Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Ірина Фаріон "Духово-моральні максими ХVI–ХVII століття від Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
altВглибімося у світогляд цих давніх часів,
у їх світовідчування, їх погляди
на поодинокі питання життя.
Д. Донців

Одна з особливостей Донцова – життя не лише у лінійних, а в глибинних вимірах. Про що йдеться? Лінійність часу у його минулому теперішньому та майбутньому станах наскрізна для Донцовської аналітики. Однак його особливий час – це заглиблення у духово-моральні константи української традиції, що весь час спонукає українське буття до актуалізації героїчного та одержимого покликання Людини. У цьому контексті промовистим є послідовне звернення мислителя до доби українського Відродження ХVI–ХVII століття як епохи кульмінаційних ідейних та моральних суперечностей. Мислителеве сягання цього джерела і його пульсація у сьогоденні є предметом нашого дослідження.

 

Історичний час – це дух епохи та візія його через яскраві особистості. Доба Відродження ХVI–ХVII століть вабить Д. Донцова не лише закономірно і логічно, а передусім, як одержимого внутрішньою людською силою, – ідейно. Знакові ідеї тієї доби – згасання теоцентричних цінностей і утвердження антропоцентризму; синтеза традиції з новаторством, або ж, за Д. Чижевським, «спроба примирити непримирне, сполучити протирічне» [5, 116]; відхід від універсалістських концепцій Середньовіччя (або національного індиферентизму) і пробудження національного еgо, себто сприйняття бароко як першого ступеня від універсалізму до націоналізму [5, 123].

За основну прикмету того часу вважають латинську фразему cuius region, eius religio, себто чия країна, того й віра. Тридцятилітня релігійна війна в Европі (1618–1648) і початок 1648 року національно-визвольних змагань під проводом Хмельницького в Україні підтверджують суть цього гасла. Однак на думку Д. Донцова, це було змагання не лише за віру, але й «за незалежність національну». Мислитель апелює до глибинних смислів лексеми «віра» як концепту того часу: «Віра християнська – це був колись наш кодекс, статут всього внутрішнього устрою суспільства. Цей кодекс нормував всі відносини тої суспільности – між батьками й дітьми, братами й сестрами, народом і тими, хто ним правив, нацією та її ворогами – поганими, між різними клясами суспільства, між людьми поміж собою і між людьми й Богом. Це була система понять Правди, Добра, Краси» [1, 251]. Саме віра вчить, «що твердість душевна залежить від контакту з Божественною силою…» [1, 258].

Центром того часу стає людина як активний творець історії, а історія, своєю чергою, – це наслідок діянь видатних особистостей. Особлива заслуга епохи Відродження – вироблення нового погляду на причинові зв’язки в історичному прогресі, на противагу до середньовічного провіденціялістського підходу в осмисленні історичних подій, розгортання яких вважалося наперед визначеним Богом. Провіденціялізм і фаталізм поступились місцем історично зумовленим учинкам персонажів, що стають активними суб’єктами історії [3, 217].

Крім того, що людина набуває «креативної історичности», вона перетворюється у носія високого кодексу моралі: власна гідність, талант, розум, звитяга, героїзм. Саме ці категорії моралі стають внутрішньою пружиною, що рухає людину по шляху історії. Отже, якість людини та зміст історичних подій є першочерговим культурним феноменом [4, 452].

Вибрані Д. Донцовим історичні постаті – це збільшувальне дзеркало того часу і його відсвіт у сьогодення: гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Сагайдачний, князь Костянтин Острозький, шляхтич Василь Загоровський, письменники-полемісти та духовні діячі Іван Вишенський, Клирик Острозький, Захарія Копистенський, Ісая Копинський, Касіян Сакович, Степан Яворський, Феофан Прокопович, Лазар Баранович та ін. Їхню діяльність Д. Донцов розглядає крізь моральні максими того часу, себто крізь «якість і властивості самої людини, зміст і можливості її поведінки», що є найважливішим артефактом культури [4, 452].

Означимо основні моральні категорії цієї якости людини за Д. Донцовим, що перетворює її у суб’єкт історії та приклад для наснаги і наслідування чи зневаги і погорди.

Першу групу моральних констант тлумачено у дискурсі жорсткої відплати за моральні помилки. Зокрема – це категорія аморальної згоди (чи єднання) як неминучого прокляття (чи покарання). Автор цитує звернення Клирика Острозького до тих, що – цілком, як теперішні політики чи політики часу Д. Донцова, – балакаючи про братерство і згоду, насправді несуть загибель: «Подивися оком і послухай слухом: чого ви накоїли своєю згодою, гідною плачу і ридання?... Якого єсте переслідування, якого удручання… якого оплювання… якого тиранства… находження ґвалтом, на доми, на школи, на церкви… наброїли!... Як побожне і чисте серце не має розірватися? Як земля не затруситься, небо не злякається… громи не вдарять? Як вашу ту оплакану і нещасливу згоду – згодою, а не краще… пекельним прокляттям називати і розуміти хто має?» [2, 44].

Варто абстрагуватись від конкретного історичного моменту Берестейської унії, що спровокував ці рядки, – і розглянути їх у контексті не ситуативних, а константних понадчасових найвищих моральних чеснот. Їхня суть чітко оприявнена у заповіті Клирика Острозького: «Не личить говорити і радитися зі сліпим про світло, з розбійником про мир і згоду» чи в «Апокризисі» Христофора Філарета, де він твердить, що з противником віри – не можна знайти порозуміння [2, 51].

Так само категоричний і певний себе Іван Вишенський. Д. Донцов подивляє його гідну та мудру відповідь, дану противникам його віри, що хотіли перетягти письменника до себе: «Не надійтеся сьогодні, не надійтеся завтра, не надійтеся позавтра, в будучині і на віки віків» [2, 53]. Таку одержимість вірою та ідеєю Д. Донцов протиставляє логіці та розуму, цитуючи розмисел Бернарда Шоу: «Розум – добра річ, але не всі в стані керувати ним, бо слабих духом розум робить своїми рабами і вони гинуть» .

Водночас загрозою для цілісного внутрішнього світу людини є також її легковірність. Зокрема, коли Адам Кисіль і інші його товариші манили предків гарними словами, один священик перестерігав своїх вірних перед непотрібною довірою: «Лисиця – звір, – казав він, – але й та не піде вдруге в капкан, і птах не полетить вдруге на приманку. А людям на те і розум дано, щоб вони міркували і від біди відходили» [2, 49].

Д. Донцов підкреслює, що коли вже про згоду наші предки мислили, то іншу мали формулу: вони домагалися, щоб промовляли до себе «вольні до вольних, рівні до рівних – і чесні до чесних» [2, 52]. Себто єдність і згоду морально будувати лише на спільному духово-ідеологічному фундаменті. Не в самому об’єднанні сила, «а в якості, у вартостях, у динамізмі». Що таке хаос? За Д. Донцовим, це «саламаха ріжнородностей, які нормально не бувають і не сміють бути змішані, не можуть бути об’єднані» [1, 96]. За князем Острозьким, це «достойними достойная созидатися й чесними честная довершитися обиче, й чрез годних людей годние річи бивают справовані» [2, 327]. Наслідком мішанини чужорідних елементів стає безнадійне потоплення всього доброго. Таким жорстким і справедливим є вирок для аморальної згоди. Натомість за приклад у справах об’єднання мислитель наводить тактику Б. Хмельницького: «Пригадайте, як об’єднував Україну Хмельницький! Чи сідав він до одного столу з Киселем, чи з лейстровиками? Ні, він зібрав громаду людей спільного Духа, характерних, готових на все…» [1, 99].

Отже, заяложене гасло «в єдності сила» не витримує жодної критики, позаяк апологети цієї непевної словосполуки «забувають додати – і в карності, в дисципліні, в твердості караючої руки, яка не щадить і не прощає…». Д. Донцов наводить промовистий приклад про отамана Бородавку, що пив і гуляв, зволікаючи з походом, і нехтував наказ Сагайдачного. Гетьман, як доносить лаконічно літопис, «Бородавці п’яному шию утяв». «Не чекав, поки протверезиться. Не журився Сагайдачний міркуваннями про цінність людського життя, лише про справу дбав. І цей дрібний – на око – випадок може найкраще характеризує цілу різницю моралі обох епох» [2, 57–58].

У мислителів доби Відродження наскрізна моральна категорія справедливої і неминучої покари (чи помсти) за гріхи. Література козацької доби просякнута цією основною причиною наших катастроф: кари за гріхи. Зокрема, Лазар Баранович писав у «Мечі духовнім»: «Сам Христос приіде с Небес в мір сей з мечем, не приідох воврещи мир, но меч», меч – іноді караючої справедливости, іноді караючого слова відступникам [2, 396–397].

Про помсту справедливого Бога благає Захарія Копистенський: «О Боже справедливий, з високости призри а одмсти!». У Самійла Величка читаємо, що запорожці присягали ім’ям «страшного Бога», а при умовах «покликали на свідка страшних сил Бога», у справедливість якого, нагороджувальну або каральну, вірили [2, 156].

Але на Бога сподіватися, а самим діяти. Характерним є безславний історичний епізод гетьманування Юрася Хмельниченка. Коли ж Юрась привів країну до руїни, то запорожці у листі йому написали: «Ми вскорі до тебе прийдем і не тільки дому твого стіни розметаєм, яко ґвалтовника і розорителя отчизни нашея, але й душі твоєї жити в тобі не оставимо». Юрась відразу постригся у ченці. «Як добре, – пристрасно зауважує Д. Донцов, – що наші предки так дбали про душу своїх заблудших ближніх! Яким широким руслом плило тоді життя! Як широко дихають груди, коли розгортаєш сторінки старих літописів, з такою архаїчною формою, але такою модерною змістом мовою, порівнюючи з сухітничим патяканням сучасних гуманітаристів» [2, 61].

Із таким самим карально-адекватним налаштуванням приймав булаву Іван Виговський: «Ця булава – доброму на ласку, лихому на кару. Потурати ж у війську я нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху пробути не може» [2, 60]. Про типовість таких ідей у суспільстві свідчить присяга Ставропігійського братства 1613 року, що заприсяглося «прав свого народу боронити», а «єсли би котрий отступовати міл, того в ненависті совершенно, яко проклятого… і на кождом містцу таковим знущатися, як отступником і ґвалтовником віри і всієї руської Речі Посполитої» [2, 57]. Д. Донцов зауважує на разючій дистанційованості того світогляду наших предків «від світогляду толерації, вирозуміння й поблажливости до недовірків і отступників? Як мало жили наші предки – так би тепер сказали – «критичним розумом» і яке сильне жевріло в них зневажуване модерними євнухами почуття приязні до свого і ворожости до отступників» [2, 57].

Найстрашніша кара за моральне виродження верхівки через зраду свого народу. Головна максима цього часу – відданість своїй вірі. Хто зрікається своєї віри – зрікається Батьківщини. Пригадаймо, як Ісая Копинський, митрополит Київський, 1640 року згадував князя Ярему за те, що той проти волі і наказу матері покинув свою віру і приступив до іншої: «Чому ж, ваша княжа милість, не маєш наслідувати віри своїх предків, в якій, ваша князя милість, народився?» [2, 55]. Звідси риторичне запитання Д. Донцова, хіба осудним є «деспотизм» громади чи матері, які прагнуть, щоб їхні діти виховувалися в мові та у вірі батьків… [2, 56].

Саме моральним занепадом вищої церковної ієрархії пояснює Ф. Прокопович крах візантійської церкви і навіть розпад самої Візантійської імперії – і як наслідок «…в народі зросло невігластво і забобон, і Бог тоді вибрав турків знарядом кари за відступство від своїх заповідей» [2, 290]. Те саме віднаходить Д. Донцов у Степана Яворського. За провину панівної касти впала кара на весь народ: «От голови риба починає смердіти… Хто виноват роспятію Христову неповинному? Глави, архієреї, книжники, фарисеї». Геніяльне спостереження. Мислитель наголошує: «…меншість тримає суспільність в усіх її ділянках: утримує економічний її добробут, тримає мораль і дисципліну «людей» … удержує політичний лад і силу суспільства», а звідси, «де занепадає моральна, духова сила, розпадається і гине й матерія, гинуть народи, від засланої «зневаженим Божеством» кари [2, с. 157, 291].

Безапеляційну оцінку відступникам через неминучу покару дають Феофан Прокопович і Степан Яворський, що, до речі, самі зрадили власний народ. За Прокоповичем, невдовзі відданим служакою московського царя, нема милосердя для віровідступників: «Єдино точію таковим втрачеваніє – смерть. Самим єретикам полезно єсть умрети і благодіяння ім биваєт, егіда убиваються». Бо коли довго житимуть, «то много грішитимуть і многих розвращають» [2, 391]. С. Яворський пише, що не треба зноситися з єретиками, бо «от недужого скоро воспріємлєть недуг здравий… І что тобі пользуєт дружество по плоті в тім, ижє єсть враг твій по духу?» [2, 392]. Покликання Д. Донцова на ці сумнівні авторитети не так розхитує його переконливе аргументування моральних чеснот, як додатково доводить, що протилежні тенденції навіть у тій самій особі і не лише епосі – це і є духовий зміст перехідного, але доленосного часу.

Про несприйняття єресі «як трутизни душевної і тілесної» пише у «Заповіті» Василь Загоровський. Він закликає своїх дітей щоб «не мали ніякої спільноти, ні уживання з такими людьми, які, відступивши від пристойних церкви передань, своєвільно тримаються єресей» [2, 57].

До другої групи моральних констант в аналітиці Д. Донцова належать традиція та патріотизм.

Традиція – це визначальне явище культурного життя, здатність зупиняти в індивідуальній пам’яті нації сутнісне, інакше – «ключ до духовости народу, до його психології» [5, 17–18; 6, 65] або, за Д. Донцовим, «це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів…» [1, 11]. Не випадково Д. Донцов сягає традицій доби Відродження і розглядає їх у протиставному дискурсі – погані і добрі («одні славлять традиції Мазепи, другі – Кочубея» [1, 12], – присвячуючи цій темі навіть окрему розвідку «Дух наших традицій». Це зумовлено не лише протиборчими цінностями у мисленні автора, але і змістом доби Бароко: з давнім і новим, суперечливим і цілісним, героїчним і плебейським. Не погодимося з думкою Ю. Шереха, що Д. Донцов «…з українських традицій […] намагався висмикнути ті шматочки й клаптики, які, здавалося йому, зміцнювали захитану будову його поглядів і висновків» [6, 66]. Навпаки, він давав цілісну характеристику духові часу у сув’язі його суперечностей та акцентував на позитивних сторонах: «Шлях дійсного відродження веде через поворот до традиції епохи, яка ще не була заражена духом вегетативної культури, яка дихала сама й надихувала свій народ духом героїчної культури, – до традиції старої України» [2, 256].

Складниками героїчної культури доби Відродження є природна кастовість суспільства та закон бути сильним. Саме у добі литовсько-руській і козацькій вбачає мислитель «кастовість населення, ідею конечности своєї аристократії, правління «луччих людей» [2, 257]. У Литві розрізняли наші предки такі щаблі суспільної ієрархії: княжата, панята, шляхта, рицарство, міщани і поспільство або взагалі: «зацних станов особи» чи «значних людей» і посполитих. Так само було і в козацькій суспільності.

Суспільна кастовість має своє яскраве мовне втілення, зокрема, козак у пісні кланяється «наперед Господу Богу і батькові кошовому, отаманові військовому і всьому товариству» – цьому на останньому кінці» [2, 257]. В універсалі Б. Хмельницького читаємо: «Українським малоросіянам, духовним і мирським, шляхетним і посполитим, більшого і меншого всякого чину людям, а особливо шляхетно урожоним козакам» [2, 268]; в універсалі Мазепи – «всій старшині і черні Війська Запорозького, і всім малоросійським обивателям». Така сама становість відображена у зверненнях Івана Виговського. Кастового ступінчастого етикету дотримується і Іван Вишенський: «Благочестивому государю, княжаті Острозькому і всім православним християнам Малої Росії, так духовним як і світським, од вислого стану до конечного – благодать» [2, 268]. Образно підсумовує логічну становість суспільства Іван Мазепа: «Пора знати, що не всім нам панувати, не всім дано всеє знати і річами кермувати» [2, 269].

Ієрархічна побудова суспільства покладає найвищу відповідальність на «провідну касту». Як зауважує Д. Донцов, «вирішальне значення провідної касти для кріпости і блага цілої суспільности було глибоко вкорінене в умах наших предків литовсько-руської доби» [2, 288]. Основний закон цієї касти – бути сильним або метафорично, за Л. Барановичем, «з колючкою»: «Козак – сущая буря і вітер в полі… Ми, раби Божі, серед того вітру подібні билинам Божіїм, гнемося, та не ломимося, ділаємо своє діло… Господу благоугодно, щоб були ми, як рожі між тим зерновиком, інакше, без тої колючки, не було б нічого доброго» [1, 257]. Природно, що деморалізація панівної касти призводила до деморалізації цілого суспільства. Усвідомлення такого стану черпаємо з поданих у Д. Донцова міркувань князя Острозького, Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького, Лазаря Барановича та ін. Зокрема, князь Острозький 1593 року писав до Іпатія Потія: «Не від чого іншого розмножились між людьми такоє лінивство, оспальство і відступство від віри, як найбільше від того, що устали учителі, устали проповідувачі слова Божія, устали казання … учених пресвітерів» [2, 288] – бо це привілей і обов’язок вищої касти ширити закон Божий і мораль «між людьми».

Патріотизм як невід’ємний складник моралі не потребує аргументів. За Д. Донцовим, поряд із вірою в Бога, пошаною предків, визнанням «вищости над партикулярним» патріотизм – це основа мудрости людини [2, 180–181]. Яскраві історичні постаті ХVII століття гідно наповнюють це поняття. Зокрема, військовим звитягам Петра Сагайдачного дав оцінку Касіян Сакович: «Стоїш праве як філяр, моцне вґрунтований, вітром жадним противним не захвяний», не піддаючись у своїх задумах голосам втомлених, зневірених, розчарованих, думаючих за рятування частин, не за безпеку цілого. Знав бо, що до нічого не допроваджує цей егоїзм, знав, що «хто за отчизну не хоче воювати, той з отчизною мусить погибати» [2, 377–378]. В універсалі Богдана Хмельницького зазначено: «Лучче убо і благополізніше за віру нам і за цілість отчизни на плацу воєннім од оружжя бранного полягти, нежели в домах своїх як невістюхи побієнними бути» [2, 467]. Зразком військової досконалости був князь Острозький, що розгромив московські війська під Оршею і, зрештою, взагалі тип козака, «ушляхетнений поняттям чести і слави, і скріплений любов’ю до рідної землі і ворогуванням з поганими» [2, 296–297].

Учений зауважує, що «ніби потоп ділить нас від тих часів» [2, с. 63], позаяк «безмежно різними були і поняття патріотизму в тих віках і в віці «відродження». Те, що тоді звалося патріотизмом, тепер, на жаргоні драгоманівців, зветься «шовінізмом». Те, що звалося «отступництвом», – те на жаргоні радикало-соціялістів, зветься «космополітизмом». Доки таким шовінізмом була перейнята Україна, доти вирощувала Орликів і Полуботків. Коли «розумнішою» (ах, російська культура!) і «дужчою» (все-таки – шоста частина земної суші!) стала уважати – за виразом Драгоманова – «північну сестру», тоді прийшли Кочубеї, і Любченки, і Винниченки» [2, с. 64].

Середньовічні максими від Д. Донцова актуальні завжди, як завжди рушієм суспільного та індивідуального розвитку буде боротьба протилежностей: ідеального – матеріяльного, віри – зневіри, духовости – бездуховости, вірности – зради, злочину – кари, мужности – боягузтва, аристократизму – плебейства, угодовства – принциповости та ін. Завжди існуватиме зудар між ними і в самій Людині, що, з огляду на свій вибір, творить Дух часу. Д. Донцов серед одиниць української історії був Людиною, що сама творить максими. Тому мізерні його не осягнуть ніколи, а великі – черпатимуть з нього сили!

Література

1. Донцов Д. Хрестом і мечем. Твори. – Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1967. – 319 с.
2. Донцов Дмитро. Де шукати наших історичних традицій. – К.: МАУП, 2005. – 561 с.
3. Литвинов Володимир. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження ХV – початку ХVII століття. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000. – 472 с.
4. Пролеєв Сергій. Богдан і Олівер: особистість як дзеркало долі народу // Україна ХVII століття: суспільство, філософія, культура: Зб. наук. пр. на пошану пам’яті проф. В. М. Нічик. – К.: Критика, 2005. – С.451–459
5. Чижевський Дмитро. Філософські твори: у 4-х тт. / Під заг. ред. В. Лісового. – Т. 2. – К.: Смолоскип, 2005. – 264 с.
6. Шерех Ю. Донцов ховає Донцова // Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. 3 / Ред. рада: В.О. Шевчук та ін. – Харків: Фоліо, 1998.

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search