Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

О.Баган "Юрій Липа і Дмитро Донцов: змагання ідей чи особистостей?" PDF Друк e-mail
Тема стосунків Д.Донцова з Ю.Липою є однією зі складних, контроверсійних при вивченні мегатеми вісниківства в українському літературознавстві. На жаль, в нашій науці склалася вже ціла традиція дивитися на ці взаємостосунки крізь призму ліберальних критиків повоєнної доби (Ю.Шереха-Шевельова, Ю.Косача, Ю.Лавріненка, І.Багряного та ін.), які ведучи стратегічну кампанію на знищення, дискредитацію вісниківської традиції в українській літературі, навмисне підсвітлювали конфлікт двох особистостей, як нібито "світоглядний", "етапний" і "неуникненний" для вісниківського середовища. Ситуація змальовувалася так, наче б то "примітивний", "волюнтаристський", "тиранічний" Д.Донцов загалом заважав творити письменникам, які друкувалися на сторінках редагованих ним ЛНВ і "Вісника". Не зрозумілим залишається тільки, чому саме ці письменники – Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Стефанович, У.Самчук, О.Ольжич, О.Лятуринська, О.Теліга та ін. – виявилися на перших позиціях в тодішній еміграційній і західноукраїнській літературі і стали живими класиками? Відтак напрошується побажання усім письменникам мати такого Редактора, який би вивів їх у класики. Ліберальні критики доводили, що світоглядний націоналізм, який пропагував Д.Донцов, ніс у собі "руїнництво", "фанатизм", "патріархальщину", які нібито гальмували українську культуру і заважали розвиватися новому поколінню дієвих, по-європейськи освічених патріотів. Правда, не зрозумілим залишається те, чому саме українська культура міжвоєнної доби так вражає своєю бурхливістю і яскравістю розвитку, а покоління націоналістів – дивовижною відданістю високим ідеям, характером, динамізмом та історичними здобутками (героїчна боротьба ОУН-УПА)? 

Не треба бути аж таким глибоким аналітиком, щоб побачити у безґрунтовній критиці лібералів 1940-х рр. традицій вісниківства звичайну боротьбу поколінь, закономірне намагання молодших переосмислити і переінакшити цінності та ідеали старших. Однак в українській науці додалася ще одна поправка до пояснень названої культурної проблеми – ідеологічна. У 1990-і рр., коли почалося більш-менш системне вивчення забутої і забороненої української літератури ХХ ст., саме ліберальна концепція бачення була взята за основу, і мотивом для цього послужила ідеологічна спорідненість сучасних лібералів із своїми попередниками із повоєнної доби. Тому саме оцінки Ю.Шереха, Ю.Косача, Ю.Лавріненка, І.Багряного та інших стали для науковців "непорушними істинами", "аксіомами" і "магістральними вказівками" для подальших досліджень.

Сьогодні в українському літературознавстві існує доволі апробована концепція й методологічна основа щодо вивчення історії вісниківства (у термінології ліберальних вчених – "Празької і Варшавської шкіл"). По-перше. Початки цього явища виводяться не зі Львова і з таборових часописів початку 1920-х рр., де пульсував головний інтелект нового політичного і культурного критицизму, а з 2-ї половини 1920-х рр., з Праги. По-друге, заперечується світоглядна й естетична цілісність вісниківства, яке ґрунтувалося на ірраціоналістичній філософії (і з цієї основи заперечувало світоглядний соціалізм і лібералізм) і на естетичних концептах неоромантизму. Натомість пропонується варіант полістильової "Празької школи", яка нібито включала в себе й естетичні елементи всього художнього спектру модернізму і половини авангардизму, загалом була явищем "розмитим", і якась одна система приципів і критеріїв до її аналізу не підходить. Для цього зумисне до "Празької школи" зараховується творчість авангардистських або ліберально-естетських поетів, В.Хмелюка і Г.Мазуренко, як це є у недавно виданій антології "Поети Празької школи" (упорядник М.Ільницький) [1]. По-третє, вперто доводиться, що між самими вісниківцями були постійні конфлікти, які нібито заперечують цілісність явища (хоч, для прикладу, ніхто з літературознавців не заперечує, попри тисячні конфлікти всередині, цілісність явища народництва і реалізму в українській літературі); уперто не визнається термін "вісниківство" ("вісниківці", "вісниківська література" та похідні), ігноруються і замовчуються праці вчених, які використовують ці поняття. І що цікаво, будь-яку спробу розпочати наукову дискусію щодо назрілої проблеми, як це було, наприклад, зі статтею Галини Сварник "Чи існувала "Празька школа" української літератури?" [2], ліберальні науковці просто не беруть до уваги. (Такий собі варіант знаменитої Сталінової формули: "Нет человека – нет проблемы").

Тема "Д.Донцов і Ю.Липа" є напрочуд вигідною для лібералів: між відомими діячами спалахнув гострий конфлікт, який так і не був загоєний (значить, "вісниківство розпалося!"); Ю.Липу зручно протиставляти Д.Донцову, бо він був ще й ідеологом, культурологом, філософом (а значить "запропонував свою окрему, недонцовську, доктрину націоналізму"); оскільки Ю.Липу нібито "вигнали" з журналу "Вісник" (насправді він пішов сам), то це постійно подається як доказ "шкідливості" Д.Донцова, його "тиранізму" і "нетерпимості" (тобто звичайні розходження і зіткнення між творчими людьми, людьми, зрозуміло, амбітними, принциповими, подаються, як вияви цілковитого непорозуміння, однозначної вини Д.Донцова; трагічна смерть Ю.Липи від рук совєтських військових у 1944 р. дає моральні (насправді неморальні) підстави критикам Д.Донцова виставляти його таким собі "боягузом", "тиловиком", "кабінетним мудрагелем", що лише повчав інших і уникав реальної роботи і т.ін. Хоча насправді ліберальним науковцям, які саме таким моделюють конфлікт між Д.Донцовим і Ю.Липою, цілком не йдеться про сутність історії вісниківства, бо вони його не зносять і прагнуть замовчати, не йдеться про якісь "правильні" і "неправильні" варіанти ідейного націоналізму, бо вони його ненавидять, не йдеться про з’ясування істинних позицій письменників-вісниківців, бо вони прагнуть ці позиції якомога більше затуманити і заговорити, не йдеться про якісь моральні виміри літератури, її героїзм, бо в усіх інших випадках, окрім вісниківського, вони підтримують і популяризують якраз літераторів далеких від високої моральності і героїзму (наприклад, усіляко виправдовуючи конформізм радянських письменників на чолі з П.Тичиною, чи політичний цинізм лівих авангардистів у світових масштабах). Ліберальним науковцям йдеться тільки про одне: спаплюжити ідейну основу вісниківства – націоналізм, якомога більше накидати в інтерпретації цього явища випадковостей, неправди, другорядности, щоб не дати сучасникові заохотитися його ідейно-естетичним привабом.

Тема конфлікту Ю.Липи з Д.Донцовим дуже зручно лягає в тему протиставлення лінії донцовського ЛНВ і "Вісника" журналу "Ми", який виходив у Варшаві у 1933-1939 рр. за редакцією А.Крижанівського, І.Дубицького і Б.Ольхівського як нібито "теж націоналістична" альтернатива до "Вісника" і Д.Донцова. З цього в українському літературознавстві вже вибудувалася ціла міфологічна теорія про "епохальний розлам у вісниківстві", про іншу, "усенерівську" версію націоналізму, яка базувалася на принципах більшого демократизму і гуманізму в опозиції до донцовського волюнтаризму і традиціоналістського криптототалітаризму. Звідси висновується твердження, що ще сучасники визнали вісниківство "назадництвом", "провінційністю" й "естетичною вузькістю" і нібито вказали "світлі шляхи" в майбутнє української літератури. Головним пропагатором цих "світлих шляхів" були в "Ми" Михайло Рудницький і Юрій Косач, відомі своєю винятковою безпринципністю, цинізмом та ідейно-моральною нерозбірливістю (хоча в журналі "Ми" друкувалися численні авторитетні письменники і науковці – Б.-І.Антонич, Н.Лівицька-Холодна, Р.Завадович, І.Вільде, С.Гординський, С.Смаль-Стоцький, П.Зайцев – приваблені або ліберальними настроями редакції, або фаховістю часопису). Зрозуміло, головним гаслом журналу було "Європа!" (програмна стаття в першому числі "Ми" М.Рудницького так і називалася: "Европа і ми"). Перефразовуючи відомий французький вислів про патріотизм, яким часто прикриваються різні негідники, можемо зауважити, що "європеїзмом" в Україні часто прикривалися різні руїнники національної сили і традиції в культурі.

Цей міф про "ідейне" змагання між "Ми" і "Вісником" активно поширюється в нашій науці сьогодні (він увійшов вже навіть до енциклопедичних видань і університетських посібників і підручників), поширюється попри те, що ще в міжвоєнну добу сучасники відкрито говорили про фінансову "допомогу" журналові "Ми" з Москви, про провокаторську поведінку головного редактора Андрія Крижанівського. У 1940-і роки ці факти підтвердилися, А.Крижанівський щез безвісти, його відверті послідовники стали одіозними фігурами й опинилися в суспільній ізоляції, Ю.Косач закінчив як завжди екстравагантно: як відвертий комунофіл. Додамо, що совєтська провокація з "Ми" була не поодинокою, Москва у 1920-1930-і рр. докладала чималих для руйнування і дискредитації націоналізму в Західній Україні,особливо в Галичині, у Львові, закономірно вбачаючи в ньому непорушну твердиню перед своїм наступом на Україну. І саме в цю непривабливу і ненаукову теорію про "змагання різних середовищ в літературі" потрапляє Ю.Липа як опонент Д.Донцова.

Ще у 2001 р. з’явилася ґрунтовна стаття Галини Сварник "Юрій Липа і Дмитро Донцов крізь призму особистих і творчих взаємин" [3], в якій авторка, спираючись в т.ч. на маловідомі архівні документи доби, переконливо довела, що конфлікт цих визначних людей мав особистісний характер і в ньому більшу вину все-таки ніс Юрій Липа. Назвемо головні тези Г.Сварник. Ю.Липа був постійним автором ЛНВ від самих початків, від 1922 р. З усього видно, що Д.Донцов як редактор та ідеолог доби дуже вплину на нього, в середовищі ЛНВ Ю.Липа сформувався як знаний письменник, ним пишалися провідні діячі цього середовища. З Д.Донцовим вони особисто познайомилися вже у 1923 р. Між ними зав’язалося тривале листування. Г.Сварник пише: "Перша трирічна перерва в листах Липи до Донцова почалася в березні 1929 р. після поради останнього покинути Липі писати новели, а писати лише вірші, у відповідь на що той загрозив припинити своє співробітництво в ЛНВ" [3; С.218]. Авторка наводить слова Є.Маланюка про Ю.Липу як про людину надміру самовпевнену [3; С.219]. Додамо, що між Є.Маланюком і Ю.Липою тривала вельми щира (більше з боку Є.Маланюка) дружба, явні творчі перегуки, однак це не завадило Ю.Липу за першої нагоди, у 1933 р.. виставляти Є,Маланюка зрадником в листі до Д,Донцова за участь в журналі "Ми" [3; С.218]. (Є.Маланюк вийшов із журналу після появи першого числа і цілком не через тиск Д.Донцова).

Вдруге Ю.Липа образився на Д,Донцова у 1935 р., коли той відмовився надрукувати його статтю "Тарасівці в тюрмі", оперту на спогади батька, Івана Липи [3; С.220]. Хоча Д.Донцов і пояснив свої причини відмови, наголошуючи, що його журнал завжди охоче друкував твори Ю.Липи. Однак для надзвичайно амбітної людини це стало стимулом для початку справжньої ідейної війни. "…У відчиті, виголошеному навесні 1936 р., – пише Г.Сварник, – у варшавському антирадянському клубі "Прометей", Юрій Липа закликав до згоди, замість гуртківства й роздору, які сіє, мовляв доктрина Донцова. Як реакція на відчит, з’явилася невелика стаття редактора "Вісника" "Вони й ми" про те, що перехід д-ра Липи – одного з провідних співробітників "Вісника" у табір противників був для нього дивним і несподіваним" [ 3; С.221].

Виступ Ю.Липи, особливо його брошуру "Українська доба" (1936), в якій він намагався концептуально розкритикувати деякі ідейні положення Д.Донцова, тут же підхопив табір, А.Крижанівський і ж."Ми". Про це, наводить цитату Г.Сворник, попереджала Ю.Липу його добра приятелька Ліна Малицька, теж вісниківка [ 3; С.223]. далі Г.Сварник наводить розлогі цитати із листів Марії Бачинської-Донцової, дружини Д.Донцова, в яких та характеризує Ю.Липу як "істерика", "невихованого", "дивака", "нарваного", відзначаючи, що той після усіх своїх нападок на Д.Донцова приїздив до його родини, вони мило спілкувалися, але Липа й далі залишався переконаним у своїй правоті і в своїй образі [ 3; С.224-225].

У трактаті "Призначення України" (1938) Ю.Липа ще раз зробив критичний випад проти Д,Донцова, проти ідей його трактату "Націоналізм". Зокрема він заявив, що "Книжка Донцова "Націоналізм" є блискучою ліричною реакцією на пасивність українців, без глибокої української синтетичної думки. Це, властиво, інтернаціональний націоналізм, дуже подібний у своїй концепції до марксизму…" [ 3; С.226]. На це Д.Донцов відповів колективно (у співавторстві з антропологом Р.Єндиком і мистецтвознавцем М.Лагутенком) рецензією під промовистою назвою "Ненько-шароварницька" геополітика" (Вісник. – 1938. – Кн.12. – С.902-922) [ 3; С.226]. Проте навіть після цих злісних публіцистичних удаврів ДєДонцов і Ю.Липа порозумілися вже наступного, 1939 р., бо, як випливає з листа Донцова до Липи від 1 травня 1939 р., він схвально прорецензував нову книгу Липи "Чорноморська доктрина" [ 3; С.227].

Галина Сварник підсумовує: "Тому, мабуть, не варто генералізувати конфлікту Липа – Донцов до розмірів протистояння чи поглядів. Людські стосунки, які коливалися між протилежними (і взаємозалежними) полюсами любові–ненависті, приязні–роздору, з усіма їх злетами й падіннями – такі характерні для розмаху емоцій південної України, звідки обоє походили. І зараз справді важко виміряти, чого в тих взаєминах було більше, але обидва імені залишилися в історії української літератури й політології як представники однієї націоналістичної ідеології, тісно пов’язані між собою і як творці, і як особистості" [ 3; С.228]. Цей висновок цілком правильний, хоча у ньому й не враховано подальшої полеміки між Д.Донцовим і Ю.Липою, яка тривала навіть після смерті останнього. Долі цих діячів, здається, не перехрещувалися протягом 1940-х рр., але в трактаті "Дух нашої давнини" (1944) Д.Донцов кілька разів дав негативну оцінку окремих положень праць Ю.Липи. З цього ми можемо виснувати, що напружені стосунки між ними зберігалися до смерті Ю.Липи у 1944 р. Правда, усі ці критичні випади, за великим рахунком, відлунювали суб’єктивністю, деякою надуманістю і були зумисним згущуванням фарб. Тож висновок Галини Сварник стратегічно охоплює і цей пласт полеміки: вона мала більше особистісний зміст і характер, в ідейному плані обидва опоненти лише в несуттєвих аспектах виявляли незгоду.

Однак для нас важливим залишається питання, що саме Ю.Липу численні автори з ліберально-демократичного табору, маскуючись під "об’єктивних дослідників", постійно виставляли і виставляють головним ідейним противником Д.Донцова, а значить, і цілого вісниківства. Саме ім’я Ю.Липи в контексті теми протиборства між середовищами журналів "Ми" і "Вісник" має особливу, стратегічну вагу, оскільки цей автор запропонував не тільки своє оригінальне художнє візіонерство, а й свою цілісну естетичну концепцію ("Бій за українську літературу"), свою культурологічну, філософську й геополітичну доктрини (трилогія "Призначення України", "Чорноморська доктрина", "Розподіл Росії").

Ми не будемо аналізувати конкретні приклади маніпулятивного протиставлення постаті Ю.Липи Д.Донцову і загалом міжвоєнному націоналізмові, оскільки такі коментарі забрали б надто багато місця. Зрештою, вони є зайвими, бо загалом зводяться до кількох тез про "демократизм", "гуманізм", "більшу глибину" і т.ін. Ю.Липи на противагу "тоталітарності", "шовінізму" і "поверховості" Д.Донцова. Наголосимо лише на наступному. Обидва полемісти у своїх ідеологічних, теоретичних працях не вийшли за рамки таких основоположних принципів націоналізму, які роблять цю ідеологію суттєво правою, традиціоналістською, як ідеалістичний світогляд, використання філософом ірраціоналізму, волюнтаризм, елітаризм, героїзм, ствердження національної органічності, пріоритетності духовних, моральних чинників в системі суспільного прогресу над матеріальними, прагматичними; культурологічному вимірі обидва були переконаними окциденталістами, в естетичному – теоретиками неоромантизму і нового героїзму в мистецтві. Те, що вони могли мати певні розходження в оцінках окремих історичних подій (наприклад, Ю.Липа не так різко критикував політику УНР, як Д.Донцов), художніх чи культурних явищ, окремих суспільних тенденцій не дає підстави говорити про їхні різні світогляди. Бо світогляд – це система філософських ідей, засновників, з яких людина дивиться нас віт, оцінює закони буття, історію, творчість.

Вартує додати, що ідейне змагання між "Ми" і "Вісником" більшістю вісниківців було сприйняте як цілком спланована провокація з боку редактора "Ми" А.Крижанівського і всі або відразу з насторогою поставилися до нового видання, або відійшли від нього згодом, попри весь "грімкий націоналізм" його. Дивною видавалася й активна участь у нібито націоналістичному "Ми" відомого ліберального критика Михайла Рудницького, який віддавна боровся з лінією ЛНВ-"Вісника" і якого часто вісників ці характеризували як відвертого циніка, коньюктурника, "доробкевича" (Л.Мосендз), тож, закономірно, що розгледіли в цьому відверту деструкцію. Лише Наталя Лівицька-Холодна залишилася з "Ми" і в цьому теж можна побачити закономірність: за світоглядом, естетичними уподобаннями ця авторка, коли уважніше проаналізувати її творчість, листування, тяжіла до ліберальних поглядів, до поетики авангардизму. Не дивно, що у післявоєнний період вона цілком відсахнулася від націоналізму, навмисне перекручувала історію вісниківства, суб’єктивно оцінювала її і роль окремих постатей і всіляко сприймає посиленню якраз не вісниківських, не неоромантичних тенденцій в літературі. Тож її участь у ЛНВ-"Віснику" можна вважати випадком, свідченням того, що яскравий інтелектуалізм та естетика цих журналів притягали до себе, формували осіб світоглядно далеких від націоналізму. Зрозуміло, що натура, яка органічно не зливалася з якоюсь світоглядною концепцією, за першої нагоди шукала собі можливості знайти якесь інше ідейне опертя, чим для Н.Лівицької-Холодної виявився журнал "Ми". І робити з цього видимість якоїсь літературно-естетичної тенденції не випадає.

У контексті нашої проблематики вельми цікавою є реакція Олени Теліги на полеміку між Ю.Липою і Д.Донцовим. Ця авторка, за натурою вельми категорична, пристрасна, зреагувала на неї дуже цілеспрямованою, розставляючи всі крапки над "і". У 1936 р. вона надрукувала у “Віснику” гостру рецензію на книжку Ю.Липи “Українська доба” (Кн. 6). Олена Теліга виявила великий суб’єктивізм Ю.Липи, його перебільшену доскіпливість у дрібницях, в несуттєвому при полеміці з концепціями Д.Донцова. Передусім Ю.Липа був неправдивим і непослідовним, як доводить авторка, керувався лише своїми амбітними планами й особистими емоціями. Факт цього виступу одного з повідних авторів “Вісника” ще раз доводить, історичну правильність позиції Д.Донцова у полеміці з Ю.Липою. Гадаємо, що позиція такої високо ідейної і жертовної особистості, як О.Теліга, додатково потверджує це.


(1883 – 1973)

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search