Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Історія героїки PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Понеділок, 02 лютого 2015, 17:18

Щойно з ініціативи кафедри нової  і новітньої історії України Дрогобицького педуніверситету ім. І. Франка, Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова і за підтримки Центру національного відродження ім. С. Бандери (Київ) вийшов 2-й випуск наукового збірника «Український націоналізм: історія та ідеї», присвячений 70-й річниці створення УПА. Про концепцію та проблематику видання нам розповів один з його редакторів-упорядників, керівник НІЦ ім. Д. Донцова  Олег Баган.

- Видання цього ювілейного збірника через фінансову скруту дещо затримався. Його основу склали матеріали всеукраїнської наукової конференції «Націоналізм як феномен української історії 1920-1950-і рр.: ідеологія, політика, збройні формування», яку ми провели в м. Рожнятів в листопаді 2012 р. Збірник доповнений значною кількістю ідеологічних статей із провідного журналу українських націоналістів міжвоєнної доби «Розбудова нації». Це вже традиція нашого видання – надавати йому ідеологічного звучання, на відміну від подібних збірників, присвячених темі ОУН-УПА.

Відзначу велику організаторську і науково-редакторську роботу, яку провів мій колега-співупорядник збірника, доцент Дрогобицького педуніверситету, вже відомий дослідник історії УПА на Дрогобиччині і Прикарпатті, автор кількох книжок Василь Ільницький.

Завдяки широкій тематиці, заданій на конференції, ми отримали наукові матеріали з різноманітною проблематикою. Так, 1-й розділ збірника «Ідеологія та історіографія націоналізму: інтерпретації» склали студії «Феномен національного ордену: націоналістична інтерпретація» (Петро Іванишин, Дрогобич), «Ідеологічна спадкоємність в українському націоналістичному русі» (Микола Кравченко, Харків), «Ідейно-теоретична спадщина С. Бандери» (Михайло Савчин, Дрогобич), «Витоки національно-визвольної ідеології УПА» (Олександр Ситник, Донецьк), «Відродження історії ОУН 1929-1939 рр. в сучасному наративі» (Василь Футала, Дрогобич), «Український націоналістичний рух 1920-1955 рр.: проблема визначення» (Юрій Щур, Запоріжжя).

До другого розділу «Політичні аспекти розвитку націоналістичного руху увійшли статті «Репресії проти службовців та інтелігенції Дрогобицької області у 1946 р.» (Микола Галів, Дрогобич), «Участь Дмитра Паліїва у формуванні 1-ї української дивізії Української національної армії» (Оксана Медвідь, Дрогобич), «Південноукраїнський ареал розвитку українського націоналізму» (Олександр Музичко, Одеса), «Репресії сталінського режиму проти західноукраїнської інтелігенції 1944-1953 рр.» (Руслана Попп, Дрогобич), «Аграрне питання в політиці УПА (1944-1952 рр.)» (Михайло Сеньків, Дрогобич).

Третій розділ «Героїка» склали дослідження про діячів та воїнів ОУН-УПА: «Нарис історії загону УПА «Прилуцький» (Олександр Дарованець, Луцьк), «Життя та діяльність Григорія Ґоляша» (Ігор Дерев’яний, Львів), “Кадрове наповнення Дрогобицького окружного проводу ОУН (1945-1952рр.)» (Василь Ільницький, Дрогобич), «Перебування українських націоналістів у тюрмі «на Лонцького» у 1941-1944рр.» (Олеся Ісаюк, Львів), «Заходи МҐБ щодо ліквідації підпілля ОУН на теренах Калуської округи у 1951-1952 роках» (Степан Лесів, Калуш), «Збройне протистояння радянського режиму і повстанського підпілля у північних районах Рівненщині» (Володимир Марчук, Рівне), «Підпільні друкарні та видання Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ» (Ігор Марчук, Рівне), «Микола Никифорчин – визначний громадсько-політичний діяч Станіславівщини» (Володимир Мороз, Київ), «Петро Федун-«Полтава» у лавах збройного підпілля ОУН» (Михайло Романюк, Львів), «Василь Николяк – Голова Проводу ОУН (б) Дрогобицької області» (Володимир Ханас, Дрогобич).

Зауважу, що усі ці статті написані на основі вивірених архівних матеріалів, із описом тисяч невідомих історичних фактів, з великою уважністю аналітики. Усе це сьогодні є колосальним історичним контраргументом проти тої зливи фальсифікацій та перекручень історії, яка ллється на Україну із російських ЗМІ. Це переконливі докази про визвольний характер українського націоналістичного руху 1920-1950-х рр., про його антитоталітаристську спрямованість, органічну прив’язаність до  тодішніх українських національних інтересів.

Другу частину нашої об’ємної книги (бл. 600 стор.) склали передруки. Я упорядкував її так, щоб показати різноманітні аспекти ідеології ОУН: її націософську основу, головні ідеї геополітичного, міжнародного змісту, про міжнаціональні стосунки, зокрема про ставлення ОУН до євреїв. Водночас я прагнув вивести нові, ще недостатньо «розкручені» імена націоналістичних ідеологів. Так у нашому збірнику чи не вперше своїми творами «засвітилися» Микола Масюкевич (1899-1970) (походив із Київщини), Макар Кушнір (1890-1951) (походив із Черкащини), Микола Вікул (1888-1955) (походив із Кам’янця-Подільського), Олександр Мицюк (1883-1943) (походив із Дніпропетровщини). Дрогобичани відкриють із маловідомого боку свого знаменитого земляка Остапа Грицая (1881-1954), який вчився в початковій школі в Дрогобичі, в Дрогобицькій гімназії, був відомим критиком і літературознавцем, блискучим перекладачем (німецькою української класики), а також і дуже активним публіцистом та ідеологом націоналістичного руху (співпрацював із знаковими виданнями ЛНВ, «Сурма», «Наступ» та ін.). У збірнику надрукована оригінальна стаття «Ґарибальді», в якій розкрито особистість видатного італійського націоналіста і революціонера. Додам, що особа О. Грицая своїм значенням і масштабом вже давно волає до дрогобицької громади про належний рівень вшанування цього знаменитого культурника. Так само, як і постать Василя Николяка – відважного керівника ОУН Дрогобицької області, який проголошував самостійність України в Дрогобичі у 1941 р., який героїчно загинув у 1944 р.

Також у збірнику надруковані праці таких визначних націоналістичних ідеологів, як Дмитро Андрієвський (1892-1970, Полтавщина) (статті: «Політика націоналізму», «Українська справа на міжнародній шахівниці» і «Союз з Польщею?»), Осип  Бойдуник (1895-1966, Долина) (стаття «Соборність України та її східні кордони» - звучить дуже актуально!), Володимир Мартинець (1899-1960, Львів) («Наша тактика», «Українська справа та її зовнішнє ставлення»), Євгена Онацького (1894-1979, Глухів) («Націоналізм і індивідуалізм»), Миколи Сціборського (1897-1941, Житомир) («Український націоналізм і жидівство»), Ріко Ярого (1898-1969) («Зовнішня політика»).

Назву ще кілька найцікавіших тем републікованих статей: «Підстави розвитку нації» і «Дещо про проблеми національних меншостей» (М. Масюкевич), «Релігійність та церковництво» (М. Вікул), «Польща і можливості війни на Сході» та «Проблема української великодержавности і майбутнє Східної Європи» (М. Кушнір), «Евразійство» (О. Мицюк).

Як бачимо, сучасник зможе розкрити перед собою широку панораму націоналістичної ідеології, стратегії і тактики боротьби, геополітичних накреслень (до речі, дуже актуальних, як не дивно!), політологічних оцінок.

До слова, укладати біограми названих авторів-класиків мені допомагав львівський історик Володимир Муравський і в процесі роботи ми з’ясували низку невідомих або цілком маловідомих фактів про них. Це говорить про те, наскільки ще мало досліджена історія ОУН, зокрема ідейна історія націоналістичного руху. Наскільки мені відомо, окрім П. Федуна-«Полтави» та Володимира Дяківа-«Горнового», про жодного іншого ідеолога ОУН не написано спеціальне дослідження і не перевидані бодай в основному їхні твори. Це, на мій погляд, зразок нашої національної безвідповідальності. Адже кожна постать з націоналістичних ідеологів та публіцистів – це блискучий інтелект, багатство ідей, сильний характер, яскрава біографія!

Гадаю, наш науковий збірник займе свою актуальну нішу в сучасній українській історичній науці.

 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search