"Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
Заповіт нашої доби PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Вівторок, 20 жовтня 2015, 12:46
Заповіт нашої доби

Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

Останнє оновлення на Вівторок, 20 жовтня 2015, 12:49
 
Книга про вільних людей PDF Друк e-mail
Написав ukrnationalism.com   
П'ятниця, 03 лютого 2017, 17:06
Книга про вільних людей

Щойно вперше після 1941 року перевидано прекрасну збірку новел Леоніда Мосендза (120-річчя якого відзначаємо цього року) «Відплата» (УВС, Київ). Книга видана за сприяння народного депутата Андрія Левуса та ГО «Вільні люди». Збірку Мосендза «Людина покірна» УВС перевидала кілька років тому і це видання отримало широкий резонанс та схвальні відгуки, переконані, що і «Відплата» знайде вдячного читача. Ґрунтовну передмову до нового видання написав донецький політолог Станіслав Федорчук, а в якості післямови упорядники помістили рецензію Дмитра Донцова на перше видання збірки, надруковану в 6 номері журналу «Вісник» за 1939 рік. Її й пропонуємо вашій увазі.

«Маємо перед собою вже другу збірку новел Мосендза (Перша – «Homo lenis» – «Людина покірна»). Як і в першій, так і в цій збірці виказує себе автор майстром новели – штука, як відомо, нелегка і не дуже поширена в нас. Демократична читаюча публіка, очевидно, воліє від Мосендза інших авторів. (Зрештою, й не для ції публіки він пише). Бо не знайти у автора «Відплати» ні тем, що цікавлять демократичного читача, про «страждання народу» або «страждання» степових Вертерів, ані «легкості» стилю, за якою ховається балакучість перекупки (в спідниці чи в штанях), ні тої зістеризованої «чулості» чи перечуленої істерії, у яких розкошує демократія. Оповідання Мосендза лаконічні викладом, суворі думками, сповнені тої опанованої, але бурхливої пристрасності, яка відрізняє, наприклад, новели П. Меріме. Тематика – героїчна, але без того вульгаризування й трамтадрації, без яких не можуть, навіть у цім випадку, обійтися перекинчики з демократичного табору в літературі, замасковані під «лицарів» і «героїв».

У головних новелах цієї збірки: «Птах високого лету (друк. У ІІІ книзі «Вістника»), «L’ha pagata», «Євшан-зілля» – автор спиняється на своїх улюблених типах, на «чатівливих хижаках», на людях вищої раси, яких протиставляє типові homo lenis’a, з «невільничими інстинктами». Вирізняє їх «туга за великим», свідомість своєї вищості, сувора здисциплінованість і почуття обов’язку супроти себе, своєї касти і супроти інших. Це люди, які знають, що, «хто має бути паном, повинен ще хотіти ним бути», які люблять свої «бойові сни», які «захоплені буттям», які «не прагнуть ласки» ані «не знають страху кари; люди «ніби з каміння», з «палким і безстрашним зором», з «вогником непіддайності» в очах, з гаслом «non pacem, sed gladium», повні «суворого завзяття і витривалості», «терпеливі, як степовий яструб, що цілий день може ширяти над степом, слідкуючи за здобиччю, повні «тривоги, гордості й одвічної жадоби відплати».

Цей тип автор знаходить в середньовічнім бароні, в італійці Відродження, в половецькім хані-отроці. Але не лише «шляхетно уроджених» зараховує до нього, але й тих, що (як адаптований бароном сільський хлопець) нерозгаданою примхою природи самі здобули собі непіддатну й володарну душу провідної панської верстви…

Коли відірветеся від наших квазіісторичних, шпитальних або сільських зелено вербних новел і візьмете до рук «Відплату» (або «Homo lenis»), маєте враження, що видряпалися із задушної долини на високі гірські шпилі з гострим повітрям, що спирає дух, і з безмежним овидом довкола.

Л. Мосендз, безперечно, розгорнув цілком нову сторінку в нашій новелістиці, і, ймовірно, не лише в новелістиці…»

З питань придбання книги звертайтеся за тлф. (044) 234-70-20, (067) 110-32-36 та за адресою вул. Ярославів Вал, 9, пом. 4, Київ, 01030

 
Найбільший мислитель українського Півдня PDF Друк e-mail
Написав Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова   
Четвер, 01 грудня 2016, 16:34

Найбільший мислитель українського Півдня

 

17-18 листопада в Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Б.Хмельницького відбулася низка заходів із вшанування постаті Дмитра Донцова – славного уродженця цього міста, ідеолога українського вольового націоналізму, неординарного правого культурного і політичного мислителя, визначного літературного критика-есеїста і публіциста-редактора. Ці акції були ініціативою ректора МДПУ ім. Б.Хмельницького, доктора філософських наук, професора Валентина Молодиченка. Відтак 17.11.2016 був проведений круглий стіл «Українське державотворення у концептуальному баченні Дмитра Донцова» за участі науковців із Києва, Запоріжжя, Дрогобича, Мелітополя та громадських активістів міста. Метою круглого столу була актуалізація спадщини Донцова, яка тепер, після видання 10 томів його «Вибраних творів» (Дрогобич, ВФ «Відродження», 2011-2016 рр.) за редакцією Олега Багана, набирає нового звучання. Адже в об’ємному багатотомнику представлені твори Д.Донцова за 60 років творчості, в основній повноті і багатоманітті: політична аналітика, культурологічна й історіософська есеїстка, ідеологічні статті і трактати, літературна есеїстика і критика. Це промовляє про автора як про визначну, особливо впливову в українській політиці та культурі особистість. Це водночас зобов’язує українську громаду Мелітополя, загалом усього Приазов’я, подумати про належне вшанування постаті Донцова.
Серед іншого, на круглому столі було обговорено  програму й стратегію новозаснованого в Мелітопольському педуніверситеті Науково-дослідницького центру ім. Д.Донцова, який очолив доктор історичних наук, професор Олександр Ситник. Запропоновано проводити що два роки на базі МДПУ ім. Б.Хмельницького «Донцовський форум», який би включав академічну конференцію, культурно-просвітницькі заходи, книжковий форум, політологічні круглі столи, презентації. Учасники акції наголосили на потребі пришвидшення встановлення пам’ятника Донцову в Мелітополі, запропонували відкрити в місті українську книгарню-світлицю, яка б стала новим осередком культурного життя Мелітополя й регіону, які просто задихаються в національному плані через відсутність української книги. Також було висунуто пропозицію перенести бюст О.Пушкіна, який стоїть перед самим головним корпусом університету, в міський парк культури, оскільки зараз у час російсько-української війни на Донбасі він виглядає як курйоз: це те саме, якби під час, наприклад, німецько-польської війни біля державного польського університету стояло погруддя Й.В. Ґете.
Того ж дня в Мелітопольському краєзнавчому музеї відбулася презентація 10-томника «Вибраних творів» Д.Донцова, яке представив концептуальним виступом головний редактор видання, упорядник і автор передмов до кожного з 10-ти томів, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова в Дрогобичі Олег Баган. Зокрема, відомий науковець осмислив неабияку роль Донцова в українській історії, протлумачив специфіку головних етапів його творчості, які мали свої складні зиґзаґи й ідейні злети, свої інтелектуальні зіткнення з політичними суперниками і неймовірно продуктивні творчі дії, спрямовані на посилення націоналізму в українському суспільстві, на виховання нового покоління борців і героїв, на формування романтичного і наступального світогляду в українській культурі. Водночас, наголошував О.Баган, Д.Донцов – це найбільший мислитель українського Півдня, українського Причорномор’я, який влив в українську самосвідомість лет степового духу, широту й пориваючу силу морського простору, емоційність південного темпераменту. Д.Донцов до кінця не розкрив свої таланти як філософа і журналіста, геополітика і етнопсихолога, соціолога й естетика, історіософа і культуролога, однак у всіх цих сферах він залишив свої оригінальні ідеї, спостереження й узагальнення, які ще потребують глибшого пізнання й ефективного поширення в сьогоденні.
Цікавими віхами «донцовських днів» стали відкрита лекція і презентація книги «Україна – повернення історії: ґенеза сучасного підручника» професора Федора Турченка (Запоріжжя), відкриті лекції професора Ігоря Срібняка (Київ) і Олега Багана, відповідно, для студентів-істориків і студентів-філологів. З поважних причин в акціях не зміг взяти участь Сергій Квіт (Київ), презентація книги якого («Дмитро Донцов: ідеологічний портрет» (2015) була перенесена на інший термін.
Учасники акцій висловили надію, що незабаром вдасться започаткувати регулярний науковий збірник, присвячений творчості Донцова, в якому будуть брати участь  політологи і філософи, історики і культурологи, літературознавці і мовознавці з тим, щоб розкрити глибину й оригінальність мислення того, хто змінив Україну ХХ ст., може, найбільше і найрадикальніше, без ідей якого не народилося б найбойовитіше в українській історії покоління націоналістів, не засяяла б художніми перлинами творчість прекрасних поетів-вісниківців (Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Стефанович, О.Ольжич, Ю.Клен та ін.), не народилася б новітня українська вольовитість характеру, імпульсивність слова, величність духу. Було запропоновано здійснити саме в Мелітополі окреме видання його знакових творів, адже читач Донцова в Україні ще тільки формується.

 

 

Останнє оновлення на Четвер, 01 грудня 2016, 16:47
 
Ігор Загребельний: Ідеолог християнського нонконформізму PDF Друк e-mail

img30 серпня виповнилося 128 років від дня народження видатного українського мислителя Дмитра Івановича Донцова. На жаль, наше суспільство звикло мислити штампами, тож і Донцову дуже часто доводиться бути лише «ідеологом українського націоналізму» з усіма випливаючими з цього наслідками: для одних Донцов-націоналіст є кумиром, для інших - «бандитом пера». В обох випадках за межами загального прийнятого штампу залишається надзвичайна глибина думки оригінального філософа, політолога й літературознавця, ширина ідей, озвучених непересічним есеїстом та публіцистом.

Д. Донцов дійсно був одним із провідних ідеологів модерного українського націоналізму. Проте за умов, коли саме поняття «націоналізм» розуміється занадто спрощено, потрібно чітко наголосити на об'ємності та різнобарвності (що, однак, не виключає внутрішньої єдності) випрацьованої ним системи. Зокрема, досить актуальною є теза про Донцова як про мислителя-християнина. Остання теза нерідко ігнорується, а це, погодьтеся, не лише збіднює, але й спотворює наші уявлення.

Безперечно, бачення Д. Донцовим християнства - це тема, висвітлення якої потребує ґрунтовних наукових студій. Дана стаття, головна мета якої - вшанувати пам'ять мислителя, - абсолютно не претендує на систематизований виклад донцовської христології; вкладені в неї інтенції полягають у спробі показати Донцова як ідеолога своєрідного християнського нонконформізму - інтелектуальної моделі, спрямованої на поборювання зла у його політичному, соціальному, культурному вимірах.

 
Віктор Рог: «Ідеї Донцова сьогодні актуальні» PDF Друк e-mail

Сьогодні ми говоритимемо про українську ідеологію. Власне не стільки про неї, як про одного з її творців, видатного Дмитра Донцова, 38-ма річниця з дня його смерті виповнюється 30 березня. Це ім’я й сьогодні сприймається неоднозначно. Але його праці не залишають байдужими нікого. Щоб дізнатися більше про цю особистість, ми запросили до розмови історика та публіциста Віктора Рога. Отже, Дмитро Донцов, в чому цінність його творів?

Дмитро Донцов – це зірка першої величини в історії української суспільно-політичної думки. Не лише в історії, але, думаю, що й сучасність дуже гостро потребує його думок, гостро потребує його орієнтирів. Він написав багато речей. Якщо так підсумувати коротко, то це кілька головних думок. Ідея перша, що українці мають бути господарями на своїй власній землі. Тобто ідея власновладства української нації на українській землі. Тут дискусії бути не може. Теза друга, що забезпечення перспективи українців на своїй землі можливе лише за умови постання власної держави, котра здійснює засадничу за покликанням, за визначенням цю функцію, функцію збереження української нації, її захисту, розросту, її експансії в культурному, політичному та геополітичному аспекті. Інша теза, яку пропагував Донцов – це вивести націю на вершини світової величі, добробуту і слави покликана, може і здатна лише її провідна верства, еліта.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 2 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search