Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Віктор Рог: «Ідеї Донцова сьогодні актуальні» PDF Друк e-mail

Сьогодні ми говоритимемо про українську ідеологію. Власне не стільки про неї, як про одного з її творців, видатного Дмитра Донцова, 38-ма річниця з дня його смерті виповнюється 30 березня. Це ім’я й сьогодні сприймається неоднозначно. Але його праці не залишають байдужими нікого. Щоб дізнатися більше про цю особистість, ми запросили до розмови історика та публіциста Віктора Рога. Отже, Дмитро Донцов, в чому цінність його творів?

Дмитро Донцов – це зірка першої величини в історії української суспільно-політичної думки. Не лише в історії, але, думаю, що й сучасність дуже гостро потребує його думок, гостро потребує його орієнтирів. Він написав багато речей. Якщо так підсумувати коротко, то це кілька головних думок. Ідея перша, що українці мають бути господарями на своїй власній землі. Тобто ідея власновладства української нації на українській землі. Тут дискусії бути не може. Теза друга, що забезпечення перспективи українців на своїй землі можливе лише за умови постання власної держави, котра здійснює засадничу за покликанням, за визначенням цю функцію, функцію збереження української нації, її захисту, розросту, її експансії в культурному, політичному та геополітичному аспекті. Інша теза, яку пропагував Донцов – це вивести націю на вершини світової величі, добробуту і слави покликана, може і здатна лише її провідна верства, еліта.


 

 

А чим, в розумінні Донцова, має бути національна еліта? В чому особливість цих людей?

Ці люди мають бути наділені засадничими критеріями. Це, знову ж таки за Донцовим, – мужність, шляхетність і мудрість. Тому що якщо немає мудрості, то можуть обдурити, якщо немає мужності, то можуть залякати, якщо немає шляхетності, то можуть підкупити. От ці всі три риси фактично і мають бути поєднані в нашій провідній верстві, тобто еліті, котра виведе націю до вершин.

Безумовно, бачення розвитку держави та сутності національної еліти є такими, як і у всьому світі. Але чи підходять вони Україні? Пропонуючи ці ідеї, Донцов якось їх обґрунтовував?

В своїх працях, зокрема «Націоналізм», «Дух нашої давнини» і в ряді інших він виводить ту категорію еліти, котра була в нашій історії за часів князівської доби, козацької доби, котра описана яскраво в творах наших провідних письменників, як Тарас Шевченко, Стороженко, Котляревський та ряд інших. І отут Донцов доводить, що основним нашим орієнтиром мають бути традиціоналізм і європейські цінності. Тобто орієнтація на культурну Європу, на Європу волі, Європу характеру, Європу високих ідей і ідеалів, на Європу лицарів, тобто благородних людей. Донцов також доводить, що фактично весь час іде боротьба за майбутнє нації. Це не є якийсь такий період, не є лише етап. Донцов доводить, що постійно іде у світі боротьба за право націй жити під сонцем.

Пане Вікторе, з працями Донцова я познайомилася кілька років тому, і це було видання української діаспори. Мої знайомі кажуть, що за часів Радянського Союзу прочитати Донцова взагалі було неможливо. А чи видаються його книги сьогодні? Ми все знаємо про його доробок?

Коли ми говоримо про років так 20 тому, то, звичайно, що видань Донцова не було. А сьогодні вони виходять доволі часто, буквально за останній період було видано кілька таких праць. Це «Незримі скрижалі Кобзаря», це його збірки «Літературна есеїстика», «Хрестом і мечем» і буквально от щойно вийшла унікальна його праця, яка називається «Дух Росії». Такої праці, я вам скажу, що ви ще й не чули. Тому, що вона вперше видана українською мовою. А видана вона була німецькою мовою 50 років тому, у 1961 році під назвою «Дер гейст русландс». Мені вона потрапила фактично випадково до рук. І з того часу я загорівся ідеєю її перекласти українською мовою і перевидати. Спільно з Науково-ідеологічним центром імені Дмитра Донцова це вдалося зробити. Переклад здійснили фахові філологи. Літературну редакцію зробив також відомий професор-лінгвіст Ярослав Радевич-Винницький. І книжка вийшла і вже дуже активно розходиться. Це свідчить про те, що праця Донцова сьогодні актуальна.

От ви говорите актуальна. Але ще за життя Донцов мав багато противників своїх теорій, і навіть серед людей, які підтримували ідеї національного розвитку України. Як це можна пояснити?

Дмитро Донцов був, звичайно, неординарною постаттю в силу свого особливого, м’яко кажучи, характеру і в силу безапеляційності і категоричності своїх писань. Фактично він весь час піддавався критиці з різних боків. От, наприклад, процитую цікаві слова відомого політичного діяча Володимира Винниченка: «Я через цілий ряд обставин ніколи жодної статті Донцова не читав, але я знаю, який пагубний вплив вони справили на галицьку молодь». Тобто не читав, але знаю, але засуджую, і так далі. І фактично з боку так званого українського ліберального табору, і з боку звичайно табору комуністично-соціалістичного на Донцова весь час сипалися стріли. Але ці стріли буквально обламувались об той панцир аргументів, об той панцир принципів, об той панцир щирості і безкомпромісності, котрий Донцов поставив перед цими нападками. І сьогодні пройшли десятиліття, можна навіть сказати століття з початку виходу перших праць Дмитра Донцова, але бачимо, що таки Донцов був правий, що Донцовим цікавляться, Донцова цитують, Донцова вивчають, Донцова наслідують. І його критики фактично опинилися в калюжі.

Але чому ідеї Донцова так і не знайшли свого втілення? Чому ідеї його однодумців, таких як Степан Ленкавський, Олена Теліга, Олег Ольжич, Юрій Липа, Євген Маланюк так і залишилися не реалізованими?

Тому, що вони підняли цей український ідеал на таку недосяжну висоту, «як небо ввишки, як земля вширшки». Як знову ж таки, писав Донцов, «України ще немає, але ми можемо її створити у власній душі. Ми можемо і повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив’язання». Тобто це був такий надвисокий ідеал, що до нього треба було дуже довго стремити. Та й шлях цей був нелегкий.

Процитую Юрія Липу, що Україна – це не Литва і не Білорусія, це не Вірменія і не Грузія. Відокремлення її від імперії буде найбільш важким і болючим, тому що це не нога чи палець на тілі імперії, це є її серце. Це є Київ, це є містика, економіка, геополітика. І саме тому Донцов готував таких людей, людей волі і характеру, людей ідеї і чину, бо розумів, що слабодухим, безхребетним, безпринципним цієї мети досягти не вдасться. Донцов за своє життя, а прожив він доволі довге життя – 90 років, зумів запалити серця багатьох поколінь українців і не лише в історичному минулому, а й в сучасності і, я сподіваюся, в майбутньому.

Пане Вікторе, у своїх працях Донцов писав, що Україна має рухатися до Європи. Але європейський світ сьогодні розвивається за ідеями лібералізму.

Всі європейські держави, і не тільки європейські, фактично всі держави, постали і стоять на націоналізмі. Можуть варіанти націоналізму політологи перекручувати – там десь інтегральний націоналізм, там десь ліберальний націоналізм, там десь соціальний, економічний, культурний націоналізм, там десь ще якийсь націоналізм. Це все лише приставки до слова «націоналізм». Розвинутим націям уже не треба сьогодні одягати того камуфляжу, з одного боку, а з іншого боку – їм не треба все те демонструвати, бо воно є глибинним і органічним. Чи говорять про лібералізм, бо це модна течія, колись був соціалізм, демократизм, консерватизм, як би там не було, але коли доходить до справ національних інтересів, то ці держави одразу ці питання ставлять дуже гостро і актуально.

Тобто у будь-якому суспільстві держава та її національний інтерес понад усе?

Це є найцінніше, я думаю, для кожної держави, це є наша перспектива у майбутньому, і це є наша пам’ять у минулому. Звичайно говорять про демократію. А що таке демократія? Дуже багато як це слово трактують, фальшують, дискредитують. Я вважаю, що демократія можлива там, де є демос, нація, там, де є громадянське суспільство, там, де люди відчувають свою національну спорідненість і відповідальність, відчувають, що за свої права треба йти голосувати на вибори, треба їх захищати, боротися за свою перспективу. От тільки тоді може бути демократія. І от коли громадянське суспільство збудоване, коли державний механізм функціонує незалежно від того, хто приходить до влади і немає загроз національній безпеці, тоді, звичайно, націоналізм є менш актуальний чи, скажімо так, менш декларативний. Він є у кожного в душі, серці і в помислах та діях. Але коли нація під загрозою, коли ми бачимо, що від зміни політичної влади чи від зміни якоїсь кон’юнктури міжнародної, чи від зміни ще чогось іншого у нас є дійсно реальна загроза існування нації і держави як такої, тоді, звичайно, націоналізм набуває більшої радикальності, гостроти, актуальності. Чим більший тиск ззовні на національні інтереси, тим більше націоналізм стає демонстративним і домінуючим.

Донцов багато зробив в якості філософа, ідеолога українського націоналізму, в якості літературознавця, на цьому також особливо наголошую. Я думаю, що дискутувати про його актуальність сьогодні – це дискутувати з невігласами або тими, хто засадничо не бачить ні Донцова, ні націоналізму, ні української нації та держави взагалі.

Пане Вікторе, і на завершення нашої розмови. Чи не здається вам, що, читаючи і Дмитра Донцова, і його однодумців, імена яких вже звучали сьогодні, ми зможемо не тільки побачити розвиток української політичної думки, а й краще зрозуміти себе і зрозуміти, як далі повинна рухатися у своєму розвитку і нація, і держава? Але ці праці мають бути доступні читачам. Вони до нас повертаються?

Донцов повертається у своїх творах, повертається його спадщина. Потрібно, щоб вона поверталася. Сьогодні ми бачимо, на націоналізм є багато нападок, є багато демонізації, є багато перекручувань, багато фальсифікації, є статус контексту, є погляд не через призму історичної ситуації в той чи інший період. Бракує першоджерел. Свого часу групою науковців було видано перший том праць Дмитра Донцова. Ця робота продовжується. Вийшов ряд його творів. І це є головне, коли є першоджерела, наукові коментарі, коли є погляд на ті часи, коли це писалося. Писалося це не вчора і позавчора, це писалося тоді, коли в Європі домінували тоталітарні тенденції, і не тільки в Європі. Фактично це писалося на фоні саме тієї епохи. Так само ми сьогодні бачимо, що намагаючись подавати націоналізм, подають псевдонаціоналізм – якийсь екстремізм, шовінізм, расизм з одного боку, а з іншого боку подають таку несовісну критику націоналістичних ідей. От, наприклад, свого часу вийшла антологія «Націоналізм» у видавництві «Смолоскип». Я взяв її до рук, сподіваючись, що побачу там першоджерела, а коли відкрив цю книгу, то з подивом побачив, що працям Донцова 5 сторінок надано, а критиці праць Донцова - 50 сторінок. Тобто це вже не антологія націоналізму, це вже антологія критики націоналізму. І власне, саме тому в мене свого часу виникла ідея видати власне антологію українського націоналізму. Перший том витримав два видання, розійшовся. І зараз уже у типографії другий том. Туди увійшла остання праця Донцова «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності», яка, думаю, також буде цікавою нашим читачам.

 

Розмовляла Дарина Тарасова

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search