Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Д.Донцов "Молодь і політика" PDF Друк e-mail

Сучасна молодь, з якої кожний може якихось 10 років критично сприймає своє оточення, ледве чи в стані зрозуміти, в якім забріханім світі вона живе. Сатана, прозваний в Євангелії «отцем лжи», батьком брехні. Тому так насичена брехнею сучасна Росія, яка віддала себе під його покров. Тому ця брехня каламутним потоком заливає і Захід. Тому рідко почуєте ясне і одверте слово, мужнє визнання свого «вірую». Тому рідко зустрінете льояльність в полеміці. Всюди маски.

Під однією з чудових масок виступають і ті, які ганять молодь за те, що займається політикою, закликаючи її займатися лише наукою, залишаючи старим політичні справи. Відкинувши чудову аргументацію цих опікунів молоді, загляньмо в правдиву причину, яка змушує тих опікунів боронити свою тезу. Коли ж це зробимо, побачимо, що причина лежить у тому, що молодь дуже часто йде революційним шляхом. Вона постачала кадри молоді СУМ'у в Харкові в 1930 році, кадри ОУН в Галичині, УПА тепер. Старші ж політики, які застерігали собі монополь вести народ і в Галичині між двома війнами, і тепер на еміграції, — це головно прибічники політичного опортунізму. Одверто картати молодь за революційність, — на це їм не позволяє стиль нашого забріханого віку, тому аргумент, що молодь ще не досвідчена, ще не набралася потрібної науки, щоб займатися політикою, яку й мусить скласти у «вправні руки» старших. На ділі ж власне за революційний характер рухів молоді всі легальні партії в Галичині осуджували акцію ОУН, осуджували її навіть по упадку Польщі в «Краківських Вістях», коли ніхто від них того не вимагав. Ті самі політики або негативно, або «вичікуючи» ставилися до акції УПА через ту саму причину.


 

Не хочу сказати, що привілей молоді, — займатися політикою, а обов'язок старших нею не займатися. Таке твердження було б абсурдне. Кажу тільки, що аргументи представників старшого громадянства не завжди щирі, а щодо недосвідчености в політиці і помилок, що з неї випливають, то це гріх, від якого не забезпечене ні молодше, ні старше покоління. Коли ж дамо пересунутися перед нашими очима останньому пів віку на Україні, — то знайдемо там поважний аргумент, який даватиме повну підставу обстоювати активну участь молоді в політиці.

Коли б не рух молоді, заініційований 1905 р. Міхновським, Д. Антоновичем. М. Русовим, П. Кратом та Ю. Колярдом, основоположниками Рев. Укр. Партії на Наддніпрянщині, Галичині і Буковині, — Україна напевно не знала б спонтанного національного вибуху 1917 року. Без руху молоді, очолюваного групою Отамановського в 1918 і наступних роках, або революційного руху націоналістичної молоді в Галичині перед 1939 р. чи Спілки Визволення України в 1920-х роках на Наддніпрянщині, може б не було акції УПА в тім об'ємі, як воно є нині. Політики здорового «хлопського розуму» закинуть: «боролася молодь, а що виборола?» Відповіді, що задовольнили б «хлопський розум», бути не може. Люди такого розуму радять ставити лише такі політичні цілі, які дадуться осягнути завтра або післязавтра (Драгоманов). Решта для них «романтика, утопія». Вони не хочуть, ба й не можуть знати, що без романтики Жанни д'Арк і без столітньої війни Франція була б нині не державою, а бритійською колонією; що без романтики козаччини Україна була б провінцією Польщі, без 150-літнього періоду Гетьманщини, без Шевченка і років, що випливали з тієї романтики, зривів 1917-20 і пізніших, без відновлення хоч і короткого, нашої державности в XX віці. Політики «хлопського розуму», які вірять лише в те, до чого можуть діткнутися, що можуть «помацати», — не знають, що двигуном всього в історії є невтомний дух, який власне ту романтику робить і без якого нічого тривалого ні в політиці, ні деінде ані постає, ані існує. Отже, коли молодь в затяжній боротьбі за Україну здобувається на цю романтику безнастанно від 1900 року, то це якраз аргумент за її участь в політичній боротьбі. Бо коли міряти потребу якоїсь акції її моментальними успіхами чи неуспіхами, — тоді треба було залишити ідеал державности, через те, що його досі не вдалося зреалізувати...

Сучасна Україна перебуває в ганьбі-неволі, яка деправує націю душевно, каструє духово й винищує фізично, обертає вільний нарід в плем'я гельотів. Коли це так, а цьому ніхто не заперечить, то ганьбою було б для молоді, коли б вона не ставала на перше місце своїх змагань, свого життя, щоб спричинитися до знищення цієї ганьби, до виборення власної держави. До першої фальшивої думки «реальних політиків» вони додають ще й помилку. Не признаючи за молоддю права брати участь в політичному житті, вони визнають за нею право бодай вчитися, вишколюватися політично, власне не вишколюватися, як вони кажуть, а вивчати той фах, який може й потрібний для політика, але сам по собі робить лише адміністратора або пересічного громадського організатора, і тільки.

Поширений погляд між «реальними політиками», що готуватися до політичної акції — це значить студіювати політичні теорії, економіку, фінанси, адміністрацію, історію — і все! Глибоко помилковий погляд, знов таки на ґрунті пануючого матеріялізму, який знає тільки матерію, техніку — не дух, не його велетенську ролю в житті В наш матеріялістичний вік поняття політика стало ідентичне з поняттям спекулянта, хитрого калькулянта, спритного гендляра, іноді шахрая. Такий тип політика дуже поширений в нашім світі, і йому, власне цьому звиродженню провідної верстви в багатьох державах, треба приписати те. що вони впали або падуть легкою жертвою варвара завойовника. Такий політик спекулянт, політик гендляр міг задовольнитися знанням свого «фаху» (адміністрація, фінанси і ін.), як для звичайного гендляра вистачає знання комерції. Але в період напр., Англії наполеонівських часів, Франції часів Людовика XIII або XIV («Трьох мушкетерів» А. Дюма!), часів розквіту нашої гетьманщини ХVІІ-ХVІІІ в.в. або старокнязівської України, коли члени провідної касти добиралися суворою селекцією, на провідних місцях не могли бути Жоліо Кюрі, Фукси, Ляскії, Лютимори, Гуси та їх протектори. В ті часи заняття політикою вимагало інших прикмет. А ці висоти повинна взяти собі за вказівку наша молодь, спрагнена політичної акції. Хто хоче бути політиком, членом провідної верстви свого народу, той не сміє обмежитись вивченням свого «фаху», інтелекту. Він мусить школити ще й свою душу і свій дух. Мусить виплекати в собі: мудрість політичну, мужність, шляхетність. Ту мудрість, якою колись відзначалася англійська аристократія: мудрість, якої вчили її замолоду, — цебто не знання законів і звичаїв конституції, але і одвічних законів тривання, міцности і упадку національних спільнот; мудрість, яку вони черпали з авторів античної Греції і Риму, всмоктуючи разом з нею державний геній старого Риму. Ту мудрість, якої вчили старшинський доріст в Києво-Могилянській Академії, яка сяє в Університетах Хмельницького або «Історії Русів».

Один з аспектів поняття мудрости — це ясна політична ідея, прапор, під яким громадяться прибічники ідей. Ідея — не «програма», не «тактика», не «вміння лявірувати в передпокоях сильних того світу», а щось інше. Ідея може вивести націю на шляхи великого історичного призначення, вона ж, якщо фальшива, може завести її на манівці. Трагічним прикладом фальшивої ідеології, що присипляла націю, була в нас драгоманівщина. Коли в момент революції 1917 року наш соціялістичний провід лив воду на революційну стихію, відвертав її. поки міг, від шляху війни з Московщиною на манівці вижебрування автономії, старався гасити національний «шовінізм», і лише проти волі вступив на дорогу самостійної державности, — то причиною того був дух драгоманівства. яким молодь та соціялістична інтелігенція були перейняті: драгоманівством з його адорацією Росії, з інтернаціоналізмом, політикою малих діл, з відразою до «мілітаризму». Причиною невдачі визвольних змагань була й друга ідеологія, яка опанувала мозки нашої молоді початків 20-го століття, — марксизм. Про неї з небуденним даром передбачливости писав далеко перед 1917 роком Іван Франко: «Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значній мірі горячіша українська молодь. Соціял-демократизм стає ворожо як проти об'явів всякої самодіяльности та децентралізації, так само і проти національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко більшим ворогом, ніж самодержавіє... Соціял-демократизм краде душі, наповнює їх фальшивими і пустими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті. Ось тим то і не диво, що свідоміші українці виступають проти цієї згубної доктрини, як можуть».

Власне ця соціялістична доктрина загнала нашу інтелігенцію 1917 р. у багно всеросійських політичних ідеалів, відірвала від ідеї власної державности, казала таврувати плямою «шовінізму» любов до своєї країни, «фанатизму» — гаряче прив'язання до своєї національної ідеї, тавром «мілітаризму» — бажання боротися за цю ідею з Росією. Соціялістична молодь опинилася спочатку в ролі підземної, потім справжньої провідної верстви нації, але своїм ідейним гермафродитством значно спричинилася до невдачі визвольних змагань. З цих двох негативних прикладів видно величезну ролю ідеологічного чинника в політичній боротьбі. Позитивну ж ролю того чинника можемо простежити в історії всіх визвольно-національних рухів 19-го віку, балканських слов'ян, Італії, Ірляндії. Щоб така ідея мала формуючу ролю в країні, мусить вона, як казав Франко, власне виростати з потреб країни, її традицій історичних, бути «своєю мудрістю», «своєю Правдою» (Шевченко). Далі — вона мусить мати аксіоматичний характер, характер незбитої правди.

В наші часи розладу і духової анархії з'явилися теорії про те, що наша думка не сміє бути однобічною, що не можна на всі питання відповідати «так» або «ні»; що треба «узгіднювати суперечності», бути «скептиком», не «догматиком», вміти «еволюціонувати» від однієї думки до іншої, або мати їх кілька нараз і т. п. Подібні теорії завжди, в моменти хаосу і катастроф, виринають у людей, які втомлені життям, не знають чого хочуть і готові бігти за модою. Внаслідок цих теорій ввійшли в моду заячі стрибки в політиці; від націоналізму в неокомунізм, від однієї ідеї до іншої. І ці стрибки їх адепти вихваляють як доказ життєвої гнучкости людської думки, яка, мовляв не «засклепилася» в своїх «забобонах». Над тими їхніми аргументами можна було б застановитися, коли б ті стрибки від ідеології до ідеології по-рабському не пристосовувалися до того, яка ідеологія надавала тон в світово-політичній кон’юнктурі.

У цих линвострибунів перехід від націоналізму до демократизму наступив не тоді, коли жили Гітлер і Муссоліні, а чомусь якраз по перемозі американської і європейської демократії... Але це між іншим. Очевидно треба мати очі, широко отворені на світ, мати критичний змисл, але в житті, в житті нації — мусить бути певна кількість аксіом, незбитих правд, в яких не вільно сумніватися, які мають бути незмінними як для віруючого — Заповіді або «Вірую». Такими аксіомами для кожного члена християнської нації мають бути: Бог, отчизна і власна честь. Вони мусять бути непохитними поняттями, що їх не сміє захитати ніякий прогресивний — явний або замаскований адоратор Сходу. Треба і можна вивчати різні ідеології, політичні програми і т. п., але ці три аксіоми повинні залишитися непохитним фундаментом для молоді. Ці засадничі поняття мусять бути неподатними на ніякі впливи. За ці аксіоми мусить людина бути готова боротися ціною перемоги або смерти.

Ці аксіоми можуть коштувати нам втрату популярности, приятелів, становища, але їх не вільно залишати. Коли думка не зв'язана з фанатичним відданням їй, то це не переконання, а «погляд», який міняється від чергового вітру так званої «громадської думки». Людина з «поглядами» — це хитлива юрба. Тільки люди твердих переконань керують подіями та грають головну ролю в політиці. З них вербуються новатори, творці пробойових доктрин, що формують думки і життя нації, мученики, вожді, державні мужі і герої. Тільки за такими йде народ. Мати ці непохитні переконання, непохитні політичні концепції — одна з необхідних прикмет політика. Провід без цих аксіом, афірмованих безкомпромісово і фанатично, не провід, а його нарід піде за тими, хоч би й чужими, провідниками, які ці аксіоми мають, фанатично їх проголошують, вірять у них, незалежно навіть від змісту тих чи інших аксіом.

Отже хто бажає бути в політиці активним, повинен мати ідею, що прагне її здійснити, свою національну мудрість, яка базується на традиціях країни, на ідеях предків. Повинен шанувати підставові правди своєї землі і фанатично їх боронити, і знати, що цю правду здобувається і зберігається під занепаду фанатичним, безоглядним відданням їй, не хитруванням, не шахрайством, а мілітарним духом і боротьбою. Це й є те, що називається відвагою, мужністю, друга по мудрості прикмета провідника, на якого повинен готуватися юнак, що цікавиться політикою. Третя прикмета політика, що її повинен плекати в собі юнак, що її плекали в юнацтві всі гідні тієї назви провідні верстви, — це шляхетність душ, характерність. В занепалих країнах модерного світу на ці прикмети провідної верстви не звертається ніякої уваги. Зпенетровані метеками, зайдами з далеких країн Сходу, правлячі еліти сучасної Европи стратили, наприклад, свій національний характер; характерність особиста ціниться в них невисоко, як і поняття престижу, національної чести або патріотизму і права. Цей «дух часу» відбивається і на нашій політиці. Вступ у члени партії дає партійний квиток, словесне признання партійної програми за «найкращу». Не звертається зовсім уваги на те, що з себе уявляє член даної партії чи еліти щодо його особистих вартостей, характерности, порядности, ідейности, чесности і т. п. Партія має запровадити такі й такі закони, щоб знищити нелад і зло і довести до «щастя і добробуту» нарід. Але не питається, чи члени поконали це зло в свойому серці? Чи в їх жилах — казав Шевченко — гнила сукровата, чи чиста кров шляхетних провідників нації, не здібних на підлоту, на зраду, на підкуп, на свинство, що горять безкорисною любов'ю до ідеї, до своєї землі? Коротко кажучи ні ті, що тепер заходжуються готувати юнацтво на ролю провідників, або вишколювати їх до цієї ролі, ні ті, що творять партії й об'єднання чи «репрезентації», не думають про виховання серед молоді душі, волі, характеру майбутніх провідників. Думають напхати лише її мозок певним знанням, часто суперечним в собі думками, навчити певних організаційних навичок і все! Не було так в давніші часи, в часи, коли европейські народи не впали жертвою варварського наїзду, бо не жили в страху перед ним. В ті часи і в старій Україні, і в старій Англії, і в старій Елладі в політичному вихованню юнацтва першу ролю грало формування його характеру, людини шляхетної, з високо розвиненим почуттям чести, лояльної, твердої в обороні своїх переконань і своєї країни, — «джентльмена», як казали в Англії. «козака», як казали в Україні, людину особливої вищої породи моральної, з чистою «кров'ю», з «благородними кістками» — казав Шевченко з крилами за плечима, як Галайда, який обернувшись в козака, отряс зі себе розум із старим ім'ям, всі рабські прикмети «хамового сина», який вмів тільки нагинатися і слухати чужих наказів. В старій Елляді справа виховання юнацтва провідної верстви підлягала суворим законам. Його виховували «однобічно», до нього не сміли мати доступу ні література, яка осмішувала богів і героїв, ні млосні мелодії, які розніжували душу. Та молодь мусіла виростати з загартованим тілом і душею в пошані до своєї землі, її традицій, в адорації всього величного, навчитися бути панами дрібних слабостей людської натури, плекати чесноти характеру аскета, вояка і вождя.

В наші часи ті погляди вважаються або за шкідливу єресь або за порожню балаканину. Мені і моїм думкам в цій справі закидають «крайність» і «невміння» як слід збагнути українську, хліборобську душу, закидають претенсії виховати лише один тип людини, небажання рахуватися з тим, що душа нашого народу побіч боротьбизму виявляє й ліризм, що його теж треба плекати і не змішувати його з сентименталізмом, що треба вміти «узгіднювати протиріччя» і т. п. На це відповім, що я не говорю про хліборобів як про тих, з яких має витопитися правляча еліта нації в державі чи в боротьбі. Ця верства має особливі, твердші, важчі завдання, отже як її знання має перевищити знання пересічного хлібороба чи інтелігента, так і її мораль і характер. Наша давнина приймала це як аксіому. Вона, власне витворила тип козака, який мав бути «козак, а не мугир» (Котляревський). Козак, а не «гречкосій», «лицар», а не «плебей» (Шевченко). Слабості пересічної людини повинні бути йому чужі, він не повинен був «узгіднювати» своєї лицарської вдачі з вдачею «винників, броварників, полежаїв чи периноспалів» (Гоголь). Він не знав поблажливого відношення посполитого до слабостей людських, в поході не пив, а хто напився, того скидали в море. За крадіж батожили на смерть. Богові несли не п'ятака, а життя. Від милої дорожче була честь. Чужий їм був «ліризм»: коли співали, то співали козацьких пісень (дивись про це в «Енеїді» і в «Микиті Галайді»), не хліборобські, не пісні кохання співали, які особистими болями чи радощами розніжували душу, а думи, що кріпили їх і підносили до величини справ. Мало було ліризму в Ґонти, у Тараса Бульби, у Богуна. Провідна верства має свої окремі завдання, іншу душу мусять мати ті, хто ті завдання мають виконувати, готуватися, гартуватися до цього діла. Це ідеал не для всіх, тільки для них. «Могій вмістити, да вмістить». Але без виховання в цьому дусі нема справжньої еліти народу. Еміграційна молодь може вибрати різні дороги. Може пірнути в приватне життя, особливо, роблячи собі кар'єру, де зможе. Хто схоче — зробить це. Але все ж знайдеться багато таких, яких дума про їхню країну в ярмі не покидатиме. Така молодь повинна поважно поставитися до свого вишколення для тієї ролі, яку їй доведеться взяти на себе в політиці, в будівництві чи в революції. Вона повинна знати, що до ролі еліти молодь не готується «контестами краси» і балями, чи вибором «королевих» і «княжних». Така молодь повинна знати, що має перед собою страшного противника до поконання, якого повинна перевищити ідейністю, завзяттям, волею і характером. Така молодь повинна знати, що стоїть перед великим завданням. А великі справи доконують не малі, а великі люди. Для тих, що бездумно балакають про «народ», який «вирішить все», і про інтелігенцію, всяку, яка б вона не була, що об'єднавшись поведе націю в землю обіцяну, — пригадую слова кардинала Тіссерана на святі в пам'ять Харківського СУМ'у. виголошені ним у Монтреалі: «без еліти нема нації». А від еліти вимагається чогось іншого, інших прикмет духа, іншого розуму і характеру, ніж від кандидатів на диригентів хору, директора кооперативи чи «Просвіти» або секретаря тієї чи іншої політичної партії. Крайня пора подумати нашій молоді над цим.

 

«Авангард», ч. 1 (20), січень-лютий 1951 р.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search