Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Виховник провідної верстви PDF Друк e-mail
30 серпня виповнюється 137 років з дня народження великого українського мислителя д-ра Дмитра Донцова. Пропонуємо з цієї нагоди текст Богдана Стебельського, написаний з нагоди 80-річчя з дня народження ідеолога українського націоналізму.

"Одна з найперших, з найважніших "односторонніх доктрин", одна з "виключних" ексклюзивних ідей, яку в муках думки й чину виносило і породило модерне українство, – це була ідея державної самостійности. Вона стала аксіомою нашого думання, першою вимогою політики, черговим завданням дня. Була ця ідея нічим іншим, як парафразою Шевченкової "своєї сили у своїй хаті". Щоб нація була суверенна, щоб їй належала зверхність на нашій землі, щоб ніхто, ніякий чужинець "не мав сили на тій землі..."

Цю думку висловив Донцов у 1949 році, в полемічній статті "Демаскування шашель", приписуючи відродження ідеї державної самостійности тим поколінням українського народу, того модерного українства, яке державну самостійність виносило і породило в муках думки і чину.

Якщо Месією України був Шевченко, то апостолом його науки став Дмитро Донцов. Він підняв гасло Шевченка "Вставайте, кайдани порвіте!" з такою силою і розумінням ваги "Заповіту", розумінням "своєї правди" – правди України, що став першим і найбільшим реалізатором Шевченкових ідей, апостолом української революції в найчистішому виді, речником її ідеї безкомпромісової і непофальшованої.

В 1913 році появилася книжка Донцова "Мо¬дерне москвофільство". Значення виступу Донцова відразу і вірно оцінив ворог. В російській Державній Думі, 19 лютого 1914р., голова партії "кадетів" П. Мілюков сказав з приводу діяльности Донцова таке: "Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить (в брошурі "Модерне москвофільство") Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! ...Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!.."

 

Страх перед сепаратизмом Донцова почули однаково як "білі" так і "червоні" москалі. З приводу виступу Донцова на "Всеукраїнському з'їзді студентства" у Львові Ленін зрадів, що "деякі соціял-демократи виступали... проти Донцова, який запропонував з'їздові резолюції про "самостійну Україну", і (той же Ленін) ствердив, що ..."дуже важливо воювати з націоналістами цього роду". А в статті "Кадети про українське питання" (з 16 липня 1913р.) Ленін закликає своїх однодумців до поборювання Донцова, кажучи, що з ним "можна і треба спорити". Ворог оцінив і зразу відчув, де народжуються ідеї і мобілізується політична сила українського народу, що в недалекій майбутності виступить на широку арену національної боротьби, щоб підняти мазепинський прапор українського самостійництва-державництва, чи – як тоді говорилося –сепаратизму від Москви. Очі ворога, свідомого своєї історичної місії, зразу помітили того, хто серед мільйонів українців бачив найдальше, розумів найглибше і робив найдоцільніші висновки з подій, які розвивалися. А було це в той час, коли вже наближався вогонь революції, той "вогонь з Холодного Яру", що його викликував Шевченко, тривожучись одночасно, щоб лихії люди не приспали Україну, щоб вона не збудилась аж в огні, окрадена...

Пророцтво Шевченка здійснилося! Ті, що несли "правду і віру" "з чужого поля", ті всі, що принесли в Україну "великих слів велику силу", всі ті Винниченки – учні Маркса, Драгоманова і Леніна, приспали Україну "во врем'я люте". Приспали її видуманою клясовою солідарністю панівної та поневоленої націй, утопією соціалізму, інтернаціоналізму, вселюдського прогресу, що мав принести кінець суспільним клясам, кінець національним ворожнечам. Цей соціялістичний "справедливий" поділ матеріальних дібр мав усунути причину всіх наслідків зла. З ним мала скінчитись ворожнеча і війна народів, з ним мали зникнути великодержавні імперіялізми і націоналізми поневолених народів. Мовляв, – в інтернаціональному "лібералізмі" та "демократії" ледве чи будуть існувати національні окремішності, бо в загальному розвитку і прогресі людства націоналізм і національна самостійність покажуться анахронізмом. Малюючи такі образи політичної фата-моргани, соціялісти виповіли "війну війні", війну всім тим, що дбаючи за національні інтереси, – "пхали ніж у спину" інтересів світового прогресу і СОЦІАЛЬНОЇ революції за "благо" не якогось там одного народу, але "цілого" людства. Шевченкове "в своїй хаті своя правда і сила і воля" звучало для них провінційно, перестаріло, анахронічно. Вартість мали тільки цінності найбільш "поступові", найбільш "демократичні". Вони рівняли людину з людиною, націю з нацією, і визнаючи за ними рівні права, рівночасно шили для них один однострій, який не допускав ані індивідуального характеру, ані власної особовости, ні неповторного обличчя, даного Творцем кожній одиниці і нації. Лібералізм заперечив існування і самого Творця і його закони правди і добра, закони Божої моралі, замінивши їх раціоналізмом, матеріалістичною діялектикою, "чесністю з собою" і т.п. "Вільна любов" викпивала і руйнувала родину, лібералізм і інтернаціоналізм виривали з корінням основи існування нації. Національні традиції уважались гальмом розвитку і джерелом суспільної відсталости. Релігія в їх очах була опіюмом, що знечулює маси на кличі їхньої революції, робить відпорним на впливи їхньої філософії життя, їхньої "правди".

Було пізно, коли українські поети почали писати, що "посміялися над нами – чужі корани". Було пізно, коли під Крути йшли гуртки кільканадцятирічних студентів, гнаних туди відчуттям національної чести і здоровим інстинктом, було пізно, коли під Базаром під музику скорострілів по геройськи вмирали учасники Зимового походу, вірні традиціям козацького роду. Було пізно, коли в Україні вмирали від голоду сім мільйонів нащадків "полян, дулібів і древлян". Було пізно, коли вбивці своєї матері – України, хвильові і скрипники прикладали собі нагани до чола, гукаючи "Геть від Москви!" тим, що ще залишилися... Було пізно! Над Україною тяжіла вже стопа московського чобота, що показав уярмленим усю дійсність теорії і практики. Україна була збуджена в огні і жорстоко покарана за зраду провідної верстви, за її відступство від ідей нації, від своєї національної правди, за службу чужим божкам, за зраду Бога і його законів на землі. Здійснились передбачення і тривога Шевченка перед неминучістю закономірности історії. – "Пропадеш, згинеш, Україно!" – кликав Шевченко, дивлячись на своїх сучасників, на провідну верству тогочасного народу, верству українських дворян, подворянщеної козацької старшини.

Читаючи пристрасні, насичені патосом боротьби твори Донцова, ми ніби слухаємо слів плачу Єремії над розвалинами зруйнованого Єрусалиму. У першому розділі книжки "Дух нашої давнини" Донцов говорить про "причину упадку народів" і починає від передмови Величка до його Літопису: "З яких причин і через кого спустошена тая земля наша...?"

Донцов, даючи відповідь на це кардинальне питання, яке мусить поставити собі кожен здоровий умом і серцем українець, аналізує три основні елементи, що творять державу: землю, нарід і провідну верству. Чи вина за упадок і руїну є за нашою землею (географічне положення), чи за народом (брак національної свідомости, характеру, культури), чи за провідною верствою (брак кваліфікацій бути такою)? Причини занепаду України, – відповідає Донцов, – треба шукати не в "землі", ні в "народі", лише в третім, найважнішім складнику – його провідній верстві. "Суть нашої проблеми, – говорить він, – лежить у питанні формотворчої будівничої правлячої касти. Була та каста мудра, відважна та сильна морально, – була й держава. Була вона слаба або вироджувалася, розкладалася й гинула, – слабла й держава..."

"Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріяльним спокусам вигідництва чи оспалости, ставляти над усе поняття чести і обов'язку, безоглядно вірити в свою справу і в своє право провадити загалом. Мусить вона вірити тільки в свою організуючу ідею, служити їй як найвищій меті. Мусить, нарешті, суворо карати всякі відосередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи й суспільности, не піддаючись голосові фальшивої "людяности", не позволяючи тим егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають в купі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти: героїзм, непотурання злу, віра в своє високе післанництво, відданість справі, поняття чести, фанатизм у службі ідеї, відвага стояти і впасти при своїм ідеалі".

Як бачимо з вищесказаного, провідна верства мусить мати світогляд, ідею, до якої веде спільноту-нарід. Вона мусить бути свідома післанництва своєї нації у всіх поколіннях. Мусить дивитися глибше і дальше, як це диктували б інтереси її самої, матеріяльні блага її сучасників народу. Підчинення себе їм, це – на думку Донцова – початок упадку і провідної верстви і з нею цілого народу. Вищою ідеєю є ідея нації, післанництво усіх поколінь, яке здійснює кожне покоління народу в ім'я нації під проводом своєї провідної верстви найкращих в народі. Рівночасно провідна верства мусить бути гідна свого післанництва, вона мусить мати прикмети володаря.

Які прикмети володаря має розвинути провідна верства, коли має сповнити своє завдання? – Ці прикмети, – каже Донцов, – "протилежні тим, які шанувала демократична інтелігенція", їх можемо віднайти на портретах і у вчинках наших предків. Можемо відчитати з рис провідної верстви періоду княжої держави Київської Русі та козацької держави на Запорозькій Січі. "В характеристиці українця давньої провідної верстви нашої кидаються в очі всі основні прикмети нашої "ліпшої людини" тої доби, з усіма прикметами правдивої провідної касти: по-перше шляхетність, почуття гордости, непокірності супроти чужих і супроти долі, відплата за зневагу, чесність, замкнутість, відраза до зла; по-друге – мудрість, признання закону вищої моральної сили над собою, віра в Бога, признання вищости загального над партикулярним, любов отчизни, слави, пошана предків; по-третє – відвага, завзяття, героїчний войовничий дух".

Донцов пояснює, для кращого зрозуміння, ідеали середньовічної людини, вірної законові Божому, і переконує, що й сьогодні провідна верства зобов'язана їх перестерігати, щоб могти зарахувати себе до справжньої провідної верстви і мати можливість виконати свій обов'язок перед нацією. "Коли поставити замість ідеї морального закону – ідею закону Божого, замість ідеї порока – ідею гріха, замість ідеї служби цілості й егоїстичним інстинктам самозбереження – ідею Бога й матерії, Божого й земного, нарешті – замість поняття історичної Немезіди – поняття "бича Божого", "кари Божої", – то вернемо до тієї СОЦІАЛЬНОЇ філософії, яку наші предки перейняли зі Святого Письма, від древніх мудреців еллінських і римських Отців Церкви".

Чому Донцов присвячує стільки уваги проблемі провідної верстви народу? І чому ця проблема така актуальна в українському народі, зокрема в наші часи? Відповідь на це дає наша дійсність, вислід історичних катастроф – пірвання державницьких традицій при втраті провідної верстви.

А втрата провідної верстви – це виключення цілого народу з історичної арени, це відсунення його до вегетації, до стану летаргу, а навіть і смерти. І власне, щоб ця смерть не наступила, великий Шевченко апелював не до гречкосія – найменшого брата, але до нащадків козацької старшини, до нащадків провідної верстви народу, – до української аристократії, що ступила на-шлях лакейства і служіння цареві, пішла на службу Москві. Від неї вимагав і до неї апелював Шевченко, щоб схаменулася! Щоб сповнила свою ролю, свій обов'язок – бути провідною верствою. Для цього вона мала всі дані, мала свободу, мала освіту і матеріальні засоби, мала теж традиції своїх дідів. Але українське дворянство провідною верствою бути не хотіло, воно вибрало шлях чиновництва і лакейства, служби отечеству чужому.

Як Шевченко апелював до української аристократії і картав її за те, що вона несла "з чужого поля великих слів велику силу" і забула про заповіти предків, так Донцов звертається до сучасної йому української інтелігенції і вчить її, чим вона має бути для народу.

Самостійність українському народові може здобути насамперед ідея самостійности. Отже перше і в началі всього – ІДЕЯ, як на початку світу –СЛОВО. Донцов дав українській інтелігенції книжку "Підстави нашої політики" і "Націоналізм".

Перша книга – це засуд московських варягів в Україні і проповідь української самостійности. "Націоналізм" – ідеологічна основа боротьби за самостійність і державність.

Але кожна ідея мертва, коли вона не має своїх реалізаторів, коли вона не освітить ум "месників дужих", коли її прапор не піднімуть найкращі в народі, гідні провадити маси до перемоги, гідні взяти владу над масами, гідні думати глибше, як маса думає, здібні бути витривалішими як може бути витривалою маса, бути готовими жертвувати себе для ідеї, до чого маса рідко коли надається. Донцов гострим своїм умом відкрив правду, що існують дві різні психіки в людині, два відмінні типи людини: людини - провідника, лідера, та людини – з маси, з товпи, консумента не лише хліба, але й ідей, отже людини – виконавця. Провідна людина носить візію ідеї в собі, людина з маси акцептує ідеї готові і приймає краще захвалені, нераз для неї дуже шкідливі, але на позір приманчиві.

Маса наступає в перемозі, але попадає в паніку при поразці. Без провідників, маса є звірем без голови, або з головою – без очей.

Цю істину Донцов викладає у своєму творі "Маса і провід". Про якість народу рішає не кількість мас, але якість проводу. Без виховання провідної верстви з прикметами, їй властивими, не можемо говорити про визволення, про самостійність, про здобуття держави.

Отже не кількість рішає в боротьбі. Рішає якість! І тут виринає нова проблема: "Партія чи орден" ? В цьому новому творі Донцов розглядає питання, споріднене з проблемою маси і проводу. Ініціятивна меншість, озброєна виразними принципами ідеї і волі перемагати, значить у стократ більше від різно думаючої більшості, яка не має з'ясованої одної думки, яка порізнена ідеями, без одностайної волі і здібності рішуче діяти і негайно децидуватись. Перемога в книзі історії записана тільки тим, що перші мали ініціятиву, що організували рішуче сили і діяли, коли це було потрібно для оборони їх прав, волі та ідей. Історія слави не нотує і не продовжує життя тим, що мали силу й мали ідеї, але не вміли рішитись діяти, чи не вміли вистояти біля проводу та виконати наложений на них обов'язок, або які розбіглися в переполосі чи були ліквідовані в часі дискусії, – нерішені, як діяти.

Орден, – каже Донцов, – і тільки орден, його форма і засоби є здібні в усіх умовах організувати думку і чин. Не тому, що він найбільше може подобатися як форма, але тому, що історія випробувала цю форму. Такою формою ордену була наша княжа держава, клясичним зразком ордену була Січ Запорозька, орден чубатих лицарів вольностей українського народу. Падав орден тоді, коли починав отаманом бути чабан, коли кращих і мудріших переголосовувала голосами більшості припадкова юрба.

Провід, який висунули партії більшості в Україні, не встоявся перед жменькою меншости фанатиків большевицького ордену.

І коли ми почали питатися батьків наших – "З яких причин і через що спустошена земля наша і нарід наш у неволі?" – вони не могли дати нам відповіді. Цю відповідь дав нам Донцов, і вона звучала:

– Бо не було своєї мудрости, не було проводу, що уважав би себе проводом з усіма консеквенціями, обов'язками і правами, які йому належать. Не було своєї правди, за якою йде своя мудрість, програма, в ім'я якої відсіюються чужі правди як полова.

Тільки тоді ми пізнаємо, "за яку революцію?". Бо замало є скинути тиранів, треба ще й думати про те, щоб вони не повернулися в іншій формі. Без своєї правди і мудрості ми будемо скидати царів на те, щоб прийшли комісари, а комісарів скидатимемо, щоб прийшли демократичні мафії, слуги того самого ворога, що скував нашу батьківщину і в рабство обернув козацьких синів.

На питання – "За яку революцію?", Донцов відповідає: За національну революцію!

Але є багато ложних проповідників революції, навіть національної. Справжня революція можлива, коли ті, що її готують, є революціонерами, "Коли ті, що її ведуть, не йдуть на суд нечестивих, але нищать ложних суддів. Але такими революціонерами можуть бути лише фанатики своєї ідеї. Бо лише віра родить тверді принципи. А революція вимагає принциповости ідей і чину. Донцов присвятив цьому питанню твір "Політика принципіяльна чи опортуністична".

Та найважливіше для якости проводу – це його традиції ідей, правда могил, розум предків і їхня слава, передана нащадкам.

Цьому питанню присвячує Донцов твори – "Де шукати наших традицій", '"Правда прадідів великих" і "Дух нашої давнини". В цих творах він розглядає традиції народу, в яких є образ найкращих його "луччих людей", тих, що їх подражати й наслідувати є нашим правом і обов'язком, щоб ми непомильно сьогодні з минулого виростали в майбутнє. Це мудрість державної філософії, якої забракло нашому народові, коли пірвалася нитка традицій провідної верстви козацької і коли національний провід мусить реставрувати образ нації з далекої минувшини, замість перебрати з покоління в покоління. Цей факт – це друга причина нашої програної в минулому, і в пізнанні цього факту та в усвідомленні помилки лежить надія на майбутні перемоги.

Щоб пізнати свою правду, Донцов відсилає нас до Шевченка. Лиш йому, Шевченкові, було дано піднестись на такі висоти, з яких він зміг охопити образ нації і її призначення та ролю в світі. З його "Кобзаря" можна пізнати наші шляхи з минулого в сучасному і в майбутнє." Донцов пише найкращий твір, призначений поетові, – "Незримі скрижалі Кобзаря".

Шевченко дав нам і всім поколінням принципи нашого життя, мораль їх збереження і форми боротьби за їх здійснення. Цією формою боротьби є революція, схоплена в заклику: "Вражою злою кров'ю волю окропіте!"

Щоб могти підняти руки на ворога, для цього треба духової сили, треба такого стану духового життя, яке підносить людину над всі справи індивідуального життя, життя особистого, дочасного, Життя індивідуальне має підпорядкуватись національному, має йому служити. Шевченко каже: "А до того – я не знаю Бога!", тобто, що він не зійде з поля боротьби навіть після фізичної смерти. Для нього – своє особисте наступить аж тоді, як здійсниться національне, бо особисте вміщається в національному і від національного є залежне. Таким є саме існування і щастя того існування.

Щойно тоді, як нація переможе, щасливий поет "все покине і полине до самого Бога молитися". Подібно й Леся Українка – проти надій буде сподіватися!

Цілий Донцівський творчий вістниківський рух дістає назву трагічного оптимізму. Ірраціональне важливіше від раціонального там, де вирішує віра, там, де потрібно любови і жертви. Де розум виповідає послуху, там рятують ситуацію і докопують "неможливого" люди, озброєні вірою. Для прикладу – Донцов популяризує в своїй творчості постаті непохитної віри, постаті вольові, постаті героїчні. Коли маємо рости й виховуватись, мусимо наслідувати, або – як говорили предки наші, подражати великих. Донцов ставить нам перед очі Шевченка, Лесю Українку, Олену Телігу, постаті прометеївського слова, вогню, що спалює сумніви нашого розуму, освічує наше серце, перемінюється в меч у руках месників дужих, видвигає постаті чину, народжує героїв революції.

З ідей Донцова зродилися "лицарі абсурду", того чину, що є так дуже на потребу сьогодні, що завтра буде вирішувати, а в духовій і моральній площині вже вирішує долю цілого людства. Від того, чи ідеї, що їх пропагує Донцов і які здійснював Коновалець, Бандера, Шухевич, вояки ОУН і УПА і які продовжують реалізувати тисячі безіменних воїнів революції, від ідей націоналізму залежатиме, чи ЛЮДИНА на цій земній кулі переможе сили зла, а чи в компромісі з ним перестане бути людиною.

Перемога людини, а з нею перемога ідеї волі народам і людині, отже і визволення нашої батьківщини України, усамостійнення нашого народу, ідеї його державності, наступить зовсім певно тоді, коли плекатиметься і виростатиме в нас людина віри і чину, коли продовжуватимуться традиції нашої провідної верстви 1930-х, - 40-х і 50-х років, коли переможуть в ній ідеї Донцова та ним показаний Шевченко. Мусить раз на завжди замовкнути і зникнути з нашого громадського і національного життя тип сибарита, раціоналіста, опортуніста, матеріяліста-себелюба, що орієнтується на сили чужих орденів і виступає в масках "гуманістів", "демократів" і різної масти "пацифістів".

Перемога України залежить від виховання нових борців, які не гнутимуть карку, від провідної верстви, яка не злякається боротьби з ворогом та жертв, яких вимагає перемога. Отже – у великій мірі залежить від перемоги ідей Донцова у вихованні нових поколінь, у вихованні нової провідної верстви народу.

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search