Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Четвер, 21 листопада 2013, 13:55

Все, що мав у життю, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

І. Франко: «Мойсей»

Посмертні згадки пишуть про звичайних, смертних людей. Але неможливо писати їх про духовних велетнів, що сталися частиною історії нації тим, що генієм своїм зуміли творити її, стали непроминальними дороговказами для майбутніх поколінь.

Від нас відійшов у вічність Дмитро Донцов. Відійшла в Пантеон українських Безсмертних Людина, що на протязі близько шістдесяти років своїм пламенним словом мобілізувала український народ до боротьби за свою самобутність і державність. Людина, яка, пропагуючи світлі традиції нашої давнини, була одержима тою самою великою фанатичною вірою в Правду України та її перемогу, якою були пройняті і Шевченко, і Леся Українка, і Іван Франко.

Дмитро Донцов  творець ідеології українського революційного націоналізму. Ідейний Батько Організації Українських Націоналістів, яка постала на ґрунті націоналістичних догм, видвигнених і пропагованих Донцовим. Без «Націоналізму» Донцова (1926), без його незлічимих писань, ледве чи постала б вже кілька років пізніше ОУН, чи тодішнє молоде покоління України було б знайшло так швидко єдино правильний шлях служіння визволенню українського народу, шлях національної революції.

Ніхто так основно не проаналізував творчості Пророка України  Тараса Шевченка, як це зробив Дмитро Донцов. Ніхто так виразно і ясно не представив героїчної постаті Лесі Українки, як Донцов. Ніхто не зумів (без того, щоб не попасти в загумінки партійних розумувань) так правильно насвітлити постать українського Мойсея  Івана Франка. У тих українських Велетнях бачив Донцов велич української нації. Бачив незламних борців за українську Правду, носіїв ідеї самостійності та державності України, а в першу чергу людей мужнього світогляду, без присвоєння якого український народ не міг би мати ні сили, ні волі боротися за здійснення своїх прагнень.

І тому, впродовж цілого свого життя, Донцов з невичерпаною енергією, з пориваючою вірою в слушність голошених Правд, промощував їм шлях, ніколи не йдучи на ніякі компроміси з ворожими силами, чи на тактичні уступки.

Коли Донцов, будучи ще зовсім молодою людиною, виступив в 1913 році на 2-ім Всеукраїнськім студентськім з'їзді у Львові з доповіддю, в якій видвигнув з питомою йому пристрастю та переконливістю ідею повного зірвання з усякою Москвою і боротьби за здійснення відвічних прагнень України,  то цей його виступ знайшов дуже широкий відгомін теж і в центрі московської імперії. Голова Конституційної демократичної партії П.Мілюков в російській Державній Думі перестерігав москалів: «...Українці починають голосно говорити, як це робить Донцов і товариші, що всяка надія на Росію  утопія, що залишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі... Бійтеся його! Коли ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями, й не десятками, але сотками, тисячами, мільйонами...» Того ж року Ленін теж тривожно висловлювався (гл. «Рабочая Правда», ч.3, з 16 березня 1913 р.) про зріст популярності націоналістичних ідей, голошених Донцовим. "Дуже важливим є  писав Ленін  з націоналістами цього «пошибу» хитріше воювати. Націоналісти типу Донцова дуже витончені!»

Побоювання двох речників московської імперії (царської і большевицької) виявилися дуже слушні. Бо Донцов невтомно пропагував ідею державності українського народу, а в першу чергу невтомно і безперервно кував його світогляд і сталив його характер, з метою перевиховати українця-раба в українця пана-лицаря.

Тому завданню Донцов присвятив ціле своє життя, усі свої сили, усю свою творчість. Пройнятий до глибин душі ідеями таких геніїв української нації як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, він став борцем за здійснення їх ідей. Саме ті ідеї він ставив у підставі створеної ним ідеології українського революційного націоналізму, пропагував та боронив їх із питомою йому фанатичною вірою.

В одній з непроминальних своєю вартістю праць, п.н. «Заповіт Шевченка», Донцов, характеризуючи геніальну постать Тараса, починає цей твір такими словами:

«Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих.... Тарасова муза, писав Костомаров,  роздерла завісу народнього життя... роздерла підземний заклеп, уже від років замкнутий многими замками, запечатаний многими печатями. І страшно і боляче, і чарівно було глянути туди. Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя  воскрешеної Шевченком героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка:  «сусіди од страху, од жалю німіли»... «Він ранив їх серця»! Нарушав їх «блаженний спокій»! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернутися до патріотизму, який був для них уже «парадоксом», «дивацтвом»... Але од того від чого ставало сумно і страшно його сучасникам,  до того «усміхалося серце» поета. Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати, і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючися накласти на нього маску одного зі «своїх»,  паплюжить сам, і руками наших перевертнів. Так як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами,  над нами!  невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависти і своєї великої любови».

Ось ті слова, сказані Донцовим про Шевченка, можна повністю віднести до нього самого. Теж і Донцов, який виступив напередодні великих визвольних змагань з пламенним і пристрасним словом до української молоді і цілого громадянства, взиваючи, як і Шевченко, до безкомпромісової боротьби з московською імперією, тою «диявольською силою Півночі, облудною, цинічною, забріханою, протягом вісьмох століть незмінною в усіх своїх барвах хамелеона», він, як і Шевченко, її «ненавидів усім серцем своїм, усією душею своєю і всім помишлєнієм своїм». Ненавидів, як «ненавидить людина вільна того, хто плює в її душу, хто топче ногами її людську гідність, хто трупами народів устелював свій історичний шлях».

Але, як і в Шевченка,  душу Донцова сповняла гаряча, ніколи незгасаюча любов до України, до українського народу. В усіх своїх писаннях Донцов відкликається до світлих традицій України і наказує їх плекати, перебрати сучасному і майбутнім поколінням. Бо так само, як він глибоко ненавидів рабів, що допомагали ворогові катувати Україну,  так само глибоко любив, подивляв, давав за приклад усіх тих, що мужньо відстоювали Правду України, усіх лицарів, і тих із сивої давнини, і нинішніх, що в рядах Української Повстанської Армії, чи революційної ОУН своєю кров’ю окуплювали волю і державність українського народу. Він дуже точно і постійно відмежовував дві породи людей, які бачив теж і в нашому народі: Тих, на яких неволя витиснула своє рабське п’ятно, та тих незламних, нескорених, що боролися, мучилися, каралися, але ніколи не каялися, ніколи не підписували ворогові «заяв», воліючи краще накласти своїми головами, як скоритися катові України.

В передмові до третього видання «Націоналізму»  геніального твору, накреслюючого світогляд українця та вказуючого шлях, яким він має іти на славу України,  Донцов писав:

«Двоподіл? Певно, той двоподіл, за який «Націоналізм» стягнув на себе найбільше злоби і «прогресивних», і своїх, і російських большевицьких противників. Полемізувати з тезою «двоподілу» вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою переходить через усі твори Г.Сковороди, І.Вишенського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Олени Теліги... Не лише я, але й вони ділять людей на дві «породи», згідно не з їх соціальним станом, а з їх духовою природою, з їх духом; ділять на дві різні категорії: на «шляхтича»  і на «мужика», «козака» і «свинопаса», лицаря і «плебея», патріота  і «дядьків отечества чужого», борців і «партачів життя», героїв за націю  і «німих, підлих рабів», «грязь Москви», або «жебраків о ялмужну просящих», мучеників за віру  і «сонне кодло» відступників, Ардентів та Ізоґенів, людей «лицарської, чистої, святої крови»  і «сукроватої» крови невільників, «ковалів безверхих» і «людських шашелів».

Вказуючи на конечність такого духовного поділу, Донцов зумів виростити нове покоління борців, що знайшло свій вияв в Організації Українських Націоналістів революціонерів,спершу під проводом сл. п. полк. Є.Коновальця, а пізніше сл. п. Провідника С.Бандери. І хоч Донцов не належав до ніякого політичного угрупування, хоч не брав безпосередньої участі в політичному житті,  творчість його мала велетенський вплив на формування української духовності.

Тому зовсім не можна дивуватися, що до кінця його життя Москва атакувала його, намагаючись стерти його значення серед українського народу. Ще не так давно, бо в 1968 році, появилася в Києві книжка Академії Наук СССР, авторства В.Ю.Євдокименка, п.н. «Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму». В цій книжці автор пробує теж «розправитися» з Д. Донцовим. Зацитуємо кілька місць з того, що було писане, друковане і поширюване в Україні з доручення московських наїзників. Ось вони:

«Протягом усього свого життя Донцов був одним з найвойовничіших ворогів Радянської влади, лютим ворогом українського народу... Понад півсторіччя Донцов займався теоретичною розробкою ідеології українського буржуазного націоналізму. Своє теоретичне кредо він найбільш чітко формулює в своїй роботі «Націоналізм»: щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не у відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її емотивній ірраціональній волі до життя і панування»...

«...У всіх писаннях Донцова домінує ненависть до всього російського і всього комуністичного. Безсоромно викривляючи історичні події, підтасовуючи факти, Донцов завжди твердив, нібито український і російський народи за своїм походженням, історією, характером суспільного життя, соціальною психологією, культурою, побутом і звичаями, є прямо протилежними народами. У нестримній люті до всього російського Донцов обливає брудом найкращі здобутки російської і світової культури, всіляко паплюжить таких геніїв людства як Пушкін, Толстой, Достоєвський, вважаючи їх «попередниками» російського большевизму. Всі страждання і лихоліття останніх століть, які випали на долю людства, Донцов приписує «диявольській одержимості москаля». Росія для Донцова  це посланник Антихриста, Сатани, Диявола, Зла. Жодного винятку з усього російського Донцов не робить. Все в Росії було лихим: і російський царизм, і російська православна релігія, і російське вільнодумство, і революційна ідеологія»...

Цитата з наведеної ворожої українському народові публікації достатньо виразно вказує, як дуже небезпечні і вбивчі для московського імперіалізму є писання Донцова.

Це він, Донцов, кинув клич «Україна проти Москви», який пізніше ОУН прийняла на ІV Великому Зборі за свій («Київ проти Москви»), підкреслюючи в той спосіб свою однодушність з ідеями, голошеними Д. Донцовим.

Згадано вже, що Донцов не належав до ніякого політичного угрупування. Це й правильно, бо він є ідеологом для цілої української нації. Одначе українські націоналісти-революціонери найбільш близькі йому. Вони виховувалися на його писаннях,захоплювалися ними, проймалися його гарячою ненавистю до окупантів України та безмежною любов’ю до своєї Вітчизни, вони реалізували ідеї Донцова.

Писання Донцова не були якоюсь «програмою» (для партії). Їх, зокрема книгу «Націоналізм», треба вважати формуляцією світогляду (і так писав про це сам Донцов в «Замість передмови» до тої своєї книги)! Саме тому, що йдеться про світогляд, а не про політично-програмові засади, повним нонсенсом були і є спроби світогляд Донцова  його ідеологію націоналізму  «доповнювати», чи в інший спосіб міняти. Хто так думає, вважаючи писання Донцова ще «не завершеними», дає тільки доказ, як далеко Донцова він не зрозумів, як далеко йому, щоб міг називати себе націоналістом. Коли йдеться про нас, українських націоналістів, то ми на ряді Конференцій, а теж на останньому ІV Великому Зборі ОУН висловили нашу вдячність, пересилаючи Донцову привітання та підкреслюючи його непроминальні заслуги для українського народу.

Так, як частина сучасників Т. Шевченка його не розуміла, як не розуміли численні земляки Лесі Українки, як не вміли доцінити Івана Франка,  так само цілі десятиріччя Донцов був в перехресному вогні не тільки ворогів українського народу, але і тих його земляків, що не розуміли, бо не могли, з огляду на свою іншу психічну структуру («свинопасів»- рабів), лицарського світогляду Донцова.

Проминуть роки, десятиріччя, сторіччя. По нас, сучасниках Дмитра Донцова, не остане й сліду, пропадуть сьогоднішні політичні угрупування, згинуть сучасні полеміки і спори. Але житиме українська нація своїм многогранним життям. І тоді Дмитро Донцов, як одна з епохальних і геніальних постатей українського народу, буде побіч інших великих постатей України безспірною власністю та гордістю усіх українських патріотів, що черпатимуть із книг його  мудрість та силу для розбудови та скріплення лицарської України!

Борис Вітошинський 

«Клич Нації», травень, 1973р. Стор. 8-12


Останнє оновлення на Четвер, 21 листопада 2013, 14:13
 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search