Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Олег Баган „Дмитро Донцов і виклики ХХ ст.” PDF Друк e-mail

Постать Дмитра Донцова (1883-1973) до сьогодні залишається в Україні не до кінця збагненою, неприйнятою загалом, контроверсійною в сприйняттях і тлумаченнях. Принаймні важко собі уявити, щоб у якомусь не галицькому місті громада легко назвала одну з вулиць іменем цього великого патріота, або щоб якийсь університет легко погодився на проведення конференції, присвяченої ідеям і особі цього дивовижно творчого чоловіка. Натомість роль і місце Д. Донцова в українській культурі і формуванні української національної ідеології є визначними, справді етапними і доленосними.

Суперечливість сприйняття цієї постаті пояснюється поруйнованістю національної свідомості і психології українства. Українство настільки "унормувалося" в тому, що його чільні представники мають виражати якусь "поступово-випрошувальну" позицію та ідею, бути "рядовими працівниками" на ниві тяжких зусиль щоденності, що сприйняти особистість, яка із запалом відкидала будь-яку політичну нерішучість і дрібничковість, пропагувала безнастанну національну войовничість й експансивність, не могло і не може. Та найважливіше, що Д. Донцов виразив своєю різноспрямованою діяльністю порив до радикальності, величності і героїчності змагань, а українство звикло йти дорогою "середньою", яку ще Т. Шевченко називав гнилою і безперспективною. Етнос, який заснув на якомусь історичному етапі, не міг навіть в умовах відносної свободи повірити в те, що він має крила.

Найбільшим гальмом і перешкодою для повноцінного самоствердження української нації була і є, за визначенням самого Д. Донцова, ментальність "провансальства". Тобто фатальна переконаність в тому, що історично "ми самі не зможемо", що "наша культура розвинеться повнокровно лише у взаємодії з чиєюсь культурою вищою", що "ми повинні задовільнитися малим – етнографією і соціальною стабільністю". Ці моральні та ідейні пута нависають над Україною до сьогодні. Наше провансальство (внутрішньо-глибинне малоросійство) спонукає до примирливості там, де треба бути принципово непоступливим, заспокоює в тому, в чому треба бути особливо активним, відволікає від того, що є надважливим.

У період, коли діяльність Д. Донцова було по-особливому впливовою і кипучою (1-а половина ХХ ст.), перед українською нацією постали три великі проблеми, які треба було розв’язати: формування ідеології модерної нації, здобуття державної самостійнот, створення динамічної моделі національної культури. В усіх цих напрямках Д. Донцов здійснив вирішальні, стратегічні кроки. Він категорично дискредитував українське малоросійство (брошура "Модерне москвофільство", 1913) і фальшивий інтернаціоналізм соціалістичних партій та ідеологій (стаття "Енгельс, Маркс і Лассаль про "неісторичні нації", 1914), паралельно розвинувши концепцію української національно-політичної самобутності (книжки "З приводу однієї єресі", 1914; "Сучасне політичне положення нації і наші завдання ", 1914; "Мазепа і мазепинство", 1919; ціла серія статей в журналі "Шляхи" (Львів) протягом 1913-1917рр.). він концептуально довів докончу потребу створення самостійної української держави як вирішального фактору для стабілізації всієї Середньо-Східної Европи у час, коли майже весь український політикум говорив тільки про автономію, федерацію або цілком не вірив у можливість самостійності (книжки "Сучасне політичне положення нації і наші завдання"; "Похід Карла ХІІ на Україну", 1915; "Історія української державної ідеї", 1917; "Міжнародне положення України і Росія", 1918; "Українська державна думка і Европа", 1918 та ін.). він кардинально переосмислив духовні і ментальні основи української культури, визначивши її фатальні, стратегічно важливі вади – роздвоєність між Сходом і Заходом та провансальську зорієнтованість на провінційну дрібнопроблемність і етнографічно-сентиментальну стилізованість. При цьому Д. Донцов чітко визначив українську культуру як сутнісно середньоєвропейську, тобто ближчу в своїх глибинних інтенціях, приміром, до польської чи румунської, аніж до російської яко євразійської. Він вкотре довів, що для оптимального розвитку кожна культура повинна передусім орієнтуватися на вічно героїчне і романтичне, на переживання своїх органічних традицій і відкидання усіляких негативних, розкладових зовнішніх впливів (статті і книжки "Російські впливи на українську психіку", 1913; "Справа Унії" ("Шляхи", 1916); "Культура розкладу" ("Шляхи", 1917); "Підстави нашої політики", 1921). Ці естетико-культурологічні ідеї вельми яскраво були пізніше розвинуті на сторінках редагованого Д. Донцовим від 1922р. "Літературно-наукового вісника" (від 1933р. журнал називався "Вісник" і був ліквідований, як і всі інші українські видання та інституції, у 1939р., після окупації Західної України Совєтським Союзом).

У міжвоєнний період Д. Донцов став ідейним лідером нового покоління. Це під його впливом морально та психологічно сформувалися перші націоналістичні, підпільні організації – Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем, яка діяла і в Західній Україні і на еміграції; Група української націоналістичної молоді (прага, 1922), яка охоплювала переважно емігрантську інтелігенцію; Легія українських націоналістів (Прага, ЛУН), що об’єднувала в основному емігрантів з Наддніпрянщини; Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), який поширив свою діяльність серед галицького студентства, в якому сформувалися такі визначні особистості, як Роман Шухевич (майбутній керівник бойових підрозділів ОУН і Головнокомандувач УПА), Дмитро Грицай (Шеф штабу УПА), Степан Ленкавський (визначний ідеолог ОУН і теоретик націоналізму), Зенон Коссак (організатор бойової мережі ОУН), Степан Бандера (лідер ОУН), Степан Охримович, Іван Габрусевич, Богдан Кравців, Володимир Янів та ін. Сам Д. Донцов у 1923-24рр. був безпосереднім натхненником Української партії національної роботи, яка в основному розбудовувала свою мережу на Волині і мала метою організацію антипольської революції. У 1929р. більшість учасників цих політичних утворень злилися в єдину Організацію українських націоналістів, для якої Д. Донцов залишався ідейним авторитетом протягом наступних десятиліть. Роль же ОУН у боротьбі за українську свободу була епохальною.

У сфері культури Д. Донцову теж вдалося здійснити щось надзвичайне. Після Національної Революції 1917-20рр. молода творча генерація шукала нових шляхів духовно-мистецького розвитку. Ці люди були суттєво розчаровані в культурних спромогах народництва і позитивізму, в раціоналістичних концептах соціалізму і егоцентричних тенденціях модернізму. Потрібні були нові синтетичні ідеї, новий настрій і естетика нової героїки. І тоді саме Д. Донцов відгукнувся на цей духовний голод покоління. Він поєднав філософію національного традиціоналізму (геніально відчуту Т. Шевченком) з концепціями мистецького інтуїтивізму (Е. Гартман, В. Дільтей, А. Берґсон, Ф. Ніцше); усвідомивши прямолінійність реалізму і деструктивну спрямованість авангарду, він відкрив нові потоки неоромантизму, блискуче переосмисливши творчу інтенціональність Лесі Українки (стаття "Поетка українського Рисорджименто", 1922р. , базована на попередніх численних студіях про Лесю Українку, яку Донцов вважав геніальним провидцем і художньо-психологічним феноменом України ще в свої молоді роки). Регулярно друкуючи в "Літературно-науковому віснику" гострі, широкопроблемні статті на літературні і культурні теми, Д. Донцов об’єднав довкола своїх нових естетичних концепцій чудову генерацію талановитих письменників і критиків: Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, У. Самчук, О. Ольжич, О. Теліга, О. Стефанович, О. Лятуринстька, Н.Лівицька-Холодна, Р. Єндик, О. Бабій, Б. Кравців, Р. Кедро, Ю. Клен, О. Грицай, Л. Луців, М. Мухин, Н. Геркен-Русова, М. Островерха, М. Шлемкевич та ін. Невдовзі журнал ЛНВ-"Вісника" став найавторитетнішим українським націотворчим, ідейним часописом, за моделлю якого творилися численні нові журнали: "Студентський вісник", "Розбудова нації", "Державна нація", "Пробоєм" (Прага), "Студентський шлях", "Смолоскипи", "Шлях нації", "Дажбог", "Обрії", "Напередодні" (Львів), "Самостійна думка" (Чернівці) та ін. таким чином розвинулося ціле ідейно-культурне явище – вісниківство, яке ґрунтувалося на націоналізмі, філософії ірраціоналізму та волюнтаризму, на ідеалістичній естетиці інтуїтивізму і неоромантизму, вічного героїзму і парнасизму, на моральних засадах традиціоналізму і християнізму. Саме вісниківство витворило яскраву психологію й етику еліти серед еміграційної і західноукраїнської інтелігенції, пробудило творчий аристократизм в нації.

На жаль, бачення цього явища сучасниками затуманене фальсифікаціями післявоєнних вчених з діаспори. Після 1945р. серед українських культурників за кордоном виникла потреба якось інтегруватися в західний всуціль лібералізований світ. Тому, зрозуміло, вони не могли пропагувати на Заході, де опинилися, ідеї вісниківського традиціоналізму і націоналізму, що в багатьох аспектах суперечили ліберальницьким прогресистським і космополітичним цінностям. Відтак група науковців – (Віктор Петров (потім виявлений як радянський агент), Юрій Шевельов-Шерех, Ігор Костецький (Мерзляков), Юрій Лавріненко та ін. – взялися обґрунтовувати "застарілість", "неправильність", "помилковість" вісниківства, "донцовщини". Щоб якось відірвати названих вище визначних письменників, авторитет і талант яких заперечити було трудновато, була придумана штучна "теорія" про якусь "Празьку школу", тобто групу письменників, але без Донцова і ЛНВ-"Вісника". У 1990-і роки ці цілком тенденційні, упереджені думки групи діаспорних вчених були некритично прийняті в Україні, унаслідок чого ми отримали фальшиве, викривлене уявлення про культуру і літературу міжвоєнної доби, водночас роль Д. Донцова була в нечесний спосіб применшена. Сьогодні ж вартує повернути правду не тільки у плані реабілітації постаті, а передусім з метою правильного розуміння логіки розвитку національної історії і культури.

* * *

Закономірно зринає питання, як же ж пояснити феномен Д. Донцова в українській культурі і політиці ХХ ст.? Якими є міжнародні контексти і віддзеркалення його ідеології й естетичних концепцій? Що позитивного ми можемо взяти зі спадщини цього невгамовного публіциста та ідеолога в сьогодення?

Дмитро Іванович Донцов народився в сім’ї підприємця й урядовця в м. Мелітополі, де закінчив реальне училище і сформувався в українського інтелігента. Інтернаціональна атмосфера південноукраїнського міста, за спогадами самого Д. Донцова, з одного боку, пробудила в ньому жвавий інтерес до інонаціональних культур, він особливо захопився західноєвропейською літературою, що виховувала психологію романтичного світосприйняття і бажання індивідуалістичного, героїчного чину, а з іншого боку, в нього зміцнилося відчуття власної, української, відрубності, гідності перед чужим московським імперським світом, який по-особливому напирав на українському Півдні. Запальна, динамічно-підприємлива натура молодого таврійця спричинила його пришвидшену громадянську активність: вже у віці 20-и років Донцов, навчаючись у петербурзькому університеті, він був активним учасником політичних виступів тамтешньої української громади. Невдовзі став членом тоді найрадикальнішої за діями Української соціал-демократичної партії. Познайомився з Симон Петлюрою і їхня дружба переросла в ідейну взаємопідтримку серед моря українського малоросійства і політичної короткозорості. У редагованій С. Петлюрою соціал-демократичній газеті "слово" побачили світ його перші статті. Публіцистичний талант Д. Донцова швидко відзначили і він став одним з редакторів петербурзької газети "наша дума" – своєрідного органу української фракції в Другій Державній Думі Російської імперії.

За участь у підпільному революційному русі Д. Донцова двічі арештовують у Києві протягом 1905-1907рр. Випущений на поруки, він виїжджає за кордон до Львова у квітні 1908р. Цей переїзд мав доленосне значення: молодий проникливий і радикальний політик отримав змогу не тільки ширше відчути український світ і пульсування його культури (в Галичині, як відомо, тоді українське життя вирувало повнокровно і наступально), а й познайомився з колом цілком відмінних ідей та настроїв. Тодішня Росія на рівні інтелігенції і мешканців великих міст була переповнена соціалістичними ідеями і почуваннями. У цьому полягала її кардинальна відмінність від решти країн Європи: соціалізм наче перетворився в нову мораль, вірування для цілого покоління. Поза соціалістичним рухом майже не було дієвих сил демократичного ґатунку, всі інші зосереджувалися довкола непопулярної і закостенілої монархічної ідеї. Тому соціалісти різних течій так переконливо перемогли в подіях і на справді демократичних виборах 1917р. Тобто, відстоюючи демократичні зміни, вимога яких була очевидною, ти просто не міг не бути в соціалістичному русі. Цим і пояснюється те, що багато людей із націоналістичним світоглядом опинилися в соціалістичних партіях, зокрема й Д. Донцов. Натомість в Галичині, де сформувалася типово середньоєвропейська ідейно-суспільна ситуація, соціалізм не переростав у квазірелігію, там цілком не було большевицько-анархістського фанатичного деструктивізму, а, навпаки, соціалістичні ідеї мали більше аграрний характер (не тільки пролетарський), були спрямовані на поступові реформи, а не на революцію, і поряд існували розвинуті національно-демократична, консервативна, ліберальна ідеології.

Усе це й вплинуло на Д. Донцова: його національний світогляд знайшов широку платформу опертя, його традиціоналізм отримав нові ідейно-теоретичні стимули, його підприємливість – широке поле діяльності. Особливо змінила Д. Донцова зустріч у польському гірському курорті Закопане із відомим українським консерватором та істориком В’ячеславом Липинським у 1909р. Про це свідчать не тільки ідейні перегуки, а й символічний новий журналістський псевдонім – "Закопанець".

Протягом 1910-1914рр. Д. Донцов щораз посилює свій правий "ухил": його публікації стають гострішими і масштабнішими за узагальненнями, він критикує соціалізм з різних боків, його захоплює струмінь визвольного націоналізму. Приблизно від 1911р. він вже був самостійником, тобто чітко уявляв і працював на відбудову української державності. У 1913р., на ІІ Студентському з’їзді у Львові Д. Донцова сприймають як найрадикальнішого ідейного лідера молодого покоління (про це є свідчення Є. Коновальця, який був учасником з’їзду і сприйняв виступ Д. Донцова як заповіт). У 1914р. він разом з групою емігрантів-наддніпрянців створює у відні самостійницьку організацію Союз визволення україни і стає її керівником.

У 1914-1917рр., мабуть, ніхто стільки не зробив для пропаганди української суверенності в світі, як Дмитро Донцов. Він друкувався в десятках німецьких, австрійських, швейцарських, польських часописах, а окремі статті у перекладах розходилися по інших виданнях Європи, і все це мало гостро актуальний, кардинальний у висновках, яскравий у стилістиці зміст і характер/

Національна Революція 1917р. застала Д. Донцова за кордоном. Він довго не міг приїхати до Києва через умови воєнного контролю на кордонах. На початку 1918р. застав вже тільки хаос і безлад української визвольної політики. Він не мав ілюзій щодо конструктивності соціалістичних провідників (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов та ін.), тому відразу приєднався до невеликої консервативної партії українських хліборобів-демократів (лідери – С. Шемет, В. Липинський). Багато критикував українських політиків першої ланки за відсутність державницького мислення, сліпий пацифізм, тупий інтернаціоналізм перед загрозою реваншу Російської імперії. За це був визначений як головний ворог соціалістичного табору. У травні 1918р. Д. Донцов підтримав переворот гетьмана П. Скоропадського як вдалу реакцію на соціалістичну анархію і можливий варіант українського бонапартизму. У листопаді 1918р., після проголошення гетьманом союзу з монархічною Росією, він цілковито розчарувався у його політиці і невдовзі знову виїхав за кордон, уникаючи розправи з боку соціалістів, які повернулися до влади у вигляді Директорії.

Цей короткий біографічний огляд дає картину подій, як прийшов Дмитро Донцов до переконаності в потребі нового, вольового, містико-емоційного націоналізму як програми і світовідчуття українства. Його висновки у найзагальніших рисах були наступні. Український народ, історично позбавлений своєї шляхти, провідної верстви, яка відіграла визначальну роль у визволенні, наприклад, угорської чи польської націй, може здобути історичну перспективу тільки у разі віднайдення її замінника. Замінити провідну верству (еліту) в бездержавній нації може тільки ідейно-політичний орден. Не партії, які слабнуть у доктринерстві і безнастанному партикуляризмі, а об’єднана на засадах нової моралі, жертовного героїзму, пройнята романтичною почуттєвістю та ірраціоналістсько-волюнтаристським світоглядом, організація-орден з полівекторною програмою дій. Цей орден повинен розростатися не кількісно, а на основі якісного добору членства за принципом діяльної ефективності. Його філософія ніколи не повинна опускатися до рівня соціальної прагматики, а завжди має променіти безмежним ідеалізмом, тобто переконаністю в незнищенності релігійних (християнських) постулатів буття, вічної переваги Серця над Розумом, Духу над Матерією, в неуникненності героїки і шляхетності як вирішальних факторів зростання людини і нації. Його дії і програма ніколи не можуть перетинатися зі світоглядом і тенденціями якогось пристосуванства, малоросійського холуйства чи соціального рабства. Його настроєність і стратегія назавжди мають перекреслити традиційну українську примирливість і поступливість, сліпе занурювання у дріб’язки і втікання від історичного вибору, а тому він постійно повинен плекати в народі мілітарно-експансивну свідомість, будити почуття величі і змагання.

У сфері культури теж повинна відбутися кардинальна зміна. Нація має розпрощатися з ментальністю провінції, позбутися комплексу другосортності, повинна зрозуміти, що її дух розвивається не під впливом безнастанного реалістичного описування народних бід (теорія естетичного позитивізму-реалізму) і виспівування своєї туги з приводу постійних лих (настрій українського буттєвого сентименталізму), не під впливом хворобливого егоцентризму і захоплення формальними прийомами та ускладненнями у мистецтві (теорія модернізму), а внаслідок великих переживань і проникнення у трагіку буття з відчуттям доленосного оптимістичного пориву до Високого і з іменем Вічного (концепція неоромантизму). Така духовна переорієнтація народу спричинить переміну його вітальних основ: замість "лакеїв" і "капусти головатої" (Т. Шевченко), "оспалого" "народу-паралітика" (І. Франко) зможе сформуватися нація динамічна і вольова, багата своїми художньо-творчими візіями і устремліннями. Власне, таке відчуття творчого пориву дала письменницька генерація, сформована Д. Донцовим, – вісниківці. Їхня спадщина дає можливість відчути, що таке ощадне і сильне слово (Є. Маланюк, О. Ольжич), як може впливати на читача динаміка форми твору (Ю. Клен, Ю. Липа, О. Стефанович), про що промовляє національна непоступливість і енергетика (У. Самчук – романи "Гори говорять" і "Кулак", новели збірок "Месники" і "Віднайдений рай"), що таке національний ерос (лірика О. Теліги і Н. Лівицької-Холодної), що відкриває національна душа (поезія О. Лятуринської і О. Стефановича), як кується національний характер (новели Л. Мосендза і Ю. Липи, роман Л. Мосендза "Останній пророк"), як двигтить національна мрія і віра (Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа).

Часто Д. Донцова і його послідовників критикували і критикують за однобічність національної ідеології, за незрозуміння модерних естетичних теорій, за вольове нав'язування своєї доктрини іншим і т. ін. Зазначимо, що такі закиди робилися з ліберальних світоглядних позицій людьми, які сутнісно не могли сприйняти філософії традиціоналізму-націоналізму. Коли ж зіставимо концептуалістику праць Д. Донцова із подібними ідейно-культурологічними теоріями в Європі 2-ї пол. ХІХ – 1-ї пол. ХХст., то виявимо, що він залишився на висоті у своїх синтетичних висновках і проникливих оцінках, на рівні таких мислителів-пророків, як В. Дільтей і М. Шелер, В. Зомбарт і Ґ. Зіммель, В. Парето і Ґ. Моска, Ґ. Лебон і Ш. Морра, О. Шпенґлер і Х. Ортега-і-Ґассет, С. Бжозовський і М. Здзєховський, тільки з тією поправкою, що здійснив він свої концептуальні теоретизування в українському контексті, зумів забарвити загальноєвропейську ідеологію українським змістом. Його кращі книжки – "Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Наша доба і література" (1936), "Де шукати наших історичних традицій?" (1938), "Маса і провід – кількість чи якість?" (1939), "Дух нашої давнини" (1944), "Туга за героїчним" (1953), "Поетка вогняних меж: Олена Теліга" (1956), "Росія чи Европа?" (1955), "Від містики до політики" (1957), "Незримі скрижалі кобзаря" (1961), “Клич доби” (1968) – дають можливість відчути, що таке креативний стиль мислителя і пропагатора ідеї, що таке світоглядно цілісний погляд на історію і культуру, що таке експресивність публіцистичної мови і пульсування живої думки. У цих творах вражає не тільки широта ерудиції автора, а передусім сама глибина постанови проблем, проблем, наближених своїм звучанням до Вічності.

У нас чомусь прийнято звинувачувати Д. Донцова за "ненауковість" його тез, за "нетолерантність", за "симпатії" до право-тоталітарних ідей і рухів його часу. Праці Д. Донцова справді не наукові, бо в точному розумінні він науковцем не був і не прагнув ним бути. Він був великим Публіцистом і Есеїстом в нашій культурі, а ці форми інтерпретації дійсності, як відомо, дещо відрізняються від завдань науки. Тож звинувачення абсурдне. Він хотів гострим словом розбудити оспалу націю і дати їй яскраві візії для ідейно-політичних і культурних змагань – і цю свою місію виконав. Нетолерантним був лише до тих, хто або руйнував націю зсередини, або вів гармонійну, але приховану, взаємодію з її ворогами, або відволікав її від насущних, актуальних завдань фальшивими теоріями про "гуманність", "естетизм", "космополітизм" і т. ін. Час Д. Донцова був жорстокий, українська нація постійно стояла перед вибором – "бути чи не бути", тоталітарні, агресивні рухи та ідеології від комунізму до нацизму тоді фактично домінували в Європі, тож чи можна було в таких умовах проповідувати ягнячу поблажливість, потульність і нерішучість в діях? – Питання риторичне.

В особі і творчості Дмитра Донцова є справді щось неукраїнське, але не в тому сенсі, як його вороги визначили це як "диверсійність москаля" (хоч москалем він і не був). А в тому сенсі, що і підкреслена принциповість його натури, і фантастично жвавий публіцистичний, "писарський" талант (чого в Україні, окрім І. Франка, завжди бракувало), і ідейна націленість на максималізм та "глобалізм" мислення різко контрастують з традиціями національної культуротворчості. Він вніс в українську занадто інертну за ментальністю культуру і громадянське життя справжній південний, італійський темперамент (італійські корені у його предків таки були), з його категоричністю суджень, захопливістю почуттів, іскрометністю образів і реакцій. Тому спадщина Д. Донцова завжди залишатиметься своєрідним "метеоритом" у просторі нації, яка до Півдня вітально схильна, але чомусь залишилась в Історії “по-середньому” в'язкою і нерішучою.

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search