«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

О.Баган "Поміж містикою і політикою" PDF Друк e-mail
 

Кожна нація переживає свої періоди піднесення і спаду. Кожний такий період вияскравлюють талановиті і наснажені будівною енергією духу постаті, незалежно від того, чи їх діяльність була успішною, чи ні. Загальна тенденція часу, його настрої і спосіб мислення можуть не сприйняти геніальної особистости. Проте це не означає, що та Особистість помилялася, а її ідеї не можуть служити Майбутньому. Так у Афінах отруїли Сократа, у Римі відрубали голову Ціцеронові, зі Флоренції вигнали Данте, у Еспанії забули Колумба, у Англії — Шекспіра, у Франції гільйотинували ціле суцвіття визначних людей під час Великої революції...

Українська нація пережила дивовижне культурне і суспільне піднесення у період від 90-х рр. ХІХ ст. і до Другої світової війни. Причому вибух цей був таким раптовим, особливо від початку революції 1917 р., відбувався у таких несприятливих умовах ворожих окупацій і руїн, що розібратися у пріоритетности його ідейних течій важко. Одним з феноменів часу стала поява українського вольового націоналізму у вихорі революції. Одним з найбільших його речників і натхненників був ще й дотепер широко засуджуваний і не збагнений в Україні Дмитро Донцов (1883-1973). Натомість постать ця і своїми думками, і своїми вчинками висвітлює і робить набагато зрозумілішими проблеми та характеристики складної доби. Навіть попри власну долю вигнанця з рідної землі у часи запанування на ній чужих ідей та влад.

Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст. була настільки несподіваною, наскільки й потрібною. Український суспільний рух ХІХ ст. був одним із найінертніших і найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Европі (типологія суспільно-політичних явищ у цьому регіоні досить виразна). У той час, як більшість недержавних народів — чехи, серби, угорці, румуни, болгари, хорвати, словаки, литвини, латвійці, фіни, естонці — швидко і успішно переростали в модерні нації, розбудовуючи свої багатопластові і поліфункціональні модерні культури, здобували державність у завзятому протистоянні ворогові, провідні українські громадські і політичні середовища самі себе ще тільки переконували, що вони представляють справжню націю і повинні змагати до самостійности. І то переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіянті — рутенства) і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму. Якщо більшість названих народів ще у епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію і духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло у трясовинні морально-теоретичної схеми “провансальства”, тобто недонації, чогось середнього між етнографічною групою і народністю.

Український політикум був сформований щойно у 90-і рр. ХІХ ст.: створилися перші партії, набули чітких обрисів ідеології — соціялізм, націонал-демократія, консерватизм, масова свідомість населення почала орієнтуватися на українські середовища та ідеї, бачачи в них запоруку майбутнього піднесення, зміцніли традиції парламентського представництва українців — і в австрійському парламенті, і в російській Думі, стала ефективнішою преса. Однак, якщо ще в Галичині українські партії набирали сили і досить чітко орієнтувалися на захист національних інтересів, то на Наддніпрянщині їх розмивало російське море, рвучкі нурти якого стратегічно вдало спрямовувала гранітна імперська політика Петербурга. Зваблені блиском російської культури, захоплені ритмом давильної державної системи, українські інтелігенти, представники інших вищих верств суспільства масово асимілювалися. Витворилася та фатально-парадоксальна ситуація, за якої верхівка нації, її потенційний провід, фактично працювала на чужу державу і націю. “Дядьки отєчества чужого” — каже Т.Шевченко. Саме цю ситуацію проникливо проаналізував і оцінив Д.Донцов у статті “Модерне москвофільство” (1913), яка принесла йому перший значний успіх не тільки серед українського громадянства, а й за кордоном, — як публіцистові, який формулює дуже гостро актуальні проблеми політики.

Іншою пораженською особливістю українського руху, що теж виходила з ментальних засад нації, була його лояльність до влади. Власне, це й висмоктувало з українського руху всі радикальні, активні елементи, робило його аморфним і плитким. Українські партії до 1-ї Світової війни не змогли здобутися на революційну боротьбу з чужою владою, як це було в більшості европейських бездержавних народів, що завжди були налаштовані на протистояння владі, на ламання всіх перешкод на шляху до національної свободи. Відтак при першій нагоді пригнічені народи творили підпільні організації, готувалися до повстанських дій, скидали чужу владу в ході війн і революцій. Греки, серби, румуни, болгари, угорці зробили це ще у ХІХ ст.., інші — на початку ХХ ст. В Україні ж надміру довго панувала благодушна атмосфера мирних гречкосіїв, надії, що чужа влада здобріє, змилосердиться і сама дасть людям свободу і справедливість. Здається, цей момент не вивітрився з українського політичного мислення й досьогодні...

У Галичині цей лоялізм протривав до 1914 р., коли був створений корпус Січових Стрільців і почала розвиватися ідеологія стрілецтва, а всі українські партії, об’єднавшись у Головну Раду, проголосили офіційно своєю метою самостійну державу. На Наддніпрянщині спроби розбурхати сонне царство “сонячної Аркадії”, як образно схарактеризував ніжну і спокійно-гедоністичну сутність української землі і людини Юліян Вассиян, були невдалі. Спочатку у 1891 р., у Харкові, виникло досить революційне за програмою націоналістичне Братство Тарасівців (І.Липа, М.Міхновський, В.Боровик та ін.), проте воно було надто швидко розгромлене поліцією. У 1899 р. розгорнула свою діяльність Революційна українська партія (РУП) (засновники Д.Антонович і М.Міхновський, програмною брошурою її стала “Самостійна Україна” М.Міхновського (1900). Саме з нею пов’язував пізніше Д.Донцов зародження політичного націоналізму в Україні. Однак РУП проіснувала недовго, до 1904 р., розчинившись у малоросійських тенденціях і соціялістичному доктринерстві своїх членів, перейшла на загальноросійські соціял-демократичні позиції. Щоправда, у вигляді УНП — Української народної партії — послідовні учасники РУП ще якийсь час продовжували революційні наміри свого малочисельного середовища: пробували організувати підпілля, терористичні акції, революційну агітацію. Невдовзі й це захлиснулося у багні української наївної благодушности і всепоглинаючої лояльности.

І хоча російська революція 1905-1907 рр. дещо розворушила громадсько-політичне життя в Україні, принесла відносні свободи і можливості для організації культурного життя, партій, все ж національний рух залишався в стані інертности до 1914 р. Лише вибух світової війни, природно, змінив світовідчуття суспільства. Визначальною ознакою українського політикуму поч. ХХ ст. була його ідейна орієнтація на соціялізм, світоглядний раціоналізм і матеріялізм. Соціял-демократична ідеологія, соціял-демократичний стиль життя, з його мужикофільством, наївним і довірливим гуманізмом, який часто переростав у демагогію і популізм плебейського забарвлення, з його демонстративно-поверховим фемінізмом, інтелектуальним та культурним релятивізмом, що межував з нігілізмом, з тотальним зневажанням традиції, національної містики і святинь як чогось “забобонного”, врешті, з його цинічним безбожництвом — стали тоді модою часу. Українська інтелігенція ніби гралася в соціялізм, витворювала собі ілюзію майбутньої полюбовної гармонії класів і верств на ґрунті матеріяльно-технічного забезпечення. І все це мало прийти просто так, згідно з “об’єктивним розвитком цивілізації”, без вольового зусилля, без пристрасного долання всіх форм національного пригнічення. На соціялізм дивилися в Україні як на якусь чарівну паличку, магічну соціяльну формулу, яка мала враз усіх ощасливити. Це була повна втрата відчуття закономірностей історичного розвитку, згідно з якими народи здобувають щось, зміцнюються не тільки шляхом матеріяльного піднесення, а, передусім, завдяки постійному напруженню зусиль, у романтичному захопленні ідеалом, з дотриманням суворих вимог національної дисципліни, моральної відповідальности і нетерпимости до всяких обмежень і перешкод з боку ворога. Соціялізм просто вбивав національний інстинкт українства.

Поза соціялістичним дискурсом тоді в Україні перебувало дуже мало громадсько і культурно активних людей. Свідомість того, що суспільство живе ще й в епоху націоналізму, яка триває від доби Романтизму, що рано чи пізно треба буде здійснити вимоги і постулати націєствердження, була в небагатьох. Як зауважив Ярослав Грицак, “єдиними пропаґаторами ідеї політичної самостійности в Наддніпрянській Україні були Микола Міхновський, В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов... Читаючи праці цих трьох ідеологів, не можна позбутися враження, що вони написані пришельцями з іншої планети — настільки далекими за своїм радикальним тоном були вони від тогочасних писань більшости...”1. Ці три визначні мислителі просто не знаходили собі місця в українському громадсько-політичному житті. Очевидно, що гіпербола Я.Грицака випускає з уваги певні групи політиків і культурників, яким теж були близькі ідеї націоналізму. Однак вона точно формулює головну проблему доби: відсутність національного проводу, еліти нації, яка б могла організувати і підготувати націю до випробувань періоду світової війни і революції, що впали на Україну, як грім з ясного неба.

ІІ

Проблема ставлення до Д.Донцова і його спадщини є, по суті, проблемою зрозуміння основних напрямних розвитку національної історії і подолання національних ментальних комплексів та теоретико-ідеологічних стереотипів, які зумовлювали тривале українське відставання. Також це проблема переосмислення етапів і пріоритетів европейської суспільно-політичної і філософської думки ХХ ст. Це неупереджений погляд на традицію правоконсервативної політичної теорії, базованої на ірраціоналістсько-волюнтаристській світоглядній системі ідей та принципів. Це об’єктивне ствердження, що европейський націоналізм не має ніякого стосунку до політичного шовінізму та гегемонізму, до екстрем фашизму і нацизму.

Визначення, що Д.Донцов був типовим виразником ідейно-настроєвих тенденцій своєї доби (М.Сосновський) є правильним, але водночас і завузьким. Власне, при цьому не береться до уваги, що він своїми ідеями виразив віковічні засади життєдіяльности соціумів, сформулював на українському ґрунті перевірені історією закони націєтворення і націєствердження, показав шляхи і основні форми мобілізації духовних суспільних сил, без яких самовираження нації стає неможливим. Ідейні концепції Д.Донцова співзвучні з ідейними концепціями світоглядного волюнтаризму і традиціоналізму різних епох і народів. Тому “замкнути” Д.Донцова у міжвоєнній добі, похвалити за здобутки і забути, як на цьому наполягає той же М.Сосновський2, неможливо. Бо, чи йде це переможний марш македонської фаланги до берегів Інду, чи двигтить у гідності і суворості чину під орлами Риму Середземномор’я, чи міцніють у християнському аскетизмі і рицарській відвазі народи середньовічного Заходу, чи підноситься над океанами Британія, чи стрясає континенти революційна наполеонівська армія або імперія Бісмарка — завжди в основі цих устремлінь і перемог европейського духу лежали і лежатимуть ті ідеали і постулати, які утверджував у нас Дмитро Донцов.

Ще один аспект, який заважає вповні оцінити доробок і значення Д.Донцова, — це настійливе намагання багатьох дослідників увібгати його ідеологічні та філософські концепції у якісь вузькі рамки на кшталт: “інтегральний націоналізм”, “український фашизм”, “тоталітаристська доктрина”, “революційний націоналізм”, “консервативний революціонізм” і т.п. Ці штампи лише заважають зрозумінню й епохи, й Д.Донцова. Хоча його світогляд і доктрина, справді, позначені певним еклектизмом, все ж очевидним є те, що, зсумувавши ідейний та історичний европейський досвід, він витворив власну політико-ідеологічну концепцію, пристосовану до українських умов. Головними засадами її є: “національна солідарність”, “примат Духу над Матерією”, “постійне плекання духових і національних традицій”, “гартування волі”, “ідеали героїки”, “культ чести і шляхетности”, “формування сильної особистости”, “елітарний устрій суспільства”, “життєвий активізм”, “настрій здобування”, “романтичне захоплення Ідеалом”, “недопускання морального старіння, збайдужіння і меркантилізації суспільної свідомости”. Хіба ці ідеї, розсипані в европейській класичній ідеалістичній філософії від Античности до сучасности, вимагають якихось політологічних формулок?

При уважнішому погляді на історію України ХХ ст. не можна не визначити постаті Д.Донцова як кардинально значущої, чільної у плані формування нової парадигми національного політичного мислення, формулювання глобальних, революційних завдань і методик історичного успіху, у сенсі визволення українства від вікових ментальних комплексів. Д.Донцов перший так гостро і точно визначив “первородні гріхи” української людини і суспільства, що закостеніли у пасивності і сповільніли через власну надмірну миролюбність і покірну ніжність. У сфері національної культури Д.Донцов також запропонував новий стиль мислення і переживання світу, фактично розбудив і сформував цілу генерацію митців і теоретиків, що представляють один із найвагоміших і найшляхетніших здобутків українського Духу у ХХ ст. Зі “школи” Д.Донцова вийшли письменники Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Ольжич, У.Самчук, О.Теліга, О.Лятуринська, О.Стефанович, І.Ірлявський І.Ірлявський, Б.Кравців, О.Бабій, Д.Віконська, філософи і науковці Ю.Вассиян, М.Сціборський, Є.Онацький, О.Бойдуник, Р.Єндик, В.Янів, Р.Бжеський (Р.Млиновецький), Б.Крупницький, І.Шлемкевич, О.Грицай та ін., хоч деякі потім (І.Шлемкевич, Б.Крупницький та ін.) й еволюціонували світоглядно, полемізували з ним. Настрій і стиль української публіцистики і журналістики міжвоєнного періоду теж несуть на собі виразний “знак” Д.Донцова. Нарешті, саме Д.Донцов впродовж 1910-1930-х рр. виробив той теоретичний дискурс, на якому зріс і зміцнів революційний рух ОУН, саме він зарядив його нескореним духом боротьби, що в 40-і роки вилився в героїку УПА. Чи є ще така постать в українській історії, яка б добивалася таких кардинальних змін і звершень у життєдіяльности нації?

Тож як сформувався такий політик та ідеолог в умовах тодішньої України? Що було типовим у його біографії, а що вирізняло серед інтелігентського загалу? Якими були особистісні характеристики і принципи Д.Донцова?

Саме походження Д.Донцова, його родинне середовище, є досить типовими для Наддніпрянської України ХІХ ст.: у родині всі почувалися лояльними громадянами Російської імперії, найчастіше розмовляли російською мовою, до української традиції були прив’язані дуже слабко, орієнтувалися на вартості імперської соціяльної системи. Символічно, що рідні брат і сестра Донцова повністю асимілювалися в російську культуру, а двоє інших — пристали до української. Атмосфера Півдня України, його відкритість до далекого світу Середземномор’я, його строкатий етнічний склад спонукали кожну активнішу і гіднішу людину до швидшої національної самоідентифікації, до ширшого погляду на світ, долаючи провінційну закинутість цього простору.

Народився Дмитро Іванович Донцов 17 серпня (за новим стилем — 30 серпня) 1883 р. у м. Мелітополі, недалеко від Азовського моря, місті, дуже характерному для Таврії (“Новоросії”): тут активно розвивалася торгівля, віяло поліфонізмом культур через велику кількість різноманітних переселенців, панував настрій відкритости до всякої новизни. Однак рід Донцових не був корінним таврійським, походив він зі Слобожанщини, можливо, із козацької шляхти Донців-Захаржевських. Сам Д.Донцов не дуже переймався своїм походженням, навколо якого потім творилися всілякі спекуляції і міфи, мовляв, “росіянин”, “бастард” і т.п., які мали за мету дискредитувати його як політика, ідеолога, що нібито діяв “провокативно”, “деструктивно” яко “чужинець”. Цю явну нісенітницю не слід брати до уваги, оскільки вона мала або політичне підґрунтя — про що свідчать твердження представників ворожих до націоналізму політичних таборів. Хоча завдяки цим нападкам ми маємо кілька листовних свідчень самого Д.Донцова про своє походження і виховання, в яких він спростовував абсурдність і необґрунтованість звинувачень.

Так, у листі до свого вірного співробітника, адміністратора журналів ЛНВ і “Вісник” М.Гікавого (1959 р.) Д.Донцов з’ясовує, що батько його був вихідцем з міста, зі Слобожанщини, що, можливо, у ХVІІІ ст. його предки, добиваючись дворянства, привілеїв соціяльних, змінили прізвище “Донець” на “Донцов”3. У листі до відомого поета-“вісниківця” Є.Маланюка (1931 р.) він з обуренням відкидає твердження В.Дорошенко В.Дорошенка про особливий вплив російської культури на нього, наголошує, що “українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко”, а сформувала світоглядно і естетично передусім західноевропейська література і філософія4. Там же ж Д.Донцов зауважує, що родина їхня була типово “таврійська, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франциска (Франя), тітка — Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка”. За свідченням Марії Донцова (Бачинська) М.Донцової (Бачинської) — дружини, — вирішальний вплив на формування національного світогляду майбутнього ідеолога націоналізму справив саме цей німець-колоніст — дід по матері, який мав особливу українську патріотичну свідомість.

Саме завдяки дідові Дмитро після ранньої втрати батька і матері (круглим сиротою він став у 12 років) зміг продовжити студії спочатку у реальному училищі Мелітополя, а потім у Петербурзькому університеті (закінчив у 1907 р.). Родина Донцових була заможною. Батько розбагатів на торгівлі сільськогосподарськими машинами, здавав в оренду житлові будинки. Один час він навіть займав посаду міського голови в Мелітополі, що свідчить про шану серед громади. Батькова бібліотека, де було багато европейської літератури, сформувала широкий світогляд сина. Можливо, вже тоді зародився в душі Дмитра отой настрій окциденталізму, захоплення культурою Заходу, власне, героїчною, лицарсько-шляхетською її традицією. За спогадами сучасників, наприкінці життя тяжко хворий Д.Донцов відвідав з метою лікування Португалію і потім страшно прагнув повернутися туди, залишитися там. Пояснював, що запах моря, відчуття безмежних просторів, пориви теплого вітру будять у нього спогади про рідну Таврію, дають відчуття душевного лету, звернутости до Величного. Мабуть, цей “географічно-природничий” аспект теж може дещо пояснити, як формувалося світовідчуття автора “Духу нашої давнини” і “Туги за героїчним”, що так яскраво апелюють до героїчної настроєвости европейських мореплавців-конкістадорів...

Петербурзький період життя (1900-1907 рр. з невеликими перервами) — це захоплені студії на юридичному факультеті університету, активна участь у житті Української студентської громади. У цей час світогляд Д.Донцова “українізувався” під впливом читання книг із Галичини, які в обмеженій кількости і за спеціяльним дозволом можна було одержати в публічній бібліотеці російської столиці. Як він сам згадував у щоденнику, тоді “захоплювався вперше Кониським, “Київською стариною”, Уманцем (автором монографії про Мазепу) й головно Лесею Українкою”5. Тобто вирізнив для себе авторів і теми, в яких найвиразніше звучав національний акцент. Захоплення Лесею Українкою він пронесе через усе життя, напише про неї ряд блискучих і глибоких есеїв. Ця письменниця виразила для Д.Донцова морально-громадянський ідеал, визначила головні параметри розвитку національної культури — волюнтаризм і окциденталізм.

Вже у студентській громаді Д.Донцов відзначався пристрасним відстоюванням національних пріоритетів і гострим, публіцистичним мисленням. Почав друкуватися у студентських виданнях, зблизився з політичними середовищами — Українською соціял-демократичною робітничою партією, спадкоємицею РУП, яка була натоді найрадикальнішою українською політичною силою. У 1905 р., під час революції в Росії, Д.Донцов виступив на українському політичному вічі в Петербурзькому університеті з палкою промовою на захист української незалежности. Цю подію можна визначити як початок його діяльности всеукраїнського значення. За цей виступ невдовзі він був заарештований і перевезений до Києва як співучасник соціял-демократичного революційного руху. Цей арешт посприяв знайомству Д.Донцова з київським активом УСДРП — С.Петлюрою, М.Поршем, А.Жуком та ін. Зі звільненням із тюрми він включився у партійну роботу, передусім як публіцист — почав активно друкуватися в партійній газеті “Слово”. У 1906 р. перебрався на постійне мешкання до Києва.

У цей час Д.Донцов особливо зблизився з Петлюрою, очевидно, їх єднав виразніший національний інстинкт. Збереглося цікаве листування, яке засвідчує спорідненість цих натур. Пізніше Д.Донцов успішно співпрацював у редагованому С.Петлюрою журналі “Украинская жизнь” (Москва, 1912-1914). Саме С.Петлюра допоміг йому врятуватися під час Революції, коли у 1919 р. владу в Україні знову захопили соціялісти; згодом він підтримав кандидатуру Д.Донцова на редактора найавторитетнішого українського часопису “Літературно-Науковий Вістник” (1922).

Визначивши публіцистичний талант Д.Донцова, члени української фракції в Другій Державній Думі доручили йому редагувати свою газету “Наша дума” (1907, Петербург), що й спричинило повторне повернення до російської столиці. Це дало змогу Д.Донцову опинитися в самому епіцентрі російського політичного життя, проаналізувати тенденції і табори, дати оцінки провідним діячам, що вилилося у тривалу поточну політичну публіцистику і аналітику (1907-1920) на сторінках численних українських і закордонних видань. Власне, цей аспект творчости Д.Донцова залишається недооціненим досьогодні. Насправді ж його проникливі статті розкривають перед нами широку і колоритну панораму української і російської політики, дають можливість зрозуміти закономірности їх розвитку і сутнісні особливости. Саме ця аналітика привела її автора, може, першого в тодішній Україні, до розуміння того, що, незалежно від ідеологічної маски — “монархісти”, “консерватори”, “конституційні демократи”, “ліберали”, “соціял-демократи”, — кожен російський політичний табір, кожен російський політик є просякнутий шовіністичною ненавистю до всього українського. Д.Донцов першим усвідомив, що сама російська психологічна атмосфера згубно впливає на українську душу. Підсумував він це у брошурі “Російські впливи на українську психіку” (Львів, 1913). Вже в цей соціял-демократичний період своєї діяльности Д.Донцов збагнув і поставив глобальну проблему-завдання перед українством: осмислити російський ментально-культурний світ, звільнитися від його ідейно-духових впливів, які деформують українця, провести маркантну лінію розподілу поміж двома народами і їхніми культурами як єдино можливий засіб національної кристалізації української нації.

Існують думки, що Д.Донцов вибрав соціял-демократію з чисто кон’юнктурних розрахунків, тобто тому, що це був наймасовіший український рух, він давав можливість вийти на вістря політичної боротьби в імперії, бо вся російська соціял-демократія найактивніше атакувала царський режим, двигтіла масштабною революційністю. Принаймні так характеризують ситуацію у своїх спогадах Д.Дорошенко, В.Садовський, О.Скоропис-Йолтуховський та ін. Однак від самих початків своєї участи у УСДРП Д.Донцов надав своїй діяльності чітко визначеного національного змісту, і на цьому слушно наголошує М.Сосновський, зауважуючи, що він перший в Україні взявся за вивчення европейських соціялістичних теорій, вириваючися з російського дискурсу6. Соціял-демократія була для нього лише засобом для досягнення головної мети — національного визволення, яка на той час уже чітко визріла в його світогляді. Хоча, безумовно, не слід випускати з уваги й момент переймання соціялістичних ідей, принципів, способу мислення.

Так можна пояснити й низку ригористично соціялістичних статей Д.Донцова у період 1907-1910 рр., вершиною з яких, мабуть, є брошура “Школа а релігія” (Львів, 1910), в основу якої ліг його виступ на І Студентському українському з’їзді у Львові у 1909 р. У ній з чисто атеїстичних позицій критикується роль Церкви і релігії як засобів одурманення і утримування в покорі суспільств. Відомо, що Д.Донцов невдовзі змінив свої погляди, став на позиції релігійности в контексті загальної своєї еволюції в бік до традиціоналізму й ідеалізму. Єдиним логічним поясненням його антирелігійної агресивности може бути лише те, що в Російській імперії православна Церква завжди підтримувала всі репресивні дії держави, солідаризувалася з нею і справді тримала в покорі народні маси всупереч всім суспільно-політичним тенденціям, що виявляли злочинність та історичну застарілість царської системи. Загалом же, брошура відбивала типовий лаїцистський, сциєнцистський стиль мислення тодішніх ліберально-соціялістичних середовищ.

Зустріч Д.Донцова із соціялістичним світоглядом, ідеологією можна образно представити як зустріч жвавого потоку національного інстинкту та ірраціоналістично-волюнтаристського сприйняття дійсности із загатою з хаотично зібраних уламків раціоналізму та матеріялізму, які були органічно чужими і відразливими йому через свою штучність, дегероїзованість і приземленість; його мислення, поступово випручуючись, прорвало цю загату за допомогою вродженого ідеалізму та здібности до глобальних узагальнень й далі розвинулося широкою ідейною рікою випробуваного европейського традиціоналізму і націоналізму. Орієнтовним роком світоглядного перелому можна вважати 1910-й. Особистостями, які посприяли цьому, можна припустити, були польський критик і мислитель волюнтаристського спрямування Станіслав Бжозовський (1878—1911) і український історик та теоретик консерватизму В’ячеслав Липинський (1882—1931), з якими він познайомився у 1909 р., вже на еміграції, у польському курортному містечку Закопане. (Можливо, не випадково один час його псевдонімом був “Закопанець”, що ніби вказував на значущість зустрічей у мальовничих Татрах).

Взагалі, довкола цієї теми — перебування Д.Донцова в УСДРП — штучно роздмухано цілу проблему-міт, створено цілу гаму різноманітних перекручень і звинувачень. Майже у кожній статті “об’єктивних”, “академічних”, колишніх і сучасних, дослідників з особливою злою прискіпливістю наголошується на цьому як на свідченні “світоглядної невироблености”, “хаотичности”, “екстремности” і навіть “зрадливости” Д.Донцова. Соціял-демократизм інтерпретується й як “чорна пляма” в його біографії. Так часто висловлюються й різні українські енциклопедії та політичні словники. Тобто цілком природна еволюція Д.Донцова від соціял-демократії до націоналізму подається як щось страшне, неможливе (“провокатор”!), підле. Але чому? Хіба світова й українська історія не знають подібних прикладів ідейно-світоглядної еволюції? Адже, наприклад, В.Гюго почав своє життя запеклим монархістом, а закінчив його пристрасним республіканцем. Наш Іван Франко пройшов складну еволюцію від соціялізму до націоналізму, однак це не стає підставою для якихось звинувачень його у “відступництві”, “безпринципності” і подібному, навпаки, для нації його ідейний та історичний досвід слугує повчанням, уроком. Ба більше, часто дослідники просто захоплюються, як проникливо Франко розібрався з облудами заманливого соціялізму, назвавши своїх колишніх однодумців-соціялістів міжнародними авантюрниками, а ідеологію нації визначав як єдино можливий шлях самоствердження суспільства. Натомість, у випадку з Д.Донцовим відхід від соціял-демократії до націоналізму однозначно чомусь оцінюється як “злочин”. Тенденційність такого висновку очевидна.

Твердячи так, наші “академічні” історики не беруть до уваги фактів, що лежать на поверхні, а саме: на початку ХХ ст.. соціялізм був абсолютно домінуючою ідеологією в українсько-російській політиці, з ним, цілком логічно, пов’язували визволення української селянської, плебеїзованої в умовах імперії, маси, яка складала понад 90 % української людности, адже соціялізм обіцяв зрівняти всіх у правах і піднести соціяльно знедолених. Про те, що “вирівнювання” здійсниться у вигляді тоталітарної системи і безправности, тоді не говорилося. Водночас спроби організувати інші ідеологічні рухи — націоналістичний (М.Міхновський) чи консервативний (С.Шемет, В.Липинський) — закінчилися нічим, позаяк соціялістичний популізм і теоретичне доктринерство більшости інтелігенції перешкоджали цьому. Хоча такі рухи, як показував досвід Европи, були вкрай потрібні. Відтак кожна активна особистість могла вповні реалізувати себе тільки в середовищі революційного соціялізму. До того ж українським несоціялістичним середовищам здебільшого явно бракувало европейських ідей, розмаху, вони задихалися у власній провінційності, дрібнопроблемності і суто українській політичній наївності та пасивності.

Найцікавішим моментом випручування Д.Донцова із соціялістичних доктрин є, безумовно, стаття “Енгельс, Маркс і Ляссаль про “неісторичні нації” (вперше надрукована в ЛНВ за 1914 р.). У ній він показав фальшивість соціялістичних теорій, які завжди прикривалися плащиком “інтернаціоналізму”, гаслами про “солідарність усіх трудящих” і засуджували вірність національним святиням і традиціям. Стаття виявила, що, попри всю риторику про закономірність знецінення ідеї нації в епоху індустріялізації і капіталізму та народження соціялізму (щось подібне тепер ліберали кажуть про епоху постіндустріялізації і глобалізму!), насправді саме національні принципи залишаються пріоритетними для всіх. Навіть для самих теоретиків соціялізму-космополітизму. Національне самоствердження народів — неуникненне. Майбутня епоха не перетворить їх на місиво рас і культур. Д.Донцов переконливо довів цитатами, що класики “наукового комунізму” не розуміли національних особливостей і суперечностей Середньої Европи, виявляли свій німецький гегемонізм у ставленні до “неісторичних націй”, тобто бездержавних націй, ослаблених ударами Історії. Він показав, що російська соціял-демократія продовжила їх ідеологію знецінення “малих народів”, прагнучи з позицій російської великодержавности розчиняти і пригноблювати їх. Натомість середньоевропейці поступово стабілізуються і зростають як нації, і цей процес невідворотний. Закономірно, що ця стаття призвела до цілковитого розриву Д.Донцова із соціял-демократією. Він вийшов на шлях творення нової ідеології для української політики, ідеології, яка мала зродити нову епоху.

Однак, повернімося до біографії. У 1908 р. Д.Донцов у зв’язку із переслідуваннями в добу російської післяреволюційної реакції виїхав із Києва за кордон, у Львів. Ще раніше, у 1907 р., його вдруге заарештували, йому загрожувала каторга, тюрма (7 місяців!) підірвала здоров’я. Тому, скориставшися зі щасливих обставин, випущений за порукою, він виїхав ще й для лікування. Символічно, що приїзд Д.Донцова у Львів збігся зі знаменною подією: саме того дня, 12 квітня 1908 року, галицький студент Мирослав Січинський на знак протесту проти національного пригнічення українців застрелив намісника краю графа А.Потоцького. Ця подія відкривала новий етап у розвитку галицької (і частково української) політики: український національний рух ставав радикальнішим і наступальнішим.

Зустріч Д.Донцова з Галичиною, його входження в її ментально-суспільну структуру, його вплив на неї — це один з найцікавіших феноменів для історичних соціяльно-психологічних студій. Він збагнув всю специфіку Галичини, її вагу в аспекті масовішої національної свідомости і включености у середньоевропейський культурно-ментальний простір. Ніколи не ставав у позу ментора, як це робили деякі його попередники — інші визначні наддніпрянці — стосовно галичан (Куліш, М.Драгоманов), прагнув зрозуміти й максимально використати закономірності розвитку і потенції регіону. Те, як зумів Донцов якісно перемінити деякі ділянки громадсько-культурного життя краю, як потім створив у ньому прогресивну, динамічну ідейно-почуттєву атмосферу, — може служити зразком співдії розбудженого соціуму і видатної особистости.

У 1909-1911 рр. Д.Донцов студіює у Відні на правничому факультеті університету. Як відзначив А.Бедрій7, тоді він завершив для себе формування світоглядної бази у сфері гуманітарних наук. Хоча формально саму роботу щодо докторату ще не завершив. Ступінь доктора юридичних наук Д.Донцов одержав щойно у 1917 р. у Львівському університеті. Зате тоді він завершив облаштування свого особистого, сімейного життя, одружившись з галичанкою зі знаного священичого роду Марією Бачинською (з роду Устияновичів). Позаяк батько нареченої був категорично проти “невідомого емігранта”, то взяли шлюб закохані лише після його випадкової смерти. Це сталося у Львові, 27 травня 1912 р., у церкві Успіня Пресвятої Богородиці. Цей шлюб можна вважати надзвичайно щасливим для Д.Донцова, оскільки Марія Бачинська була не тільки вірним і щирим другом, а й чудовою помічницею і організатором у його громадській і творчій праці.

Повернення до Львова означало включення в активну журналістську роботу. Д.Донцов друкується тоді у кращих українських часописах: “Рада”, “Українська хата”, “Літературно-Науковий Вістник”, “Дзвін” (всі — Київ), “Наш голос”, “Слово”, “Молода Україна” (Львів), “Украинская жизнь” (Москва). У польській газеті “Dziennik Peterburski” (Петербург) і австрійському часописі “Ukrainische Rundschau” (Відень). Зростає його авторитет як публіциста.

У той час Д.Донцов вже зрозумів, що причиною слабкости і відставання українства є ментально-світоглядні установи його керівних верств, старшого покоління, яке загрузло у провансальстві, що треба орієнтуватися на молодь, гартувати і виховувати її на якісно інших ідейно-моральних принципах. Тому він передусім звернувся до студентства. Постійно розбурхував молодіжну аудиторію гострою проблематикою, несподіваними оцінками і завданнями, які ставив у своїй публіцистиці. У липні 1913 р. Д.Донцов виступив на ІІ українському студентському з’їзді у Львові з рефератом “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. (Того ж року реферат був видрукуваний окремою брошурою і отримав напрочуд сильний резонанс у міжнародних політичних колах як надто сміливий маніфест українського самостійництва).

Симптоматичною була реакція на цей виступ молодого Євгена Коновальця, може, найбільш конкретно-практичного українського політика ХХ ст., майбутнього командувача Корпусом Січових Стрільців під час світової війни і революції в Києві, засновника і провідника підпільно-революційних Української Військової Організації (1920-1928) і Організації Українських Націоналістів (1929-1938). За спогадом відомого галицького критика О.Грицая, полковник з великим пієтетом говорив завжди про Д.Донцова, наголошував, що його ідеї і пристрасть боротьби були тим третім чинником, який сформував бойове покоління січових стрільців, а відтак і генерацію націоналістів 20-40-х рр. Тобто, діяльність І.Боберського, який розгорнув широкий “січево”-“сокільний” рух у Галичині, що виплекав спортивно-військову активність українців, акт М.Січинського, який спрямував політичне мислення до більшої радикальности, вбивши символічного ворога, і містика та розмах у ідеології Д.Донцова, чітка концепція соборної і самостійної української держави народили нову епоху8.

Головними ідеями реферату “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” були наступні:

1) автор уперше в історії української політичної думки поставив тезу про смертельну загрозу для України імперіялізму Росії, визначив Росію як головного ворога;

2) він увів національний принцип в оцінювання внутрішньої та зовнішньої суспільно-політичних ситуацій, кардинально відкинувши “провінціялізм”, тобто примітивне і нестратегічне бачення завдань України, зануреність у соціяльні проблеми;

3) передбачив вихід на історичну сцену недержавних народів Середньої і Східної Европи і поставив українську справу у контекст цих геополітичних зрушень;

4) рішуче засудив “слов’янофільство”, яке віддавна відвертало українців від насущних національних завдань і було лише засобом і прикриттям для російського імперіялізму;

5) перший вивів формулу, що “Росія без України вже не наддержава”, не повноцінна імперія;

6) ствердив, що об’єктивним союзником української справи стає Австро-Угорщина, а за нею й Німеччина, бо йде до конфлікту німецького світу з російським, і з цього повинна скористатися Україна; Д.Донцов передчував світову війну і її страхітливі жертви, як потім передчував ІІ світову війну і застерігав проти згубности будь-якого імперіялізму;

7) він поставив чітку тезу про загрозу Росії-імперії для европейської демократії і стабільности;

8) афоризм Д.Донцова: “Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає” — став революційним гаслом для української молоді, сформував світоглядну засаду власне стрілецтва.

Особливістю поведінки і мислення, стилю письма Д.Донцова була тверда принциповість і прямота. Він завжди висловлював ті думки, які вважав правдивими і потрібними, не зважаючи на уподобання і симпатії середовища. Висловлював різко і гостро. Його темпераментні оцінки ситуації і поведінка, незвичність суджень, незважання на “авторитети” і навіть войовничість ідейної програми викликали обурення в українських громадсько-політичних та культурних колах. Дуже багато відомих діячів епохи (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, В.Липинський, В.Дорошенко, О.Назарук та ін.) знелюбили його за відкритість позиції, за різку критику, за розхитування усталеного і ними освяченого українського невиразного (“ми — мирні хлібороби” — їх головне гасло) суспільного життя. Це відбилося на подальших стосунках Д.Донцова з різними політичними середовищами. Власне, у цьому й криється причина того, що спеціяльно до Д.Донцова негативне ставлення передавалось у поколіннях, у явній упереджености оцінок нібито “об’єктивних”, “академічних”, “ідейно нейтральних” виданнях, дослідженнях та мемуарах.

Однак факт залишається фактом: Д.Донцов розбурхав українське сонне царство, його жваве і завзяте перо намітило нові, перспективні шляхи розвитку як української політики, так і культури, позаяк своїми літературно-критичними статтями та есеями він активно включився у модерністський дискурс нашої культури. Це яскраво підтвердив наступний етап його діяльности — воєнний — у 1914-1918 рр.

ІІІ

Як ми пам’ятаємо, ще у 1909-1910 рр., коли Д.Донцов познайомився із В.Липинським, він перемінив світоглядні орієнтації і зблизився з групою українських інтелектуалів, які стояли на позиціях самостійництва: Л.Юркевич, А.Жук , В.Кушнір, В.Степанківський та ін. 1911 р. в цьому середовищі виникнула ідея створення самостійницької організації, відповідного часопису і систематичної просвітницької державницької аґітації та мережі впливів9. Проте переважна частина цих людей була соціялістичною за світоглядом, до кінця не розуміла національних та традиціоналістсько-етатистських планів В.Липинського-консерватора, і тому їх не судилося було зреалізуватися тоді.

Лише з початком Першої світової війни, 4 серпня 1914 р., цим середовищем була створена у Львові якісно нова самостійницька організація — Союз визволення України (СВУ). Головою, закономірно, обрали Д.Донцова, як найяскравішого тогочасного самостійника. До керівництва СВУ увійшли А.Жук, В.Дорошенко, М.Залізняк, О.Скоропис-Йолтуховський і М.Меленевський. Метою Союзу було ширити у світі ідею самостійности України, мобілізовувати наддніпрянських українців на ґрунті національних програм та інтересів, підтримати декларативне союзництво з Німеччиною і Австро-Угорщиною, з тим, щоб у разі їх воєнного зіткнення і перемоги над Росією отримати можливість і підтримку для розбудови незалежницького руху. СВУ звернувся з “Відозвою до публічної думки Европи” і окремо до народів різних держав Середньої і Західної Европи, в яких заявив, що для відведення загрози перед наступом Росії і панмосковства єдиним ефективним засобом буде самостійність України. Також декларувалося, що програмою мінімум є здобуття автономії для якомога більшої частини українських етнічних земель у складі Австро-Угорщини. Таким чином, платформа СВУ була, по суті, реалізацією програмних ідей Д.Донцова, сформульованих у “Сучасному політичному положенні нації” (1913 р.).

У геополітичному вимірі такий розрахунок був цілком правильним. Росія була найзапеклішим ворогом не те що української автономности, а й самої національної української самобутности, тому лише удар по імперії міг звільнити українство і розчистити шлях до повної незалежности; надіятися на допомогу західних демократій (передусім Англії, Франції, США), як цього домагалися інші бездержавні народи — чехи, поляки, угорці, фіни, — українці не могли, бо не мали в тих країнах ні свого впливового лоббі, ні навіть суспільного сприйняття: про українську національну ідею там просто мало знали, до того ж Англія і Франція були в союзі з Росією. Натомість і Австро-Угорщина, до складу якої входили регіони Західної України і яка, принаймні, знала і розуміла українські домагання, і Німеччина, яка завжди вела активну східну політику, мала план створення при власному домінуванні союзу країн “Середньої Европи” (“Mitteleuropa”), ще від часів Бісмарка проектувала на майбутнє усамостійнення України (“Князівство Київське” за проектом Е.Гартмана), — обидві були зацікавлені в Україні, щоб отримати підтримку стратегічну проти Росії, з якою воювали. Слід зазначити, що ні Австрія, ані Німеччина так і не використали вповні український фактор: вони побоялися зміцнення українського націоналізму, “грали” в основному за старими геополітичними схемами, тобто із старими і звичними партнерами.

Невдовзі СВУ змушений був переїхати до Відня, оскільки Галичина (Львів) була окупована російськими військами. Його робота охопила табори військовополонених у Австрії і Німеччині, де було багато солдатів-українців: для них організовувалися видання, школи, в яких проводилася лінія на патріотичне навчання і виховання з метою сформувати національний світогляд, а відтак і національну військову силу. Діяльність СВУ набрала розголосу і впливів, відзначалася концептуальним обстоюванням національних інтересів на европейському форумі. Хоч як це дивно, але провідні українські діячі на Наддніпрянщині, лідери Товариства українських поступовців (ТУП) — тодішньої найбільшої і найвпливовішої української громадської організації демократично-соціялістичного спрямування — М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко та ін. — просто не зрозуміли, злякалися таких чітких ідей самостійництва з боку СВУ і відмовилися вступити з ним у зв’язки. Цей момент ще раз засвідчив, яка прірва світоглядної дезорієнтованости і національної несформованости віддаляла переважну більшість української інтелігенції від націоналістів кшталту Д.Донцова.

Нагадаємо, що у 1914 р. представники всіх офіційних українських громадських організацій виступили зі зверненнями до російської влади у своїх провідних часописах (газ. “Рада”, ж. “Украинская жизнь”), у яких запевняли Московщину в своїй відданості її державності (о, знаменитий український лоялізм і лакейство!), обіцяли від імені українського народу вірно підтримати імперію у війні із зовнішнім ворогом. У відповідь Росія тут же заборонила легальну діяльність всіх українських громадських і культурних організацій, майже повністю припинила український друк: “Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає” — про це застерігав українську інтелігенцію Д.Донцов якраз напередодні великої війни...

Те самостійницьке середовище, яке створило СВУ, теж виявилося нестійким: давалися взнаки і соціял-демократичний світогляд, і амбітність окремих претендентів на лідерство (як завжди!), і традиційне надмірне уповання на покровительство сильних чужинців. Керівництво СВУ щораз більше входило у зв’язки і залежність від австрійської влади, загрузало в корупції. Наприкінці 1914 р. Д.Донцов вийшов із Союзу. Цим він запротестував проти використання СВУ в агентурних цілях — це була головна і вирішальна причина розходження із соратниками, на згуртування яких пішло кілька років10.

Того ж року Д.Донцов переїхав до Берліна, відгукнувшись на запрошення представників Українського Парламентського Представництва у Відні М.Василька і К.Левицького організувати Українську інформаційну службу (УІС). Очевидно, відомі політики відзначили його журналістський талант, кипучу активність в українській справі. Протягом майже двох років за його редакцією у Берліні виходив тижневий бюлетень німецькою мовою “Korrespondenz”, який подавав актуальну інформацію про українське суспільне і політичне життя для німецькомовних видань та часописів нейтральних країн. Тоді ж вийшло кілька брошур Д.Донцова німецькою мовою, зокрема “Die Ukrainische Staatsideе und der Krieg gegen Russland”, “Gross-Polen und die Zentralmachte”, “Karl XII Feldzug nach der Ukraine” (“Українська державна ідея і війна проти Росії”, “Велика Польща і головна сила”, “Похід Карла ХІІ на Україну”), в яких для европейського читача з’ясовувалися найголовніші геополітичні особливості України, сама ідея української нації в історичному аспекті, що було вельми важливо й актуально. Вірним помічником і другом у цей напружений і надто дієвий час виявила себе дружина Д.Донцова Марія Бачинська, яка виконувала велику організаційну і перекладацьку роботу. Ця риса і талант її натури потім ще дуже довго і часто служили морально-психологічною основою для діяльности великого пропаґатора та ідеолога.

У 1916 р. Д.Донцов прийняв нову пропозицію для реалізацій своєї пропаґандивної програми: на запрошення відомого українського діяча і мецената В.Степанківського він переїхав до Швейцарії, у Лозанну, щоб очолити Бюро Національностей Росії, мета та ідея якого полягала у поширенні інформації про багатонаціональний склад Росії-імперії, про політичні домагання різних народів, що автоматично послаблювало позиції Росії в Европі як “ненадійного”, “гегемоністського” чинника. Бюро розпочало видання (за ред. Д.Донцова) бюлетеня “Korrespondenz der Nationalitаеten Russland” (“Повідомлення народів Росії”), який виходив основними европейськими мовами.

Увесь цей час Д.Донцов активно друкувався в европейській пресі, утверджуючись як публіцист-самостійник і “радикальний націоналіст” в очах чужинців. Його статті привертали увагу до українського питання, стимулювали симпатії до української справи, з другого боку, їх автор завойовував собі авторитет як знавець власне російської проблематики і специфіки. Ось назви головних іншомовних часописів, де співпрацював Д.Донцов: “Berliner Tageblatt”, “Maerz”, “Nord und Sved”, “Das Grossere Deutschland” (всі — Берлін), “Reichsport” (Відень), “Lemberger Zeitung” (Львів), “Basiler Nachrichten” (Базель), “Bund” (Берн), “Neue Zьricher Zeitung”, “Zьricher Post” (Цюріх), “Journal de Geneve” (Женева), “Gazette de Lausanne” (Лозанна), “Czas”, “Przegl№d Wspolczesny” (Краків). Та найголовнішим був геополітичний аспект публікацій Д.Донцова у міжнародній пресі: він перший з такою масштабністю і переконливістю аналітика поставив питання самостійности України у загальний контекст глобальних трансформацій Середньої і Східної Европи, які почалися після вибуху світової війни. У його концепції незалежна українська держава ставала вирішальним фактором стабілізації цього геополітичного простору, запорукою захисту його від імперіялізму Росії, також морально-господарським чинником для піднесення Середньої Европи і виходу її на світову арену як самостійного гравця. Ці ідеї потім були синтезовані у трьох значущих брошурах на геополітичні теми, які з’явилися вже в Україні періоду Революції: “Історія розвитку української державної ідеї” (Вінниця, 1917), “Міжнародне положення України і Росія” (Київ, 1918) і “Українська державна думка і Европа” (Львів, 1919).

Вартує відзначити співпрацю Д.Донцова з львівським часописом “Шляхи” (1913-1918), який був не лише трибуною студентства і стрілецтва, а й українського модернізму, націоналізму та окциденталізму. Д.Донцов друкувався тут від самих початків (1913 р.), очевидно, впливав на концепцію видання, оскільки був головним публіцистом журналу, часами його статті друкувались у кожному номері, журнал відображав його магістральні ідейні накреслення, тобто був виразно самостійницький, несоціялістичний, антиросійський і проевропейський у політичному і культурологічному сенсах. Публікації Д.Донцова у “Шляхах” якраз засвідчують послідовну, а не стрибкоподібну, за твердженням його опонентів, світоглядну та політичну еволюцію в бік до традиціоналізму, волюнтаризму та релігійности. Програма Д.Донцова — це завжди наступ, прагматичний пошук союзників, суворе засудження усякого безсилля, інертности, української хаотичности і незібраности. Ось, для прикладу, як він характеризує психологію і поведінку українських політиків, де головними ознаками є поверховість, наївність і примиренство:

“Їх найбільш улюбленою мелодією є “Де згода в сімействі...”, вони так само захоплені святковою феєрією під назвою “Відродження України”, котру представляється перед їх очима, так само забувають, що сцена є лиш сценою, так само не хотять бачити, що діється за кулісами...

...Століття неволі забрали нам почуття того великого історичного трагізму, що лежить в нашій історії, забрали нам той ніцшівський amor fati, яким так багато вивінували дійсно сильні народи, котрого не бракувало римлянам, котрий ми стрічаємо у турків, і котрий полягає у вмілости глядіти правді — часом жорстокій — прямо в очі. Замість того видимо політику страуса, що якнайглибше ховає голову під власний хвіст; видимо заперечення дійсности... а замість сміливого ствердження гіркого факту — котрий відтак можна би було спільними зусиллями ще направити — в найліпшім разі падання навколішки і мольби: “да мине нас часа сія!” — ґреміяльні мольби, без різниці партій, національних і соціяльних демократів, радикалів...” (Катова вечеря // Шляхи, 1916, № 3-4).

Д.Донцов не бачив в Україні у період війни ідейно-політичної течії, яка б могла згуртувати націю і повести її назустріч великим випробуванням і меті. Звідси — нищівність його критики. Це не критиканство, і не пуза людини, що стоїть збоку (В.Винниченко) та руйнує (В.Липинський). Прикметною особливістю його критики є її будівний характер, він завжди дає відчути, наскільки названа проблема є болюча саме тому, що вона наша. Українська політична театральність і дрібничковість обурюють його не лише тому, що вони ніякі, а передусім тому, що вони безперспективні, не мають відчуття глобальности і важливости завдань, які перед нами поставила Історія. Для Д.Донцова боротьба за Україну, за українську національну ідею означає не лише соціяльне і політичне визволення, які є тільки складовими, для нього — це народження нового геополітичного і цивілізаційно можливого простору: “Час, в якім живемо, дуже нагадує нам ХIV та XVIII століття нашої історії. Тоді одним з найважніших політичних завдань Східної Европи було створення одного політичного комплексу між Балтикою і Чорним морем. Нині йде о створення одного колосального охоронного валу проти Росії від Північного до Середземного моря” (Дещо про “орієнтації” // Шляхи, 1916, № 5).

Саме останній момент — глибинне розуміння смертельної загрози для України з боку Росії — як душі і цивілізації — так маркантно відрізняв Д.Донцова від більшости українських політиків, робив його в їх очах “диваком”. Цей напрямок думок привів до наступної значущої статті — “Культура розкладу” (Шляхи, 1917, № 3), яка стала першим етапним кроком у справі розвінчування “міфу Росії”, її “особливої культури” як факторів, створених хворобливою уявою і малоросів, і самих імперців. У цьому контексті Д.Донцов переосмислює цілу традицію нашої драгомановщини з її культом матеріально-наукового прогресу, ліберально-соціялістичних вартостей, зневагою до релігійно-конфесійних традицій і, зрозуміло, з безнастанними благодушними сподіваннями на “союз з демократичною Росією”. У низці статей ідейно-культурологічного змісту, передусім у статті “Справа унії” (Шляхи, 1916, № 5), він ставить питання про життєво потрібну, глобальну духовно-культурну переорієнтацію українців у сенсі зглиблення своїх, власне, европейських традицій з формулою: “Географічно, може, ми й належимо до Східної Европи, але культурно ми є частиною Заходу” (Українське miraculum // Шляхи, 1917, № 6); наголошує на потребі усвідомлення ваги католицьких, греко-католицьких традицій в Україні як великого духовного мосту із Европою, коли до 1839 р., до розгрому греко-католицької Церкви на Правобережжі, більшість українців були греко-католиками. Органічне засвоєння Україною культурно-цивілізаційних і духовних засад католицтва — це той непорушний постулат, за яким прокладається цивілізаційна межа між Европою і Росією, результатом якої є: “...боротьба між унією, що має глибокі традиції на Україні, і православ’ям, між українством і москвофільством, між Австрією і Росією, між Середньою Европою і Москвою...” (Справа унії). Таким чином, Д.Донцов поставив боротьбу за українську справу та ідею у кардинально інші виміри, у контекст розвитку та зіткнення різних цивілізацій. Відповідно, замість драгомановської програми звертатися лише до здобутків прогресу, він розгорнув стратегію заглиблення і використання джерел національної містики.

Або такий аспект: прийнято вважати, що ідею великого історичного порозуміння між Польщею та народами на її східних кордонах (тобто Литвою, Білоруссю та Україною) виплекав відомий публіцист і редактор польського часопису “Культура” (Париж) Єжи Ґедройц у повоєнні роки, що це порозуміння стане запорукою стабілізації усієї Східної і Центральної Европи. Нікому й у голову не приходить, що щось подібне міг говорити якийсь там “інтегральний (тобто засліплений?!) націоналіст” ще у 1917 р. у статті “Польська криза” (Шляхи, 1917, № 5), де головними думками є ствердження, що історична, тобто імперська, Польща повернутися не зможе, бо занадто сильними є протидіючі геополітичні та ментально-ідейні тенденції, що треба шукати порозуміння з колись неволеними народами, що весь цей простір т. зв. “західна Росія” — тодішні Польща, Литва, Білорусь, Україна — є культурно-ментальною цілістю, яку лише треба відродити. Здогад про вплив політичних ідей Д.Донцова на молодого Є.Ґедройца випливає зі свідчень про їхнє особисте знайомство і контакти Д.Донцова з часописом “Bunt mlodych”, де працював Є.Ґедройц у 1930-х рр.11.

На початку 1917 р. Д.Донцов повернувся до Львова, захистив у Львівському університеті свій закинутий, було, докторат і почав готуватися до переїзду в підросійську Україну, де вже вирувала революція. Зробити це було доволі трудно, з огляду на воєнні події, тому до Києва він вибрався тільки у березні 1918 р. За цей час Д.Донцов налагодив зв’язки з наддніпрянцями, у Вінниці вийшла його книжка “Історія розвитку української державної ідеї”, яка готувала пропаґандивний ґрунт для самостійництва на противагу автономізмові та федералізмові українських лібералів та соціялістів. Як засвідчують статті у “Шляхах” на актуальні теми, Д.Донцов оцінював революційні події на Україні як тупцювання на місці, розумів нездійсненність мети при керівництві людей без державницького світогляду та інстинкту захисту національних інтересів, якими були майже усі лідери Центральної Ради.

У Києві на початку 1918 р. Д.Донцов застав уже агонію ліберально-соціялістичного уряду нібито незалежної України на чолі з М.Грушевським та В.Винниченком. Вся комедія полягала в тому, що названі лідери, авторитет яких був навдивовижу великим у суспільстві, навіть після проголошення незалежности України ІV Універсалом 22 січня 1918 р. самі ще сумнівалися в доцільності цієї незалежности і парадоксально часом переконували маси не розбудовувати державу. Такий хаос та непослідовність вчинків могли відбуватися лише в українській тогочасній політиці — фантастично невиробленій, непрофесійній і тому демагогічній. Про людський фактор, себто про тло такої політики колись Д.Донцов писав: “...коли правник, що ледве навчився відрізняти поняття “федералізму” від “централізму”, уважав себе за покликаного писати розвідки з державного права; ... коли люди, працюючі розумово три години денно (часом і менше), рахували себе створеними до парламентарної діяльности, а чоловік з хистом сільського агітатора брався за видавання щоденної газети; коли кожний хотів бути українським Мікель Анджельом; ...коли люди, не знаючі ніякої іншої мови в світі, крім української (та ще хіба російської), ставали на чолі товариства, що мало інформувати Европу про українську справу; коли добрі музики уходили за кваліфікованих політиків, а торговці яйцями за бистроумних дипльоматів; коли сидження між двома кріслами уважано за принципіяльність, а принципіяльність за дивацтво; коли бляґа (чванькуватість — О.Б.), лінивство, пересічність і важничання збудували собі неприступний замок, написали на нім: “Чужим вхід заборонений” і “вели” націю за собою, аж поки не привели її до того провалля, перед котрим стоїть вона нині...” (Шляхи, 1916, № 5). Чи ця характеристика не актуальна й сьогодні? У час, коли нібито серйозні “державні мужі” серйозно говорять про спеціяльний “Закон про опозицію”, щоб ту опозицію назавжди загнати у дозволені рамки, а вся нація разом зі своїми “політкерівниками” спокійно це слухає і не усвідомлює, що всю її мають за Великого Дурня? Чи це не вияв отого крайнього непрофесіоналізму, безладдя громадянського, де з трудом розрізняють елементарні поняття політичні, про що говорив Д.Донцов?

Єдиним політичним середовищем, яке тверезо дивилося на речі, заперечувало соціялістичну анархію, вимагало державотворчих акцій, була Демократично-хліборобська партія на чолі з В.Липинським (формально —С.Шеметом), до якої був близький і М.Міхновський. Правда, вона була в меншості. До неї й вступив Д.Донцов. 29 квітня 1918 р. УДХП підтримала державний переворот генерала Павла Скоропадського, щоб запобігти цим повній деструкції в суспільстві з боку демо-соціялістів. Цей момент теж часто “забувають” “об’єктивні” дослідники, бо, випустивши перебування Д.Донцова в консервативній партії хліборобів-демократів, легше представити його “схильним до полярних крайнощів”: соціялізму — націоналізму, легше акцентувати на “екстремізмі” його натури.

УДХП не дуже задовольняла Д.Донцова своїм членством та рівнем налаштованости на боротьбу, однак дві магістральні ідеї їх усе-таки споріднювали: ідея елітарности держави та ідея сильної влади. Для людей правої світоглядної орієнтації — це аксіоми, без реалізації яких неможливим є якісний розвиток суспільства. Кандидатом на втілення сильної влади був вибраний П.Скоропадський; як пояснював Д.Донцов, ця постать символізувала традицію, традицію козацької держави і середньовічної шляхти, означала пробудження духу воїнства (Скоропадський був кадровим офіцером і мав репутацію доброго командира ще зі світової війни), вона мала реалізувати концепцію українського бонапартизму, тобто сформування динамічної, твердої і націоналістичної за суттю політичної сили, яка б змогла мобілізувати енергетику мас і унапрямити її на захист національних інтересів та розбудову держави.

Д.Донцов відразу активно включився в політичну публіцистику як критик соціялізму, усякого автономізму і непослідовности, невиразности позиції Центральної Ради. У численних статтях у газетах “Нова рада”, “Відродження”, “Селянське слово”, “Новости дня” він закликає до повної самостійности України без угодовства, до рішучих дій зі створенням армії та супроти всіх тих політичних сил, які виступають проти української державности і яких толерувала Центральна Рада через свій “демократизм”, чи то вроджений, чи вигаданий. З приходом до влади Скоропадський П.Скоропадського Донцов отримав посаду директора Української телеграфічної агенції (УТА) (особисто вони познайомилися ще у березні 1918 р.). УТА — одна з найефективніших структур за всю історію Революції. Професіоналізм Д.Донцова тут реалізувався вповні. Його огляди і програмні статті знову здобувають резонанс у міжнародних колах і пресі. За короткий час авторитет Д.Донцова так зріс, що вже влітку 1918 р. на секретних переговорах з німецьким представництвом про можливе формування нового уряду його ім’я називалось як кандидатура на посаду міністра закордонних справ.

Як відомо, гетьман П.Скоропадський місії “українського Наполеона” не виконав. Це була людина з хаотичним і малоросійським світоглядом, не дуже рішуча й амбітна. Фактично його влада спиралася на підтримку німецького війська і проросійськи налаштованого Союзу землевласників, які й здійснили переворот 29 квітня. До хліборобів-демократів П.Скоропадський ставився з насторогою, використовував їх лише як дорадників, а не порадників. У відповідальний момент — восени 1918 р. — він вибрав проросійську орієнтацію, проголосивши 14 листопада союз із неіснуючою монархістською Росією (реальну владу в цій країні на той час мали большевики). Д.Донцов оцінив це як зраду, виступив з публікаціями проти, підтримав повстання проти гетьманату, організоване різними українськими силами, які усвідомили провальність його політики. За це гетьман нагородив пізніше у своїх “Спогадах” Донцова вельми непривабливими характеристиками, які з історичної ретроспективи засвічують тільки одне: ця амбітна і неглибока людина історичних законів не збагнула і своїх помилок бодай осмислити не захотіла. Натомість, Д.Донцов, як завжди в суперечці з кимось, досить шляхетно відгукувався про Скоропадського у своєму щоденнику “Рік 1918, Київ”, оцінював його скоріше як жертву обставин, людину, залежну від російських чинників.

Однак домінуючою ідейною силою в повстанні знов виявилися соціялісти (через слабкість і нечисельність правих) і, зрозуміло, відразу пригадали Донцову колишню критику: деякий час йому доводилося переховуватися в Києві і від російських білогвардійців, які утримували певний час позиції у місті, і від рідних соціялістів (В.Винниченко входив до керівної “п’ятірки” Директорії), які буквально вимагали його смерти. Оскільки надії на те, що С. Петлюра (військовий міністр Директорії) і Є.Коновалець (командир Корпусу Січових Стрільців — найдієвішої військової одиниці), як прихильники твердої влади, зупинять анархію, не справдилися, то вже у січні 1919 р., з допомогою останнього, Д.Донцов покинув Київ. Як виявилося, назавжди...

ІV

Зустріч із післявоєнним Заходом виявилася притьмареною настроями занепадництва і розчарування. Ось як передає Донцов свої враження від Відня у щоденнику: “...Світ стає заординарний. Товариство — гешефтярі, християн мало. До цеї публіки пристосовуються тепер і мистецтво, і театр, і преса, і все життя. Згадую часи коротко перед війною в цім самім місті. Повітря було й тоді, як перед бурею. Але було якесь змагання наперед, змагання до чогось, бажання крикнути, зробити щось, розвіяти навислу хмару; хотілося, щоб швидше ударив грім, щоб прочистив млосне, задушне повітря. Світ ще був тоді гарний і ним не правив ще плєбс” (Рік 1918, Київ). Цей нотатковий ескіз точно визначив тенденцію часу: після Першої світової війни европейське суспільство цілковито втратило відчуття своїх героїчних і аристократичних традицій. Наступила “епоха мас”, як проникливо схарактеризував її блискучий французький етнопсихолог Ґюстав Ле Бон ще наприкінці ХІХ ст. Европа цілковито занурилася у світ міщанства, меркантилізму і гедонізму. Демократії вихлюпнули активність примітивних юрб і вже не могли контролювати їх нестримних і хаотичних бажань. Цю тенденцію невдовзі вичерпно оцінить Х. Ортеґа-і-Ґассет, назвавши її “Бунтом мас” (1929). Виховані впродовж ХVIII—ХІХ ст. в дусі матеріялізму, з вірою у технічний Прогрес, люди відкинули Бога, забули Шляхетність, зім’яли Красу. Освальд Шпенґлер підсумовує цю трансформацію европейської, “готичної”, за його визначенням, культури у своєму геніяльному трактаті “Присмерк Заходу” (1918): це — відмирання усього таємничого, духовного, романтичного, радісного і творчого в Людині; це формування гігантських міст, що розчавлюють людську гідність і здрібнюють світовідчуття, світопереживання: “...замість явленого багатоманіття форм народу, що зрісся з землею, — новий кочівник, паразит, житель великого міста, чистий, відірваний від традицій, людина фактів, що виникає з безформно флуктуючої маси, іррелігійна, інтелігентна, безплідна, переповнена глибокої антипатії до селянства (і до його вищої форми — земельної шляхти), внаслідок чого — жахливий крок до неорганічного, до кінця...”12.

Еліти багатьох європейських країн зреагували на цю тенденцію часу як на виклик. Особливо активною була реакція консервативних, християнських та націоналістичних політичних сил на негативні екстреми лібералізму та соціялізму. Відтак міжвоєнне двадцятиліття (1920-1930-і рр.) позначене наймасштабнішим і найгострішим зіткненням правих і лівоцентристських ідеологій на всіх рівнях і в просторі цілого континенту. Перемога соціялістів-комуністів в Росії і кілька невдалих соціялістичних революцій в інших країнах, які супроводжувалися страхітливим терором, масовими злочинами і встановленням небачених за своєю жорстокістю і нетерпимістю диктатур, зависли над заляканими суспільствами як криваве і пророче марево Фатуму. Тоталітаризм став ознакою і фіналом, хоч як це парадоксально, найдемократичніших і найгуманніших устремлінь людства! Очевидним зробилося питання переосмислення основоположних засад европейського цивілізаційного розвитку. Відповіді на це питання і вихід з цієї ситуації у кожній країні шукали свої. В українському варіянті найяскравішою концепцією пошуку чинників органічного, а не експериментаторського, поступу стала політична філософія Дмитра Донцов Д.Донцова, філософія вольового націоналізму, яку він теоретично завершив у 20-і роки.

Криза в Европі охоплювала не тільки соціяльно-політичну сферу, але й культурну. Масове суспільство породжувало й масову культуру. Авангардизм, розвинувши декадентські, штучні тенденції в модернізмі, раптово вихлюпнув у поле людської свідомости та емоційности концептуальну деструкцію, антиестетику, вульгарність. Майстерність стилю, чуття краси, мистецька гармонія були з упертою агресивністю підмінені штукарством, брутальним епатажем, навмисною дисгармонією. І головне — це було мистецтво плебсу за своїм духом: воно свідомо опускало людину до нижчих інстинктів, до дріб’язків життя і примітивних форм. Ритм його поширення дивовижно співпадав із занепадом моральности і духовности в соціумі. Філософська формула О.Шпенґлера здійснювалася: “Сутність кожної культури — релігія; відповідно, сутність кожної цивілізації — іррелігійність”13. Як відомо, він “культурою” вважав доіндустріяльний, докапіталістичний період розвитку суспільства, “цивілізацією” — індустріяльний, отже, ліберально-соціялістичний, позначений загальним скептицизмом, релятивізмом вартостей, знеціненням людини як Особистости і поширенням тотального матеріялізму.

Цю кризу европейської культури і духовности незабаром блискуче описав знаменитий нідерландський культуролог та історик Йоган Хейзінґа у трактаті із символічною назвою “Під тінню завтрашнього дня. Діагноз духовної недуги нашої епохи” (1935). Сумні його висновки засвідчили, що рівень матеріально-технічного прогресу зовсім не забезпечує відповідний рівень морально-культурний, що повсюдним стало загальне пониження мисленнєвих здібностей, наука в головних цілях спрофанована, мистецтво втратило стиль і перетворилося на безглузду забаву або примітивну балаканину, у якесь безнастанне придумування, позбавлене справжнього натхнення і великих драматичних переживань. Вік реклами, хаотичної і невибагливої інформації і настирливої моди цілковито сплющив душу більшости.

На усі ці глобальні проблеми і питання культури Д.Донцов по-своєму відгукується. Він усвідомлює важливість духовно-мистецького фактора у загальному гігантському процесі модифікації европейського суспільства і тому щораз більше уваги приділяє культурі у працях міжвоєнного періоду і пізніших. Його концепція неоромантизму в літературі і неогероїзму в культурі є гідними відповідями на виклики часу.

Не маючи вже надій на поліпшення ситуації в Україні, бачачи, як сліпо і фатально українська громадськість і далі йде за примітивними та демагогічними лозунгами соціялістів, котрі, через повне невідчуття і нерозуміння історичної реальности та історичних законів ведуть націю до загибелі, відмовляючись від засад націоналізму, тобто від пріоритетности інтересів нації, а не одного класу, Д.Донцов знову звертається до сили Слова. У лютому 1919 р. він переїхав до Швейцарії (Берн), де функціонувала українська місія, і очолив її пресово-інформаційний відділ. Так, у дуже відповідальний період, коли тривали запеклі бої українських армій в Наддніпрянщині і Галичині і коли на мирній конференції в Парижі вирішувалася доля майбутньої Европи, через швейцарську пресу цей відділ подавав систематичні повідомлення про події в Україні, чим впливав на рішення дипломатів і сприяв, принаймні, тому, що українське питання бралося до уваги, що Европа збагнула, яка запекла боротьба з комунізмом триває на її кордонах і яку загрозу стримав своєю героїчністю український народ. Адже, як відомо, комуністи-большевики готувалися до збурювального наступу на Захід.

Протягом цього часу (1919-20 рр.), за свіжими спогадами і враженнями, Д.Донцов пише свою першу велику монографічну працю “Підстави нашої політики”, що стала значущою подією в історії української політичної думки, сформувала мислення і світогляд цілого покоління, була, за словами Є.Маланюка, “...однією з тих небагатьох книг, які стали на межі епохи, і то не лише української”14.

Ця книжка була своєрідним підсумком і геополітично-цивілізаційних зрушень, які відбулися довкола України за останні роки початку ХХ ст., і власних ідей автора, які він розвивав у поточних публіцистичних статтях, і революційно-визвольних змагань, які прогриміли Україною впродовж 1917-20-х років. Маючи ясний, аналітичний погляд на суспільно-політичні процеси, Д.Донцов перший так чітко і переконливо продемонстрував закономірність еволюції російського імперства від монархізму до комунізму; большевизм з його дрімучою ненавистю до Заходу, до свободи є для нього лише природною еманацією ще царської московської соціяльної психології і системи, які завжди були націлені на несвободу, тоталітаризм. Тому велике протистояння між Росією, як докорінно антигромадянським суспільством, і Заходом, як принципово правовим суспільством, є неминучим. Тому Україна має визначитись: або увійти/повернутися в европейський духовно-правовий простір, або залишитися неважливою провінцією евразійської імперії. Характерною є назва розділу, присвяченого аналізові російської душі і російських суспільно-політичних ідеологій: (за другим виданням) — “Варварія московська”. Саме так: Росія є, власне, великим Хаосом, вічною невпорядкованістю — ідей, тенденцій, почувань, вартостей, — і йде це від глибин російської душі — напівазійської, напівварварської, у тому сенсі, що ця країна так і не пережила ще цивілізаційного синтезу. Вона кидається у різні боки-екстреми (остання — жахіття большевизму), розривається між геополітичними устремліннями та культурним багатоманіттям підкорених земель, її державна система постійно боїться власного народу, бо обманює його і тримає в рабстві. Звідси — суспільні страхи, хворобливо гіперболізовані ідеологічні міфологеми (“Спасителі православія!”, “Народ-Богоносець!”, “Третій Рим”, “Авангард світового пролетаріяту!” і т.п.), суцільна підозра до всього інакшого, незалежного, загальне відставання і темінь у масі, яка живе ще, по суті, язичницькими уявленнями і забобонами.

Д.Донцов блискуче виявив свою обізнаність як у російських ідеологіях, так і в російській психології. Можна ствердити, що численні попередні публікації, ідеї “Підстав нашої політики” посприяли деякому протверезінню частин европейської інтелігенції, яка від ХІХ ст. була наче зачарована російським колосом — його розмахом і потугою, активністю і протеїзмом натури. Д.Донцов же наголосив, що все це — мегаломанія, пишнота, широкість натури, ексцеси імперії — лише міраж, лише нуртування енергії, але не форми; що Росія зблідне і розпадеться, якщо зняти з неї величний панцир Імперії; що насправді вона є тільки невиразним місивом державно-суспільних укладів, зцементованих неймовірно жорстокою, майже китайською (від татарів) бюрократією, напластуванням рас, релігійних та політичних уявлень. Її сутність — у безнастанній експансії, у безпощадному грабуванні власного народу, а не у творенні “духовної гармонії”, “первісного порядку” (община!) і справді великої культури, про що так пристрасно і велемудро говорять різні слов’янофіли. Злиденність їхньої філософії підтвердив історичний факт: вся містика, настроєність та геополітичні накреслення слов’янофільства успішно модифікувалися у суто московський комунізм, з його перейнятістю “рятувати” людство (від чого?), впадати в самодурський екстаз (ми — “найліпші”, “найпередовіші”!), ненавидіти і зневажати все, що за межею чи то “православної цивілізації”, чи “соціялізму” і т. і.

Д.Донцов ще раз обґрунтував потребу творення геополітичного комплексу Середньої Европи, у якому вирішальну роль мали б відіграти незалежні і стабільні Україна і Польща. Він знову і знову доводив своїм наївним землякам, що закони геополітики мають невідворотний, залізний характер і марш: не можна змагатися з Евразією (Росією) і водночас бачити в ній союзника (“Ми з демократичною Росією!” — панівне у нас гасло ще від М.Драгоманова), захоплюватися та наслідувати її культуру (“Все ж вона велика і недосяжна!” — гасло всіх малоросів); не можна ігнорувати своїх власних географічних, цивілізаційних, політичних та ментальних тенденцій у минулому, хоч вони зараз малопомітні. Україна була органічним складником Середньої Европи — ним вона і мусить бути, Україна творила великий цивілізаційно-господарський центр над Чорним морем — вона й у майбутньому мусить нести місію Понтиди — країни-епіцентру Чорноморського (східноевропейського) простору, мусить творити прадавній (ще антично-елліністичний) геополітичний “чотирикутник”: Понтида (Україна) — Анатолія (Туреччина) — Балкани — Кавказ. У такій ролі Україна стає могутнім чинником рівноваги у просторі цілого континенту. Таку стратегічну мету мусить бачити перед собою її політична еліта, якщо вона хоче бути справді елітою. Бути довірливим, поблажливим, миролюбно-поступливим у геополітичній системі-шахівниці, де кожен твердо відстоює свої національні інтереси, постійно прагне розросту своїх впливів і сил, відповідно, й шукає собі союзників, а потім холодно їх покидає, і все це виходить із стратегічних інтенцій, покликаних географією, расовими інстинктами, культурними пов’язаннями та вітальною енерґією націй. “Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах цілої людськости, втягається яко самостійний чинник в історичний хід подій, тільки такій нації приділяється спеціальна клітина на шахівниці світової історії”, — резюмує автор і додає: “Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Европи проти Росії, Росії яко такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли цю ролю під загрозою національної смерти мусить Україна і далі грати; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, перемога в обстоюванню своєї національної незалежности невіддільна для нас від перемоги Европи над Росією і навпаки — то першою заповіддю нашої політики повинно бути: 1) в політиці внутрішній — плекання всіх засад західної культури, які рятують Европу (і нас) від московської пошести, 2) в політиці зовнішній — повна сепарація від Росії”.

Другий надзвичайно цінний аспект книжки — це аналітичний огляд української політичної традиції останніх десятиліть ХІХ ст., коли, власне, й почалося національне відродження, і почалося воно, на жаль, в недобрих умовах і з недобрим настроєм-зарядом. Д.Донцов уперше дав таку об’ємну і вичерпну характеристику того, що у нас звалося “драгомановством”, тобто традиції світоглядного скепсису і релятивізму, які позбавляють націю Віри і Впевнености у собі, ліберального лжегуманізму і нерозбірливої толерантности, що роблять суспільство розм’яклим і вразливим, соціялістичної утопійности і матеріялістичної обмежености, які примітивізують і дезорієнтують людину. Унаслідок цього український рух був слабкий і невиразний, бо його організовували і вели духовні кастрати, ідейні сліпці та історичні поплентачі. Щоб не звинувачували Д.Донцова у надмірній гостроті оцінок, згадаймо характеристики, якими наділяли українську “свідому громаду” Т. Шевченко, І. Франко і Леся Українка: “лакеї в золотій оздобі”, “онуча, сміття з помела”, “капуста головата”, “паралітики на роздоріжжю”, “погній” та ін.

Особливо актуальним є розділ з книги Д.Донцова, де аналізуються причини поразки української Революції 1917-20-х рр. Дивує проникливість і тверезість його погляду. Головною причиною історичного провалу він вважає “драгомановську генерацію”, яка очолила революцію і привела її до катастрофи. Ця генерація мала три визначальні програмові засади: федералізм, — тобто вона ніяк не могла піднятися до ідеї самостійности, часто прикриваючи свою невпевненість та ідейно-розумову куцість різними евфемізмами на зразок: “союз з Росією тимчасовий”, “це прагматично”, “не треба зарізко”, “ми — культурно-духовні брати” і т.п.; друге — пацифізм, — ця генерація була фатально і фанатично переконана, що Україна (і її щастя) збудуться самі собою, за законом Прогресу, згідно із соціяльно-економічним розвоєм і т.д., і тому відмовлялася від будь-якої войовничости, від активного захисту національних інтересів; третє — інтернаціональний соціялізм, який просто переконував нехтувати національне, ідею нації — як такі, що відімруть у майбутньому всесвітньому ладі-братерстві. Ось як характеризує Д.Донцов психологію таких людей: “Хаос думок, брак ясного ідеалу і методів політичного будівництва, страшенна революційність на словах і наївна угодовість на практиці”.

І ще одна фундаментальна причина стагнації і приречености на роздвоєність, внутрішню неорганізованість та душевну корозію українського соціуму, яку виявив і блискуче описав Д.Донцов, — це, як він його назвав, “український Ульстер (Ольстер)”, тобто та національно, культурно, ментально мішана частина суспільства, яку ще ми називаємо “імперським малоросійством”. В Україні на час революції різноманітні переселенці, національні ренегати, об’єднані російською імперською бюрократією і культурою, творили значну чисельну силу, особливо в містах. Цей стратум був занадто активним, мав настільки сильну відразу до українського ґрунту, що зумів, користаючись із надмірної пасивности самих українців, суттєво дезорганізувати всі націобудівні процеси, закаламутити суспільну атмосферу. Його деструктивну функцію можна було обмежити і нейтралізувати, але цього не могла зробити генерація “драгомановців”, впевнена, що всіх треба толерувати, бо так “гуманно і демократично”. По суті, саме “Ольстер”, “ольстерці” підірвали національний порив ізсередини, розклали його морально та ідейно, поширюючи політичні інтриги, зневіру, неповагу до національних традицій і святощів, пропагуючи безвідповідальність і пораженство, навіюючи почуття другосортности і провінційности в українстві. Чи це й не про наш час “креольсько-малоросійської” (С.Грабовський) незалежности?

“Підстави нашої політики” заманіфестували народження ідеї нового руху в Україні: консервативного (традиціоналістського) і націоналістичного. Їх автор показав, що нація, яка хоче перемогти ворога, завоювати свободу, не може жити лише чужими ідеями і теоріями (бо вони “прогресивні”!), не може мати плебейську свідомість (“ми з трударів-кріпаків”), не може зректися героїки (бо час настав “пацифізму”). Щоб перемогти, треба зректись усякої немочі і невпевнености, звернутися до того, що робило нас сильними колись. Треба забути дух і постулати пораженства (“драгомановства”) і створити настроєвість “Месників дужих” (Леся Українка), нову генерацію, яка цілковито відрізнятиметься від попередньої невдахи. Українці, позбавлені старої аристократії, своєї буржуазії (міста та чисельної інтелігенції), повинні напруженням волі та романтичними ідеалами вилонити з єдиної сутнісно національної верстви — селянства — цю нову воюючу верству. Такою була програма на 20-і рр. Такою її зреалізувати вповні вдалося лише в порівняно невеликій частині України — на Галичині і Волині.

Повернення до Львова було закономірним для Д.Донцова. Після поразки визвольних змагань, коли на більшій території України утвердився тоталітарний большевицький режим, Галичина знову перетворювалася на бастіон національного руху. До того ж, Донцова туди притягували родинні зв’язки через дружину. У 1920 р. в середовищі офіцерів української армії, в основному Січових Стрільців, виникла підпільна збройна Українська військова організація (УВО), яку очолив Є.Коновалець. Метою її було організувати якісно новий визвольний рух, позбавлений усякого компромісництва та ліберально-соціялістичного вузького доктринерства, ідейною базою для якого мала стати ідеологія націоналізму. Треба думати, що ідеї Д.Донцова, які він висловлював на сторінках преси упродовж 1913—20 рр., його особисті впливи стали визначальним поштовхом для створення такої організації. Сам Є.Коновалець подбав про те, щоб Д.Донцов очолив тоді найавторитетніший український журнал — “Літературно-науковий вістник”, який припинився у вихорі революції (відновлений був у 1918 р. після закриття російською владою у 1914 р.).

Отже, повернення до Львова у 1922 р. означало відкриття нового етапу в розвитку українського націоналізму як ідеології і практики. Донцов Д.Донцов очолює “ЛНВ”, незабаром і газету “Заграва” (1923—24), яка стала органом нової партії: Української партії національної роботи (революції — для втаємничених) (УПНР). Ця партія мала, за задумом, створити політичне та ідейне тло для революційно-бойової діяльности УВО, яка на той час активно проводила різноманітні підривні акції проти польської влади в Галичині: саботажі, терор, організація бойкотів і масових виступів. Формально Д.Донцов не належав до партії, лише прагнув спрямовувати її діяльність ідейно. Складалася партія з колишніх лібералів, членів національно-демократичної партії; С.Підгірський, Д.Паліїв, В.Кузьмович, О.Луцький — були її керівниками. Це були люди не того світогляду, про який говорив Д.Донцов: радикальність дій і мети, пристрасна віра і романтично-героїчне світовідчуття, самодисципліна і культ зусилля, волі, відраза до будь-якої половинчастости, поступливости і дріб’язковости. Відмінність між світоглядами дуже швидко підтвердилася: більшість відійшла до Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), не підтримавши революційної програми націоналізму, покладаючись на парламентські форми і методи боротьби, що в умовах тодішньої напівдемократичної Польщі означало майже зраду, оскільки легальним шляхом вибороти незалежність було неможливо.

Після чергового розвалу організаційної справи Д.Донцов назавжди відмовився від партійної діяльности, зосередившись на ідейно-виховній пропаганді з формування нової самосвідомости нації. Тому й пізніше він відмовлявся вступати в ОУН як організацію, що найбільше відповідала його програмним накресленням, вважаючи, що важливішим є зберегти особисту незалежність, а відтак і чистоту Ідеї, бо партійні умови та обов’язки неодмінно вимагали б якихось поступок, обмежень, деформацій. Цим фактом часто користуються квазіісторики вже з середовища самої ОУН, яка в післявоєнну добу зазнала різних ідейно-програмових трансформацій, звинувачуючи Д.Донцова в тому, що він не підтримав ОУН, відступився, не був справжнім націоналістом через свій гарячковий характер, волюнтаризм світоглядний15. У цьому проглядаються дві тенденції: по-перше, наблизити ідеологію націоналізму до ліберально-демократичних засад, навіть до якогось нового народництва, усунувши ідейну базу ірраціоналізму-волюнтаризму; по-друге, виявляється в цьому просто елементарне нерозуміння сутности ідейного руху, орденського руху, чим був націоналізм у 20-40-і рр., коли творилися ідейно-духові середовища, і в самій ОУН, і довкола різних видань, культурних і громадських центрів, які заряджали націоналізмом суспільні верстви, роблячи його незнищенним в самій гущі народній. Д.Донцов зі своїм журналом “ЛНВ”, а потім “Вістником”, був в епіцентрі цього передусім духового руху, беріг чистоту і непорушність його найголовніших принципів. Тому звинувачувати Д.Донцова за неучасть в ОУН — це перевертати розуміння справи з ніг на голову, це звинувачувати його, по суті, за найсвятіше, що є в націоналізмі, — за його Ідею. Це все одно, якби хтось звинуватив Христа за те, що він формально не належав до якоїсь Церкви. Д.Донцов створив ідейно-духову основу націоналізму, і записуватися до котроїсь націоналістичної партії у нього не було потреби. Саме це давало йому підстави критикувати політику ОУН, окремих її середовищ і лідерів тоді, коли вони відступали від постулатів націоналізму. Це й сьогодні дає нам можливість звіряти ідейні принципи якихось націоналістичних партій і рухів з найвивіренішим — з класичними ідейними засадами націоналізму, найконцептуальніше і найяскравіше які виразив, власне, Дмитро Донцов. Бо люди можуть помилятися, партії з кон’юнктурних причин можуть пристосовуватися, і тоді лише одне залишається тверде, як скала, електризуюче, мов священний вогонь, — Дух націоналізму. Його й залишив нам як заповіт автор “Націоналізму”.

Великим дітищем Д.Донцова став його перший редакторський журнал — “ЛНВ”. До цього Д.Донцов ішов довго, мріючи видавати часопис, що повністю відповідав би його смакам та ідейним устремлінням. Можна знову подивуватись, як правильно і точно визначив кандидатуру на редактора журналу, що мав сформувати нову генерацію і світогляд українства, Є.Коновалець, який мусів подолати ряд труднощів і протиборств з боку “демократичного болота”, висуваючи Д.Донцова на посаду редактора.

Д.Донцов твердо повів часопис, відмовившись від старих авторів, надавши йому чітку ідейну концепцію, якій підпорядковувалось усе: політична позиція, світоглядні накреслення, культурологічна визначеність, естетичні канони, ліричні переживання і навіть стиль — динамічний, експресивний, б’ючкий. Спочатку зовнішнє оформлення журналу зберігало ще дореволюційну традицію: червона палітурка, шрифтовий напис, зміст праворуч. У 1933 р., коли журнал змінив видавця (відтепер це було приватне підприємство сім’ї Донцових), на його палітурці з’явилося зображення пантери, а від № 7—8 за цей же рік — знаменитий тотем Донцова — “вовк — лев — їжак”, який символізував “агресивність — потугу — колючість” його ідеології. Сам Донцов друкувався дуже часто в журналі (майже у кожному номері було його 2—3 статті), виступаючи у різних жанрах і амплуа: як ідеолог, політичний публіцист, есеїст, літературний критик, культуролог, рецензент, оглядач і часом як автор памфлетів, діалогів, написаних у художній формі. Йому вдалося згуртувати довкола часопису спочатку майже всіх найталановитіших письменників і критиків, які правильно відчували дух часу, а потім і талановиту молодь, яка відкрила епоху в літературі. Та найважливіше, що і сам журнал, і його редактор стали улюбленцями галицької молоді, яка побачила в них завтрашній день, а не перемелювання старих зразків і догм.

Публіцистичний талант Д.Донцова у цей час (20—30-і рр.) досягає свого апогею. Це неймовірна ерудиція, залізна логіка аргументів, експресивна, точна мова, особлива глибина і розмах узагальнень, особиста жива і принципова оцінка явищ, парадоксальна проникливість мислення. Д.Донцов є, можливо, найбільш афористичним, сентенційним автором у нашій культурі. Особливу насолоду приносить читачеві сам спосіб трактування ним буття і людської поведінки, історії і мистецтва, спосіб висловлюватися і означати — містко, стисло, гостро. Щоб передати цей стиль, наведемо кілька довших цитат, які заразом допоможуть узагальнити й ідейні напрямні їх автора у той час.

Його погляд на світ: “Фактів в світі немає, є лише рух і воля, що ним кермує. Є людські пристрасті, які порушують подіями і людьми. Решта ж — фантоми і примари. Хто хоче бути політиком і з’єднати когось для своєї ідеї, повинен знати, що факти — це крейдяне коло, якого лиш курка не важиться переступити. Є не факти, а тенденції. Їх треба вичути і на них спертися, а решта — фантазія”. (“Шатость малоросійская” // “ЛНВ”, 1927, кн. ІІІ).

Його засада: “Націоналізм приготовляє нову епоху, а нову епоху творять ті, що борються з своїм часом. Дух нової епохи робиться в боротьбі з актуальним, не в службі йому, в злуці з ідеєю, що перемагає, а не з могіканами старих ідей, в злуці з завтрашньою, не з нинішньою більшістю” (“Проблема поколінь” // “ЛНВ”, 1928, кн. VII—VIII).

Про українську перспективу: “Світ міг би числитися з нацією, що має свою відмінну релігію, що стоїть посередині між Римом і Візантією, але лише коли вона надасть сій мішанині рацію буття яскраво вирізьбленою, маркантною, своєю формою, якою є, наприклад, англіканство, теж щось посереднє між католицтвом і протестанством” (“До старого спору” // “ЛНВ”, 1926, кн. ІV).

Про культурні орієнтації: “Що вражає в наших “москвофілів” і “европейців”, так се те, що одні — у Росії, другі — на Заході брали не найліпше, але все і як правило, найгірше, не суттєве, а другорядне, найкаламутніше з того джерела, з якого пили. Коли се був “москвофіл” — то брав з російської культури все розкладове, анархістичне; коли “европеєць” — то залюбки розкошував не в тім, що було сильне, динамічне в західній цивілізації, лише конче те, що вже скам’яніло, знепорушніло, звигідніло, зміщанилося.

...В обох випадках ми були крайні провінціяли, дбали не про суть ідеї, яку нібито засвоювали — чи то була східна чи західна, — лише про її формальну сторону; з вузькістю хуторянина відхрещувалися від того, що надавало ідеї розмах, силу, душу; в обох випадках не вміли ми органічно сплестися з ідеєю, зробити її не на словах, а на ділі своєю” (Там само).

Про демократію: “Криза сучасної демократії якраз в тім, що не може вона протиставити ворожій собі силі, її войовничому інстинктові, сили рівновартісної; що заволодів нею замість духа агресії — дух комбінації, хитрування, гуманности, пристосування, мімікрії; що за її гарними словами не чути було відваги втілити їх у дійсність” (“Кількість чи якість” // “Вістник”, 1939).

Про історичний успіх: “Рішаючим чинником в історії є не знання, а характер, не програма, а особистість, не так “що”, як “хто” і “як” (Там само).

Про політичний успіх: “Партії будуються на механічнім числі, на інертній масі, на кількости голосів, не на їх якости, на “єдинім фронті”. Але в добу занархізування думки і підмінювання традиційних переконань, важливіше не єднати в одну какофонію протилежні слабі думки, лише викувати одну, міцну, важніше не механічний зліпок безбарвних думок і безхарактерних “характерів”, лиш невеликий числом, але твердий вірою Орден” (“Орден — не партія” // “Вістник”, 1938).

Про світову еволюцію: “Світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завжди сила їх енергійного підкладу” (“Кількість чи якість?”).

Про роль особистости і містики: “Хто не мав в собі інстинкту володаря, не мав й інстинкту Прометея. Хто не вмів командувати, не вмів і визволяти з-під чужої команди. Немає сенсу розбивати скрижалі, коли не хочете поставити на їх місце нових”. (“Маса і провід” // “Вістник”, 1939).

Про націоналізм: “Націоналістичний рух є рухом всеевропейським, але не інтернаціоналістичним... Націоналізм — це бунт проти особистого й гуртового егоїзмів. Бунт проти ідеології, яка ставить інтереси кляси над нацією, національної меншости країни над автохтонами... Націоналізм — це бунт проти ідеології затомізування, розпорошення суспільности; бунт в ім’я старих і вічних правд — праці, дисципліни, права, культу предків, власної крови і власної землі та її традицій, Церкви, бунт в ім’я організації проти засади дезорганізації” (“Націоналізм і фарисеї-“гуманісти” // “Вістник”, 1937).

Його розуміння нації: “Єдність нації творять не статичні сили, лише динамічна сила — активний динамічний дух меншости, — яка надихує ним масу” (“Згода в сімействі” // “Вістник”, 1937, кн. VІІ—VІІІ).

І нашої літератури: “Атрофія стремління розширити поле своєї влади, стати з закутого — Богом і паном, — і засудила нашу літературу на безплідність. Невгасима жага далекого і непевного будучого — головна прикмета фавстівської людини — висміювалися в нашій демократичній суспільности. “Бажання слави”, якою б горіла душа, знищення противної ідеї — се ж був той “звірячий початок” в людині, який треба було засудити... А одначе саме з цих емоцій било джерело найсильнішої поезії, їм же ж завдячує світова література свої найгеніальніші й найцікавіші сюжети — майже цілого Шекспіра, Гомера, Есхіла, Байрона, Сервантеса, Ґете... При чім тут література? При тім, що “овеча” духовість ніколи не дасть людськости нового слова, що на ній не зацвіте пишним цвітом ніяка думка, що вона не розв’яже ніякої великої проблеми, ані не кине в майбутнє ідеї, якою б тремтіли віки” (“Крок вперед. До “літературного” спору” // “ЛНВ”, 1926, кн. Х).

Про потребу національної містики: “Ми куляємо аж “від Котляревського”... Досі не відважимося взяти на свої плечі долю великого народа; в ім’я власної правди — зажадати від нації нелюдських жертв; протиставити абстрактній справедливости — власну волю, а гуманности — тверду мову доконаних фактів. Досі в нас волю, щоб силу мати — заступається волею, щоб жити спокійно і “сито”, філософією остаточної стабілізації” (Там само).

Результатом пропаганди Д.Донцова вже дуже скоро стала радикалізація вимог і дій націоналістичних середовищ, основою яких була переважно молодь. Окрім УВО, в Галичині діяла студентська Спілка української націоналістичної молоді (СУНМ), з якої вийшли багато майбутніх лідерів ОУН і УПА, на еміграції (в основному в Чехословаччині і Польщі) діяли Група української націоналістичної молоді (ГУНМ) і Леґія українських націоналістів (ЛУН). Усі вони у 1929 р. об’єдналися в єдину ОУН. У 30-і рр. націоналістичний рух своїми впливами охопив Волинь, дещо менше Закарпаття і Буковину, задомінував на еміграції. Спроби проникнути на територію СССР не вдалися: в тоталітарній країні, де до того ж тривав справжній геноцид української нації, де таємною поліцією (ЧК—ГПУ—НКВД) контролювалися кожний клаптик землі, кожен рух і навіть думка людини, таке було неможливим.

У той час видавалося понад десяток націоналістичних газет і журналів, інколи підпільних, які часто закривала влада і які жорстоко критикували польську внутрішню політику, агітаційно готували атмосферу національної революції. Що важливо і що чомусь не помічають історики: більшість націоналістичних видань (і не тільки) міжвоєнного періоду брали за зразок ідейно-духовий заряд “Вістника” Д.Донцова, його політичні кліше, культурологічні концепції, стиль, тематику і навіть редакторсько-композиційні новинки. Це доводить, що хоча сам “Вістник” своїм накладом не перевищував 2000 примірників, проте вплив його був насправді дуже широким і проникливим: сформульовані ідеї поширювалися з партійною дисципліною, їх засвоювали з орденським фанатизмом, а нова ідеологія була овіяна серпанком містицизму — як “новий заповіт”, “нова віра і одкровення” — і тому поширювалася у суспільстві з особливою силою і емотивним зарядом.

Сам Д.Донцов, незважаючи на колосальну продуктивність праці (протягом 20—30-х рр., окрім численних статей, вийшло його 18 книжок), часто зустрічався з провідними українськими політиками, жваво дискутував і систематично виступав, особливо серед молоді, роз’їжджаючи краєм. Ось як згадує про свої враження від виступу Д.Донцова тодішній львівський гімназист Ярослав Дашкевич: “Тоді я зрозумів електризуючий вплив Донцова на людей, на студентську молодь. Виступав він на фоні темно-червоної тканини, якою завісили стіну, стоячи, по пам’яті. По пам’яті наводив часом довгі цитати. Закінчив, легко поклонився, пішов. Жодних питань, дискусій. Всі сиділи мовчки”16.

Загалом західноукраїнське суспільство у цей час зажило великим настроєм піднесення, безмежної віри у здійсненність ідеалу, активною працею над самовдосконаленням, особливо серед інтелігенції; це був гігантський прорив із тенетів провінційности, в обіймах яких довго перебував цей регіон, до Европи, до засвоєння найширших знань та найпотаємніших і тому найвартісніших ідеалів Заходу. Тоді чудово розвивається преса (до тогочасного рівня наші видання не піднялися й досьогодні), формуються динамічні партії, кристалізуються їх ідеології — націонал-демократії, консерватизму, соціял-демократії, лібералізму, націоналізму, — стають якісними і дієвими критика і публіцистика, культурологічна та теологічна думки, блискуче засвоює естетику модернізму література, набирають сил профспілковий і соціяльно-господарський рухи. Тому дивує: чому сучасні історики за якимось загадковим шаблоном і нині називають цей період “великою паузою”? В чому ця “паузність” виявлялася? Може, у небачених до того темпах зростання національної свідомости у супільстві? Чи в тому, що про політичні події в Галичині постійно писала не тільки европейська, а й світова преса? Чи, може, в тому, що, за спогадами сучасників, чисельність і активність націоналістів-оунівців серед гімназійної молоді була настільки велика, що захоплювала навіть найпасивніших, безідейних людей, змушуючи їх хоч до якоїсь діяльности? І що ж тоді означає “не пауза”? Здається, відповідь на розтиражований вже й у підручниках стереотип випливає з того, що ліберальний світогляд більшости сучасних істориків не дозволяє визнати очевидних фактів: перевагу і успіх правих, націоналістичних і консервативних, ідеологій та рухів у Західній Україні міжвоєнного періоду вони сприймають відчужено, з застереженням, вбачають у цьому якийсь “регрес”, “засліплення” і т.д., тому часто замовчують або перекручують невигідні їм історичні явища. Хоча при цьому ніколи не забувають звинуватити у “суб’єктивності”, “пристрастності” науковців і публіцистів з правого табору. Ну, чого тільки не зробиш, щоби сподобатися законодавцям сучасної “політичної люди”, де все праве явно не популярне!

Другою етапною книжкою Д.Донцова став трактат “Націоналізм” (1926), який блискуче синтезував як основні філософські ідеї европейського ірраціоналізму від Шопенгавера до Шпенґлера, европейської політичної правої думки від Берка до Барре, так і найгострішу публіцистичну проблематику самого Донцова останніх років. Нація отримала книжку, яка враз наочно узагальнила перед нею всю історію її ідейних, політичних та духовних змагань від початків національного відродження ХІХ ст., показала всі вади і недуги, внутрішню слабкість і поруйнованість національного руху і психе. Враз перед українцями постав благенький ляльковий вертеп їхньої нібито “національної будови”, з усім його хуторянством куцого політичного мислення, з примітивністю просвітянщини, із усіма соціялістичними забобонами. Д.Донцов поставив суворий діягноз: український соціум тяжко хворий на провансальство, він позбавлений Волі створити свій яскравий і самобутній національний світ, втратив відчуття великих героїчних традицій, князівсько-боярських і козацько-шляхетських, живе утопією гуманізму і пацифізму, його ідеологією є ідеологія нижчої, підневільної верстви — “трудящих — селян і робітників” — тобто плебсу, замість переможної ідеології “нової аристократії” — кращих і сильних (елітаризм). Українство ніколи не позбудеться комплексу меншовартости, другосортности, загумінковости, доки не перейметься великою Вірою у своє покликання, доки не відчує себе в епіцентрі (не на периферії!) великих історичних процесів, не надасть кожній своїй акції виразного знаку національного.

Ось воно, зачароване коло модерного провансальства: “Замість боротьби — виховання, замість догматів віри — розслаблюючий критицизм, замість моралі сильних — етика лагідних, замість твердости — м’якість; замість нації — людськість; замість накиненої Своєї правди — толеранція до ворожої”. Це пораженство в засаді. Донцов нещадний у його характеристиках: “Плебейсько-простацька філософія вихолощеного, загалюканого, виколіненого, опльованого і не свідомого того, кокетуючого своєю імпотенцією і прекраснодушієм українофільства, яке не тільки не шанує вічного, зачіпного і сильного інстинкту життя, але ще й звеличує ідеал вольової кастрації”.

Щоб перемогти в Історії, не досить жити “реальним життям”, не досить вірити, що демократія, ліберальні ідеї, наука, світовий поступ забезпечать автоматично справжню національну Свободу і Суверенність. Політичні програми і теорії — це лише верхній пласт того, що складає сутність руху рас і цивілізацій. В глибинах кожної нації, кожної великої культури двигтить їх вітальна сила — енергія, первинний ерос, романтичне захоплення та ідеал, які в сукупности називаються Містикою. Збагнути своє покликання, відчути національну згуртованість і пробудити в ній ритм переможного маршу, зглибити порухи власної землі і відкрити перед нею простір, надати динамічну форму національній культурі-душі — ось що означає опанувати містику національного життя. Що поривало римлян будувати величну імперію Закону? Що веліло французьким рицарям-хрестоносцям століттями протистояти у сотні разів чисельнішому ворогові? Що надихало англійських моряків і піратів у стремлінні заволодіти світовим океаном? Що сьогодні каже Америці тримати світ під своїм контролем? Невже тільки примітивне прагнення спокою і матеріяльних здобутків? Чи ж не є це все найяскравіші вияви національних містик?

Навіть найменші народи мають свою містику і чинять через неї чудеса. Навіщо румуни вберегли свою традицію і гори поруч з могутніми імперіями угорців, турків і німців? Чому хорвати відділилися від югославського світу, майже одномовного і однокультурного, заради своєї католицької віри, а ще менші словенці — заради незначної відмінности своєї мови? Що казало фінам і зовсім нечисельним естонцям рятувати свою самобутність перед безмежною Російською імперією? Що поділило одномовні і однокультурні народи Латинської Америки чи арабського світу? Тільки містика, тільки усвідомлений ідеал свого окремого призначення дає силу народові жити. Інакше той народ нидіє, плебеїзується: “Коли такі гасла, як “добра пожива і відпочинок після праці”, “малий кусник чорного хліба”, “досить благополучне й щасливе життя” висуваються як самоціль, то такі “здобутки” смертельні для нації. Лише велика “містична” ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації (ідеї 1789 р., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу...” (Д.Донцов).

З виходом трактату “Націоналізм” український рух і національна ідея вперше від ХІХ ст. отримали настрій і дух Впевнености, замість колишніх програм пристосуванства і вторинности, програм “іти за чужим возом” — чи то за возом російського панславізму та імперства (М.Костомаров), чи за возом західного лібералізму (М.Драгоманов), чи то за возом всесвітнього соціялізму (М.Грушевський, В.Винниченко). Залізним постулатом відтепер для нової генерації українців стало: “Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися”. Це був твердий погляд на світ, тверде національне “Хочу!”

Д.Донцов дав у своїй ідеології завершену політичну філософію традиціоналізму і волюнтаризму, з позицій яких український народ поруч з іншими народами Европи міг опертися повсюдному наступові деструктивних і антинаціональних ліво-анархістських та комуністичних ідей та рухів, які тоді заполонили европейську свідомість і політику. Науково й історично необґрунтованими, часто просто смішними і нелогічними є різноманітні звинувачення автора “Націоналізму”, на кшталт: “бліде наслідування фашистських доктрин”, “проповідь аморальности”, “плагіат ідей елітаризму у Липинського”, “дикий антиінтелектуалізм і руйнуюча критика власних традицій” та под. Якщо це наслідування чужого, то чому за ідеали Донцова героїчно вмерли десятки тисяч українських націоналістів і дотепер його твір викликає дивовижний запал в українській душі? Кого лякає аморальність в ім’я ідеї Нації, то хай назве іншу добу і доктрину, коли політична діяльність була “моральною”: може, “моральними” були французькі ліберали-революціонери, які влаштували во ім’я “свободи, рівности і братерства” терор своєму народові? Чи інші утопісти — комуністи усіх мастей і відмін, — які во ім’я “світлого царства справедливости” зробили повсякденням убивство і тюрму? Зрештою, Д.Донцов послідовно виклав у своєму трактаті систему поглядів тих філософів, на яких спирається вся західна цивілізація — найчастіше посилався він на Гегеля! І чи можна взагалі говорити про моральність у політиці, де завжди і на кожному кроці йде нещадна боротьба за перемогу, за ствердження своєї переваги? Бути у цій “війні всіх проти всіх” (Т.Гоббс) — моральним (“добреньким”) — означає бути незахищеним і приреченим на вічне “покаяніє глави в людєх”, як каже Біблія. Чи можна серйозно говорити про крадіжку Донцовим, який читав усіма головними европейськими мовами, ідеї про елітарність сильних суспільств у Липинського? Як зауважив Я.Дашкевич, для такого ерудита, як Донцов, не було проблемою розібратися з теорією про суспільну піраміду як запоруку стабільности і політичного успіху, про роль еліт, яку розвивали Ґ.Моска і В.Парето і яких він добре знав17. Щодо того, що твори Д.Донцов “неінтелектуальні”, “агресивно-спрощувальні”, то гадаємо, досить самого лише ознайомлення з ними, щоб переконатися, який заряд творчого інтелектуалізму двигтить там, як кожен його рядок в потенції розростається в тезу, кожен абзац — у концепцію! А боятися критики, гострої, пекучої правди про власну відсталість і безрадність можуть лише люди слабкі! А світ, майбутнє, як відомо, ніколи не належать слабким.

Можна погодитися з Валентином Морозом, що “Націоналізм” Д.Донцова, “Націократія” Сціборського, “Призначення України” Юрія Липи — це триєдиний символ, що сформував українське “Вірую” у міжвоєнному двадцятиріччі18. Можна це формулювання й розширити і дещо змінити: “Листи до братів-хліборобів” Липинського розказали українцям “Що робити”, “Націоналізм” Донцова показав “Як робити”, а трактат “Призначення України” Липи відповів на питання “Для чого робити?”.

Світоглядна база “Націоналізму” лягла в основу ідеологічних і політичних програм ОУН 1929 і 1940 років. Їх ознаками стали: Експансивність, національна Містика, Етатизм, культ Порядку і моральної Дисципліни, Героїка, розуміння Духовности і Культури як першооснов, геополітичний Розмах, ідея Ордену в організації, Мілітаризм. “Вістник” і трактат “Націоналізм” використовувалися членами ОУН у внутрішньовиховній роботі. Однак найбільшим був психологічний вплив Д.Донцова на покоління: він на емоційному рівні зумів створити в Західній Україні атмосферу здобування.

Наприкінці 30-х рр. український націоналістичний революційний рух пульсував надзичайною енергією, містична візія України — Понтиди — правічного цивілізаційного центру над Чорним морем, що, спираючись на Кавказ і Балкани, відкриває нові горизонти для колосальних геополітичних зрушень, — будила великі емоції і пориви. У березні 1939 р. ОУН робить героїчну спробу проголосити незалежність України бодай на невеличкому клаптику її історичної території — у Закарпатті. Хоч спроба була невдала, але вона продемонструвала фантастичну річ: нечисельні елітні групи найбільш уярмленого народу в Європі, перейняті романтичним, “ілюзійним”, за словами Донцова, ідеалом, здатні створити історично вирішальну Силу, навіть тоді, коли протистояти доводилося гігантам — ІІІ Райху і СССР. Саме ця Сила (УПА) у 40-і роки сплутає геополітичні карти і гегемоністські плани багатьом державам і диктаторам у Центрально-Східній Європі, не дозволить викреслити з Історії українську націю та ідею відгомоном небаченої до того в світі за масштабами і впертістю партизанської боротьби.

У перші дні Другої світової війни, 2-го вересня 1939 р., Дмитро Донцов разом зі своїм вірним побратимом і співпрацівником — адміністратором “Вістника” М.Гікавим — був заарештований польською владою і відправлений до концентраційного табору Береза Картузька (Берестейщина). Це ще одна пригадка тим, хто звинувачує Донцова у співпраці з польською владою (Ю.Шевельов). Умови і перспективи діяльности кардинально змінилися.

V

Після падіння Польщі повертатися вже не було куди: Львів був захоплений совєтськими військами, які окупували західну Україну згідно із секретними домовленостями між СССР і гітлерівською Німеччиною. Знову — Захід: спочатку Донцов подався до Данціґа, потім — до Берліна, де ним зацікавилося гестапо за підозрою у “полонофільстві”, через донос одного із “добрих землячків”. Звільнившись у 1940 р. від контролю з боку таємної поліції, Донцов вирішив триматися осторонь від імперського центру і прийняв запрошення свого давнього друга Юрія Русова переїхати до Бухаресту, щоб розпочати нову видавничу справу. Тим більше, що ще від останніх передвоєнних років він помітив наростання агресивного імперіялізму в нацистській Німеччині, писав про це на сторінках “Вістника”, а тому не хотів і не міг бути в епіцентрі цього імперіялізму.

По дорозі Д.Донцов побував у Кракові, який тоді став неофіційним центром українського політичного, зокрема націоналістичного життя, оскільки сюди емігрувала велика кількість українських політиків, громадських і культурних діячів. Тут він зустрівся з багатьма провідними діячами націоналістичного підпілля. Як відомо, саме тоді (10 лютого 1940 р.) завершився розкол в ОУН, в результаті якого утворилися два відлами в Організації: “мельниківський” і “бандерівський”. Це принесло додаткове напруження у й так наелектризоване переслідуваннями і війною підпілля. Ходили чутки, що Донцова висунуть на провідника об’єднаного націоналістичного руху — його авторитет у цьому середовищі був незаперечним. Однак сам Донцов включатися у партійно-політичну роботу не збирався. Прагнув і надалі залишатися незалежним ідеологом. Правда, він підтримав лінію С.Бандери в ОУН як послідовно революційну і націоналістичну. На мельниківське середовище дивився як на ліберальний опортунізм. З ОУН С.Бандери Д.Донцов підтримував тісніші стосунки до кінця життя, постійно друкувався у бандерівській пресі у роки післявоєнної еміграції (50-60-і).

У Бухаресті, в першій половині 1941 р., Д.Донцов разом з Ю.Русовим і Н.Ґеркен-Русовою видавали невеличкий журнал “Батава”. Творчі сили і фінансові можливості були надто малі, щоб розгорнути солідне видання. Хоча, за задумом, журнал мав відображати ідеальний варіант: вже сама назва служила ідеї редактора — “Батава” — старе українське слово — означає “ряд”, “лава”, замість нейтральної назви “Вістник”, нав’язаної попередньою ліберальною традицією видання; оформлення палітурки передавало дух національних давніх традицій: на ній були зображені символи державности і воїнства — булава, зброя, перо; тематика і концепція журналу повністю були підпорядковані пропаганді традиціоналізму-волюнтаризму. Час появи “Батави” можна визначити як етапний момент в еволюції ідеології Д.Донцова: відтепер у ній посилюються елементи консерватизму — релігійна містика, постійні апелювання до історії, культ аристократизму, герметизування від розкладових впливів сучасности, ідеалізм. Це була та концепція мислення, яка привела його до наступної великої і значущої книжки — до “Духу нашої давнини” (1944).

Спочатку журнал ще виражав якусь підтримку Німеччині, яка проголосила війну зі світовим комунізмом, ідею “Нового порядку”, який передбачав реалізацію ряду принципів европейського консерватизму, а також новий переділ Европи, її “версальських” кордонів, за якими України просто не існувало. Додамо, що сподівання на Німеччину як на можливого союзника української справи існували постійно і в різних українських політичних колах, особливо вони посилилися у 30-і роки, коли політика реваншу за поразку у Першій світовій війні посилилася в Німеччині. Очевидно, “Батава” мусіла робити якісь реверанси в бік ІІІ Райху і з причин офіційної пропаганди в Румунії, яка була його сателітом-союзником. Коли ж у червні 1941 р. Німеччина відмовилася підтримати самостійницькі домагання українців, Д.Донцов припинив видання, розчарований її планами. Надалі він підтримував ідею збройної боротьби націоналістичного руху, ОУН проти ІІІ Райху.

Незабаром Д.Донцов переїхав до Праги. Там він жив у середовищі численних українських емігрантів. Невдовзі йому вдалося влаштуватися у дослідницький інститут для справ Східної Европи, де керував відомий науковець Г.Й.Баєр Г.Й.Баєр. Час від часу Д.Донцов публікувався у другорядній німецькомовній пресі зі статтями про історичні, культурні та геополітичні проблеми Східної Европи, фахівцем з цих питань він вважався давнім (ще з часів перед Першою світовою війною). Але в основному працював над новою книгою, уважно слідкував за перебігом політичних подій.

Повертатися в Україну в умовах жорстокої війни 60-річний Д.Донцов не хотів, хоча й побував взимку 1943 р. у Львові. Тоді він не сприйняв нової Програми ОУН, прийнятої на ІІІ Надзвичайному Зборі, яка абсорбувала ряд ліберально-демократичних і навіть соціялістичних положень. Розпочав критику цих опортуністських тенденцій і, як виявилося, був пророчо правий: після війни ліберальні тенденції в ОУН спричинили нові розколи, дезорієнтували молодь, послабили внутрішню ідейну переконаність.

Після закінчення війни для Д.Донцова почалася доба тривалих митарств Европою у пошуку пристановища: Німеччина, Франція, Британія. Через те, що совєтські чинники вели активну роботу з притягнення до відповідальности всіх, кого вони звинувачували в “колабораціонізмі” з німцями — часто це були просто активні антибольшевики, — Д.Донцов не міг залишитися в Европі і вже у 1947 р. емігрував до США, потім переїхав до Канади, де й оселився до кінця життя.

У кінці 40-х рр., ще у таборах для переселенців у Німеччині (в основному у Баварії, де сконцентрувалося найбільше українців), у середовищі політичної і культурної еміграції розпочалася жвава ідейна боротьба, широкі дискусії навколо проблем подальшого розвитку українського світу, переосмислення досвіду попереднього історичного етапу, про духовно-культурні основи нового розвитку. Загалом, як і в політиці, так і в сфері культури, це було зіткнення двох світоглядів: ліберального і націоналістичного. Неуспіх визвольних змагань ОУН—УПА, те, що Україна разом з усією Середньою Европою опинилася під п’ятою совєтського тоталітаризму, жахлива руйнація нації, її природних і духовних основ (у результаті війни Україна постраждала найбільше з усіх втягнених у конфлікт країн) стимулювали пошуки нових шляхів, нових ідей та ідеалів. Замовчуючи свою безвідповідальність і бездіяльність під час війни, ліберальні середовища звинувачували оунівців за “тоталітаризм”, “надмірну нетолерантність”, “наївність сподівань на Німеччину” (ОУН проголосила незалежність України 30 червня 1941 р. з початком війни проти СССР). Крім того, ліберальні ідеї позитивно сприймалися Заходом, де тепер опинилася вся наша політична еміграція, і тому вона намагалася часто бути ліберальнішою за сам Захід, відкрито негуючи національні традиції і вартості. Невдовзі виникли нові ліберальні та соціял-демократичні українські партії, які, однак, не отримали якісного розвитку.

У середовищі творчої інтелігенції теж почався ідейний рух проти націоналізму-“вісниківства” в літературі. Він оформився зі створенням Мистецького українського руху (МУР) у 1947 році в Німеччині. Лідерами МУРу стали: формально —У.Самчук, ідейно — Ю.Шевельов-Шерех, Ю.Косач і большевицький агент Віктор Петров, відомий ще під псевдонімами “Домонтович” і “Бер”, — колишній київський “неокласик”, завербований під страхом смерти НКВД. Ці автори розгорнули широку естетичну дискусію про майбутнє української літератури і культури загалом під гаслами “модернізму”, “високого мистецтва”, “екзистенціалізму”, “великої літератури” і под. Головною їх метою насправді було розбити ідейно-моральне ядро “вісниківства”, тобто тієї течії неоромантизму в літературі (Є.Маланюк, Ю.Липа, О.Ольжич, О.Стефанович та ін.), яка сформувалася значною мірою під впливом ідей Д.Донцова і навколо його журналу “Вістник”. “Вісниківство” в культурі творило твердиню Духу, звернуло її на шляхи аристократизму і героїзму, вдало заперечивши народництво і авангардизм. Тому боротьба з “вісниківством” автоматично послаблювала організм культури, позбавляла її духу експансії і міцної прив’язаности до животворних національних традицій. Зрозуміло, що ця боротьба входила у плани московського большевизму, який завжди прагнув розколоти цю Твердиню, щоб цілковито зденаціоналізувати українську культуру і запанувати над нею. В.Петров, виконавши свою місію — засіявши зерна підривання “вісниківства”-націоналізму з позицій “модернізму”, — таємно повернувся в СССР, де щасливо дожив до смерти, займаючись наукою. Спадкоємці його справи ще й досьогодні борються з націоналізмом у культурі, використовуючи його ім’я і постулати.

Хоча МУР вже до кінця 40-х рр. розпався, в тому числі під ударами ідейної критики провідних письменників і науковців, погляд котрих не затьмарився “блиском модернізму нового ґатунку”, —Є.Маланюка, Л.Мосендза, В.Державина, Михайла Ореста, Ю.Бойка та ін., — все ж засіяне ним зійшло: українську літературу заповнили авангардистська деструкція, космополітизм, штукарство, проповідь безідейности, моральна безвідповідальність і невпевненість. Деякі літературні діячі еміграції, наприклад, І.Костецький (Мерзляков) і Ю.Косач, настільки відверто займалися внутрішньою деструкцією, запереченням найсутніснішого в культурі, іноді навіть відкритим совєтофільством, що “творчий перегук” їхньої праці із “завданням Москви” в українській культурі майже не викликає сумніву. І знову ж таки: саме ці імена є зараз на прапорі українських лібералів (напр., часописів “Критика”, “Сучасність”).

У 1949—52 рр. Д.Донцов працював викладачем української літератури в Монреальському університеті. У націоналістичному середовищі постійно робилися спроби і повернути традицію “Вістника”, і зробити Д.Донцова редактором солідного видання, з тим, щоб повернути в еміґрацію дух героїчної міжвоєнної доби. Ще в Німеччині, у 1948 і 1949 роках, вийшло два числа відновленого “Літературно-наукового вістника” (Реґенсбурґ і Мюнхен) за ред. В.Шульги, однак видання занепало в нестійких умовах міграції. Від 1947 р. протягом кількох десятиліть у Нью-Йорку за сприяння ОУН Бандери виходив “Вісник”, у якому співпрацював Д.Донцов та інші автори давнього “Вістника”. Цей журнал послідовно відображав позиції націоналізму, хоча настільки значним явищем культури як його попередник-“тезка” не став.

Проте до того, щоб сам Д.Донцов редагував якесь видання і воно повністю відображало б його політичну філософію, не дійшло. Ідею цю підтримував особисто С.Бандера, вважаючи, що це мав би бути “незалежний журнал Д.Донцова”, де б реалізувався весь його редакторський і публіцистичний талант19. Зі свого боку Д.Донцов поставив вимогу кардинального відмежування майбутнього видання від ненаціоналістичних середовищ та ідей, а таке заповідалося в ім’я “спільного фронту”, також повної самостійности, оскільки не допускав “групових” впливів на себе, “при хитливості думок моїх любих земляків”20. У редакторській та ідейній справі він був надзвичайним педантом і цільовим чоловіком. Довгі переговори і суперечки у підсумку закінчилися нічим. Відтак найбільшим і найпомітнішим дітищем його публіцистичного генія залишився міжвоєнний “Вістник”, знак якого назавжди ліг на ту добу.

Надалі Д.Донцов друкувався дуже активно, буквально до самої смерти (1973 р.), в емігрантській американській та европейській пресі. Короткий час, в період перебування в Англії, він редагував газету “Український клич”, ще його статті з’являлися у таких емігрантських часописах: “Орлик” (Берхгесґаден, Німеччина), “Час” (Фюрт), “Український самостійник”, “Шлях перемоги”, “Авангард” (Мюнхен), “Українська думка”, “Український шлях” і “Визвольний шлях” (Лондон), “Українець”, “На варті”, “Український робітник”, “Місія України”, “Альманах Гомону України” (Торонто), “Америка”, “Клич нації” (Філадельфія), “Крила”, “Вісник” (Нью-Йорк), “Голос Православного Братства” (Чикаго). Також у англомовних і німецькомовних виданнях. Переважна більшість цих видань була пов’язана з ОУН і її дочірніми середовищами.

У післявоєнний період Д.Донцов видав низку монографій і збірників статей, які інколи складалися і зі статей міжвоєнного періоду, здійснив ряд перевидань своїх актуальних праць, в тому числі “Підстави нашої політики” (1957) і “Націоналізм” (1966). Ось перелік головних книжкових видань: “Хрест проти диявола” (1948), “За яку Україну?” (1949), “За який провід?” (1949), “Демаскування шашелів” (1949), “Заповіт Шевченка” (1950), “Правда прадідів великих” (1952), “Туга за героїчним; ідеї і постаті літературної України” (1953), “Поетка вогняних меж: Олена Теліга” (1953), “Росія чи Европа?” (Збірник, 1955), “Московська отрута” (Збірник, 1955), “Від містики до політики” (1957), “За яку революцію?” (1957), “Незримі скрижалі Кобзаря” (1961), “Хрестом і мечем” (Збірник, 1967), “Клич доби” (1968). У 1961 р. в Мюнхені німецькою мовою вийшла книжка Д.Донцова “Der Geist Russland” (“Дух Росії”), у якій він показав перед західним читачем отарно-імперську сутність Росії як вічної загрози для Европи.

Повоєнні праці Д.Донцова характеризуються такими ідейними ознаками, як послідовне антиросійство, викриття усякого малоросійства і пристосуванства в українстві, пробудження православної містики, панхристиянізм, осмислення героїчних традицій в літературі. У публіцистиці він викривав як совєтський тоталітаризм, який розвинув форму та ідеологію новітнього рабства, так і хитрість та гнилизну ліберальних демократій Заходу, які співпрацювали з комунізмом, замість боротися з ним, і перетворили свої народи у тлумища меркантилізованих плебеїв, які забули Бога, Традиції і Шляхетність. Вважав, що традиціоналістські сили повинні об’єднатися в усьому світі, щоб протистояти цій пошесті Матерії і Примітиву. Передчував загрози глобалізації і масовістської (американізованої) стандартизації світу.

Зрозуміло, що публіцистичний талант похилого віком Д.Донцова спав. Однак твори його мають ту вартість, що дають оцінки фактам, тенденціям, постатям з висоти колосального ідейного та життєвого досвіду.

 

* * *

 


1. Грицак Я. Нарис історії України. — К., 1996. — С. 96.
2. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк, Торонто, 1974. — 419 с.
3. Сосновський М. Дмитро Донцов. — С. 63.
4. Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми, 1997. — № 1. — С. 146.
5. Донцов Д. Рік 1918. — Київ — Торонто, 1954. — С. 30.
6.Сосновський М. Дмитро Донцов. — С. 73.
7. Бедрій А. Світоглядно-ідейна біографія Д.Донцов Д.Донцова до 1913 року // Визвольний шлях, 1983. — № 11-12.
8. Грицай О. Життя і діяльність Є.Коновальця до 1917 року // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 32.
9. Дорошенко В. З історії української політичної думки за часів світової війни. — Прага, 1936.
10. Роздольський Р. До історії “Союзу визволення України” // Український самостійник, 1969. — № 137-142.
11. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. — К., 2000. — С. 39.
12. Шпенґлер О. Закат Европы. — М., Мысль, 1993. — Т. 1. — С. 164.
13. Там само. Шпенґлер — С. 546.
14. Маланюк Є. Дмитро Донцов Д.Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. — К., 1997. — С. 345.
15. Див., наприклад, кн.: Дужий П. Степан Бандера — символ нації. — Львів.: Галицька видавнича спілка, 1996. — С. 116—122.
16. Дашкевич Я. Дмитро Донцов і Євген Маланюк // Україна: наука і культура. Вип. 3. — К., 1999. — С. 286.
17. Там само. — С. 288.
18. Мороз В. Горіти надзвичайним світлом. Передмова // Липа Ю. Призначення України. — Львів, 1992.
19. Сосновський М. Дмитро Донцов — С. 198.
20. Там само. — С. 196—197.

 

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search