націоналізм», «Що таке націоналізм?», «Єдине, що є на потребу», «Маса і провід», «Нині і вчора», «Про соціял-ідіотів»; надзвичайно проникливі історіософські портрети відомих діячів: «В.Лєнін», «Симон Петлюра», «Роман Дмовський – неофіт євразійства». Дві статті – «Пансько-мужицький центавр і неомонархізм» та «Тарговіца чи Полтава?» – показують Д. Донцова блискучим інтелектуальним полемістом, який розбиває історіософські та ідейні аргументи теоретика українського консерватизму і монархізму В. Липинського. Додамо, що на розходженні між цими діячами дуже спекулюють сучасні критикани Дмитра Донцова, представляючи останнього поверховим, сварливим плагіатором. Опубліковані ж статті нарешті дадуть змогу оцінити ситуацію дещо по-іншому: Донцов якраз не поверхово, а глибоко і реалістично аналізував дійсність, не вдавався до брутальних образ і безапеляційних звинувачень (як В.Липинський), не був плагіатором, а, навпаки, розвивав свою оригінальну філософську та політичну концепцію національного визволення.

Загалом том містить широку панораму теоретичних думок на теми національного буття, боротьби і міжнародних тенденцій, тисячі маловідомих фактів з історії Європи і України початку ХХ ст., чудові цитування різних авторів, що в сумі витворює захопливу картину інтелектуальних змагань знаменитого автора. Книга допоможе сучасникам розвіяти багато негативістських міфів, які розмножили щодо постаті Донцова його численні ідейні вороги, оскільки показує, наскільки потрібною, аргументованою, націорятівною була його тодішня філософія національної революції.

7-8 грудня керівник НІЦ ім. Д. Донцова Олег Баган вже презентував це та інші видання центру в Дніпроперовську та Дніпродзержинську, провів прес-конференцію для місцевих телеканалів.

Довідку про видання можна отримати за телефонами: 097-143-10-12, 063-35-20-577.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова

 
Апокаліпсис конкістадорського месіанства Москви PDF Друк e-mail

«Der Geist Russlands»… «Дух Росії»… Доля цієї книги доктора Дмитра Донцова є надзвичайно цікавою. Видана німецьким видавництвом у Мюнхені ще в 1961 році досить обмеженим накладом, вона жодного разу не перевидавалася і навіть не була перекладена українською мовою!

Випадково примірник цього видання мені вдалося віднайти кілька років тому і відразу загорівся ідеєю організувати її фаховий переклад та видання, адже більш актуальної та потрібної книги для сучасних українців навіть важко уявити (в цьому переконається вдумливий читач, ознайомившись із працею). Тим більше, що досить давно поставив собі за завдання максимально сприяти поверненню спадщини Донцова та інших ідеологів українського націоналізму. Так вдалося видати книги Донцова «Націоналізм», «Правда прадідів великих», «Росія чи Європа», «Єдине, що є на потребу», «Хаос сучасності і молодь», «Московська отрута», «Незримі скрижалі Кобзаря» та ряд інших, а також праці Миколи Сціборського, Юрія Липи, Миколи Міхновського, Дмитра Мирона «Орлика», зрештою «Антологію українського націоналізму»…

 
О. Баган "Долання епохи Ratio: оцінки Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
Постать Дмитра Донцова (1883-1973) є знаковою для української політики й культури XX ст. Цей уродженець степового Півдня, типовий емоціоналіст за сприйняттям і відображенням світу, зумів дивовижно прагматично увійти в український національний рух, стати виразником нової фази ідейно-світоглядного розвитку нації і синтезатором її наддніпрянського і галицького ментально-духовних відламів. Уже 1908 року, у 25-річному віці, Д.Донцов вперше опинився в Галичині. Відтоді аж до 1944 р. він мешкав переважно у Львові або на еміграції – в країнах Середньої Европи: в Австрії, Польщі, Румунії, Чехословаччині, частково – у Швейцарії, Німеччині, Швеції. Ці географічні маршрути політичного вигнання, а також юнацька закоханість в дух Оксиденту, очевидно, посприяли тому, що Д. Донцов став першим нашим культурним ідеологом середньоевропейської ідентичності України. Він перший глибоко зрозумів доконечну потребу плекання европейських принципів, інтеграції країн між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами як геополітичну й культурну запоруку вбереження цілої Европи від імперської гегемонії Росії з одночасним культурним урізноманітненням і збагаченням її. 
 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 9 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search