Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов: "ДО МІСТ!" PDF Друк e-mail

Паралітиком назвав наш народ Франко, а є в тих словах не лиш поетичний висказ, але й ствердження величезної ваги факту нашої суспільної будови: ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважніших функцій національного життя — нема в нас свого міста.

Страшно помстився той дефект на нас під час останніх наших визвольних змагань, коли зайшла потреба наглої мобілізації національної стихії, а коли осередки цеї стихії — міста, були в руках чужинців.

Пригадаймо собі з історії, коли ще наші міста були наші, за Хмельницького або Мазепи, — як то нелегко було чужинцеві посуватися в наш край; як то доводилося брати одне містечко за другим, як то в Батурині або і в інших городах, ставляло населення чоло цілим арміям, затримуючи їх просунення в наші території; як то, немов сіткою тою, вкривали наші міста нашу землю, а передертися крізь неї не так то легко було.

І як же ж інакше було тепер, в останні роки! Правда, і тепер займали ми столиці наші, але опанували їх не автохтонні міські українські елементи, лише дооколичні селяни, що в австрійськім чи російськім однострою припадково опинились тоді в них чи біля них. А вже опанування Києва в 1918 в грудні і в 1919 — це був просто «марш на Київ» селян, що входили в ворожий і чужий їм осередок. Се було щось подібне до пізніших «маршу на Рим» фашистів або «маршу на Бухарест» зараністів. Лише що, знов таки, через ворожість нам нашого міста — тамті в своїх столицях утрималися, ми ж їх покинули. Тамті билися з ворожими партіями своєї нації, ми з чужинцями.

А хоч б и й в «мирні» часи! Коли міста наші приймали український вигляд? Тільки під час мирної інвазії дооколичного сільського елементу, як це буває напр. під час сокільських або просвітянських з’їздів. Міста як такі, лишалися чужинецькими острівцями серед нашого моря, але острівцями, що над тим морем панували.

І то власне цікаве, що перешкодою організації національної стихії були чужі міста не лиш під час народного зриву, не лиш під час наглої мобілізації. І під час повільної, ступневої організації народу — економічної, політичної чи культурної — місто відігравало першорядну роль: коли своє — цю організацію надзвичайно полегшувало, коли чуже — її утруднювало або зовсім гамувало. І то однаково: чи тоді, коли перепроваджується сю організацію нації (як є тепер) в рамах держави чужої, чи коли мається власну державу (як було 1917 або під час гетьманщини 1918, коли, не кажучи вже про жидів, всі оті «Протофіси» і «Суозіфи» в наших містах страшенно шкодили організуванню української стихії в одне свідоме ціле. Звідки ця сила міста?

Звідти, що всі великі культури завше були культурами міста. Світова історія творилася містами. Село завше було безвольним об’єктом, яким кермувала міська культура, міська економіка, міська політика. Це лихо ще не таке страшне, коли місто і село однонаціональні; бо хоч і накидає тоді місто селу свою вищу культуру, але культуру не чужу національно селу; бо хоч підчиняє його своєму проводові економічному і політичному, то все ж ділає в цім випадку місто (pars pro toto) як репрезентант інтересів цілої території, цілої нації, дбає (бо мусить дбати) про її інтереси. Бо навіть за панщини мусив пан трохи уважати на своїх кріпаків, з яких жив; бо навіть полководець не так плюндрує власну територію, як чужинецьку.

Цілком інакше, коли місто є чужонаціональне: тоді його зверхність стає зверхністю чужої метрополії; тоді панування над селом — стає пануванням над цілою чужою нацією, тоді культурна зверхність служить денаціоналізації, а політичний і економічний провід — вироджується в економічний і політичний колоніальний визиск.

Візьмімо політику! Село може хоч яку революцію зробити, землю поділити, велику власність собі забрати, що то йому поможе, коли не його буде місто, яке видає закони і регулює ціле політичне і економічне життя; коли чуже місто накладає податки на ту землю; присвоює (як в совітах) цілу працю рук селянських і цілий його урожай; коли своїми законами може забити галузь промислу, з якого живе село, або тою чи іншою системою залізниць чи тарифів, привести село до зубожіння, або регуляцією цін — до голоду чи еміграції; коли чужому місту не залежить на тім, чи розвиватиметься чужинецьке село, чи виголодніє і вилюдніє, уступаючи місце колоністам з метрополії...

В містах відбувалися перевороти політичні, на місце монархій приходили республіки, одну еліту зміняла друга,— але село жило своїм життям, ледве на це реагуючи. Правда, і в державах однонаціональних дуже часто нова міська еліта не питалася села про те, як має ним правити. Але все ж таки старалася у власних інтересах — про добробут селянської більшості дбати, як напр. дбали про нього Якобінці, хоч не багато було серед них представників села. А коли не дбали — приходила на зміну старої — нова еліта, яка й задовольняла потреби більшості народу, в тім і села. Натомість не мусіла того робити пануюча еліта в країнах, де вона була передусім експонентом метрополії, як це було в Росії, де царське місто так само визискувало українське село, як і місто большевицьке.

В державах, де місто й село тої самої нації — кожний уряд є остаточно зданий на ласку більшості, отже і свого села (дарма, що є воно лиш предметом його правління). Але в державах, де місто й село належать до інших народів, – уряд, хоч би й краєвий, спирається не на більшість в чужім краю, лише на метрополію, якої слухає; отже може зовсім нехтувати потребами чужонаціонального села.

В новітні часи політичні організації мас виявляються в формі партій. Осередком партії, де сидить її штаб, — знову є місто. Тут друкуються партійні часописи, тут мають заняття партійні шефи — люди вільного звання (адвокати, лікарі, інженери, журналісти). Має нація своє місто, то має відразу й цілі кадри своєї політичної еліти, яка лучить політично маси (ідейно і організаційно) — чи в партійнім житті, чи то при виборах, чи де там. Є натомість місто в чужих руках — політична організація мас завмирає, або ще гірше, доконується чужим штабом під чужим прапором. Так організувало колись наших селян чуже російське місто під своїм (не нашим) російським соціалістичним прапором. А коли в Галичині ще й досі деякі села є під ідейним та організаційним впливом москвофільства, то лише завдяки культурним та економічно-політичним москвофільським установам в містах, а передусім у Львові.

Візьмімо економіку! Село виробляє продукти і сировину для міста, місто ті продукти сільської праці споживає і переробляє в своїх фабриках, на своїх машинах. А в цім царстві машини головною працею є праця організатора і адміністратора — не виробника. Не ручна сила, лиш мозок організатора тримає цілу ту машинерію вкупі. Він укладає план праці, ціни рук, сирівця і пр. Він панує над сільським виробником. І знов таки, коли таке трапляється в однонаціональній державі, це прибирає форму звичайної конкуренції різних верств тої самої суспільності. Коли ж місто і село різнонаціональні — справа міняється: тоді цілу націю спихає чужа буржуазія до ролі одного (нижчого) соціального класу, тоді калічиться національний організм, тоді на тім організмі виростає експонент іншого народу, який всі багатства, зібрані з села, обертає на потреби чужої суспільності: на чужі церкви, на чужу колонізацію, на Палестину, чужі освітні товариства, чужі політичні партії, чуже панування, що має селянську націю за предмет колоніальної експлуатації. Величезні багатства, які громадять в своїх руках Форди та інші міські доларові потентати в Америці, обертаються на університети, лічниці, дослідні інститути та наукові експедиції, призначені для добра американського таки народу. Але багатства, які громадять з нашого села грошові барони наших міст, — ідуть на «Ерек-Ізраель», «Аґро-Джоінт», на жидівську колонізацію на Україні, на «Школу людову», або на червону армію, підпору метрополії на Україні.

Те саме, що я сказав про місто, як осередок торговельно-промислового капіталу, дасться в ще більшій мірі сказати про місто, як осередок капіталу фінансового, який є опорою сучасного партійництва і газетярства, промислу і банковості, який згрібає і використовує в своїх (чужих національно) цілях всі заощадження села.

Так само, як місто є осередком організаційного центру політичного і господарського життя, є воно осідком організаційного центру цілого духового життя народу даної території. В місті повстають нові наукові теорії, нові релігії, нові політичні ідеї, нові течії мистецькі. Місто є законодавцем моди в убранню, в літературі, в політиці. Місто виробляє громадську думку за допомогою своєї преси. Ця преса приписує селу і провінції, що вони мають хотіти, думати і як мають поступати. Місто організує політичну думку країни, з якої родиться політичний чин. В місті розкидані тисячі шкіл, університети, куди іде молодь з села, де їй в голову вбивається певна ідеологія: своя, коли місто своє, чужа — коли воно чуже. Своїми лапками-рейками лучить місто найдальші закутки провінції з собою, а розриває зв’язки між найближчими собі містечками, не даючи їм зговоритися і злучитися. Хто має місто, тому легко злучити довкола себе і своєї ідеї цілу країну. Натомість країні — позбавленій такого міського осередку (або в якій він чужий) — незвичайно тяжко виробити одну думку і волю, зорганізуватися ідейно під одним прапором. Людність такої провінції стає моральним номадом, що мандрує з одної думки до другої в залежності, до якого міського центра його прив’яжуть...

Навіть в чисто автономічних (не самостійницьких) рухах деяких провінцій (напр. «регіоналізм» Франції, якого не треба плутати з нашим антинаціональним регіоналізмом) ці рухи розвиваються тільки там, де вони зосереджуються довкола якогось міста: регіональні протилежності майже все є протилежностями міст. В провінціях натомість зі слабим муніципальним життям, де місто заслабе, щоби бути осередком життя провінції, або в цій провінції чуже, — там автономізм носить характер руху чисто академічного, ретроспективного, як напр. наш провансальський автономізм перед першою революцією на Великій Україні, який лучив своїх сторонників не так в активних стремліннях сучасності, як в споминах і в сумі за минулим... З тої самої причини через те, що його духовим осередком є Львів — зміг зробити великі поступи український національний рух в Галичині. З тої ж причини — з браку своєї міської столиці, не міг мимо помочі Росії — сконденсуватися український рух Холмщини в активний сепаратистичний рух. І знову, стремління розбити українську націю на племена — бойків, лемків, поліщуків і пр., складові частини чужого народу, могло зродитися тільки там, де заслабе було українське місто, щоби пресою, школою, політикою — безсумнівно зв’язати собою в одне ціле оті «племена» під українським прапором; коли шукати за прикладом деінде, то не від речі буде завважити, що своєрідний московський регіоналізм (як фронда Петербургові) міг повстати лише тому, що мав готовий міський осередок в старій столиці Москві. Без цього осередку немислимі ні протипетрівська опозиція, ні рух славянофілів, ні нарешті той поворот до Азії, що як вершок цього московського регіоналізму — доконався за большевиків... Большевики знали, що робили, переносячи столицю Союзу до Москви. Свідомі були своїх цілей і тоді, коли перенесли столицю України до Харкова. Деградуючи старий Київ, тисячею ниток і споминів зв’язаний з цілим краєм, вони обезголовлювали український сепаратизм, позбавляли його організуючого осередку, яким може бути лише своє місто, і яким не є Харків.

Гамуюча роль чужого міста дається взнаки завше: чи коли нарід під чужою державою, чи коли навіть мав свою, як це відчули ми 1917 і 1918, а відчувають поляки тепер; де їх міське (жидівське в більшості) населення спиняв сформований одною державницькою ідеологією, перекреслюючи не одну внутрішню чи зовнішню політичну орієнтацію, утруднюючи процес самоорганізації (державної вже) нації в дійсно однолитий духово організм. Навпаки, приклад тої самої Холмщини, якої полонізація пішла широким тором саме по поділі Польщі, свідчить про велику національно організуючу роль міста навіть там, де цій ролі протиділає (чужа) держава.

Нарешті, як вже згадано, сильно дається взнаки ця роль міста під час напрасної організації національного елементу; в хвилю, коли йому доводиться битися за перевагу з іншим. Так було, як я вже згадав, з нами в 1917-20 рр., так було, коли стримали російський похід на захід не українське селянське море, лише польські міські острівці в Галичині. Брак тих острівців на Правобережжжі стримав знову польський похід на схід. А коли напр. російське питання, мимо ліквідації російської державності на Волині — все ж там ще існує, то лише тому, що вспіли росіяни перед тим міцно отаборитися у тих міських острівцях, в яких тепер фрондують і супроти українського селянського моря, і супроти польської держави.

Думати, що саме факт виборення власної держави покінчить з цим лихом (з чужонаціональними містами) — не можна. Певно, держава має в руках величезні націоналізаторські засоби, але самих їх замало. Бо тут грають роль особливі закони асиміляції, а саме: вищі класи асимілюються лише серед соціально рівної собі більшості; тільки там, де вони знаходять в середині чужої нації соціально їм подібну пануючу верству. Так напр. польські міста аж до 14-го віку були німецькі національно, поки польський шляхтич і хлоп жили натуральною господаркою. Лиш коли утворилось польське міщанство — засимілювалися німці з соціально рівною собі польською більшістю в містах. Це є причина м. і. засимілювання жидівської буржуазії в країнах типової міської культури заходу, і жидівського сепаратизму — на сході, де все бракувало третього стану і де жиди були в більшості в своїм стані... Отже сама держава ще не приверне місту національного характеру. Треба, щоб та народна сила, яка виборе собі державу, ділала в усіх напрямках, підбивала собі не лиш правлячий апарат, але і торгівлю, промисел, фінанси, вільні професії — місто! Треба досі нам незнаної сили розросту...

Місто грає величезну роль в процесі творення нації, в процесі організації менше або більше аморфної народної маси в свідому націю. Воно організує цю масу економічно, політично і духово в одну цілість, одушевлену спільною волею і спільними ідеалами. Воно, своє місто, не позволяє загніздитися в живім тілі народу чужорідним занозам, які нищать всякі спроби зорганізування народу-селюхів в повночленний нарід з усіма органами і функціями.

Чи то в довші періоди організування нації під чужою державою, чи то в своїй власній, чи то в коротші моменти змагання за власну державність, скрізь і завше рішаючу роль відіграє місто. Без нього перериваються лучники, що єднають різні комірки народу в єдність, затримується нормальний обіг крові і думок, дозрілі до формулювання гасла — никнуть і завмирають, заступлені накиненими чужинцями; заощаджені багатства розпорошуються або громадяться чужими, марно пропадають найгероїчніші змагання політичної організації. Народ — під оглядом економічним і політичним, став народом-парієм, під оглядом духовим — народом-номадом без сталих ідейних прив’язань, стремлінь і уподобань, вічно хитливою зграєю плебеїв. З суб’єкта стає об’єктом історії, коли всі зусилля народу економічного, політичного і духового піднесення — гинуть дарма з браку організуючого осередку, яким може бути тільки місто. Такий незорганізований своїм містом народ стає: в «мирні часи» народом «хлопів», а в момент бунту — народом «бандитів».

Народ без свого міста — стає народом провінціалом, без зрозуміння великих проблем світового життя, ні його движучих сил, ні своєї в нім ролі, легковірний, довіряючий ворогові, готовий за блага сьогоднішнього дня, за миску сочевиці — продати право свого первородства, глупохитрий, туподумний, з вузьким овидом своєї рідної дзвіниці, нездібний на тривалі жертви, ні на упертість до кінця.

В місті лише, в бурливім потоці його життя, куються нові ідеї і програми. В місті лише, працює думка зі скорістю його машин, з відвагою його політичних і економічних володарів, в місті лише, гартується дух у вічнім бажанні підкорити собі провінцію і цілий світ. В місті лише, можливість економічної і культурної лучности народу в націю — може стати Фактом життя.

Тому, коли наука історії хоч чогось здібна навчити нас, — покладімо собі за завдання і за клич: «До міст!»

 Аби перестав бути спаралізованим національний організм!

 Аби не були ми розпорошеними номадами, якими поганяють інші!

 Аби не віддавали ми доробку наших рук до чужої розпорядимості!

 Аби не позволяли чужому місту диктувати собі, що ми маємо хотіти і робити, та як думати!

 Аби не були знаряддям для метрополії, аби самі для себе творили власний центр!

 Аби ніщо не стало нам на перешкоді, коли прийде час повної організації нашого національного життя, час коли ми з селюхів перетворимося в націю.

 До міст! — ось є той клич, який ми повинні додати до всіх дотеперішніх наших

кличів, який повинен розлягатися по всій — як довга й широка — Україні.

 І не як гарна мрія, лише як практичне завдання дня.

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search