«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Богдан Харахаш"Ідея NАЦІЇ у творчості Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail

altВ українському совєтському суспільствознавстві Донцов на справді науковому рівні не аналізувався ніколи. «Аналіз» зводився до дещо інтелектуалізованої базарної лайки, а «критика» — до навішування ярликів на кшталт «запроданець», «фашист» тощо. Натомість українські суспільствознавці діаспори та міжвоєнної Галичини присвятили Донцову велику кількість праць, написаних як у дифирамбічному стилі, так і доволі критичних.

Найголовнішою проблемою, з якою стикається «донцовознавець» у сучасній Україні, є недостатня представленість творів Дмитра Донцова у книгозбірнях та взагалі у читацькому обігу. Щоправда, за останні роки в Україні були перевидані (мізерним накладом, бо перевидання, як правило, здійснювалися не видавництвами, а політичними організаціями) його найголовніші твори — «Історія розвитку української державної ідеї», «Дух нашої давнини», «Націоналізм», «Клич доби», «Росія чи Европа» тощо. Ще деякі можна знайти у ЦНБ НАН України («Де шукати наших історичних традицій», «Підстави нашої політики», «Хрестом і мечем» тощо).

 

У вищезгаданих працях містяться практично всі основні ідеї, що їх висував та обстоював Дмитро Донцов. Проте для побудови цілком адекватного дійсності уявлення про його творчість та ґенезу поглядів необхідне повне ознайомлення зі спадщиною цієї видатної постаті, у тому числі й з численними статтями Донцова, розкиданими по українській, польській, англійській, французькій, німецькій періодиці. Видання повного зібрання творів Донцова треба здійснювати на академічному рівні.

Тим часом, значення поширення творів Донцова в Україні не можна порівняти з потребою (безумовно, назрілою) перевидання праць таких політичних теоретиків, як В.Кучабський, С.Томашівський, В.Старосольський, О.Лащенко та інші. Твори останніх становлять швидше науковий інтерес, тоді як твори першого — життєвий. Недаремно котрийсь з науковців діаспори, зіставляючи спадщину В.Липинського та Д.Донцова, визначив твори Липинського як «науково-політичні», а твори Донцова як «політико-педагогічні». Перше визначення можна поширити і на решту згаданих вчених, і на багатьох інших. Вони (і це нормальна річ для науковця) писали твори, в яких вибудовували стрункі концепції, де кожна деталь, кожна частка була строго приладжена до наступної. У них є і систематичність, і узгодженість, і раціональність. Але їм бракує того, що, фактично, і вирізнило Донцова з-поміж інших. У них не було донцовського завзяття, донцовської непримиренності, донцовської, коли хочете, «чуттєвості» (на противагу «раціональності», скажімо, Липинського). Донцов не намагався дати рецепту найоптимальнішого для України політичного устрою. Своє завдання він вбачав в ідейно-психологічній підготовці українських суспільних діячів нового типу, залишаючи розв'язання конкретно- політичних питань на їхній власний розсуд. «Його (Донцова — Авт.) метою було перш за все описати, якими повинні бути українці, щоб досягти незалежності. Що вони повинні робити і як — це були ті питання, на які повинні були б дати відповідь самі українці». (Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1992. – Ч. 1. — С. 288). «Донцов... досі не створив ані «системи», ані «синтези»... у сталім значенні цього поняття», — писав видатний український поет Е.Маланюк у своїй «Книзі спостережень» (Маланюк Е. Дмитро Донцов // Книга спостережень. Т. 2. – Торонто, 1966. - С. 370). Вірно, але Донцов і не намагався цього робити. Він створив дещо більше — світогляд цілого покоління. «Можливо сказати, що Донцов дійсно сформував цілу міжвоєнну генерацію галичан і визначив інтелектуальні категорії, якими вони керувались у своїх оцінках дійсности» (Мотиль О. Вказ. праця. — С. 292).

Доробок Дмитра Донцова малопридатний для наукового аналізу. Надто вже він емоційний для цього. Деколи його уявлення суперечили одне одному. Але саме його творам, таким пристрасним та сумбурним (ця хиба неодноразово підкреслювалася й гіпертрофувалася опонентами Донцова) судилося бути в ряду «небагатьох книг, які стали на межі нової епохи» (Маланюк Е. Вказ. праця. — С. 376), чого зовсім не можна сказати про книжки авторів, згаданих вище.

Не на «аристократі» Липинському, а на «інтелігенті кочового типу» (Лісовий В. Розлам в ОУН // Політологічні читання. — 1992. – Ч.3. — С. 300) Донцові виховувалися люди, які, на відміну від послідовників «наукових», «реальних» та «життєвих» теорій, без вагань йшли на смерть за «українську мрію» — національну державність; «...чомусь саме Донцов був батьком того героїчного і трагічного покоління, яке своєю кров'ю, пролитою в нерівній, але святій боротьбі за свободу нації у 30-50-х роках, виписало найславніші сторінки нашої недавньої історії. Воно загинуло, але не дало вмерти в душі народу українській національній ідеї» (Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992. — С. 128).

 

Попри це, важливість саме наукового вивчення Донцова тим очевидніша, що, незважаючи на ідеологічний плюралізм, який панує у нашому суспільстві, переважна більшість українського громадянства за посткомуністичною інерцією продовжує «засуджувати» його цілком по-совєтському, цебто не можучи до пуття сформулювати бодай одну ідею Донцова чи назвати бодай одну його працю. Зовсім не випадково й те, що оцінки, які давали Донцову комуністичні перодряпи (див., напр., Вільний В. Хто наколотив отруйного пійла // Тавровані зрадою. — Київ, 1974), не дуже відрізнялися від оцінки незабутнього Володимира Кириловича Винниченка, який, не спромігшись свого часу дати українському народові жодної національно-державної ідеології і, навпаки, зробивши, здається, все від нього залежне для дискредитації спроб таку ідеологію створити, на схилі віку обізвав Донцова ніким іншим, як «соціально-політичним і національним ворогом української революції» (Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — Київ, 1991. — С. 71) і навіть (що вже переходить навіть межі, яких у своєму полемічному запалі тримався Донцов) «злим, помстливим ослом революції» (Там само. — С. 71), себе, очевидно, порівнюючи із згаданим поруч «левом революції».

При цьому Володимир Кирилович був навіть гордий з себе, пишучи, що «я через цілий ряд обставин ніколи ні одної статті Д.Донцова не читав» (Там само. — С. 68). Цікаво, що ж заважало йому прочитати хоч щось з Донцова перед тим, як він почав його так нещадно і так по-хамському узивати? Принаймні, тоді Винниченко не виглядав би так непривабливо. Звичайно, сам «лев революції» своєї непривабливості не помічав і продовжував свої патріарші повчання: «Я тільки чув про його вплив на галицьку молодь і жалів її, бідну...» (Там само. — С. 68). Єдиним обґрунтуванням такого ставлення до Донцова у Винниченка виступає недостатньо активна, на думку останнього, участь Донцова у революції. Донцова не було в Україні за Центральної Ради тому, що він, бачте, «не смів показатись на очі свідомому українству» (Там само. — С. 70). Залишається загадкою, чому по тій революції, «левом» якої був, за його ж словами, Винниченко, сам він завіявся подалі від «свідомого українства» до Франції, а Донцов залишився в його осередді і поринув у вир громадського життя?

До інших значних відкриттів Володимира Кириловича належить проголошення єдиним джерелом творчості Донцова «його особисту емоцію і згагу помсти» (Там само. — С. 69), хоч як літератор і тим паче марксист, він мав би знати, що жоден творчий акт не детермінується цілком «особистою емоцією».

Таке розлоге цитування винниченківських філіпік тут наводиться для того, щоб читач міг краще усвідомити собі абсурдність упереджених засуджень, «не читаючи».

Еволюція поняття нації у творах Дмитра Донцова

У творах Донцова знаходимо декілька дефініцій нації. У «Підставах нашої політики» (Донцов Д. Підстави нашої політики. — Нью-Йорк, 1957. — С. 208) нація визначається «яко група людей різних кляс і національного походження, що замешкують спільну територію, зв'язаних спільними історичними традиціями».

Основним чинником, який сполучає певну сукупність людей у націю, у цьому визначенні є момент ідеальний - «спільні історичні традиції», бо саме вони є тим, що «зв'язує» цю «групу людей». Наявність таких традицій передбачає досвід сталого і тривалого співіснування в одному державному організмі. Коли ж це об'єднання тривало недовго, або не дістало державного оформлення, або всередині його спостерігалися суперечності, така спільність розпадається, принаймні, зникають передумови для оформлення її у політичну націю (а саме таку націю мав на увазі Донцов), особливо якщо люди, що становлять це об'єднання, є «різного національного (етнічного — Авт.) походження».

Самі ж «історичні традиції» у цьому визначенні слід розуміти як визнання певною особою історії певної країни за свою. Припустимо, якщо ельзасець німецького походження каже, що «історія Франції ХІ-ХІІ століть є історією моєї нації», це означає, що дана особа належить, звичайно, до французької нації — без огляду на те, що французькою він розмовляє з акцентом, що його етнічне походження різниться від етнічного походження більшости французів і що у згадані століття Ельзас не належав до Французького королівства.

У художній (і тому у більш яскравій і приступній) формі таке розуміння нації трохи пізніше від Донцова повторив письменник Валер'ян Підмогильний у своєму романі «Невеличка драма»: «І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно з'єднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, хто ким народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться».

Завваження Донцова про те, що така нація єднає в собі людей «різних кляс», ми до уваги не беремо, бо, по-перше, воно є реакцією на фактичне намагання українофілів (М.Костомаров, М.Драгоманов) уподібнити українську націю соціальній верстві, проголошуючи її суцільну «селянськість» та «непанськість», а по-друге, класові відмінності Донцов взагалі вважав третьорядними порівняно з національними та психічними (всередині нації). Класові відмінності виступають у Донцова результатом неантагоністичного поділу праці. А по-третє, історія не знає нації, принаймні в Європі, які складалися б всуціль з представників одного класу.

Отже, другим чинником, який є умовою формування нації як такої різноетнічної збірноти, в Донцова постає територія. «Спільна територія» є в нього моментом матеріальним і підрядним. Йдеться про співжиття у межах окресленого якимись кордонами географічного простору. Інакше що, як не кордони, визначає спільність одного регіону з іншим? Для українця-львів'янина та, припустимо, грека з Маріуполя, Харків є частиною «спільної території», а от Перемишль для цього львів'янина і якогось його родича звідти таким простором не є. Бо Перемишль та Львів розділені державними кордонами, а між Харковом та Львовом таких кордонів нема, хоч від Перемишля до Львова ближче, ніж до Харкова. Тоді виходить, що маріупольський грек та львівський українець мають «спільну територію» і, отже, належать до однієї нації (тим більше, що той грек вже ототожнює себе із цією землею і, отже, можна вже говорити про якісь «спільні історичні традиції»), а той самий львів'янин та перемишлянський українець до однієї нації не належать, бо такої спільної державної території не мають.

Складається таке враження, що Донцов «перемалював» своє визначення із Швейцарії, бо ж дійсно — швейцарська нація складається з людей виразно різного національного походження, а єднають їх у націю саме ці два чинники — спільна територія, окреслена в політичному відношенні, та спільні історичні традиції (боротьба з сусідніми державами, досвід прямої демократії тощо).

На перший погляд, така дефініція цілком могла б задовольнити українську націю. Адже вона підносить націю над етнічною групою, отже, заперечує просвітянський етнографізм, який так ненавидів Донцов і який справді завдав чимало шкоди процесові самоусвідомлення української нації. Нібито це визначення є цілком прогресивним, нешовіністичним, демократичним і т. ін. Воно не закриває доступу до нації представникові іншої етнічної групи, але... Таке визначення було б придатним для української нації за умов тривалого вже співіснування всіх українських етнічних земель в єдиній Українській державі. Тоді б ті самі перемиські та львівські українці не розбивалися б як національна єдність, бо мали б «спільну територію» (окреслену державними кордонами) та «спільні історичні традиції» (співжиття в одній державі та пов'язані з ним колізії).

Це дефініція нації, державної давно. Лише така нація може дозволити собі декларувати власну неетнічність — бо існуванню суто етнографічних прикмет нації (мова, певний спосіб життя), нічого не загрожує і такий стан речей є сам собою зрозумілим. «Здорова нація так само не помічає своєї національности, як здорова людина — свого хребта», — влучно зауважив колись Бернард Шоу. Лише така нація може собі дозволити, не боячись за розмивання цих прикмет (а з ними — і своєї основи-«хребта») залучати до свого складу представників інших національностей. Нарешті, тільки у приналежності до саме такої нації може бути зацікавлений «нацмен»(було таке слівце у совєтському бюрократичному жаргоні).

Перебування різних частин українського народу протягом століть у різних суспільно-політичних кліматах, звичайно, не могло сприяти формуванню «спільних історичних традицій» (вже не кажучи про прилучення до них людей інших національностей). А за відсутности таких традицій не можна визначити і «спільної території» (бо в Донцова в цьому визначенні вона є спільною саме відносно традицій).

Отже, коли керуватися таким розумінням нації, яке запропонував Дмитро Донцов у «Підставах нашої політики», то довелося б визнати, що української нації на момент написання цієї книжки не існувало. Але таке твердження не відповідало дійсності, бо в культурній площині національна єдність вже була оформлена (зокрема, склалася єдина новітня українська література); спостерігались і зачатки політичної єдности. Крім того, Донцов не міг би погодитися з таким визначенням з ідеологічних та патріотичних міркувань.

Тому у «Націоналізмі» (1926) Донцов дає іншу дефініцію нації. На думку автора, вона є найкращою з-поміж усіх інших. Тепер нація для Донцова є «скупчення мільйонів воль довкола спільного ідеалу... ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям» (Донцов Д. Націоналізм. Лондон, 1966. — С. 301).

Неважко помітити етнізацію поняття нації в «Націоналізмі»: «група людей різного національного походження» з «Підстав» тут перетворюється на «етнічну групу».

Таке визначення більше відповідало дійсності і було придатніше в сенсі політичному. По-перше, воно знімало необхідність наявности держави для існування нації, бо територія цієї етнічної групи є спільною для всіх її членів, незалежно від їх державної єдности чи, навпаки, поділености між інорідними державними організмами. «Спільна територія» «групи людей різного національного походження» з «Підстав», як ми вже з'ясували, вимагає якоїсь суто політичної окреслености. Територія ж етнічної групи окреслюється на рівні навіть етнографічному. Це те, що стосується моменту матеріального — існування певного життєвого простору як умови існування нації.

Що ж до моменту ідеального — необхідности існування певного духовного чинника, який би виступав засобом інтеграції сукупности осіб у спільність — націю (нагадаємо, що ідеальний момент у творчості Донцова завжди мав абсолютний пріоритет над матеріальним), то в «Націоналізмі» Донцов розвертає спрямованість цього чинника на 180 градусів. З минулого, до якого нас неминуче навертає поняття «традиції», Донцов переорієнтовує нас на майбутнє — бо ідеал як кінцева, найвища мета прагнень може бути здійснений лише у майбутті, а в абсолютному вигляді — ніколи, постійно залишаючи своєму носієві простір для дії.

Не можна не завважити і того, що момент волюнтаризму тут представлений ширше, ніж у «Підставах». Ідеал є категорією для позначення належного стану речей в уяві свого носія, традиція ж — то категорія наявного, вже здійсненого, доконаного. Ідеал більше, ніж традиція, відбиває момент прагнення. Вислів «скупчення мільйонів воль довкола спільного ідеалу» не випадково з'являється саме тут. Нація є групою людей, що не просто пасивно пов'язані традицією, а й активно прагнуть до внутрішньої інтеграції через цей ідеал.

Чи не стає нація в «Націоналізмі» категорією суто етнографічною? Адже ця спільність є обов'язково етнічною, а ідеал так чи інакше зводиться до території? Ні! Етнічна нація в «Націоналізмі» є чи не більш політичною, ніж історична нація в «Підставах». Звернімо увагу на те, в якому контексті Донцов згадує територію, котра в обох випадках виступає матеріальним моментом існування нації. У «Підставах» нація «замешкує спільну територію»; у «Націоналізмі» вона «панує над територією», й ідеалом нації виступає саме панування — момент суто політичний.

Отже, ознакою нації є ідеал політичного власновладства, цебто державної незалежности, відсутність якої, проте, не заважає нації бути нацією. Бо нацією етнічна спільність стає не тоді, коли розпочинає своє державне існування, а тоді, коли в неї з'являється воля до такого існування, прагнення бути незаперечним господарем власної території.

Нове визначення нації більше відповідало умові, що її Донцов вважав конечною для своєї творчости — здатности спонукати читача до активних дій. Це визначення було активістичнішим, ніж у «Підставах», а, отже, спроможнішим мобілізувати практичні зусилля українців на досягнення незалежности. Воно конкретизувало, в який саме спосіб українці можуть (і повинні) здобути державу - вони мають запанувати над своєю територією, витіснивши з неї впливи сусідніх націй. Воно надало цьому способові форми ідеалу, збільшивши таким чином його мобілізуючу силу. Крім того, цим визначенням можна було послуговуватися для означення ним всіх тогочасних українців, бо не протиставляло згадуваних нами львівського та перемиського українців, не відмовляло їм у членстві єдиної нації. Все це стало можливим через надання більшої ваги етнічному чинникові та появі категорії ідеалу панування над власною етнічною територією.

Подальшим посиленням волюнтаристичних тенденцій у поглядах Донцова на націю характеризується наступне із зафіксованих нами визначень нації, яке Донцов дав у статті «До традицій» (Донцов Д. До традицій // Вістник. — ч. 3, 1936). Тут нація постає як «те, що протиставляє себе географічне, історично і політично своїм сусідам».

Хоч, звичайно, ця дефініція не може претендувати на таку вичерпність, як дві попередніх — хоча б тому, що в даному випадку Донцов у предметному означенні нації обмежується займенником «те», — все ж і з нього можна зробити деякі висновки.

Отже, головною ознакою нації проголошується її протистояння сусідам, під яким слід розуміти активне усвідомлення своєї відмінности від них. Як інакше можна протистояти їм географічно? Лише усвідомлюючи, що є територія «наша», а є «їхня». Луганськ, наприклад, є «наше» місто, а Суздаль (Варшава, Париж тощо) — «їхнє». Як нація протиставляється будь-якій іншій нації історично? Своїм усвідомленням, що «наша» історія є один процес зі своїми тенденціями та особливостями, а «ваша» — дещо зовсім відмінне від «нашої», бо «ми» є одна нація, а «ви» — інша. Історичне протистояння є вищою формою, ніж географічне, бо стосується не просто усвідомлення свого місця під сонцем на біологічному рівні, а усвідомлення себе як спільности, що має окремий шлях суспільного розвитку.

Нарешті, як нація протиставляється довкіллю політично? Через досягнення (або прагнення такого досягнення) суверенітету своєї політичної волі у певному просторі. Політичне протиставлення вивершує географічне та історичне, воно доводить ідею природної та суспільної окремішности нації до логічного завершення — до права самовільно розпоряджатися власною долею.

Отже, тут головною ознакою нації постає її усвідомлення себе як відрубної від інших спільноти на основі: а) наявности власної території (ця умова зустрічається у двох попередніх дефініціях); б) наявности спільної історії (але не тільки у розумінні державно-історичних традицій, як у «Підставах», а ширше - в розумінні тяглого і безперервного процесу суспільного розвитку в тих чи інших формах); в) наявности спільної політичної волі, яка є знаряддям закріплення права нації насамперед на власну територію (ця нота пролунала у визначенні, даному Донцовим у «Націоналізмі»).

У наступній по «Націоналізмі» своїй великій праці «Дух нашої давнини» (1944) Дмитро Донцов пише: «Населення єднає в націю не спільність мови, ні культури, ні однаковість матеріальної культури, а спільна історична пам'ять стосовно минулого, спільна воля в теперішньому і спільна мета відносно майбутнього» (Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, 1991. — С. 255).

Наведена цитата дозволяє твердити, що ідеальний момент в нації Донцова остаточно переважив матеріальний. «Пам'ять», «воля», «мета» належать до категорій суто духовного плану, а крім них націю у даному визначенні не єднає нічого. З визначення вилучено територію, географічний простір взагалі, як вагомий чинник формування нації; відсутня й згадка про етнічну групу, яка становить її основу. Більше того, твердиться, що спільність мови та культури, подібність способу життя також не є обов'язковим для постання нації, а без цих ознак годі й казати про якусь її етнічність.

Проте значно розширюється основа ідеальна. Вона вже не замикається на минулому, як у «Підставах нашої політики», ні на майбутньому, як у «Націоналізмі». Тепер вона являє собою сполучення минулого, теперішнього та майбутнього. Можна сказати, що у цьому відношенні нове розуміння нації Донцовим є синтезом трьох попередніх. «Спільні історичні традиції» з «Підстав» перетворилися на «спільну історичну пам'ять», «ідеал панування» з «Націоналізму» став «спільною метою відносно майбутнього» (хоч і без конкретизації, у чому ця мета повинна полягати), «спільна воля в теперішньому», можливо, є відгомоном статті «До традицій», де протиставлення має виразний сьогочасний характер.

Хоч це визначення і не може змагатися щодо конкретности з тим, яке було подане у «Націоналізмі», воно має й одну перевагу — в ньому з'являється момент, який раніше не спостерігався у жодній з дефініцій — позачасовість нації, її поширеність на всі три часові категорії — на минуле, майбутнє й теперішнє. У тій самій праці (С. 263) нація тлумачиться як «зв'язок всіх поколінь, що заселяли той самий простір у минулому і заселятимуть в майбутньому часі».

Даному визначенню властива виразна апологетика тяглости духовного зв'язку як основного чинника, який дозволяє зберігати єдність нації. Очевидно, Донцов тут мислить приблизно так: впродовж історичного процесу зазнають трансформації всі видимі ознаки нації — її мова, матеріальна культура тощо. Проте є один чинник, трансформація якого загрожує зникненням нації з лиця землі — відчуття духовної спільности, яка не розірвалася в минулому через пам'ять, тримається в теперішньому через волю і триматиметься надалі через мету.

Теза про позачасовість не є несподіваною, оскільки ще у «Націоналізмі» (майже на 20 років раніше!) Донцов зазначав, що поняття нації не можна обмежувати в часі (С. 161).

Незважаючи на те, що на цій тезі Донцов ніде не наголошував з такою наполегливістю, як він це робив, скажімо, зі своєю ідеєю провідної верстви, вона мала далекосяжні наслідки для його уявлень про націю, що буде розглянуто нижче. У повоєнні роки Донцов не додав нічого нового до свого розуміння нації (принаймні, таке слід висновати з доступних нам його праць), якщо не рахувати його завваження-напівцитати з Ортеґи-і-Гасета у книзі «Клич доби» (Донцов Д. Клич доби. — Лондон, 1968. — С. 49), що «нація — це не лише мовна чи територіальна збірнота, нація — це воля щось спільне творити». Навряд чи з неї можна дізнатися щось нового, бо другорядність мовних та територіальних ознак була проголошена Донцовим у «Дусі нашої давнини» (хоч тут Донцов і визнає, що «воля щось спільне творити» можлива лише на основі мовно-територіальних ознак). Отже, етнічні критерії Донцов вже не заперечує, а просто відсуває на другий план.

У тому ж «Дусі нашої давнини» зустрічається і вислів «спільна воля в теперішньому», який різниться з «волею щось спільне творити» хіба словниковим складом, оскільки навряд чи у першому випадку йшлося про волю руйнівну — відомо ж бо, що руйнівництвом збудувати й створити не можна нічого, у тім числі й націю.

Таким чином, проаналізувавши й зіставивши всі зафіксовані нами визначення нації, подані Донцовим, ми можемо зробити висновок, що уявлення Донцова про націю не були однорідними, вони еволюціонували від розуміння нації як позанаціональної спільноти, об'єднаної спільними традиціями та територією, до розуміння її як спільноти етнічної, сполученої жаданням здійснити (або здійснювати) ідеал власновладства на своїй території, а від нього до уявлення про націю як спільноту суто духовну, об'єднану спільною пам'яттю, спільною волею та спільною візією майбутнього з наступним поверненням (хоч і неповним) до визнання етнічних ознак нації.

Самодостатність нації

Для всіх праць Дмитра Донцова є спільним уявлення про націю, як про своєрідну «річ у собі», як про самодетерміновану субстанцію, закони руху та розвитку якої визначає вона сама. «Закони руху та життя нації лежать в самій нації, в її дусі, географічному положенні тощо, незалежно від того, яка кляса в дану мить націю представляє» (Донцов Д, Клич доби. - Лондон, 1968. — С. 96).

Такий погляд був своєрідною реакцією на намагання деяких науковців та політиків списати причини поразок національно-визвольних змагань українців на несприятливі зовнішньополітичні обставини. Донцов рішуче заперечує такі «теорії», проголошуючи, що «закони руху та життя нації лежать в самій нації». Донцов відмовляє безсилим покивуванням на обставини у праві на існування. «Існування нації залежить виключно від енергії, з якою вона, не журячись ніякими «законами», заявляє своє право на існування» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 38). В нації ж лежать і причини її поразки: «Нація, яка дає себе вгнути або переконати доктрині чужого націоналізму (інтернаціоналізму), сама дає доказ своєї непристосованости до життя, як окрема нація. Нація ж, яка поборює всі перепони на шляху до усамостійнення й має незужиту віру в себе, дає доказ здоровости свого націоналізму» (Донцов Д. Клич доби. - С. 101).

Що можна висіювати з даних тверджень, окрім самодетермінованости нації та залежности її історичного становища від її ж духу?

Перше. Для Донцова нація — не якась підвішена у повітрі, нічим із матеріальним світом не пов'язана монада. Поруч з духом нації, як чинник, що обумовлює характер законів руху та життя нації, наведено географічне положення нації. Це свідчить про те, що намагання виставити донцовські уявлення про націю, як містичні тиради самозасліпленого фанатика, не мають під собою жодного ґрунту. Донцов визнавав значення об'єктивних чинників для життя та розвитку нації, але твердив, що нація, яка хоче домогтися здійснення свого «ідеалу панування над територією», не може покладатися тільки на них. Визначальним для цього є все ж дух, а не те ж географічне становище.

Друге. Визначаючи, що на певному етапі націю завжди очолює певний клас, Донцов і цьому чиннику не надає суттєвого значення. Образно кажучи, нація сама обирає у свій провід той клас, який може якнайкраще задовольнити її інтереси. Як тільки цей клас перестає задовольняти життєві потреби нації, його заступає інша верства, що спроможна очолити націю і виконати покладені на неї завдання: «...не може утриматись при житті і пануванні кляса, що перестає бути суспільно корисною...» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 279). Так було, наприклад, у Росії наприкінці першої світової війни, коли політично пануючий доти клас — дворянство — виявився неспроможним захистити найголовніше російське національне надбання — імперію. Тоді, нагадуємо, коло цієї справи заходилися, і небезуспішно, большевики.

У цій здатності національного організму раз-у-раз висувати зі своїх лав групу людей, що спроможна очолити його, не звертаючись до чужинецької допомоги, також слід добачати прояв його самодостатності. Це саме стосується і зносин нації з іншими націями. Те, який саме клас перебуває при владі, не впливає на її геополітичні інтереси та пріоритети. До того ж, саме нація, а не її частина — клас проголошується суб'єктом міжнародних відносин: «...одиноким живим чинником міжнароднього життя є нація, незалежно від того, яка кляса веде її за собою» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 11-12).

Третє. Найголовнішою вимогою самодостатнього існування нації є наявність в неї певної доктрини, яка б обґрунтовувала її право на гідне існування, причому зміст цієї доктрини не відіграє жодної ролі. Важливим є те, що ця доктрина згуртовує націю, надихає її на нові політичні звершення. Якщо ця ідея національна, то вона закликає націю до самовизначення, до побудови й усталення власної національної державности (у крайньому випадку — до розширення свого життєвого простору, як це робили німецькі нацисти). Якщо ж вона інтернаціональна (комунізм у російсько-большевицькому виконанні), то проголошує конкретну націю виразницею волі цілого людства, з чого автоматично випливає її право на накидання своєї волі іншим націям.

Найкращим способом дезорганізації нації є її ідеологічна дезорієнтація, яка можлива тоді, коли нація «дає себе переконати чужій доктрині». Тоді нація починає жити чужими категоріями та вартостями, отже, перестає бути самодостатньою. Дезорганізація української нації під совєтською владою розпочалася не з голодомору, а з того часу, як переважна її більшість повірила накинутим їй ззовні ідеям побудови комунізму, які правили за ширму російському імперіалізмові та шовінізмові. Цього, як і багато чого іншого, не сталося б, якби українська нація була самодостатньою в ідеологічному відношенні, цебто якби вся вона або переважна її частина була б об'єднана національною ідеєю, непохитною вірою в потрібність, необхідність, доцільність Української держави. Саме це Донцов мав на увазі, говорячи, що «нам бракувало національного догматизму» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 314). На його думку (цілком слушну), українці залегко «давали себе переконати» чужим ідеалам, а ідеал національного власновладства довго не міг стати органічною приналежністю національної психології, в той час, як в інших націй такий ідеал став обов'язковим для національного самоусвідомлення. Наприклад, доктрина Речі Посполитої «од моря до моря» тривалий час виконувала роль національного політичного гасла поляків, а значення для збереження і поширення російської державности гасел «Москва — третій Рим» або «Росія — колиска світової пролетарської революції» взагалі становить тему окремого дослідження. У стан такої ідеологічної (а звідси — політичної та економічної) несамодостатности нація потрапляє тоді, коли верства, що перебуває при владі, не може запобігти дезінтеґративним відцентровим тенденціям, які можуть виникнути в середовищі нації через внутрішні конфлікти. «Втягнення в орбіту чужої ідеї наступає для нації тоді, коли її провід улягає атомістичним, відосереднім забаганкам власного середовища» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 321).

Нарешті четверте. Необхідною умовою постання політичної нації є її віра в себе, цебто переконаність, що вона обов'язково досягне своєї мети. Не варто і розпочинати боротьби, якщо не маєш цієї «незужитої віри в себе», віри у свою правоту і перемогу.

Однією з ознак самодостатньої нації є наявність власної системи вартостей: «...Свою мораль нація черпає з себе самої» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 104). Це означає, що нація повинна мати власну шкалу, за якою вона оцінює явища довкілля. Такі оцінки нація повинна робити відносно себе, тобто співвідносити ці явища з корисністю чи шкідливістю їх щодо себе. Саме звідси походить так часто повторювана Донцовим парафраза Ніцше (конкретизована на національному ґрунті), зміст якої полягає в тому, що добре є все те, що сприяє розвиткові нації, погане ж — все те, що цьому розвиткові перешкоджає. Отже, «всесвітньої правди нема». (Донцов Д. Націоналізм. — С. 341). Є лише самостійні, неузгоджені, неспіввіднесені між собою, отже, самодостатні системи етичних, політичних, соціальних вартостей, які є для кожної нації її провідною зіркою.

До цієї ж теми прилягає і своєрідний «рецепт» національного цілеутворення, який подає Донцов у тому ж «Націоналізмі» (С. 48). Він також має виразний самодостатній характер: «взяти за вихідну точку стремління нації до самостійного життя, примат волі і випровадити з нього, як аксіому, її непередавнені жадання».

Лише з прагнення до самостійного існування, а не з якихось сторонніх чинників повинні виводитися жадання-вимоги нації до себе самої та навколишнього світу. Ці жадання мають носити наступальний, активістичний характер, бо «там, де заламується в нації її агресивний характер, заламується рівночасно й запал до оборони» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 261). Донцов вважав, що найкраща оборона — це наступ, що нації не загрожує втрата самодостатности лише тоді, коли вона прагне втягти у свою орбіту інші нації, а, як ми знаємо з історії, у тому числі української, нація, втягнута у сферу впливу іншої нації, витрачає свій духовний та економічний потенціал не на саморозвиток, а на розвиток нації — центру тяжіння. Тому — краще самому прагнути стати таким центром, ніж бути сателітом центру чужого. Тому — «вічний гін народів до експансії іманентний поняттю нації» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 23).

Проте, слід завважити, ніде Донцов не наголошує, що ця експансія повинна здійснюватися обов'язково силовими засобами, хоч він і не виключав їх (згадуючи на останній, 342-й сторінці свого «Націоналізму», що у боротьбі націй переможе та, яка «викажеться більшою силою моральною й фізичною»).

Таким чином, можна твердити, що неодмінною умовою, яку Донцов висуває до існування державної нації або нації, що прагне стати такою, є її самодостатність на політичному та — що найголовніше — духовному рівнях. Це повинно виявлятися у максимальній незалежности дій нації від зовнішніх чинників, незмінности, сакральности кінцевої мети, відмові від сліпих запозичень і натомість активному творенні власних питомих форм суспільного життя. Все це можливе лише за наявности певної доктрини, власного ідеалу суспільного розвитку. Зміст цієї доктрини і становить національну ідею даної нації. «Всеобіймаючий національний ідеал... є конечною функцією кожного національного організму для зовнішньої консолідації (у боротьбі із зовнішнім окруженням) і внутрішньої (в боротьбі з автономізацією)» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 320).

Нація як носій єдиної волі

Звідки ж у Донцова така впевненість, що нація повинна виступати в історії єдиною колоною, що національний ідеал має стати категоричним імперативом для кожного члена нації? Що інтереси нації є достатньою підставою для того, щоб вимагати від кожної людини, що належить до неї, мобілізації всіх своїх сил для їх досягнення? Звідки віра, що «боротьба, експансія нації... мають бути метою одиниць, тому, що це потрібно для цілого» (Донцов Д. Націоналізм. - С. 156).

Відповіді на ці питання можна отримати, проаналізувавши погляди Донцова на групу, спільність людей взагалі.

Фактично вони підбиті в одній сентенції: «Група має свою осібну реальність, її явища — «надособовий характер», а ідея, що тримає групу разом, має своє «супраіндивідуальне» життя» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 247).

Донцов розрізняє реальність, в якій живе індивід, і реальність, в якій живе спільність. Вони далеко не тотожні. Бо яким би свідомим і відданим своїй групі індивід не був, але у своїй практичній життєдіяльности, свідомо чи несвідомо, він прагне задовольнити свої особисті матеріальні чи духовні потреби, а потім вже (в кращому разі) проблеми своєї спільности. До того ж індивід не може охопити реальність так повно, як спільність.

З іншого боку, якщо всі індивіди ставитимуть задоволення своїх життєвих потреб понад проблеми спільности, то спільність загине, розпорошиться, бо її існування перманентне наражається на локальні, а деколи і глобальні екстремні ситуації, розв'язання яких потребує таких самих екстремних заходів. Ці заходи в кінцевому підсумку здійснюються окремими людьми, які піддають при тому своє життя та здоров'я смертельній небезпеці (наприклад, гасять пожежу на АЕС, хоч кожен з них міг би усунути цю проблему відносно себе, просто виїхавши поза межі радіаційного забруднення).

Отже, реальність (спосіб розв'язання проблеми у наведеному випадку) для особи одна, для спільности інша. У прикладі з пожежею, зокрема, спільність не може у повному складі залишити забруднений терен, як це може зробити окремий індивід, бо це ставить її під загрозу втрати частини свого життєвого простору, а це явище, вкрай для неї небажане. Тому жертвування десятками (десятками тисяч) життів є для спільности доцільнішим, ніж жертвування територією заради десятьох (десятьох сотень, десятьох тисяч) своїх членів.

Тому правомірним буде говорити про «надособовий» характер явищ групової реальности і незвідність їх до явищ реальности індивідуальної.

Що ж змушує індивіда чинити дії, які є шкідливими для його здоров'я і добробуту? Донцов міг би відповісти так: по-перше, у складі кожної групи є меншість, для якої інтереси спільности є актуальнішими, ніж її особисті. На думку Донцова, саме вона повинна правити спільністю. Одним з основних її завдань є зберігання спільноти від розпаду, що може буде здійснене за умов застосування певного примусу щодо рядового індивіда, коли він ігнорує виконання своїх громадських обов'язків. По-друге, існує «ідея, що тримає групу разом» (цей чинник є головним, він вже розглядався нами в іншому контексті). Саме ця ідея дає свідомість приналежности до певної спільности, свідомість своєї зобов'язаности їй (спільності) своїм формуванням себе як особистости тощо. Вона й змушує індивіда діяти в інтересах спільности й (подеколи) на шкоду собі. По-третє, не завжди індивідуальні інтереси суперечать суспільним. Переважно все саме навпаки, і Донцов це розумів, говорячи, що «як у природі, так і в соціальній сфері не одиниця, але ціла суспільність користає з додатніх наслідків динамічної активности її членів» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 276). Часто-густо індивід навіть не усвідомлює правдивого значення своєї діяльности. Той самий американський піонер, якого в якості прикладу наводить Донцов, прорубує в лісі просіку чи заглиблюється у прерію виключно зі своїх егоїстичних міркувань. Його ніщо не цікавить, крім отримання зиску, жодні суспільні користі його не бентежать. Він може навіть тікати у прерії від своєї спільности. Але від цього він не перестає бути її членом. Він більше ніколи не скористається просікою, пішовши далеко вперед, але за декілька років на її місці постане дорога, а згодом і залізниця. Воля піонера полягає у використанні нової ділянки землі. Воля спільности полягає у розширенні свого життєвого простору. Ці волі не тотожні одна одній, вони просто взаємопов'язані й односпрямовані.

Гадаємо, що після вищенаведених міркувань ні в кого не викличе подиву те, що при конкретизації спільности до рівня нації Донцов доходить висновку, що «нація є вічна, а... її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось самостійне» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 325). Поняття національної волі розкривається так: — «Національна воля є щось інше від суми одиничних воль, вона вище «волі народу», його часових потреб, завдань і обставин моменту» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 327).

У цьому формулюванні простежується розрізнення, яке Донцов робить між поняттями «народ» та «нація». По-перше, народ не має своєї волі, бо він є сукупність людей, що в даний момент проживає на даній території й не має принаймні спільного бачення майбутнього. Нація ж таку волю має, бо є насамперед спільністю духовною, яка усвідомлює свій обов'язок перед минулим і відповідальність за майбутнє. «Нація глядить у минуле, звідки шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь» (Донцов Д. Націоналізм. - С. 328). Тому народ мислить категоріями користи окремої одиниці, а нація — категоріями спільности, причому виходячи насамперед з інтересів тих, хто прийде на зміну нинішньому поколінню пізніше.

З цього й випливає «право нації накидати свою волю одиницям, племенам, провінціям, поколінням» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 155-156). Цим Донцов каже, що в ім'я свого майбутнього, своїх прийдешніх поколінь нація може і повинна жертвувати амбіціями і добробутом покоління теперішнього. Не слід у тому вбачати жодних паралелей з тим окозамилюванням, яким займалися комуністична партія з «Радянським урядом» за часів існування СРСР, «пояснюючи» за допомогою подібної аргументації причини невідповідности шляхетної мети (комунізму) жалюгідному станові совєтської суспільно-економічної системи у процесі досягнення цієї мети. Якщо комунізм є річчю нездійсненною в принципі, то в меті, поставленій Донцовим, нема нічого нездійсненного і навіть надзвичайного. Побудову комунізму можна відтягувати від покоління до покоління, побудову ж держави не можна виносити десь «поза межі царства необхідности» (К.Маркс). Донцов не ставив за мету перевернути світ догори дригом, змінити існуючі системи виробництва, обміну, розподілу, змінити одвічні принципи співжиття людей, встановити царство однієї на всіх свободи і однієї справедливости тощо. Він не закликав людей заради цих утопій жертвувати життям. Донцов поривав їх до цілком реальної речі — побудови національної держави і захисту її від небезпеки. Що може бути реальніше, прозаїчніше і — разом з тим — величніше і шляхетніше від цього? Зрештою, тільки постійні мобілізаційні наголоси на пріоритетах ідеального над матеріальним завадили Донцову відверто зізнатися в тім, що здійснення такого ідеалу містить у собі і практичні аспекти. Грубо, на рівні буденної свідомости, кажучи, у власній державі жити в усіх відношеннях краще, ніж у чужій. А заради цього варто пожертвувати одним поколінням, щоб, як казав класик, «хоч синам, як не собі...»

Донцов усвідомлював практично-політичне значення, яке мало проголошення нації носієм єдиної волі. Відверте схиляння «батьків» українських Національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. перед атомістичною теорією суспільства, яка ототожнювала волю народу як суми окремих індивідів, з волею нації, призвело до дуже сумних наслідків. Зокрема, було висунуте пацифістичне твердження про непотрібність продовження війни, бо, бачте, солдати, що стріляли один в одного з шанців, не мали особистих суперечностей. За дуже вдалим визначенням Донцова («Націоналізм». — С. 157), «це був світогляд примітивної людини, яка не визнає за колективом інших інтересів, як за окремою людиною. Коли людина ця особисто не має нічого проти другої, значить і нація не має нічого проти другої, бо нація, це ж ніщо інше, як сума таких самих окремих одиниць». Справді, окремий член нації не потребує війни. Але війни потребує нація в цілому, бо війни розпочинаються саме тоді, коли інтереси двох (або більше) націй не можуть бути задоволені мирними засобами одночасно.

З міркувань про абсурдність війни та інших подібних причин українські народники та соціалісти відкидали й необхідність створення Української держави. Якщо нація є лише сумою одиниць, яка не має жодних особливих цілей, то така спільність не потребує й знаряддя вияву своєї волі, яким для кожної нації є її власна держава.

У протилежних уявленнях, вважав Донцов, необхідно було виховувати молоде покоління українців, прищеплюючи їм поняття національної волі та національних інтересів. Треба сказати, що йому це вдалося, бо частина того покоління, що на нього Донцов мав змогу впливати через свої твори, зарекомендувала себе як найкраща генерація українців за останні 200 років.

Отже, завершуючи цей розділ, можемо твердити, що Донцов вперше в історії української політичної думки розробив, окреслив і запровадив до політичного вжитку поняття нації як надособистісної субстанції та її національної волі, незвідної до суми воль членів нації. Цим Донцов не лише сказав нове слово в українському суспільному мисленні, а й посприяв вихованню українця нового типу — державника й борця.

Висновки

Донцов дав одне з найкращих в українській суспільній думці розуміння нації, як спільности, об'єднаної насамперед духовними чинниками, серед яких чільне місце посідав спільний ідеал як спільне бачення майбутнього і бажання творити це майбутнє спільними зусиллями. Нація в Донцова виразно виступає суб'єктом щодо держави. Нація створює власну державу, а не держава — націю, бо державу може створити лише спільність, що усвідомила як свою колективну мету необхідність побудови власної держави для забезпечення належних умов свого подальшого розвитку, а такою спільністю в Донцова і постає нація. Тому нація може бути як реально державною спільнотою, так і спільнотою, державною потенційно, цебто такою, що готова до життя в державних формах і веде безкомпромісну боротьбу за таке життя.

Потреба у власному державному існуванні зумовлена прагненням кожної нації до самодостатнього існування. Зокрема її прагнення до держави є виявом її потреби політичної самодостатности. Національна самодостатність виявляється у принциповій незалежності всіх форм свідомости нації від інших націй. Особливо це стосується різних аспектів суспільної етики, від створення своєї власної політичної правди до віднайдення власних понять добра і зла. Саме для цього Донцов висуває гасло «всесвітньої правди нема» і каже, що «свою мораль нація черпає з себе самої». Нації, особливо сусідні, не можуть мати спільного кодексу політичних вартостей, бо неминуче знаходяться у стані більш чи менш жорсткого протистояння, подібно як у природі різні популяції одного виду намагаються витіснити одна одну з певної території. Тому те, що є добром у цій боротьбі для однієї нації, є злом для іншої, і навпаки. «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Німецький барон, який в ім'я культури претендував недавно на панування в Балтиці, лотиш, який в ім'я «більшости» створив там свою державку, і москаль, який мав і хоче знов її мати в ім'я доступу до моря, всі вони для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною і фізичною» (Донцов Д. Націоналізм. — С. 341-342). Виявити ж таку силу можна, лише засвоївши своє «владарне хочу», а не чуже, свої уявлення про користь і шкоду, які б відповідали інтересам власної нації, а не чужої, і не абстрактним «загальнолюдським цінностям», втілення яких зрештою також обертається на користь лише однієї якоїсь нації або групи націй. Отже, основною передумовою нормального існування нації є активне виявлення нею свого духовного та фізичного потенціалу. Цю силу нація виявляє як єдине ціле, як своєрідна надособистість, що живе і діє у світі таких самих надособистостей. Це вимагає наявности в нації єдиної волі, яка б полягала у прагненні за будь-яку ціну зберегтися як цілість. Воля нації-цілости не тотожна сумі воль людей, з яких вона складається. А звідси випливає право нації на примус, що його вона може застосовувати до особи, якщо інтереси особи не відповідають інтересам нації (наприклад, нація, що веде війну, має цілковите право призвати певну особу до війська навіть проти волі цієї особи).

Другою метою роботи було намагання заперечити одній думці, яка останнім часом набирає дедалі більшого поширення в українському суспільному мисленні. Думка ця полягає у проголошенні Донцова батьком якогось «руйнівного» чи то «віросповідного» шовінізму, в той час як В'ячеслав Липинський висвячується на речника шляхетного державотворчого традиціоналізму. Хоча порівняння цих двох великих політичних мислителів не є метою даної роботи, автор намагався показати, що мовно-етнічні ознаки зовсім не є в Донцова визначальним для нації критерієм. Таким критерієм в нього (як почасти і в Липинського) виступає чинник ідеального плану. Просто коли в Донцова він більш повернений в майбутнє (пріоритет ідеалу над традицією), то в Липинського традиція (а ще більше — територія) є головною підставою нації. Сама ж нація в Липинського є наслідком тривалого співжиття людей в одній державі; Донцов же, як було показано вище, відмовився від цього погляду щонайпізніше у 1926 році («Націоналізм»), проголосивши його у 1921 («Підстави нашої політики»). З того ж, що з чотирьох проаналізованих нами визначень нації лише у двох зустрічається згадка про її етнічність, можна зробити висновок, що Донцов передбачав для формування нації етнічний кістяк, але не надавав йому абсолютного значення, вважаючи підтримання в нації достатньої для безпеки та розвою політичної температури значнішою проблемою, ніж опікування чистотою «породи» етнографічної маси.

Що ж до «прагматизму» Липинського і «мрійництва» Донцова, то, на думку автора, утопістом і мрійником виявився саме Липинський з його категоричною переконаністю в тім, що нація твориться з «суміші людей різних станів і рас», цебто з розпорошеної юрби, а не організованої спільности, а також що монархія є найоптимальнішим варіантом державного устрою для майбутньої Української держави, а не Донцов, для якого питання державного устрою взагалі не мало жодного значення і повинно було розв'язуватися залежно від конкретно-політичних обставин. Не варто забувати й про те, що монархізм Липинського допровадив його до хибної концепції «трьох Русей», у той час як Донцов ніколи не мав жодних ілюзій відносно можливости співпраці з Росією у досягненні якихось політичних цілей України.

Щоправда, зіставлення політичних уявлень Донцова та Липинського ускладнене тим, що, на відміну від Липинського, Донцов не створив наукової (науковоподібної) системи. Майже кожна детальна аналіза якоїсь донцовської концепції (у тому числі і зроблена у цій праці) має відносний характер, оскільки, ретельно пошпортавшись у неосяжній спадщині Донцова, майже неодмінно можна видобути щось, що не відповідало б твердженню дослідника (це не заперечує, проте, наявности у його творчости багатьох уявлень, зміст яких не підлягає сумніву. Йдеться лише про їх нюанси).

Нарешті, не повинно дивувати й те, що у праці, присвяченій поглядам на націю, не знайшлося місця для розділу, який би пояснював, що, власне, Донцов розуміє під поняттям «націоналізм». Відсутність такого розділу зумовлена тим, що Донцов не давав націоналізмові позитивного визначення. Націоналізм для нього — не доктрина, а спосіб світовідчування.

Перший його різновид — «націоналізм упадку», «провансальство» — напів- або недо-національний світогляд українських народників та соціалістів, критика якого посідає чимале місце у творчості Донцова.

Другий — «вольовий», «чинний» націоналізм, націоналізм єдиноправильний та істинний. Ціла творчість Донцова є фактично однією велетенською дефініцією чинного націоналізму в усіх його проявах та аспектах.

Тому два визначення, зафіксовані нами, носять негативний, заперечувальний, протестуючий характер. У «Кличі доби» (С. 32) Донцов пише: «Націоналізм — це бунт проти осібного та гуртового егоїзмів. Бунт проти ідеології, яка ставить інтереси кляси над нацією, національні меншості країн над автохтонами, інтереси робітничих синдикатів над інтересами держави». В іншому визначенні Донцов окреслює націоналізм як «бунт проти ідеології затомізування, розпорошення суспільности, бунт в ім'я старих і вічних правд — праці, дисципліни, культу предків власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації...»

Звернімо увагу на іменник, яким визначається націоналізм — це бунт. Певна рація в цьому є — націоналізм найбільш виразно виявляється за часів приниження, занепаду нації. Під час нормального державного існування нації націоналізм, як правило, не заявляючи гучно про себе, фактично є державною політикою більшости країн світу. Тим більше, що йдеться не просто про бунт як про безглуздий виступ без мети і напрямку — бунт в Донцова не лише «проти», а й «за»: за працю, за дисципліну, за організацію тощо.

Але все ж чи можна звести націоналістичний світогляд, вибудуваний Донцовим, до бунту, хоч би й бунту «за»? Ні. Націоналізм був для Донцова світоглядом, в якому нація як цілість є абсолютною першоосновою всіх форм суспільного та особистого буття. Такий висновок ми можемо зробити з того, що головними противниками націоналізму Донцов означив такі політичні світогляди: «Лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси «народу», як неорганізованої безформної юрби, понад інтереси нації, і соціалізм, що ставив понад інтереси нації — інтереси кляси» (Донцов Д. Націоналізм. — С.52).

Нація постає тут як «вище ціле», яке є вище від особи, народу як незорганізованої сукупности цих осіб і від частини такої сукупности — класу (групи зорганізованої, але часткової щодо нації).

Отже, Дмитро Донцов утворив нову для української суспільної думки систему поглядів на націю, котра надзвичайно позитивно вплинула і продовжує впливати на формування національно-політичного світогляду української еліти.

 

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search