"Найбільш гнітять того, хто найменше вимагає" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
„ІЗ СМРАДА, ІЗ НЕВОЛІ" PDF Друк e-mail

Хто читав про «Землю Обіцяну» може спитається: чи не за високий це ідеал? Хіба ж таку віру можуть мати всі?

Всі напевно ні, лише немногі. Але вони мусять бути, бо за немногими, що вірять, підуть многі, що хитаються. Без них - як вівці без чередника, нарізно брестимуть. В тім є друга основна проблема нашого життя. Перша - це яка віра окрилить нас? І друга - хто є носії тої віри? Перша про те якою силою душі переборемо сумніви, друга - про те хто ж нас виведе з пустині, із тьми, із смрада, із неволі? Відповідь на це питання вже дає саме життя.

Не з однакових людей складається спільнота національна. Одні - це ті «незрячі», як їх звав поет, «окрадені». Щоб над ними не отряслося, вони лиш вміють «дивитись і мовчати, та мовчки чухати чуби». Такі потребують помочі інших, і таких є більшість. Другі (бо є і такі) жирують на загальній біді, і не за одним з таких, як за Іскаріотом, тужить якась осика. Треті ж, це ті немногі, що своїм прикладом ведуть многих. Хіба ж не такі як інші? Вже ж що ні! І вони, як перші, теж скупалися в слезах, що в суміж з кров'ю, заливають край. Та хоча вони «в слезах росли і виросли», але їх замучені руки розв'язались, і - кров за кров, і муки за муки.

В них була запорозька слеза, що «глибоко корениться в серці, не легко її зворушити, а як видавити, то не морем нудкого жалю, а вихопиться вона полум'ям, крівавою хвилею» (О.Стороженко). З їх сліз посіяних «виростають ножі обоюдні», що «розпанахають гниле серце» раба, наливають в нього «чистої, святої, козацької крови». А як така кров закружляє в жилах провідної верстви нації, не довго вже тій останній слези лити! Іншим тоді приходить черга плакати.

 
НЕЗАБУТНЯ ЗУСТРІЧ PDF Друк e-mail

30 серпня відзначаємо 128-му річницю з дня народження ідеолога українського націоналізму доктора Дмитра Донцова. З нагоди цієї дати пропонуємо увазі читачів спогад молодої українки про зустріч із Донцовим, опублікований в одному з діаспорних видань в травні 1973 року і підписаний криптонімом «Л. В.»

Редакція

Було це влітку в Канаді. Далеко поза містом, ми зупинилися перед буйно зарослим садком та маленькою хаткою.

Старенькі люди зустріли нас з великою радістю. Два покоління – такі різні й такі одночасно близькі.

Високий, грізний, немов суворий, доктор Донцов сягав головою аж під низьку стелю. Мені ця сувора постава так заімпонувала, що перше моє враження було велике розгублення. Але після кількох речень, хоч сказаних без усмішки, ми відчули велику теплоту, таке родинне і щире відношення до нас, що зникла наша ніяковість і залишила місце безмежній довірі та приязні. Наші господарі випитували нас про родину, про життя молоді, про наші громадські й особисті плани, про життя українців в діаспорі.

Останнє оновлення на Четвер, 18 серпня 2011, 16:01
 
У ВОГНІ РЕВОЛЮЦІЇ PDF Друк e-mail

Коли та боротьба з дияволом, як писала Л. Українка, перейшла на землю з неба, вона загострилася особливо в наш час. Коли „царство Духа” розділилося на „чисту і нечисту половину”, коли „порушилась гармонія всесвітня” й на землі, коли із-за науки Ісуса з Назарету почався „великий розбрат між людьми”, — знаряддям диявола стала Москва. І першою країною, на яку впали „тьми і тьми” північних варварів, — була Україна, По різних „передишках”, коли з упадком царської еліти вибухла серед народів імперії національна революція, — з'явився большевизм, який, продовжуючи діло Петра і Катерини, з вогнем і мечем прийшов на Україну збивати докупи землі, які вислизнувалися з пазурів раненої в першій війні — бестії. Коли царат прикривав свій похід проти християнських народів пишною маскою релігії, большевизм скинув ту маску, вдягнувши натомість іншу: маску визволителя пролетаріяту, а перед тим — короткий час демократії. Цей свій державний переворот, захоплення влади новою „елітою”, він назвав революцією. А що і національна революція уярмлених народів, і ,,революція” московська вибухли тоді, коли почали хитатися підстави царату, одночасно, то і московська пропаганда, і обдурені нею засліплені деякі земляки — почали ті революції утотожнювати, як одну і ту саму революцію, з тими самими, нібито цілями та ідеями...

Не було брехні більш наявної, як ця! Революцію 1917 року на просторах російської імперії можна прирівняти до революції 1848 року на просторах австро-угорського цісарства. Вибухла остання у Відні, в Празі, в Будапешті, — але цілі їх були інші. У Відні ліберальне міщанство й робітництво домагалися конституційної монархії, в Будапешті — розподілу монархії, і відділення від неї Угорщини. Подібно було в 1917 р. в російській імперії. В столиці її — революціонери думали, передусім, як здушити відосередкові тенденції національних революцій на Україні, в балтицьких країнах, на Кавказі, на Білорусі, на Литві. Але зовсім що інше мали на цілі революції в Києві, в Тифлісі, чи в Ревелі і Ризі. Там думали про звільнення від смертельних пут чужої імперії.

Революція, що вибухла на Україні по тім, як українські вояки царської армії перші почали в столиці імперії наступ, який звалив царат, — ця революція мала зовсім інше обличчя, ніж революція в Московщині. Там — злива голосних „модерних” гасел і постатей, — вже вихиляла своє криваве обличчя Московщина „опричників” Грозного, „Петрових собак” і навіть перших православно-татарських ханів в Кремлі — Іванів і Василів. Тут — на Україні, в широких масах її людности, нагло прокинувся, збуджений зі сну, дух Мазепи і Хмельницького, коли мільйони „хохлів” відчули, — „хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті”; коли вони почали розуміти, що вони в кайданах, що ті кайдани треба рвати і кропити волю злою кров'ю одвічного ворога всякої свободи. Прокинулася давня гордість народу, упокореного і підбитого ордою з Півночі, якою в душі погорджував і за расу варварську завше уважав: чи то в свідомості мас, чи через твори Руданського, Стороженка, Щогольова, Шевченка, в свідомості народу, в якій — мов давній сон — вставали давно ніби вимазані традиції і легенди великого минулого; минулого нараду, що всю свою історію звик битися з „дітьми бісовими”, яких монгольський чи московський степ виплескував до нас для знищення чужої йому цивілізації Андрія і Володимира. Прокинувся патос великої любови до свого і ненависти до насильницького чужого.

 
Петро Іванишин "Дмитро Донцов" PDF Друк e-mail
У найбільш драматичному в нашій історії XX столітті у плеяді українських мислителів, зроджених – хто словом, хто духом Шевченка, з'явилася ще одна яскрава і немеркнуча зірка – Дмитро Донцов /1883–1973/. Йому судилося бути свідком і учасником, літописцем і аналітиком подій, які гранично увиразнили безплідність і крах багатьох ілюзій минулого, побудованих на піску особистої, кланової чи класової вигоди, благих, але нічим не забезпечених намірів, розрахунку на чуже благородство і допомогу, а не зведених на крицевій скалі опори на власні сили могутнього народу з пробудженим національним духом і об'єднаного пасіонарною ідеєю національного державотворення. 

Донцов не був винятком із загального правила формування духовних вождів нації, і пройшов тернистий шлях сумнівів, спроб і помилок. Бо ж і дорога була складна і довга: від тремкого відчуття себе частинкою народу до усвідомлення власної відповідальності за долю нації, від активної партійної праці до орденського мислення і творення – такого необхідного для компенсації відсутності національної еліти, від конкретики діяльності національного революціонера до національного мислителя першорядної величини...
 
М. Гікавий "День доктора Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail

Робочий день д-ра Дмитра Донцова починався о 7-ій годині ранку. Тоді звичайно брався він за книжку, роблячи на її берегах різні замітки. Це я спостерігав кожного разу, коли, йдучи з кав`ярні «Віденка», заходив до нього, щоб поінформувати про найновіші події. Преса з попереднього дня лежала у нього на бюрку. І коли б я не приходив, д-р Донцов переривав читання і запрошував мене сідати.

Усі матеріали до «Вісника» приготовляв д-р Донцов сам: переглядав і виправляв надіслані статті, оповідання, вірші, рецензії. Рукописи передруковував на машинці. Коли все вже було готове, брав передруковані матеріали і заносив їх до друкарні, а з друкарні видрукувані скрипти брав із собою.

По полудні д-р Донцов заходив до адміністрації журналу по редакційну пошту, а щодо журналів та часописів, то запитував мене, що мені залишити на перегляд. В адміністрації залишав нові книжки для д-ра Л. Луцева на рецензії.

Д-р Д. Донцов був з усіма привітний, але неговіркий. Якщо в адміністрації появлявся хтось сторонній, що мав до д-ра Донцова якусь справу, то він запрошував його до свого помешкання.

 

Перед вечором д-р Донцов знову заходив до адміністрації, запитував, чи немає для нього пошти, і, якщо заставав когось, що приходив до мене в справах адміністрації, то негайно виходив, щоб мені не перешкоджати. Якщо ж нікого зі сторонніх не заставав, то цікавився розбудовою видавництва, оглядав на стінах карти Західної України та європейських держав, де були приколоті прапорці представників нашого видавництва, списки осіб, які замовляли журнал, але не платили за нього, не зважаючи на пригадки. Запитував, чи я приготовляю сторінки «Від Адміністрації», в яких систематично подавалась статистика передплатників «Вісника», міста і держави їх замешкання, прізвища нагороджених представників та інші відомості. Також питався, чи не надійшли пропаґандивні реферати, особливо від мґра В. Бородача і д-ра В. Савчака для залучення нових передплатників, яким я висилав оказові числа «Вісника», листи від наших представників, кольпортерів і книгарень.
 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 10 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search