Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Речник духу нашої давнини PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Понеділок, 16 вересня 2013, 16:24

…Який народ, без твердих і сталих границь, що оборонили б його від войовничих сусідів, без неприступних гір, які могли б забезпечити його незалежність, умів бути страшним своїм ворогам, розвинути свою національність і заховати її в тяжких віках насильства. Який народ протягом віків неволі, коли в попіл оберталися його міста, коли на муки віддавали за вірність вірі, вмів її заховати і за цей час нераз був пострахом своїм гнобителям, і серед всіх мук творив школи для освіти молоді? Це були українці!...

Д.Донцов «Дух нашої давнини».

30 серпня виповнюється 130 років від дня, коли на Півдні України народився великий політичний мислитель Дмитро Іванович Донцов. Дебют цієї постаті у вищих колах українського національного руху пов’язаний з Першою світовою війною, коли було створено Союз Визволення України. Метою СВУ була антиросійська пропаганда, підтримка австро-німецьких сил та поширення відомостей про Україну в Європі. Обґрунтуванням для такого прозахідного спрямування була політична ситуація в підавстрійській та підросійській частинах України. В першій – парламентаризм та можливість розвитку шкільництва та української культури, в другій – постійне цькування «інородців» або заперечення їхнього існування. Ця організація майже повністю ґрунтувалася на ще довоєнних гаслах Д.Донцова. Крім того, він працював в уряді гетьмана П.Скоропадського, в якому певний час бачив втілення необхідних ознак для керманича країною, допоки той не уклав угоду з білогвардійською Росією.

Його ролі у вітчизняній історії досі не визначено однозначно. Останні років десять ця постать отримала популяризацію завдяки публікаціям його праць, роботі Науково-ідеологічного центру імені Д.Донцова, та й, взагалі, пошукам відповідей на болючі питання, що виникають в свідомості певного відсотка українців. Це лише початок осмислення даного ідеолога, що, звісно, має перспективи перерости у продовження його справи нащадками.

На даному ж етапі, коли ні про перевезення його останків до України, ні про увічнення в певних скульптурних формах мова не йде, важливо згадувати або виявляти різні грані його спадщини і популяризувати їх. Що являють собою ці грані? Насамперед публіцистика: кілька сотень статей на політичну тематику, головна мета яких – поширення ідеї, яка стала національною (до неї повернемося згодом). Другою гранню за значенням є літературознавство. Д.Донцов був одним з тих, хто не лише розумів, що оновленій нації, яка перебуває на шляху боротьби, необхідна власна нова література, а й зумів спрямувати провідних літературних постатей в один напрямок – боротьби за волю народу на власній землі.

Здавалося б, що одній людині зробити подібне неможливо, та Д.Донцов, ставши редактором українського часопису міжвоєнного періоду «Літературно-науковий вісник», впливав на цілу літературну течію молодих поетів і письменників. Відома «Празька школа», що включала таких велетнів духу як О.Ольжича, О.Телігу, Ю.Липу, Є.Маланюка, Ю.Клена та багатьох інших, мала на меті, серед іншого, підняти бойове завзяття українців після невдачі національної революції 1917-1920 рр. Тож під орудою Донцова опиняється формування нової української ідеї, яка, як і в багатьох країнах, що зазнавали утисків з тієї чи іншої сторони, полягала у безкомпромісній боротьбі, різкому протиставленні свого чужинському та подоланні засадничих вад в українському суспільстві.

Будучи редактором, він став одним із провідних літературних критиків. Він безжалісно нападає на провідних радянських українських літераторів, та й на всіх інших, хто своїм талантом не намагається підняти українців на шлях визвольної боротьби. Тож в міжвоєнне двадцятиліття рівень його авторитету певним чином тотожній рівню провідних діячів національного руху.

Авторитет теоретика українського націоналізму не був випадковим, адже ґрунтувався на блискучій освіті та послідовності його ідей. Все це доповнювалося майстерністю підібрати влучне слово, іншомовний вираз чи цитату з давнього джерела. Взагалі, вміння Д.Донцова виголошувати промови та писати є унікальним для українських реалій. Він помічав всілякі тонкощі в нашому минулому або історії інших народів, навіть в ідейних супротивників і все спрямовував до однієї величної мети – самостійної соборної держави.

Своєрідним підсумком пошуків стала концептуальна книга Д.Донцова «Націоналізм». Про цю працю вже чимало сказано фахівцями, переважно не «україноцентристами», та якщо відкинути шовіністичні закиди, можна прослідкувати в ній основну ідею: українська інтелігенція, очолювана М.Грушевським та В.Винниченком була приречена на поразку. На думку автора, «засліпив» цих вождів української революції їх попередник – М.Драгоманов, який, як відомо, був переконаним космополітом та федералістом. Цю антисамостійницьку філософію Д.Донцов затаврував «провансальством» і коренем поразки революції. І тут він проявив себе як справжній політичний мислитель, на противагу багатьом сучасним політичним мудрецям, адже він запропонував альтернативу – традиціоналізм та націоналізм. Обґрунтування такого підходу він знайшов у вчинках та помислах постатей значно поважніших за М.Драгоманова: Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Б.Хмельницького, Т.Шевченка та інших.

Все це, помножене на спрагу молодого покоління до боротьби за волю народу, призвело до насправді безкомпромісної боротьби на західних і центральних українських землях під орудою ОУН в роки Другої світової війни та після неї. Адже всі схожі формування припинили свою діяльність одразу після перемоги сталінського СССР над гітлерівською Німеччиною. Причин цьому можна назвати десятки, та однією з поміж них є те, що в хорватів та латишів свого часу забракло такого «будителя духу нації», як Д.Донцов…

Після війни він не припинив пошуків шляхів до відновлення державності на наших землях. Як і раніше, вбачаючи в СССР ніщо інше як форму російського імперіалізму з домішком азійського ординства, він бачить вирішення ситуації в спільному поході європейських народів (серед яких і український) проти азійських орд. Адже, на його думку, протистояння «соціалістичного табору» із буржуазним – це не що інше, як споконвічний конфлікт цивілізацій, в якому українці завжди були ближчими до Заходу, ніж до напівдикунського тоталітарного Сходу.

І тут вже неможливо стає обминути питання: «Д.Донцов і сучасність», адже остання теза дуже очевидно дає відповідь на основне питання сьогоднішньої зовнішньої політики України. Ідеї Донцова жваво обговорюються останні два десятиліття. Розходжень в поглядах на його внесок безліч, та це породжує загальноприйнятний висновок – його праці є обов’язковими для читання кожному українцю, як твори Т.Шевченка, І.Франка тощо. Сьогодні це вже не є неможливим, адже кілька томів його публіцистики та найвідоміші праці: «Де шукати наших історичних традицій», «Націоналізм», «Дух нашої давнини», «Московська отрута» та ін., побачили світ досить великими накладами.

Як і більшість знакових постатей, Д.Донцов лишив нам свої заповіти. При знайомстві з ними, вражає їх сучасність і нагальність. Вони містять багато відповідей на найгостріші питання українського буття, зокрема: якими мають бути стосунки з Росією; як ставитися до Європи і її «новацій»; який характер справжньої української політичної еліти; що і як необхідно змінити в українській ментальності; що варто наслідувати в історії України і про чиї діяння варто пам’ятати, лише аби не повторювати тих самих помилок в державній розбудові тощо. І це далеко не всі питання, на які дає відповідь Д.Донцов у своїх працях. Тому його спадщина буде актуальною для України і українців ще десятки років.

А коли вже українська громадськість досягне «політичної зрілості», що, звісно, неможливо без засвоєння мудрості своїх попередників, тоді й будемо вшановувати на державному рівні тих, хто цю державу здобував і творив. Маємо таких імен сотні, і Донцов серед них в перших лавах. Обов’язок сучасного покоління, за висловом самого ювіляра, що стосувався І.Мазепи: «…подбати, щоб його голос з глибини віків не розлягався вічним докором недолугим нащадкам…». Сучасні умови є значно легшими, порівняно з першою половиною ХХ ст., а наші культурні та політичні втрати сьогодні є набагато більшими. Це наслідок нашого забуття ідей та заповітів провідних українських мислителів. Тож вирішення є очевидним: замість політичного буксування та культурного регресу, варто залучити мудрість предків та рухатись вже давно окресленим ними шляхом.

Ігор Стамбол

Останнє оновлення на Понеділок, 16 вересня 2013, 16:28
 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search