"Світ належить тим, хто вміє хотіти" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Речник духу нашої давнини PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Понеділок, 16 вересня 2013, 16:24

…Який народ, без твердих і сталих границь, що оборонили б його від войовничих сусідів, без неприступних гір, які могли б забезпечити його незалежність, умів бути страшним своїм ворогам, розвинути свою національність і заховати її в тяжких віках насильства. Який народ протягом віків неволі, коли в попіл оберталися його міста, коли на муки віддавали за вірність вірі, вмів її заховати і за цей час нераз був пострахом своїм гнобителям, і серед всіх мук творив школи для освіти молоді? Це були українці!...

Д.Донцов «Дух нашої давнини».

30 серпня виповнюється 130 років від дня, коли на Півдні України народився великий політичний мислитель Дмитро Іванович Донцов. Дебют цієї постаті у вищих колах українського національного руху пов’язаний з Першою світовою війною, коли було створено Союз Визволення України. Метою СВУ була антиросійська пропаганда, підтримка австро-німецьких сил та поширення відомостей про Україну в Європі. Обґрунтуванням для такого прозахідного спрямування була політична ситуація в підавстрійській та підросійській частинах України. В першій – парламентаризм та можливість розвитку шкільництва та української культури, в другій – постійне цькування «інородців» або заперечення їхнього існування. Ця організація майже повністю ґрунтувалася на ще довоєнних гаслах Д.Донцова. Крім того, він працював в уряді гетьмана П.Скоропадського, в якому певний час бачив втілення необхідних ознак для керманича країною, допоки той не уклав угоду з білогвардійською Росією.

Його ролі у вітчизняній історії досі не визначено однозначно. Останні років десять ця постать отримала популяризацію завдяки публікаціям його праць, роботі Науково-ідеологічного центру імені Д.Донцова, та й, взагалі, пошукам відповідей на болючі питання, що виникають в свідомості певного відсотка українців. Це лише початок осмислення даного ідеолога, що, звісно, має перспективи перерости у продовження його справи нащадками.

На даному ж етапі, коли ні про перевезення його останків до України, ні про увічнення в певних скульптурних формах мова не йде, важливо згадувати або виявляти різні грані його спадщини і популяризувати їх. Що являють собою ці грані? Насамперед публіцистика: кілька сотень статей на політичну тематику, головна мета яких – поширення ідеї, яка стала національною (до неї повернемося згодом). Другою гранню за значенням є літературознавство. Д.Донцов був одним з тих, хто не лише розумів, що оновленій нації, яка перебуває на шляху боротьби, необхідна власна нова література, а й зумів спрямувати провідних літературних постатей в один напрямок – боротьби за волю народу на власній землі.

Здавалося б, що одній людині зробити подібне неможливо, та Д.Донцов, ставши редактором українського часопису міжвоєнного періоду «Літературно-науковий вісник», впливав на цілу літературну течію молодих поетів і письменників. Відома «Празька школа», що включала таких велетнів духу як О.Ольжича, О.Телігу, Ю.Липу, Є.Маланюка, Ю.Клена та багатьох інших, мала на меті, серед іншого, підняти бойове завзяття українців після невдачі національної революції 1917-1920 рр. Тож під орудою Донцова опиняється формування нової української ідеї, яка, як і в багатьох країнах, що зазнавали утисків з тієї чи іншої сторони, полягала у безкомпромісній боротьбі, різкому протиставленні свого чужинському та подоланні засадничих вад в українському суспільстві.

Будучи редактором, він став одним із провідних літературних критиків. Він безжалісно нападає на провідних радянських українських літераторів, та й на всіх інших, хто своїм талантом не намагається підняти українців на шлях визвольної боротьби. Тож в міжвоєнне двадцятиліття рівень його авторитету певним чином тотожній рівню провідних діячів національного руху.

Авторитет теоретика українського націоналізму не був випадковим, адже ґрунтувався на блискучій освіті та послідовності його ідей. Все це доповнювалося майстерністю підібрати влучне слово, іншомовний вираз чи цитату з давнього джерела. Взагалі, вміння Д.Донцова виголошувати промови та писати є унікальним для українських реалій. Він помічав всілякі тонкощі в нашому минулому або історії інших народів, навіть в ідейних супротивників і все спрямовував до однієї величної мети – самостійної соборної держави.

Своєрідним підсумком пошуків стала концептуальна книга Д.Донцова «Націоналізм». Про цю працю вже чимало сказано фахівцями, переважно не «україноцентристами», та якщо відкинути шовіністичні закиди, можна прослідкувати в ній основну ідею: українська інтелігенція, очолювана М.Грушевським та В.Винниченком була приречена на поразку. На думку автора, «засліпив» цих вождів української революції їх попередник – М.Драгоманов, який, як відомо, був переконаним космополітом та федералістом. Цю антисамостійницьку філософію Д.Донцов затаврував «провансальством» і коренем поразки революції. І тут він проявив себе як справжній політичний мислитель, на противагу багатьом сучасним політичним мудрецям, адже він запропонував альтернативу – традиціоналізм та націоналізм. Обґрунтування такого підходу він знайшов у вчинках та помислах постатей значно поважніших за М.Драгоманова: Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Б.Хмельницького, Т.Шевченка та інших.

Все це, помножене на спрагу молодого покоління до боротьби за волю народу, призвело до насправді безкомпромісної боротьби на західних і центральних українських землях під орудою ОУН в роки Другої світової війни та після неї. Адже всі схожі формування припинили свою діяльність одразу після перемоги сталінського СССР над гітлерівською Німеччиною. Причин цьому можна назвати десятки, та однією з поміж них є те, що в хорватів та латишів свого часу забракло такого «будителя духу нації», як Д.Донцов…

Після війни він не припинив пошуків шляхів до відновлення державності на наших землях. Як і раніше, вбачаючи в СССР ніщо інше як форму російського імперіалізму з домішком азійського ординства, він бачить вирішення ситуації в спільному поході європейських народів (серед яких і український) проти азійських орд. Адже, на його думку, протистояння «соціалістичного табору» із буржуазним – це не що інше, як споконвічний конфлікт цивілізацій, в якому українці завжди були ближчими до Заходу, ніж до напівдикунського тоталітарного Сходу.

І тут вже неможливо стає обминути питання: «Д.Донцов і сучасність», адже остання теза дуже очевидно дає відповідь на основне питання сьогоднішньої зовнішньої політики України. Ідеї Донцова жваво обговорюються останні два десятиліття. Розходжень в поглядах на його внесок безліч, та це породжує загальноприйнятний висновок – його праці є обов’язковими для читання кожному українцю, як твори Т.Шевченка, І.Франка тощо. Сьогодні це вже не є неможливим, адже кілька томів його публіцистики та найвідоміші праці: «Де шукати наших історичних традицій», «Націоналізм», «Дух нашої давнини», «Московська отрута» та ін., побачили світ досить великими накладами.

Як і більшість знакових постатей, Д.Донцов лишив нам свої заповіти. При знайомстві з ними, вражає їх сучасність і нагальність. Вони містять багато відповідей на найгостріші питання українського буття, зокрема: якими мають бути стосунки з Росією; як ставитися до Європи і її «новацій»; який характер справжньої української політичної еліти; що і як необхідно змінити в українській ментальності; що варто наслідувати в історії України і про чиї діяння варто пам’ятати, лише аби не повторювати тих самих помилок в державній розбудові тощо. І це далеко не всі питання, на які дає відповідь Д.Донцов у своїх працях. Тому його спадщина буде актуальною для України і українців ще десятки років.

А коли вже українська громадськість досягне «політичної зрілості», що, звісно, неможливо без засвоєння мудрості своїх попередників, тоді й будемо вшановувати на державному рівні тих, хто цю державу здобував і творив. Маємо таких імен сотні, і Донцов серед них в перших лавах. Обов’язок сучасного покоління, за висловом самого ювіляра, що стосувався І.Мазепи: «…подбати, щоб його голос з глибини віків не розлягався вічним докором недолугим нащадкам…». Сучасні умови є значно легшими, порівняно з першою половиною ХХ ст., а наші культурні та політичні втрати сьогодні є набагато більшими. Це наслідок нашого забуття ідей та заповітів провідних українських мислителів. Тож вирішення є очевидним: замість політичного буксування та культурного регресу, варто залучити мудрість предків та рухатись вже давно окресленим ними шляхом.

Ігор Стамбол

Останнє оновлення на Понеділок, 16 вересня 2013, 16:28
 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search