"Є нації, є боротьба між ними, є націоналізм" Д.Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Олег Баган „Дмитро Донцов і виклики ХХ ст.” PDF Друк e-mail

Постать Дмитра Донцова (1883-1973) до сьогодні залишається в Україні не до кінця збагненою, неприйнятою загалом, контроверсійною в сприйняттях і тлумаченнях. Принаймні важко собі уявити, щоб у якомусь не галицькому місті громада легко назвала одну з вулиць іменем цього великого патріота, або щоб якийсь університет легко погодився на проведення конференції, присвяченої ідеям і особі цього дивовижно творчого чоловіка. Натомість роль і місце Д. Донцова в українській культурі і формуванні української національної ідеології є визначними, справді етапними і доленосними.

Суперечливість сприйняття цієї постаті пояснюється поруйнованістю національної свідомості і психології українства. Українство настільки "унормувалося" в тому, що його чільні представники мають виражати якусь "поступово-випрошувальну" позицію та ідею, бути "рядовими працівниками" на ниві тяжких зусиль щоденності, що сприйняти особистість, яка із запалом відкидала будь-яку політичну нерішучість і дрібничковість, пропагувала безнастанну національну войовничість й експансивність, не могло і не може. Та найважливіше, що Д. Донцов виразив своєю різноспрямованою діяльністю порив до радикальності, величності і героїчності змагань, а українство звикло йти дорогою "середньою", яку ще Т. Шевченко називав гнилою і безперспективною. Етнос, який заснув на якомусь історичному етапі, не міг навіть в умовах відносної свободи повірити в те, що він має крила.

Найбільшим гальмом і перешкодою для повноцінного самоствердження української нації була і є, за визначенням самого Д. Донцова, ментальність "провансальства". Тобто фатальна переконаність в тому, що історично "ми самі не зможемо", що "наша культура розвинеться повнокровно лише у взаємодії з чиєюсь культурою вищою", що "ми повинні задовільнитися малим – етнографією і соціальною стабільністю". Ці моральні та ідейні пута нависають над Україною до сьогодні. Наше провансальство (внутрішньо-глибинне малоросійство) спонукає до примирливості там, де треба бути принципово непоступливим, заспокоює в тому, в чому треба бути особливо активним, відволікає від того, що є надважливим.

У період, коли діяльність Д. Донцова було по-особливому впливовою і кипучою (1-а половина ХХ ст.), перед українською нацією постали три великі проблеми, які треба було розв’язати: формування ідеології модерної нації, здобуття державної самостійнот, створення динамічної моделі національної культури. В усіх цих напрямках Д. Донцов здійснив вирішальні, стратегічні кроки. Він категорично дискредитував українське малоросійство (брошура "Модерне москвофільство", 1913) і фальшивий інтернаціоналізм соціалістичних партій та ідеологій (стаття "Енгельс, Маркс і Лассаль про "неісторичні нації", 1914), паралельно розвинувши концепцію української національно-політичної самобутності (книжки "З приводу однієї єресі", 1914; "Сучасне політичне положення нації і наші завдання ", 1914; "Мазепа і мазепинство", 1919; ціла серія статей в журналі "Шляхи" (Львів) протягом 1913-1917рр.). він концептуально довів докончу потребу створення самостійної української держави як вирішального фактору для стабілізації всієї Середньо-Східної Европи у час, коли майже весь український політикум говорив тільки про автономію, федерацію або цілком не вірив у можливість самостійності (книжки "Сучасне політичне положення нації і наші завдання"; "Похід Карла ХІІ на Україну", 1915; "Історія української державної ідеї", 1917; "Міжнародне положення України і Росія", 1918; "Українська державна думка і Европа", 1918 та ін.). він кардинально переосмислив духовні і ментальні основи української культури, визначивши її фатальні, стратегічно важливі вади – роздвоєність між Сходом і Заходом та провансальську зорієнтованість на провінційну дрібнопроблемність і етнографічно-сентиментальну стилізованість. При цьому Д. Донцов чітко визначив українську культуру як сутнісно середньоєвропейську, тобто ближчу в своїх глибинних інтенціях, приміром, до польської чи румунської, аніж до російської яко євразійської. Він вкотре довів, що для оптимального розвитку кожна культура повинна передусім орієнтуватися на вічно героїчне і романтичне, на переживання своїх органічних традицій і відкидання усіляких негативних, розкладових зовнішніх впливів (статті і книжки "Російські впливи на українську психіку", 1913; "Справа Унії" ("Шляхи", 1916); "Культура розкладу" ("Шляхи", 1917); "Підстави нашої політики", 1921). Ці естетико-культурологічні ідеї вельми яскраво були пізніше розвинуті на сторінках редагованого Д. Донцовим від 1922р. "Літературно-наукового вісника" (від 1933р. журнал називався "Вісник" і був ліквідований, як і всі інші українські видання та інституції, у 1939р., після окупації Західної України Совєтським Союзом).

У міжвоєнний період Д. Донцов став ідейним лідером нового покоління. Це під його впливом морально та психологічно сформувалися перші націоналістичні, підпільні організації – Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем, яка діяла і в Західній Україні і на еміграції; Група української націоналістичної молоді (прага, 1922), яка охоплювала переважно емігрантську інтелігенцію; Легія українських націоналістів (Прага, ЛУН), що об’єднувала в основному емігрантів з Наддніпрянщини; Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), який поширив свою діяльність серед галицького студентства, в якому сформувалися такі визначні особистості, як Роман Шухевич (майбутній керівник бойових підрозділів ОУН і Головнокомандувач УПА), Дмитро Грицай (Шеф штабу УПА), Степан Ленкавський (визначний ідеолог ОУН і теоретик націоналізму), Зенон Коссак (організатор бойової мережі ОУН), Степан Бандера (лідер ОУН), Степан Охримович, Іван Габрусевич, Богдан Кравців, Володимир Янів та ін. Сам Д. Донцов у 1923-24рр. був безпосереднім натхненником Української партії національної роботи, яка в основному розбудовувала свою мережу на Волині і мала метою організацію антипольської революції. У 1929р. більшість учасників цих політичних утворень злилися в єдину Організацію українських націоналістів, для якої Д. Донцов залишався ідейним авторитетом протягом наступних десятиліть. Роль же ОУН у боротьбі за українську свободу була епохальною.

У сфері культури Д. Донцову теж вдалося здійснити щось надзвичайне. Після Національної Революції 1917-20рр. молода творча генерація шукала нових шляхів духовно-мистецького розвитку. Ці люди були суттєво розчаровані в культурних спромогах народництва і позитивізму, в раціоналістичних концептах соціалізму і егоцентричних тенденціях модернізму. Потрібні були нові синтетичні ідеї, новий настрій і естетика нової героїки. І тоді саме Д. Донцов відгукнувся на цей духовний голод покоління. Він поєднав філософію національного традиціоналізму (геніально відчуту Т. Шевченком) з концепціями мистецького інтуїтивізму (Е. Гартман, В. Дільтей, А. Берґсон, Ф. Ніцше); усвідомивши прямолінійність реалізму і деструктивну спрямованість авангарду, він відкрив нові потоки неоромантизму, блискуче переосмисливши творчу інтенціональність Лесі Українки (стаття "Поетка українського Рисорджименто", 1922р. , базована на попередніх численних студіях про Лесю Українку, яку Донцов вважав геніальним провидцем і художньо-психологічним феноменом України ще в свої молоді роки). Регулярно друкуючи в "Літературно-науковому віснику" гострі, широкопроблемні статті на літературні і культурні теми, Д. Донцов об’єднав довкола своїх нових естетичних концепцій чудову генерацію талановитих письменників і критиків: Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, У. Самчук, О. Ольжич, О. Теліга, О. Стефанович, О. Лятуринстька, Н.Лівицька-Холодна, Р. Єндик, О. Бабій, Б. Кравців, Р. Кедро, Ю. Клен, О. Грицай, Л. Луців, М. Мухин, Н. Геркен-Русова, М. Островерха, М. Шлемкевич та ін. Невдовзі журнал ЛНВ-"Вісника" став найавторитетнішим українським націотворчим, ідейним часописом, за моделлю якого творилися численні нові журнали: "Студентський вісник", "Розбудова нації", "Державна нація", "Пробоєм" (Прага), "Студентський шлях", "Смолоскипи", "Шлях нації", "Дажбог", "Обрії", "Напередодні" (Львів), "Самостійна думка" (Чернівці) та ін. таким чином розвинулося ціле ідейно-культурне явище – вісниківство, яке ґрунтувалося на націоналізмі, філософії ірраціоналізму та волюнтаризму, на ідеалістичній естетиці інтуїтивізму і неоромантизму, вічного героїзму і парнасизму, на моральних засадах традиціоналізму і християнізму. Саме вісниківство витворило яскраву психологію й етику еліти серед еміграційної і західноукраїнської інтелігенції, пробудило творчий аристократизм в нації.

На жаль, бачення цього явища сучасниками затуманене фальсифікаціями післявоєнних вчених з діаспори. Після 1945р. серед українських культурників за кордоном виникла потреба якось інтегруватися в західний всуціль лібералізований світ. Тому, зрозуміло, вони не могли пропагувати на Заході, де опинилися, ідеї вісниківського традиціоналізму і націоналізму, що в багатьох аспектах суперечили ліберальницьким прогресистським і космополітичним цінностям. Відтак група науковців – (Віктор Петров (потім виявлений як радянський агент), Юрій Шевельов-Шерех, Ігор Костецький (Мерзляков), Юрій Лавріненко та ін. – взялися обґрунтовувати "застарілість", "неправильність", "помилковість" вісниківства, "донцовщини". Щоб якось відірвати названих вище визначних письменників, авторитет і талант яких заперечити було трудновато, була придумана штучна "теорія" про якусь "Празьку школу", тобто групу письменників, але без Донцова і ЛНВ-"Вісника". У 1990-і роки ці цілком тенденційні, упереджені думки групи діаспорних вчених були некритично прийняті в Україні, унаслідок чого ми отримали фальшиве, викривлене уявлення про культуру і літературу міжвоєнної доби, водночас роль Д. Донцова була в нечесний спосіб применшена. Сьогодні ж вартує повернути правду не тільки у плані реабілітації постаті, а передусім з метою правильного розуміння логіки розвитку національної історії і культури.

* * *

Закономірно зринає питання, як же ж пояснити феномен Д. Донцова в українській культурі і політиці ХХ ст.? Якими є міжнародні контексти і віддзеркалення його ідеології й естетичних концепцій? Що позитивного ми можемо взяти зі спадщини цього невгамовного публіциста та ідеолога в сьогодення?

Дмитро Іванович Донцов народився в сім’ї підприємця й урядовця в м. Мелітополі, де закінчив реальне училище і сформувався в українського інтелігента. Інтернаціональна атмосфера південноукраїнського міста, за спогадами самого Д. Донцова, з одного боку, пробудила в ньому жвавий інтерес до інонаціональних культур, він особливо захопився західноєвропейською літературою, що виховувала психологію романтичного світосприйняття і бажання індивідуалістичного, героїчного чину, а з іншого боку, в нього зміцнилося відчуття власної, української, відрубності, гідності перед чужим московським імперським світом, який по-особливому напирав на українському Півдні. Запальна, динамічно-підприємлива натура молодого таврійця спричинила його пришвидшену громадянську активність: вже у віці 20-и років Донцов, навчаючись у петербурзькому університеті, він був активним учасником політичних виступів тамтешньої української громади. Невдовзі став членом тоді найрадикальнішої за діями Української соціал-демократичної партії. Познайомився з Симон Петлюрою і їхня дружба переросла в ідейну взаємопідтримку серед моря українського малоросійства і політичної короткозорості. У редагованій С. Петлюрою соціал-демократичній газеті "слово" побачили світ його перші статті. Публіцистичний талант Д. Донцова швидко відзначили і він став одним з редакторів петербурзької газети "наша дума" – своєрідного органу української фракції в Другій Державній Думі Російської імперії.

За участь у підпільному революційному русі Д. Донцова двічі арештовують у Києві протягом 1905-1907рр. Випущений на поруки, він виїжджає за кордон до Львова у квітні 1908р. Цей переїзд мав доленосне значення: молодий проникливий і радикальний політик отримав змогу не тільки ширше відчути український світ і пульсування його культури (в Галичині, як відомо, тоді українське життя вирувало повнокровно і наступально), а й познайомився з колом цілком відмінних ідей та настроїв. Тодішня Росія на рівні інтелігенції і мешканців великих міст була переповнена соціалістичними ідеями і почуваннями. У цьому полягала її кардинальна відмінність від решти країн Європи: соціалізм наче перетворився в нову мораль, вірування для цілого покоління. Поза соціалістичним рухом майже не було дієвих сил демократичного ґатунку, всі інші зосереджувалися довкола непопулярної і закостенілої монархічної ідеї. Тому соціалісти різних течій так переконливо перемогли в подіях і на справді демократичних виборах 1917р. Тобто, відстоюючи демократичні зміни, вимога яких була очевидною, ти просто не міг не бути в соціалістичному русі. Цим і пояснюється те, що багато людей із націоналістичним світоглядом опинилися в соціалістичних партіях, зокрема й Д. Донцов. Натомість в Галичині, де сформувалася типово середньоєвропейська ідейно-суспільна ситуація, соціалізм не переростав у квазірелігію, там цілком не було большевицько-анархістського фанатичного деструктивізму, а, навпаки, соціалістичні ідеї мали більше аграрний характер (не тільки пролетарський), були спрямовані на поступові реформи, а не на революцію, і поряд існували розвинуті національно-демократична, консервативна, ліберальна ідеології.

Усе це й вплинуло на Д. Донцова: його національний світогляд знайшов широку платформу опертя, його традиціоналізм отримав нові ідейно-теоретичні стимули, його підприємливість – широке поле діяльності. Особливо змінила Д. Донцова зустріч у польському гірському курорті Закопане із відомим українським консерватором та істориком В’ячеславом Липинським у 1909р. Про це свідчать не тільки ідейні перегуки, а й символічний новий журналістський псевдонім – "Закопанець".

Протягом 1910-1914рр. Д. Донцов щораз посилює свій правий "ухил": його публікації стають гострішими і масштабнішими за узагальненнями, він критикує соціалізм з різних боків, його захоплює струмінь визвольного націоналізму. Приблизно від 1911р. він вже був самостійником, тобто чітко уявляв і працював на відбудову української державності. У 1913р., на ІІ Студентському з’їзді у Львові Д. Донцова сприймають як найрадикальнішого ідейного лідера молодого покоління (про це є свідчення Є. Коновальця, який був учасником з’їзду і сприйняв виступ Д. Донцова як заповіт). У 1914р. він разом з групою емігрантів-наддніпрянців створює у відні самостійницьку організацію Союз визволення україни і стає її керівником.

У 1914-1917рр., мабуть, ніхто стільки не зробив для пропаганди української суверенності в світі, як Дмитро Донцов. Він друкувався в десятках німецьких, австрійських, швейцарських, польських часописах, а окремі статті у перекладах розходилися по інших виданнях Європи, і все це мало гостро актуальний, кардинальний у висновках, яскравий у стилістиці зміст і характер/

Національна Революція 1917р. застала Д. Донцова за кордоном. Він довго не міг приїхати до Києва через умови воєнного контролю на кордонах. На початку 1918р. застав вже тільки хаос і безлад української визвольної політики. Він не мав ілюзій щодо конструктивності соціалістичних провідників (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов та ін.), тому відразу приєднався до невеликої консервативної партії українських хліборобів-демократів (лідери – С. Шемет, В. Липинський). Багато критикував українських політиків першої ланки за відсутність державницького мислення, сліпий пацифізм, тупий інтернаціоналізм перед загрозою реваншу Російської імперії. За це був визначений як головний ворог соціалістичного табору. У травні 1918р. Д. Донцов підтримав переворот гетьмана П. Скоропадського як вдалу реакцію на соціалістичну анархію і можливий варіант українського бонапартизму. У листопаді 1918р., після проголошення гетьманом союзу з монархічною Росією, він цілковито розчарувався у його політиці і невдовзі знову виїхав за кордон, уникаючи розправи з боку соціалістів, які повернулися до влади у вигляді Директорії.

Цей короткий біографічний огляд дає картину подій, як прийшов Дмитро Донцов до переконаності в потребі нового, вольового, містико-емоційного націоналізму як програми і світовідчуття українства. Його висновки у найзагальніших рисах були наступні. Український народ, історично позбавлений своєї шляхти, провідної верстви, яка відіграла визначальну роль у визволенні, наприклад, угорської чи польської націй, може здобути історичну перспективу тільки у разі віднайдення її замінника. Замінити провідну верству (еліту) в бездержавній нації може тільки ідейно-політичний орден. Не партії, які слабнуть у доктринерстві і безнастанному партикуляризмі, а об’єднана на засадах нової моралі, жертовного героїзму, пройнята романтичною почуттєвістю та ірраціоналістсько-волюнтаристським світоглядом, організація-орден з полівекторною програмою дій. Цей орден повинен розростатися не кількісно, а на основі якісного добору членства за принципом діяльної ефективності. Його філософія ніколи не повинна опускатися до рівня соціальної прагматики, а завжди має променіти безмежним ідеалізмом, тобто переконаністю в незнищенності релігійних (християнських) постулатів буття, вічної переваги Серця над Розумом, Духу над Матерією, в неуникненності героїки і шляхетності як вирішальних факторів зростання людини і нації. Його дії і програма ніколи не можуть перетинатися зі світоглядом і тенденціями якогось пристосуванства, малоросійського холуйства чи соціального рабства. Його настроєність і стратегія назавжди мають перекреслити традиційну українську примирливість і поступливість, сліпе занурювання у дріб’язки і втікання від історичного вибору, а тому він постійно повинен плекати в народі мілітарно-експансивну свідомість, будити почуття величі і змагання.

У сфері культури теж повинна відбутися кардинальна зміна. Нація має розпрощатися з ментальністю провінції, позбутися комплексу другосортності, повинна зрозуміти, що її дух розвивається не під впливом безнастанного реалістичного описування народних бід (теорія естетичного позитивізму-реалізму) і виспівування своєї туги з приводу постійних лих (настрій українського буттєвого сентименталізму), не під впливом хворобливого егоцентризму і захоплення формальними прийомами та ускладненнями у мистецтві (теорія модернізму), а внаслідок великих переживань і проникнення у трагіку буття з відчуттям доленосного оптимістичного пориву до Високого і з іменем Вічного (концепція неоромантизму). Така духовна переорієнтація народу спричинить переміну його вітальних основ: замість "лакеїв" і "капусти головатої" (Т. Шевченко), "оспалого" "народу-паралітика" (І. Франко) зможе сформуватися нація динамічна і вольова, багата своїми художньо-творчими візіями і устремліннями. Власне, таке відчуття творчого пориву дала письменницька генерація, сформована Д. Донцовим, – вісниківці. Їхня спадщина дає можливість відчути, що таке ощадне і сильне слово (Є. Маланюк, О. Ольжич), як може впливати на читача динаміка форми твору (Ю. Клен, Ю. Липа, О. Стефанович), про що промовляє національна непоступливість і енергетика (У. Самчук – романи "Гори говорять" і "Кулак", новели збірок "Месники" і "Віднайдений рай"), що таке національний ерос (лірика О. Теліги і Н. Лівицької-Холодної), що відкриває національна душа (поезія О. Лятуринської і О. Стефановича), як кується національний характер (новели Л. Мосендза і Ю. Липи, роман Л. Мосендза "Останній пророк"), як двигтить національна мрія і віра (Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа).

Часто Д. Донцова і його послідовників критикували і критикують за однобічність національної ідеології, за незрозуміння модерних естетичних теорій, за вольове нав'язування своєї доктрини іншим і т. ін. Зазначимо, що такі закиди робилися з ліберальних світоглядних позицій людьми, які сутнісно не могли сприйняти філософії традиціоналізму-націоналізму. Коли ж зіставимо концептуалістику праць Д. Донцова із подібними ідейно-культурологічними теоріями в Європі 2-ї пол. ХІХ – 1-ї пол. ХХст., то виявимо, що він залишився на висоті у своїх синтетичних висновках і проникливих оцінках, на рівні таких мислителів-пророків, як В. Дільтей і М. Шелер, В. Зомбарт і Ґ. Зіммель, В. Парето і Ґ. Моска, Ґ. Лебон і Ш. Морра, О. Шпенґлер і Х. Ортега-і-Ґассет, С. Бжозовський і М. Здзєховський, тільки з тією поправкою, що здійснив він свої концептуальні теоретизування в українському контексті, зумів забарвити загальноєвропейську ідеологію українським змістом. Його кращі книжки – "Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Наша доба і література" (1936), "Де шукати наших історичних традицій?" (1938), "Маса і провід – кількість чи якість?" (1939), "Дух нашої давнини" (1944), "Туга за героїчним" (1953), "Поетка вогняних меж: Олена Теліга" (1956), "Росія чи Европа?" (1955), "Від містики до політики" (1957), "Незримі скрижалі кобзаря" (1961), “Клич доби” (1968) – дають можливість відчути, що таке креативний стиль мислителя і пропагатора ідеї, що таке світоглядно цілісний погляд на історію і культуру, що таке експресивність публіцистичної мови і пульсування живої думки. У цих творах вражає не тільки широта ерудиції автора, а передусім сама глибина постанови проблем, проблем, наближених своїм звучанням до Вічності.

У нас чомусь прийнято звинувачувати Д. Донцова за "ненауковість" його тез, за "нетолерантність", за "симпатії" до право-тоталітарних ідей і рухів його часу. Праці Д. Донцова справді не наукові, бо в точному розумінні він науковцем не був і не прагнув ним бути. Він був великим Публіцистом і Есеїстом в нашій культурі, а ці форми інтерпретації дійсності, як відомо, дещо відрізняються від завдань науки. Тож звинувачення абсурдне. Він хотів гострим словом розбудити оспалу націю і дати їй яскраві візії для ідейно-політичних і культурних змагань – і цю свою місію виконав. Нетолерантним був лише до тих, хто або руйнував націю зсередини, або вів гармонійну, але приховану, взаємодію з її ворогами, або відволікав її від насущних, актуальних завдань фальшивими теоріями про "гуманність", "естетизм", "космополітизм" і т. ін. Час Д. Донцова був жорстокий, українська нація постійно стояла перед вибором – "бути чи не бути", тоталітарні, агресивні рухи та ідеології від комунізму до нацизму тоді фактично домінували в Європі, тож чи можна було в таких умовах проповідувати ягнячу поблажливість, потульність і нерішучість в діях? – Питання риторичне.

В особі і творчості Дмитра Донцова є справді щось неукраїнське, але не в тому сенсі, як його вороги визначили це як "диверсійність москаля" (хоч москалем він і не був). А в тому сенсі, що і підкреслена принциповість його натури, і фантастично жвавий публіцистичний, "писарський" талант (чого в Україні, окрім І. Франка, завжди бракувало), і ідейна націленість на максималізм та "глобалізм" мислення різко контрастують з традиціями національної культуротворчості. Він вніс в українську занадто інертну за ментальністю культуру і громадянське життя справжній південний, італійський темперамент (італійські корені у його предків таки були), з його категоричністю суджень, захопливістю почуттів, іскрометністю образів і реакцій. Тому спадщина Д. Донцова завжди залишатиметься своєрідним "метеоритом" у просторі нації, яка до Півдня вітально схильна, але чомусь залишилась в Історії “по-середньому” в'язкою і нерішучою.

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search