Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Роль Донцова у формуванні української ідеї PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Четвер, 28 березня 2013, 14:34

30 березня виповнюється 40 років від дня смерті українського мислителя Дмитра Донцова. З цієї нагоди пропонуємо читачам роздуми філософа про його роль у творенні української національної ідеології.

Ред.

Дмитро Донцов у праці «Підстави нашої політики» (1921), досліджуючи духовні джерела української революції 1917-1920 рр., доходить фундаментальних висновків: по-перше, причиною поразки була відсутність національної ідеології (національного ідеалу), що було симптомом нерозвиненості нації, або ознакою її близького занепаду; по-друге, відсутність чіткої державної ідеології викликала в українській інтелігенції «атрофію політичного інстинкту» й примусила дотримуватись москвофільської ідеології (для довідки зазначимо, що творцем цієї ідеології був М.Драгоманов, який підпорядковував її інтернаціональним, вселюдським інтересам – у дійсності це означало підпорядкування ідеям російської соціал-демократії, що врешті-решт призвело до того, що українці попали під владу чужої ідеології); по-третє, українська інтелігенція не зрозуміла, на який клас вона має спиратися у визвольних змаганнях, тобто не змогла зорієнтуватись, хто має бути суб'єктом діяльності; по-четверте, відповідальність за руйнацію держави Д.Донцов покладає на соціалістів, їхню національну політику. Результатом цих прорахунків в ідеологічній та політичній сфері стало те, що, за образним висловом Донцова, український народ був «запряжений до воза чужої державності». Варто погодись із цими висновками, але у цій праці філософу не вдалося сформулювати засади української ідеології.

У 1926 році в праці «Націоналізм» Донцов вводить поняття «українська національна ідеологія» й формулює вимоги, які вона має задовольняти, по-перше, мусить «зміцнювати волю нації до життя»; по-друге, стремління до боротьби за інтереси нації, що неможливе без людини героїчного типу; по-третє, національна ідеологія має народжувати в народних масах дух романтики, бажання віддавати себе ідеї, до якої не прив'язаний жодний особистий інтерес; по-четверте, «всяка нова ідея нетолерантна», тобто будь-які нові ідеї об'єктивно заперечують попередні, а тому вважаються нетолерантними; по-п'яте, має служити інтересам поступу.

На основі дослідження ідеологій інших держав та узагальнення українського досвіду Д.Донцов висновує, що в основі ідеології має бути установка на творчу діяльність, що має надихати націю на розбудову держави. На основі цих підстав Донцов формулює основний зміст української державної ідеології. У центрі державної ідеології має бути «ідея великого цілого» (що в релігії зветься Церквою, в етиці – моральним законом, а в політиці – нацією, державою), яка має переважати над будь-якими формами приватного.

Донцов прекрасно усвідомлює, що ідеологію як ідею цілого не можна відривати від людини: вона має виховувати героїчну людину, особистість, для якої інтерес цілого вище будь-якої вигоди. Героїчну людину філософ поставив у центр ідеології. Дослідження ролі й значення особистості набувають у Донцова цілісного викладу в праці «Дух нашої давнини» (1944), у якій доведено, що для реалізації української державної ідеології слід сформувати провідну верству, яка матиме такі риси:

1. Шляхетність (благородство). Шляхетність «луччих людей» філософ розкриває в таких поняттях, як «вірність своєму ідеалові», «честь», «любов до високих ідей», «любов до загального», «вірність слову», «аскетизм», «служба великій справі». Діяльність шляхетних людей має породити мудрих державних діячів.

2. Мудрість державного діяча, за Донцовим, полягає в таких якостях: по-перше, «мати систему, план, задум цілого суспільного організму, щоб всі його члени трималися «в согласії», по-друге, має забезпечувати максимальну ефективність у зовнішній діяльності держави; по-третє, мусить створити єдність інтересів різних класів і верств всередині держави.

3. Мудрий державний діяч має бути мужнім і твердим до себе й у проведенні державної політики.

У праці «За яку революцію» (1957) Донцов підсумовує свої філософські роздуми щодо української державної ідеології. Він критикує лібералізм, демократію й більшовизм, проникає в потаємні спонукання, що рухали більшовицькою ідеологією й навіть залишилися поза увагою К.Манхейма й інших дослідників. Класик української філософії пише, що більшовики виступили проти закону «суспільної і всякої іншої ієрархії», але під цим гаслом розбудували свою потаємну ієрархію – партдержноменклатуру. Д.Донцов доводить, що дійсним змістом ліберальної, демократичної, соціалістичної ідеології було знищити в «людині індивідуальність, <…> понизити всі ідеали, всяку духовність, безкорисність, боротьбу за щось велике, честь, героїзм, висміяти це все, а звеличити людину-хама, людину-гангстера, повію». Носієм духу в Донцова виступають «луччі люди», «ізбрані», герої, романтики.

Пріоритет духовного над матеріальним червоною стрічкою проходить через усю творчість Донцова. Він критикує концепцію людиноцентризму та ідею «прогресу» й доводить, що в основі лібералізму та демократії лежить релігія т. зв. прогресу, бажання знищити в людській душі ідею Бога, ідею пріоритету духовного над матеріальним, потребу духовного вдосконалення людини. Філософ усвідомив, що відмова від пріоритету духовного над матеріальним вбиває в людині особистісне начало де «людською душею опанував ідеал матеріяльного «прогресу», – «щасливого, кращого життя» (щоб «жить стало лучче, вєсєлєй») або ідеал «соціялістичного раю <…> всі вони стають цинізмом, дурисвітством і облудою».

Отже, Д.Донцов закладає філософський фундамент української персоналістичної ідеології, формулює вимоги до неї й доводить, що для її реалізації має бути сформована провідна верства.

Володимир САБАДУХА, кандидат філософських наук, Луганськ

Останнє оновлення на Четвер, 28 березня 2013, 14:42
 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search