Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Ігор Загребельний: Ідеолог християнського нонконформізму PDF Друк e-mail
Написав Kate   
Четвер, 01 вересня 2011, 13:19

img30 серпня виповнилося 128 років від дня народження видатного українського мислителя Дмитра Івановича Донцова. На жаль, наше суспільство звикло мислити штампами, тож і Донцову дуже часто доводиться бути лише «ідеологом українського націоналізму» з усіма випливаючими з цього наслідками: для одних Донцов-націоналіст є кумиром, для інших - «бандитом пера». В обох випадках за межами загального прийнятого штампу залишається надзвичайна глибина думки оригінального філософа, політолога й літературознавця, ширина ідей, озвучених непересічним есеїстом та публіцистом.

Д. Донцов дійсно був одним із провідних ідеологів модерного українського націоналізму. Проте за умов, коли саме поняття «націоналізм» розуміється занадто спрощено, потрібно чітко наголосити на об'ємності та різнобарвності (що, однак, не виключає внутрішньої єдності) випрацьованої ним системи. Зокрема, досить актуальною є теза про Донцова як про мислителя-християнина. Остання теза нерідко ігнорується, а це, погодьтеся, не лише збіднює, але й спотворює наші уявлення.

Безперечно, бачення Д. Донцовим християнства - це тема, висвітлення якої потребує ґрунтовних наукових студій. Дана стаття, головна мета якої - вшанувати пам'ять мислителя, - абсолютно не претендує на систематизований виклад донцовської христології; вкладені в неї інтенції полягають у спробі показати Донцова як ідеолога своєрідного християнського нонконформізму - інтелектуальної моделі, спрямованої на поборювання зла у його політичному, соціальному, культурному вимірах.


 

Релігійні погляди Д. Донцова пройшли тривалу еволюцію. Як і більшість провідних українських інтелектуалів із Наддніпрянщини, Донцов критично ставився до московського православ'я. На цьому ґрунті «чорнявий студент із Таврії» (як слушно назвав Донцова С. Квіт) протягом певного часу дотримувався дещо антиклерикальних поглядів. Та згодом кругозір Донцова розширився, час розставив багато речей на свої місця. Несприйняття московського православ'я залишилось, однак ліки від московського цезаропапізму мислитель почав шукати не в антиклерикальних ідеях, а в духовному окциденталізмі. З плином часу Донцов усвідомив, що антиклерикалізм так само як і інші деструктивні концепції (молодий Донцов зазнав певного впливу соціал-демократичних ідей) шкодять українській нації не менше, ніж її опоненту - Росії. Історія підтвердила істинність такого прозріння: лівацькі ідеї не лише розхитали підвалини царської Росії, але і заразили смертоносними бацилами український визвольний рух.

Поразка національно-визвольних змагань 1917-1920-х рр. стала каталізатором світоглядної еволюції Донцова. Керована соціал-демократами Українська Народна Республіка втратила незалежність, більшість українських земель опинилася під владою червоної Москви. Таким чином, визвольний рух, що прагнув відродження сильної української держави, по-перше, мав протистояти державі воюючого атеїзму, по-друге, був змушений переглянути власні світоглядні засади. З огляду на це, одержимий бажанням бачити власну націю вільною Д. Донцов зрозумів, що протистояти більшовизму, рівно ж як і боротися за власну державність загалом, можна лише твердо опершись на християнський ґрунт.

В міжвоєнний час крен в сторону християнства у Донцова поєднався із захопленням ідеями волюнтаризму. Донцов намагався дати українській нації потужний вольовий імпульс, вдихнути в неї новий Ерос, посилити її життєву силу. Разом із «чинним» вольовим націоналізмом кумир тодішньої західно-української молоді почав пропагувати і вольове християнство.

Мислитель пропагував активне християнство, вслід за апостолом переконував своїх учасників, що віра без дії є мертвою. Спочатку аспірації Донцова зосереджувалися на пошуку моделі максимального залучення Церкви до національного життя, зокрема - до визвольної боротьби. Згодом він поглибив своє бачення вольового християнства.

Кристалізація християнсько-традиціоналістичних поглядів Донцова припадає на післявоєнний період. Під час Другої світової війни він пише свою концептуальну працю «Дух нашої давнини», в котрій висуває комплекс традиціоналістичних тез і наголошує на необхідності дати бій занепадницьким тенденціям сучасності. Після війни Донцову вдалося досягти максимальної послідовності. Націоналізм, християнський активізм, традиціоналізм - все це логічно узгодилось між собою в його тогочасних працях. Український визвольний рух мислився Донцовим як рух, однаково спрямований і проти московського більшовизму, і проти західного лібералізму.

В цей час Донцов продовжує розглядати Україну як бастіон Заходу проти Сходу, та окрім цього національне месіанство набуває для нього нових обріїв. Україна в очах мислителя стає таким бастіоном Традиції. Між іншим, в післявоєнний період Донцов мав немалі симпатії до режиму Ф.Франко; він проводив паралелі між палаючою вогнями антибільшовицької боротьби Вітчизною та Іспанією, котра подолала комуністичну загрозу й опинилася в ізоляції зі сторони ліберальних урядів. Обидві країни Донцов розглянув як острівці Окциденту - острівці, що ведуть оборону традиційних християнських цінностей.

Протиставляючи опертий на християнські засади український націоналізм комунізму та ліберальній демократії, Донцов доводив органічну єдність двох останніх ідеологій. І комунізм, і лібералізм для Донцова були наслідком блукання західної думки нетрями матеріалізму та раціоналізму; обидві ідеології розглядались ним як антитрадиційні і антихристиянські.

Вище досить спрощено і досить схематично ми розглянули еволюцію релігійних поглядів Д. Донцова. Спрощення і схематизація в нашому випадку є неминучими, адже розгорнутий і детальний виклад неможливо вмістити в коротеньку інтернет-публікацію. Даний же виклад слід доповнити картиною «донцовської» людини, або, інакшими словами, зауваженнями щодо того, який саме вплив ідеї Донцова мали на суспільство.

Говорячи про вплив Д. Донцова на суспільство, в першу чергу варто зазначити, що його ідеї були чи не найголовнішим чинником радикалізації галицької молоді міжвоєнного часу. Певною мірою Донцов лише продовжив справу митрополита Шептицького. Якщо на початку 20 століття Владика Андрей критикував пацифізм, уражений лівацькими ідеями інтелігенції, закликав до плекання українського мілітаризму (виявом чого став стрілецький рух), то Донцов в період 20-30-х років своїми працями розпалив вогонь підпільної революційної боротьби.

Натхненні запальним донцовським стилем молоді галичани - бойовики УВО, члени ОУН - поза сумнівом були справжніми "лицарями абсурду". Ці юні романтики-ідеалісти з серйозно змужнілими обличчями виявилися антитезою тогочасної реальності. Пливучи проти течії, вони відчували опір не лише зі сторони польських окупантів, але і зі сторони співвітчизників - представників легальних політичних партій та ієрархів і значної частини духовенства греко-католицької церкви. Однак, що спільного між радикалізованим визвольним рухом і концепцією християнського нонконформізму, від якої, як може здатися шановному читачеві, ми відхилилися?

Радикальна молодь міжвоєнного часу дійсно знаходилася в стані конфлікту із Церквою - це факт. Але також незаперечним фактом є те, що ця молодь показувала приклад героїчної жертовної любові і мученицької відданості ідеям, у котрі вірила. Саме такий благородний фанатизм є підґрунтям феномену "лицарів абсурду". Церква і клерикальне середовище критикували такий фанатизм. Духовенство вказувало на неетичність засобів революційної боротьби. Сторінки "Ниви", "Мети" та інших католицьких часописів рясніли статтями, які згущеними фарбами вказували на негатив донцовського волюнтаризму та "аморальності". Та Боже Провидіння розставило крапки над "і", трагізм протистояння Церкви і націоналістичного руху переродився в героїзм антирадянського спротиву.

На сьогоднішній день стає зрозуміло, що той опір який, західноукраїнське суспільство чинило атеїстичній радянській владі (від катакомбного сповідування християнства до збройної боротьби УПА), був би неможливим без людей, котрі пройшли донцовську школу, а точніше - від того духу, що його звільнили твори мислителя. Саме волюнтаризм "лицарів абсурду" 20-30-х років дарував українцям таку "святу безсоромність" (Хосе-Марія Ескріва-де-Балагер), яка дозволила їм не стати на коліна перед імперією зла. Саме з донцовського волюнтаризму постав християнський нонконформізм тих, хто зумів кинути виклик тоталітарній системі й стати на захист власної віри, а разом із нею і прав власної нації.

Донцов не перестає бути актуальним і нині. Пригадується одна дискусія, яка розгорнулася на порталі "Релігія в Україні" між мною та Юрієм Чорноморцем. В одному з коментарів Чорноморець запитав: «З печерним Донцовим ви будете конкурентні у 21 столітті?». Досі переконаний, що з Донцовим можна бути конкурентним!

Донцов - це не ідеолог у вузькому значенні цього слова. Донцов - не людина, що писала партійну програму. Головна заслуга Донцова полягає в тому, що він плекав дух - дух національний і дух релігійний.

Безперечно, не можна механічно переносити націоналізм та християнський традиціоналізм Донцова на сучасні реалії. Його ідеї потрібно застосовувати творчо. Сьогодні йти за Донцовим означає йти за донцовським духом. Іти за Донцовим - повстати проти антихристиянської і антиукраїнської дійсності, подібно до "лицарів абсурду" поплисти проти течії (йдеться, звісно, не про методи боротьби міжвоєнного часу, а про дух нонконформізму).

На довершення статті хочеться закликати читача самостійно відкрити для себе Донцова. Розплющити очі, відкинути штампи і самостійно полинути у світ його ідей. Звісно, когось же Донцов може злякати, іншого він сп'янить, та найкраще - коли Донцов надихне, додасть мудрості, подарує сміливість. Натхнення, мудрість і сміливість в наш час в жодному разі не будуть зайвими...

 

Ігор Загребельний

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search