"Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Ігор Загребельний: Ідеолог християнського нонконформізму PDF Друк e-mail
Написав Kate   
Четвер, 01 вересня 2011, 13:19

img30 серпня виповнилося 128 років від дня народження видатного українського мислителя Дмитра Івановича Донцова. На жаль, наше суспільство звикло мислити штампами, тож і Донцову дуже часто доводиться бути лише «ідеологом українського націоналізму» з усіма випливаючими з цього наслідками: для одних Донцов-націоналіст є кумиром, для інших - «бандитом пера». В обох випадках за межами загального прийнятого штампу залишається надзвичайна глибина думки оригінального філософа, політолога й літературознавця, ширина ідей, озвучених непересічним есеїстом та публіцистом.

Д. Донцов дійсно був одним із провідних ідеологів модерного українського націоналізму. Проте за умов, коли саме поняття «націоналізм» розуміється занадто спрощено, потрібно чітко наголосити на об'ємності та різнобарвності (що, однак, не виключає внутрішньої єдності) випрацьованої ним системи. Зокрема, досить актуальною є теза про Донцова як про мислителя-християнина. Остання теза нерідко ігнорується, а це, погодьтеся, не лише збіднює, але й спотворює наші уявлення.

Безперечно, бачення Д. Донцовим християнства - це тема, висвітлення якої потребує ґрунтовних наукових студій. Дана стаття, головна мета якої - вшанувати пам'ять мислителя, - абсолютно не претендує на систематизований виклад донцовської христології; вкладені в неї інтенції полягають у спробі показати Донцова як ідеолога своєрідного християнського нонконформізму - інтелектуальної моделі, спрямованої на поборювання зла у його політичному, соціальному, культурному вимірах.


 

Релігійні погляди Д. Донцова пройшли тривалу еволюцію. Як і більшість провідних українських інтелектуалів із Наддніпрянщини, Донцов критично ставився до московського православ'я. На цьому ґрунті «чорнявий студент із Таврії» (як слушно назвав Донцова С. Квіт) протягом певного часу дотримувався дещо антиклерикальних поглядів. Та згодом кругозір Донцова розширився, час розставив багато речей на свої місця. Несприйняття московського православ'я залишилось, однак ліки від московського цезаропапізму мислитель почав шукати не в антиклерикальних ідеях, а в духовному окциденталізмі. З плином часу Донцов усвідомив, що антиклерикалізм так само як і інші деструктивні концепції (молодий Донцов зазнав певного впливу соціал-демократичних ідей) шкодять українській нації не менше, ніж її опоненту - Росії. Історія підтвердила істинність такого прозріння: лівацькі ідеї не лише розхитали підвалини царської Росії, але і заразили смертоносними бацилами український визвольний рух.

Поразка національно-визвольних змагань 1917-1920-х рр. стала каталізатором світоглядної еволюції Донцова. Керована соціал-демократами Українська Народна Республіка втратила незалежність, більшість українських земель опинилася під владою червоної Москви. Таким чином, визвольний рух, що прагнув відродження сильної української держави, по-перше, мав протистояти державі воюючого атеїзму, по-друге, був змушений переглянути власні світоглядні засади. З огляду на це, одержимий бажанням бачити власну націю вільною Д. Донцов зрозумів, що протистояти більшовизму, рівно ж як і боротися за власну державність загалом, можна лише твердо опершись на християнський ґрунт.

В міжвоєнний час крен в сторону християнства у Донцова поєднався із захопленням ідеями волюнтаризму. Донцов намагався дати українській нації потужний вольовий імпульс, вдихнути в неї новий Ерос, посилити її життєву силу. Разом із «чинним» вольовим націоналізмом кумир тодішньої західно-української молоді почав пропагувати і вольове християнство.

Мислитель пропагував активне християнство, вслід за апостолом переконував своїх учасників, що віра без дії є мертвою. Спочатку аспірації Донцова зосереджувалися на пошуку моделі максимального залучення Церкви до національного життя, зокрема - до визвольної боротьби. Згодом він поглибив своє бачення вольового християнства.

Кристалізація християнсько-традиціоналістичних поглядів Донцова припадає на післявоєнний період. Під час Другої світової війни він пише свою концептуальну працю «Дух нашої давнини», в котрій висуває комплекс традиціоналістичних тез і наголошує на необхідності дати бій занепадницьким тенденціям сучасності. Після війни Донцову вдалося досягти максимальної послідовності. Націоналізм, християнський активізм, традиціоналізм - все це логічно узгодилось між собою в його тогочасних працях. Український визвольний рух мислився Донцовим як рух, однаково спрямований і проти московського більшовизму, і проти західного лібералізму.

В цей час Донцов продовжує розглядати Україну як бастіон Заходу проти Сходу, та окрім цього національне месіанство набуває для нього нових обріїв. Україна в очах мислителя стає таким бастіоном Традиції. Між іншим, в післявоєнний період Донцов мав немалі симпатії до режиму Ф.Франко; він проводив паралелі між палаючою вогнями антибільшовицької боротьби Вітчизною та Іспанією, котра подолала комуністичну загрозу й опинилася в ізоляції зі сторони ліберальних урядів. Обидві країни Донцов розглянув як острівці Окциденту - острівці, що ведуть оборону традиційних християнських цінностей.

Протиставляючи опертий на християнські засади український націоналізм комунізму та ліберальній демократії, Донцов доводив органічну єдність двох останніх ідеологій. І комунізм, і лібералізм для Донцова були наслідком блукання західної думки нетрями матеріалізму та раціоналізму; обидві ідеології розглядались ним як антитрадиційні і антихристиянські.

Вище досить спрощено і досить схематично ми розглянули еволюцію релігійних поглядів Д. Донцова. Спрощення і схематизація в нашому випадку є неминучими, адже розгорнутий і детальний виклад неможливо вмістити в коротеньку інтернет-публікацію. Даний же виклад слід доповнити картиною «донцовської» людини, або, інакшими словами, зауваженнями щодо того, який саме вплив ідеї Донцова мали на суспільство.

Говорячи про вплив Д. Донцова на суспільство, в першу чергу варто зазначити, що його ідеї були чи не найголовнішим чинником радикалізації галицької молоді міжвоєнного часу. Певною мірою Донцов лише продовжив справу митрополита Шептицького. Якщо на початку 20 століття Владика Андрей критикував пацифізм, уражений лівацькими ідеями інтелігенції, закликав до плекання українського мілітаризму (виявом чого став стрілецький рух), то Донцов в період 20-30-х років своїми працями розпалив вогонь підпільної революційної боротьби.

Натхненні запальним донцовським стилем молоді галичани - бойовики УВО, члени ОУН - поза сумнівом були справжніми "лицарями абсурду". Ці юні романтики-ідеалісти з серйозно змужнілими обличчями виявилися антитезою тогочасної реальності. Пливучи проти течії, вони відчували опір не лише зі сторони польських окупантів, але і зі сторони співвітчизників - представників легальних політичних партій та ієрархів і значної частини духовенства греко-католицької церкви. Однак, що спільного між радикалізованим визвольним рухом і концепцією християнського нонконформізму, від якої, як може здатися шановному читачеві, ми відхилилися?

Радикальна молодь міжвоєнного часу дійсно знаходилася в стані конфлікту із Церквою - це факт. Але також незаперечним фактом є те, що ця молодь показувала приклад героїчної жертовної любові і мученицької відданості ідеям, у котрі вірила. Саме такий благородний фанатизм є підґрунтям феномену "лицарів абсурду". Церква і клерикальне середовище критикували такий фанатизм. Духовенство вказувало на неетичність засобів революційної боротьби. Сторінки "Ниви", "Мети" та інших католицьких часописів рясніли статтями, які згущеними фарбами вказували на негатив донцовського волюнтаризму та "аморальності". Та Боже Провидіння розставило крапки над "і", трагізм протистояння Церкви і націоналістичного руху переродився в героїзм антирадянського спротиву.

На сьогоднішній день стає зрозуміло, що той опір який, західноукраїнське суспільство чинило атеїстичній радянській владі (від катакомбного сповідування християнства до збройної боротьби УПА), був би неможливим без людей, котрі пройшли донцовську школу, а точніше - від того духу, що його звільнили твори мислителя. Саме волюнтаризм "лицарів абсурду" 20-30-х років дарував українцям таку "святу безсоромність" (Хосе-Марія Ескріва-де-Балагер), яка дозволила їм не стати на коліна перед імперією зла. Саме з донцовського волюнтаризму постав християнський нонконформізм тих, хто зумів кинути виклик тоталітарній системі й стати на захист власної віри, а разом із нею і прав власної нації.

Донцов не перестає бути актуальним і нині. Пригадується одна дискусія, яка розгорнулася на порталі "Релігія в Україні" між мною та Юрієм Чорноморцем. В одному з коментарів Чорноморець запитав: «З печерним Донцовим ви будете конкурентні у 21 столітті?». Досі переконаний, що з Донцовим можна бути конкурентним!

Донцов - це не ідеолог у вузькому значенні цього слова. Донцов - не людина, що писала партійну програму. Головна заслуга Донцова полягає в тому, що він плекав дух - дух національний і дух релігійний.

Безперечно, не можна механічно переносити націоналізм та християнський традиціоналізм Донцова на сучасні реалії. Його ідеї потрібно застосовувати творчо. Сьогодні йти за Донцовим означає йти за донцовським духом. Іти за Донцовим - повстати проти антихристиянської і антиукраїнської дійсності, подібно до "лицарів абсурду" поплисти проти течії (йдеться, звісно, не про методи боротьби міжвоєнного часу, а про дух нонконформізму).

На довершення статті хочеться закликати читача самостійно відкрити для себе Донцова. Розплющити очі, відкинути штампи і самостійно полинути у світ його ідей. Звісно, когось же Донцов може злякати, іншого він сп'янить, та найкраще - коли Донцов надихне, додасть мудрості, подарує сміливість. Натхнення, мудрість і сміливість в наш час в жодному разі не будуть зайвими...

 

Ігор Загребельний

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search