«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

„ГРІХ ПРОТИ ДУХА” PDF Друк e-mail
Написав Д. Донцов   
Четвер, 18 червня 2015, 14:02

http://pravoslavnews.com.ua/images_go/2a022fce5fd07ba917d97dca58355305.jpgЩо він зламав свій заповіт великий,

Той взятий з бою волі заповіт?

Леся Українка

Повз цей трагічний запит Долі, бездумно й безжурно проходили покоління многих оспалих земляків, як і попри такі ж трагічні перестороги Шевченка й Франка. Над останнім з них, над запитом Лесі Українки, зупиняюся тепер. Колись на Україні в тьмі й неволі

...знялась високо

Богданова правиця і народи

Розбіглися немов шакали ниці,

що прагнули „немов леви в пустині” зкривавити і знищити нашу Україну. А тоді „свято згоди” між Україною і Духом „гучно відбулося в золотоверхім місті” нашім. Подібне сталося у тисяча дев’ятсот сімнадцятому році... Та й тоді, коли знову над Дніпром „з’явився той Дух величний”, що „вогняним стовпом палав у тьмі”, вказуючи дорогу – многі

„не вірили своїм очам, і врозтіч розбігались манівцями

І попадали ворогам в полон”

А тоді приходила

„знову тьма, і жах, і розбрат,

І знов настав єгипетський полон”

Який, отже, ми „гріх вчинили проти Духа”? „Хто розбив нам скрижалі серця, Духа заповіт?” – у розпачі питалася наша Касандра.

Спробую відповісти на це, мабуть основне питання нашого віку. Питання, на яке мусить знайти відповідь нинішнє покоління, коли не хоче вмерти у „полоні” на власній землі.

Перше: що це є той Дух, що гріх проти нього на наші голови спровадив біду і страхіття, пониження й неволю? Це той, який записав свій „заповіт” на „скрижалях серця” нашого, – каже поетка. Чи ж це не той самий, який в серці Шевченка писав свої „незримі скрижалі” своїм „незримим пером”? Чи ж це не та „мрія”, яка „літає орлом” над поеткою? В якої вона просить „дати їй крила свої”, в якої благає дати їй „дихать вогнем”. Тої мрії, щоб обернуть її в „слово”. Щоб дати йому силу „статися тілом”? Це ж ті мрії, які в душі гідної того людини, „пронизувалися крізь сон, мов промінь „з далеких світів”, що

з ними тільки світлом розмовляють

і погляд наш привчають вірить в світло

Без плям, без тіней...

Ці „мрії передсвітні...”, деінде пише наша Касандра, – це іскра Прометея, який в своїй „твердині духа”

мов ураган той без упину

іскру, вхоплену з неба, в могутній вогонь роздимає”,

що від того вогню „краще бренять пошарпані струни” в руках людини осяяної ініціяцією згори, ніж „срібнострунні, злотистиї арфи” в „дитирамбах облесних” профана, співця земних радощів і земних тиранів.

„Тільки ж той крик Прометея на струнах (своєї душі) удати здолають лиш

Руки того, хто у серці іскру небесну ховає,

Рід свій веде з Прометея, і предківський спадок шанує,

тямлячи иншу красу, ніж ту, що на ярмарку завжди

Руки до бубна призводять, а ноги до скоків безладних

Це той „дух величний”, що „вогняним стовпом палав у тьмі”, це „іскра вогню великого”, яка „глибоко у попелі” людської душі тліє, щоб у гідних ласки спалахнути непереможним вогнем.

Це є ніщо інше, як той Дух, якому молився Шевченко, молилися наші великі предки; який „подавав душі убогій силу, щоб огненно заговорила”, щоб „слово пламенем взялось”. Дух, який „везді сий, жизні податель”, до якого молимося, щоб „прийшов і вселився в ни”, „ізбавив нас від всякої скверни”, – і як ласку з гори дав вибраним одиницям лікувати хвороби тіла й душі, вгамовувати бурі, а націям, в порох обертати височезні гори потворних імперій, – панувати над фізичним світом. Це – пише поетка – „іскра, вхоплена з неба” душею вибранців Долі.

Таким вибранцем Долі був гетьман Богдан, який „хоч малий чоловік”, але якого „на велике діло поставив Господь”, якому Небо дало силу духа, і розум збагнути, що перед ним стояли дві стіни, засадничо собі взаємно ворожі, і дало відвагу прагнути, щоби „одна стіна об другу ударилася”, щоб одна „впала, а друга зосталася”. Господь зробив з нього велетня, який „отечество найпаче возлюбивий і його ради ні во что вміливий спокій, користи, і всі привати”, який поборював зло на своїй землі „мужнім і прекрасним, лицарської відваги серцем”, якому осоружні були угоди з ворогами отчизни. Який був типовим представником того лицарства, касти козацької, якому притаманне було, таке чуже голоті, поняття чести, яким дорожчою від „милої, клейнотів, живота, обнови” була лицарська честь. Були це „лицарі церкви, правди, мести”, „сладостям лицарським всеціло себе вдавши”. Недурно Платон уважав погорду до дочасних благ, остоєю аскетизму і стоїцизму, за основну чесноту вищої касти. Недурно вважав, що „войовники мужеські і суворі мають у своїй душі щось божеське”... Це були ті, яких основними чеснотами були – „шляхетність, мудрість і мужність”, які дають віру, що не знає сумнівів, у свою велику справу, пристрасну любов до свого ідеалу, до своєї „мрії”, не до матеріального „блатоденствія”, і героїчну відвагу серця не пактувати з силами Зла, лише валити вівтарі чужих богів. Були вони надхнуті тою велетенською силою Духа, „небесною іскрою в серці”, „іскрою, схопленою з неба”, яка дає „рукам нетвердим” – „встать на ката знову”, яка притягає їм на допомогу „силу архистратига Михаїла”, що „вогняним стовпом палав у тьмі”, вказуючи їм шлях до тріюмфу й боротьби за їх велику ідею. Це була та „іскра вогню великого”, яку будили в нації її пророки: автор „Заповіту”, автор „Мойсея” і авторка „Касандри”, прочуваючи грядучий час останнього змагу з зірваними з ланцюга силами диявола нашої доби... Змагу в ім’я „предків, заповіту”, в ім’я великої місії Києва.

Це було б з приводу першого питання: про який Дух говорить Поетка, що прийшов накреслити в наших серцях „свій заповіт великий” на скрижалях наших сердець. Питання друге: „який ми гріх вчинили проти Духа, що він зламав свій заповіт великий”, той, „взятий з бою волі заповіт”?

Під „ми” треба розуміти ту провідну українську інтелігенцію останніх майже ста літ, яка пішла за блудними „современними вогнями” вузькоглядного драгоманівського матеріялізму, яка „коли з’являвся їй дух величний, що вогняним стовпом палав у тьмі” як Шевченко і сама поетка, – „не вірила своїм очам і в розгін розбігалась манівцями”... В цих словах і є вже відповідь на друге питання. Ця бо інтелігенція втратила в своїм серці віру в того Духа насамперед у всеспасаючу силу тої „іскри з неба”, що „могутній вогонь роздимає” в серцях людей.

Ця інтелігенція не мала вже завзяття предків, тої касти лицарської, що „свій рід веде з Прометея і предківський спадок шанує”. Ця інтелігенція відкинула „предківський спадок”. Цей спадок і політичний, і духовий був чужий інтелігенції, яка всю стару нашу літературу, всі її ідеї, її містику і езотерику відкидала як „схоластику”. Яка, задовго до підпалу Москвою книгозбірні ВУАН у Києві, радила ту „схоластику” спалити (М. Шаловал), або гукала устами большевицького блазня – „це що горить? Архів? Музей? А підкладіть но хмизу!” (Тичина). Або силкувалася стягти з постаменту Шевченка, щоб на його місце поставити московських ідолів (Багряний). Або топтала ослячими копитами пам’ять „незнаних вояків”, що зложили голови в ім’я своєї Правди в степах і лісах України. Або, як панегіристи „сучасности”, які з „іронією” півінтеліґента глузують з містики старого Києва, а ідуть під стягом марксів і райсів, радячи нам залишити Київ з Святою Софією і Лаврою і обернутися лицем до Евразії. Що можуть ті „інтеліґенти” зрозуміти в патосі творчости і в містиці Лесі Українки, коли бачать в ній не вищу духом опромінену Одержиму або пророчицю Касандру, а ліричну Марусю, яка „співає про весну і квіти, билинки, берези і кущі...”? Чужі є тій інтелігенції віра у Вищу Силу Духа,, що творить дива в фізичнім світі, чужий патос горіння для великої ідеї, віра в чудо; чуже бажання демаскувати диявола і боротися, а не пактувати з ним в надії на „еволюцію” і „проґрес”. Ось в чому був „гріх проти Духа” тої інтелігенції, яка „чужим богам пожерла жертви”, ось чому Дух той „зламав свій заповіт великий”...

Та, може – читаємо в Поетки – „може нам дасться заповіт новий, і Дух нові напише нам скрижалі”... Може! Та це станеться не скорше, як Україна поскидає ідолів чужих, а їх недоумних попихачів поставить на своє місце в суспільстві. Це станеться, коли вестиме Україну нова лицарська батава з духом Хмельницького і Мазепи, що „візьме з бою волі заповіт”. Тоді лише „і Дух нові напише нам скрижалі”.

Майже сорок літ тому, лянсував я ідею нових людей, з воскреслим духом старої традиційної України, носіїв її великої місії, людей типу тих „лицарів і кавалерів”, які існували на нашій землі ще до XVIII віку. Ця ідея нового лицарства рятуватиме Україну та інші нації від влади слуг диявола на Сході, рятуватиме й Захід від Москви і від „софістів, економістів і калькуляторів” власної прокомуністичної „демократії”.

Ця ідея вже шириться в незалежній від мафії пресі Заходу. Для українців, не збаламучених пресою москво- і комунофільської „демократії”, раджу прочитати знаменну заяву ген. Мек-Артура, одної з немногих блискучих постатей сучасної Америки, в „Лайф” мин. р. В своїй заяві, яку він називає „великим моральним кодексом шевалерії” (лицарства), – шевалерії, слова зненавидженого „модерною” голотою, але яке червоною ниткою іскриться і горить в творах бояна нашого лицарства козацького, Шевченка. Основні накази того кодексу, пише генерал, зібрані на те, щоб військовому лицарству „дати правила заховання, щоб дати відвагу, коли відвага слабне, збудити віру, коли здавалося б не було причини вірити, створити надію, яка здавалася, вже пропала”... Як це нагадує „контра спем сперо”, „без надії таки сподіватись”! Лесі Українки, висміюване безглуздими циніками в своїх листах „до приятелів”, або й в інших! Читаємо далі з заяви Мек-Артура: „недовірки скажуть: це все слова, гучні фрази, кожний демагог, цинік або лицемір глузують з цих слів. Але як ділають ті слова? Вони формують основу вашого характеру для вашого майбутнього призначення бути сторожами оборони нації, вони роблять вас сильними, щоб знати, коли ви слабнете, а коли ви слабі, бути досить відважними, щоб перемогти переляк. Вони вчать вас бути гордими й незломними в чесній невдачі і скромними й шляхетним в успіху, шукати не вигод, а зусилля і змагань, вчать встоятися серед бурі, панувати над собою, заки навчитеся панувати над другими, мати чисте серце, дають загартовану волю, імаґінацію, силу почуття; ставлять бажання непевних і небезпечних пригод над любов’ю спокою, вчать бути джентлменом... Цей кодекс навчає, що є правда і що брехня, вчить жертвенности й шляхетности... Когорта цих людей мусить завше бути готовою стати в обороні своєї країни, коли того вимагатиме час, а коли це занедбає, то мільйони духів в брунатних хакі встануть з могил, вигукуючи грізні магічні слова – Duty, Honour, Country (обов’язок, честь, батьківщина)! Але це не значить, що будуть вони підпалячами війни, бо як казав Платон, – „лише мертві побачуть кінець війни”.

Як ця тирада нагадує кодекс моральний лицарства козацького! Як нагадує образ Шевченка про лицарів, що встають з могил на оборону правди, справедливости і свободи своєї країни...

Як основа того кодексу – честь, як вона нагадує основу цілого світогляду нашого „Кобзаря”! Не так матеріальна біда, як пониження людської гідности викликало в нього гнів. Його обурювало, що „у ярмах лицарські сини”, що над ними „поганці панують”, що всякий „поганець” смів „над козаком коверзувати”, що доведеться їм на Божий суд „руки в кайданах принести”, що козак „не соромиться конать в ярмі”, що „нагинався” перед насильником, що без сорому і чести деякі з них „у цариці патинки лизали”, що мільйони нашого люду „гнув” як рабів сатрап чужого деспота, що стільки земляків перетворилися в „лакеїв”, в „плебеїв”, в „сміття з помела” чужого тирана, мучився душею, бачучи як „всякий день стоїть стид наш перед нами”... Цей стид, сором, почуття ганьблення душі вільної людини гриз його вдень і вночі далеко більше, ніж економічний гніт...

Це була основна прикмета лицарської верстви, така далека тим, кого звав „плебеями”. Коли „модерне”, „прогресивне” плебейство наших днів у своїй „сучасній” пресі торочить про припинення збройної і навіть холодної війни з „сусідами”, що винищують нашу націю фізично, і на Україні завели жорстокіше від старого кріпацтво, і це кріпацтво приймають як добрий придатний для України „новий лад”, коли розбиваючи лоба перед чужими ідолами, виправдуються заповіддю „християнської любови”, – то чи не є це повний заник у тих лакейських душах всякого почуття чести, гонору, про який говорить Мек-Артур, чи до їх „модерної ідеології” не надавалося б як гасло, старопольське прислів’я: „не гонорово, але здрово”? І чи можливе якесь порозуміння між людцями цього гасла і гаслом Мек-Артура чи Шевченка – які на перше місце ставлять „гонор”, честь? Або чи можливе воно було між хмельничанами, які чужих панів з України виганяли, і барабашівцями, що з тими панами хотіли „у супокою хліб сіль заїдати”?

Правда, Мек-Артур був головно вояком, не політиком. Він не був типом такого генерала, як Кромвел, Бонапарт, Кемаль, Франко, Де-Ґоль, Йонеску, або, в новітніх часах, генерали шефи політичних хунт Південної Америки, або у нас П. Скоропадський, а в старі часи Хмельницький чи Мазепа. Але він чудово розумів банкрутство так званої сучасної „демократії”. Бо в своїм „Слові” вичисляв хвороби тої „демократії”, де „влада занадто „патерналістична” (батьківсько-опікунча), деякі суспільні згруповання заароґантні, політики «корумповані, де росте злочинство, де занизько падає суспільна мораль, де звужуються особисті свободи” і т. п. І коли в лицарськи настроєних колах однодумців Мек-Артурового суспільно-політичного „вірую” свідомість ростучої суспільної ґанґрени вже є, це значить, що ті кола незабаром виступлять під своїм прапором і на політичну арену... А що такі думки не є тільки думки одної людини, можна навести більше прикладів. Між іншим приклад ген. Айзенгавера, який теж обвинувачує пануючий нині лад в багатьох демократіях як „державний патерналізм”, коли держава-опікун стає державою-паном, як лад, де „вбивається характер і мілітантний дух” (файтінґ спирит), і уважає, що „основна боротьба нашої доби – це боротьба за свободу проти реґляментацїї” (Cecil Palmere “The British Social 111-Fare State”). Реґляментації, додам, що загрожує західньому суспільству, і з боку комунізму, і соціялізму, і „демократичної” мафії.

Цей момент – „Файтінґ спирит” („загониста вояцька вдача” у JI. Українки), готовість поборювати ворожу силу духово й фізично, цієї прикмети якраз бракує націям, де по упадку середньовічного лицарства, (писав Борк) правити почали „софісти, економісти і калькулятори”, „реальні політики”. Перед чортівськими силами, які сунуть на християнський Захід, ті „реальні політики” відступають, або з сліпоти, або з страху, або з симпатії до тих сил. В усякім разі – одні свідомо, другі несвідомо, гасять дух спротиву в своїх суспільствах, обеззброюють їх морально й духово. А всі їх гасла „миру”, „співіснування”, „братерства народів”, „соціяльної справедливости” і „гуманности”, „рівноправіности націй”, – все це фальш, маски, за якими криється зовсім що інше. В політиці, в культурі, в духовім житті (преса, кіно, право) толеранція розкладу, не раз злочину, підкопування релігії, адорація гроша, насолоди й розваги і ніколи протесту проти зла. Всі організації тих „реалістів” – ООН, Юнеско, проекти світового уряду, всесвітнього „миру” (на основі статус кво), – все це веде до загибелі християнської Европи і до тріюмфу тої чи іншої „Евразії”, чи за проектом Сталіна-Хрущова чи Рузвелта, або Шелепіна, чи за проектом лянсованого „Сучасністю” – Райса, – євразійської рівнини, яка ,,має над Заходом безперечну і значну перевагу”, з московським або „ізраїльським світовим центром”, при чім Україна мала би „орієнтуватися на Схід” і „покласти наголос на своїй близькості до Азії” („Сучасність”, ч. 1, 1961 p.). І коли ці проекти уперто й підступно стараються зреалізувати західні „евразійці”, то тільки завдяки заникові того „файтінґ спирит” в суспільстві Заходу.

Коли навіть з деяких високих щаблів сучасної „еліти” Заходу чуємо апробату „світового уряду”, або „моральне” визнання вавилонської ООН, (де засідають теж слуги диявола), або поради, що „економічна і соціяльна доктрина марксизму може бути прийнята, абстрагуючи від комуністичної доктрини про Бога (себто антитеїзму), коли ні проти комунізму і атеїзму, ні проти апостолів диявола в Москві не чутно з тих кругів майже ні слова протесту, ні заклику до боротьби з ними, – то чи не свідчить це про моральну дегенерацію кругів тої „еліти”, про повний заник бажання боротьби із злом, про бажання, через його толерування, здобути спокій для себе, фатальні і наївні калькуляції! Бо це капітуляція, прикрита дзвінкими, але порожніми фразами про „мир”, „соціальну справедливість” і турботи про „бідних”. Або про те, що „нема ріжниці між війною справедливою і несправедливою”, себто, що нема ріжниці моральної, коли комуністична голота нищить знак хреста і вимордовує мільйони людей „на нашій, не своїй землі”, і тими, які на Україні боряться проти чужинецького терору за свою віру і націю...

З занику того духа спротиву Заходу постала й „реальна політика” нашої „демократичної” еміграції. Звідси їх капітулянтська „ідеологія”, проповідь „толеранції до думок і діл інших” (не виключаючи попихачів Москви), поради шукати „людей синтези” – між боротьбою і капітуляцією, „внутрішнього компромісу”, щоб „українська людина перестала бути ворогом другої української людини” хоча б та друга була чекістом, або славословцем Компартії... І щоб очевидно перестала картати перевертнів так, як їх картав Шевченко – „лакеями, людоморами”, „попихачами” чужого пана... Для капітулянтів абсурдом є „почати якусь тридцятилітню війну коли не двох релігій, то двох світоглядів, ідеалізму і матеріалізму. Для нас мусить наступити процес водідеологізування політичного життя”, бо це є „вищий ступінь політичної дозрілости” („Сучасність” чч. 35, 91 та ін.) і „великого поєднання соціалізму з націоналізмом”, потім з комунізмом і з атеїзмом... А ідеалом тих капітулянтів є або „тітовська Україна”, або „правдива демократія” з таким напр. „Платоном на троні президента”, як знаний москвофіл і масон проф. Масарик, з його гаслом „правда переможе”, з його республікою, що „нагадувала Швайцарію з її дійними коровами, сиром та добрими годинниками”, з його правдивою демократією, якої засади тому „Платонові” „удалося безболісно втілювати в дійсність”.

Ось який був політичний і побутовий ідеал модерних загумінкових Довточхунів і Перерепенків. Смакуючи цю шлункову „концепцію”, так малює нам її наш малоросійський Платон, сидячи „на білому коні” на „сучасній” мажарі (ч. 53). Певно, що ідеали Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, поетів львівського „Вістника”, ідеї націоналізму були для тих Довгочхунів єгипетськими гієроґліфами, яких не могли розшифрувати, а розшифровані іншими – уважалися за „немодерну схолястику”... Що ж дивного, що криво дивилися вони на новочасних Навинів I. Франка, що прагнули з „номадів лінивих” зробити „люд героїв”; що воліли вони, щоб їх вели Датани і Авирони, „ошуканці та дурні”? Що при кожній небезпеці, як ті жиди в пустині, ремствували, нащо погнали їх у похід, коли ліпше було б спокійно сидіти в єгипетськім рабстві, або „хоча б і в неволі”, як писав соціаліст Чернецький? Які боялися іти за тим „стовпом огняним”, що з’являвся їм уночі, вказуючи шлях визволення.

Все щойно сказане характеризує не лише поняття „гонору”, чести, – цих Довгочхунів, не лиш поняття, уняте Мек-Артуром в слові „Дюти”, обов’язок боронити національну і особисту честь людини, створеної на подобу Божу, з „іскрою вогню великого” в душі. Все це нарешті показує, що й поняття „Каунтри”-отчизни, – зовсім чуже Довгочхунам, типовим „дядькам отечества чужого”, які не знають, що значить „в своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Для них центром їх отчизни може бути і Москва, і Тель-Авів, чужа „правда” може бути прийнята як своя, своя воля може бути волею чужого „підсусідка”, молодшого брата, нарешті своя сила – силою того, хто його „мов того вола у плуг запряже”. А кому бракує поняття чести, того можна підкупити, хто не має своєї Правди, своєї догми, того можна обдурити, а хто не має поняття того „файтинґ спирит”, того можна стероризувати, залякати...

Це була демосоціялістична, іноді комуністична, „еліта”, з її головними представниками Грушевським, Винниченком, Крушельницьким, Вітиком, Петрушевичем, Севрюком, Залізняком починаючи, а кінчаючи сучасними емігрантськими „контактовцями” з висланниками кліки Кремля. Подібних „демократів” назвав Мек-Артур демагогами, циніками і лицемірами. А до цих треба ще додати сліпців, незрячих, задурманених драгоманівською чужою мудрістю. Це вони стратили віру в Духа, в його силу, й „розбіглись манівцями, і попали у полон ворожих доктрин”. І за цей власне гріх проти Духа, відвернувся він від них, і – від тої країни, яку сліпі вожді вели в провалля в порозумінні з дияволом, „і падши вклонившися йому”. На місце тої лжееліти і має прийти на Україні інша, опромінена тим „моральним кодексом шевалерїї”, про який колись говорив Шевченко, а нині Мек-Артур.

Бо кожному, хто має очі, щоб дивитися, і вуха, щоб чути, ясно що наша доба якраз доба „релігійних і світоглядових війн”, з яких глузував згаданий вище сліпий неофіт демосоціялізму. Якраз та доба, яку віщував Шевченко, символізована в „силах архистратига Михаїла”, боротьба на життя і смерть сил добра із силами Нечистого, символізованого в воронах „Великого Льоху”. Доба, яку візіонувала Леся Українка в поезіях і драмах, доба, яку в „Мойсеї” передбачав І. Франко, символізуючи незримі сили зла в Азазелі, а збанкрутовану еліту в тих „ошуканцях” та „дурнях”, героях спокою і капітулянства. Це вже ідуча, доба стане боєм на життя і смерть на нашім континенті між традиційними силами старої християнської Европи, і силами орд Евразії та їх допомагачів (в великій мірі не европейського, а азійського етнічного походження) в Европі і Америці, які – лжехристияни і антихристияни, ідуть щоб знищити релігію Назорея в Окціденті. А разом з тим обеззброїти його морально, духово й фізично, згасити той „файтинґ спирит” і запанувати над націями нашого континенту в формі світового уряду на взір СССР. Ця доба якраз буде – ще в більшім напруженні і розмірі – боротьбою „двох стін” (за Хмельниччини), з яких одна впаде, а друга зостанеться.

Підняти ту боротьбу по нашій стороні має нова сила – відроджене лицарство. Тобто громада, орден людей, які прийдуть і вже приходять на Україні, як Шевченків Ярема „з крилами за плечима”, хто „у серці іскру небесну ховає”, окрилені Духа „іскрою вогня великого”, осяяні вищою мудрістю, за словами Євангелія, не „бісовською мудрістю” віку матеріалізму, надхнуті вірою в непереможність сили духа, вірою в чудо, незнаною недовіркам, вірою, яка – пише поетка – запалює її мрію, а мрія обернена в слово, що „пламенем” горить, творить дива на грішній землі. Це є екіпа, орден людей, які ідуть втілити в життя „незримі скрижалі” нового заповіту Духа, вирізблені в їх серцях Його „незримим пером”. Це ті, які „іскру вхоплену з неба в незримий вогонь роздимають”, які „рід свій ведуть з Прометея і предківський спадок шанують”, шанують великі традиції своєї нації. Це були ті, які звикли „брати з бою волі заповіт”.

Для циніків, демагогів; і фарисеїв ця езотерика Шевченка і Лесі Українки, повторяю, звучать як маячення хворих. Тим не менше ера таких „маніяків” або „дурних оригіналів”, як ганьбили Шевченка подібні ж фарисеї за його життя, вже наступає. Найліпшим доказом того є біжуча історія і містика згаданих двох наших віщунів, яким відкривалися таємниці незримих світів, які „іскри схоплені з неба” прийшли роздмухати в могутній вогонь на землі.

І якраз тому, що сили диявола на землі заражені містичною вірою в свою диявольську ідею, яка надихала їх вогнем запалу і жертвенности – завважує один французький автор, якраз тому мусять ті, що борються із злом і анархією нашої доби бути одушевлені „сильною ідеєю, яка каналізує всі енерґії, мобілізує їх і дає їм силу наражати себе на найбільші жертви” (Р.С.С. – Formation des chefs et action Catholique Fides). Боротися із злом? Щоб ясно зрозуміти це, треба в сотий раз пригадати гасло ап. Якова: „скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече він від вас” (Як. 2 посл., розд. 4). Але втече лише від тих, хто не має „двоєдушія в серці”. Хто має відвагу протиставитися в ім’я своєї великої Правди. Якої? Тої, яку „Первозванний Землі своїй прирік”, київській Землі. (М. Філянський), прирік Києву, – на те, щоб він „гремів, сіяв і цвів, щоб слава в небо підіймала крила” (М. Щербак). Бо доля так судила, щоби

„на острій грані двох світів ми непорушним муром стали”

(Ю. Клен)

Містика? – з глумом питатимуться недоуми з громади „циніків і фарисеїв”. Так, містика! І чудово розуміють вирішальне значення тої містики для повстання нової України, ті, що завзялися її угробити остаточно, ті які уперто і послідовно вогнем, залізом, землею і водою нищать тепер наші церкви, наші могили, наші безцінні духові скарби в старих книгозбірнях України. Вони знають силу надхненого „іскрою з неба” людського духа! Недавно совієтський російський автор Васільєв написав книгу – „Таємничі явища людської психіки” („Нов. Рус. Слово”, 7.6.), в якій зупиняючись над таємничими силами людської душі – гіпнотизм, суґестія, ясновидство, телепатія, телекінез, автор не можучи заперечити їх існування, намагається їх пояснити або фізичними причинами, або зачисляє їх до забобонів, явищ хворобливих, алькоголізму і т. п. Робить це безпорадно і наївно, але зраджує при тім страх перед невідомою незримою силою людського духа. Найцікавіше, що книжка, хоч трактує явища чисто містичні, появилася у „Видавництві політичної літератури”. Власне Васільєв, і такі ж як він, відчувають, яку величезну ролю в політиці має містика! І тому уважають боротьбу з нею за одне з основних завдань совєтської політики, а містику за основну загрозу для існування диявольського режиму і його диявольської імперії... З тих самих причин зруйнували москалі собор архистратига Михаїла, бо був він патроном лицарства нашого.

Нова батава людей на Україні, яка прийде, яка вже йде на Україні, і яка має довершити велику місію нашого Києва, – це батава нової провідної верстви. Сентиментальні народолюбці можуть досі ляментувати, що спасе Україну „лише народ, демос”, маса, бо нібито лиш той демос „створив традиції безсмертні”, розкрив „скарби нації”... В чім же для розчуленого народолюбця є ті традиції і ті скарби? А дуже просто в чім: „у до болю люблених піснях”... І ці малороси й русини навіть у мріях про визволення й традиції додумуються найвище до „рідних пісень”, „рідної мови”, „рідної ноші і „рідної їжі”...

Наші традиції є деінде! І відновити їх можуть лиш люди нового духа, нового лицарства, що його викликали з могил Шевченко, Леся Українка, яка „любила вік лицарства”, Франко і поети львівського „Вістника”: О. Теліга, Ольжич, Мосендз, Маланюк, Стефанович, Клен. Це має бути окремий орден людей, спаяних в одне ціле спільнотою духа. Маса ніколи не веде, масу ведуть її вожді, – зрячі або сліпі. Так як армію ведуть Бонапарти, Хмельницькі, Богуни, Болбочани, або Омеляновичі-Павленки чи Айзенгавери. Ця каста – іронізував з „демократів” Ю. Клен, не буде

у такт іти з добою,

нівелювати рівень свій з юрбою,

вона буде її вести за собою.

Будуть це за пророцтвом Лесі Українки, „закуті в залізо борці або посивілі в науках ченці, світочі свого народу”. І хоч „лицарські повинности гірше ярма”, та дарма хотіти їх скинути, бо „у кров переходить лицарство” з покоління в покоління.

Люди нового духа – це люди духа старої країни, ті, що твердо вірили, що „правосуддя Боже подвигає народ до оборони власного життя”, ті, що були переконані, що вони були „знаряддям Божої волі”, люди окремої, духової спільноти, ордену.

Орден? Це гурт людей одного „морального кодексу”, людей добору, не механічного об’єднання Вавилонської вежі чи ООН. Один французький автор, розглядаючи проблему „модерного апостоляту” писав, що для того, щоби довершити якесь велике діло – „треба для перемоги однородної, активної, рішучої меншости”... „Спасіння через еліту це єдиний засіб запанувати над труднощами нинішнього часу”... (“L. de Mondesaignes L’Apostolat et le Probleme des Elites”).

В нашу добу, коли насіння Маркса, Фройда, Леніна – розвинулося буйним чортополохом на Сході, і сильно починає пнятися вгору на європейськім Заході, де „демократичні” маги одверто голосять „релігію” матеріялізму, шлунка, сексу, забави, гроша й вигоди, антипатріотизму й „миру за всяку ціну” хоч би з самим сатаною; коли в побуті, в літературі, в мистецтві, в радіо, в пресі своїй, в моралі громадській, в праві, серед того самого „демосу” ширять розклад і анархію, вбиваючи в душах ту „іскру з Неба” (Л. Українка), калічачи розум, душу й волю людини, бажаючи обернути той „демос” в двоногу худобу, ведучи свої нації і світ до катастрофи, в цей час ідея лицарства починає відроджуватися, як вище навів я приклади, на Заході. Особливо подібне треба підкреслити щодо України.

Вся Україна опинилася під чоботом північного варвара, який завзявся не лише фізично знищити нашу ворохобну націю чи розсіяти її, але „саму душу нашу в пута закувати”, згасити в ній „вогонь небесний той”, що приніс на гори київські Первозванний. Найгірше ж, що ця диявольска робота знайшла і знаходить ще стільки Юд і Каїнів в лоні самої нашої нації! Тих, – як писала поетка – „невільників продажних без сорому і чести”, або просто глупих „самоотверженних малоросів” чи – як казали поляки – „почцівих русінуф”. Попри маси тих, що на Україні за своє людське національне Я ідуть на героїчний спротив, на смерть і на муки, є там досить ще Тичин, Довженків, Скрипників і Сосюр. Але на еміграції нема терору Компартії (має змогу вона забивати лише найкращих), ті „дядьки отечества чужого” рекрутуються серед недоумів-кар’єристів і косачів.

Ці модерні москвофіли в ім’я політичного „реалізіму” намагаються в своїй пресі вбити в душах еміграції потяг до великих ідеалів, до боротьби за них, до спротиву проти насильства чужих на нашій землі, сіють сумнів, страх або байдужість, бажання схилити чоло й пактувати з апостолами брехні і зла. Вони вбивають в серцях ту іскру з неба, віру в Силу духа... Тому за цей гріх проти духа цей останній відступив від них і, на жаль, від землі, яку ця лжееліта „демократична” задумала представляти.

Та за останні 50 літ на Україні, і в світі духовім і в світі фізичнім нації, родяться і встають сили, про які мріяв Шевченко. І ці нові – як казали в старовину – „будуть подібні бувшим”, тим чий дух входить в них із старих козацьких могил. Шевченко, в яскравих, повних містики образах, передбачав прихід цих нових лицарів, які „встали з могил” за останні п’ятдесят літ, напоминаючи що поза ними „ність спасения” для України. Той самий апель до „мерців”, які з могил „за правдою встають”, посилала в своїх поезіях і драмах Леся Українка, І. Франко і згадані вище поети групи львівського „Вістника”.

По занепаді старо-київської держави, відродилось українське лицарство в формі ордену запорозького, в контакті з лицарством Заходу. А в кодексі західньої шевальєрії, так подібним до нашої, м. і. стояло: „ти повинен любити країну, в якій родився”, ти „вестимеш проти невірних війну безнастанну і безпощадну”, (за що і проти чого!) Нарешті – повинен виконувати свої зобов’язання громадські „коли вони не є проти законів Божих”. (“Marie-M.-Martine – Contes de Chevalerie”, вид. „Gardiens de L’Honneur”), Здається звичайні і прості правила? Але з ними врозріз ідуть „правила” драгоманівців давніх, і нинішніх „реалістів”. Коли ці останні кажуть, що вірують в Бога, то все ж ідуть на угоду з тими, хто брехнею, вогнем і мечем нищить Його на Україні... Коли говорять про боротьбу за „соборну і самостійну”, то іншими, „еволюційними способами”... Коли клянуться в любові до країни, де вродилися, то або голосять і любов до зрадників і перевертнів, або – як „ес-ер” М. Шаповал, що в ім’я свободи, жадають, щоб кожний, що родився на Україні, мав право вибирати собі національність яку хоче...

Згадані правила західнього лицарства були зовсім як бачимо інші. Такі і подібні приписи можна знайти і в писанім і неписанім кодексі лицарства запорозького. Вже згадав я, що патроном і західнього і нашого лицарства був архистратиг Михаїл, цей „рати небесної водитель, полчищ Господа меченосця” – як говорили в часи князя Байди-Вишневецького, заложителя Січі, тому радилося „з оним в дусі держатися, якоже образ цей силу тайну носящий есть”... Як в цій фразі знайдете і містику Шевченка, і Лесі Українки, що ті лише притягають до себе вищу силу, (які вміють її іскру „в великий вогонь роздимать”, які „вірять в світло”, в силу його проміння” з далеких світів” в своїй душі. В таких лише серцях напише Незримий Дух нові скрижалі нового Заповіту для їх країни.

І справді, доки існувало те лицарство на Україні, чи в князівські часи чи в козацькі чи часово в 1917-20 або 1939-45 pp., доти існувала і Україна, стояли або вставали на ній ті лицарі, що їх викликав з могил Кобзар. І ще одного не треба забувати, що чин лицарський – невідомий зовсім деяким і чужий деяким народам (м. і. московському і жидівському), на Заході Европи найдовше, бо до XVIII віку, утримався якраз на Україні. Ця традиція і дух лицарський так міцно закорінився в землі нашій, що не вдалося їх виполоти ні сучасним „реалістам”, ні таким ненависникам Шевченка як Драгоманов, Куліш, Арабажин чи Багряний. До повороту до старих традицій нашого лицарства, до формації ордену нових наших Навинів, закликав пристрасно І. Франко в своїм „Мойсею”.

Перестерігав новочасних Датанів та Авиронів, що

зрозумійте й затямте собі, ви, сліпців покоління,

що як здушите душу живу, заговорить каміння!

Перестерігав, що як волітиме „спокій” в Єгипетській неволі нарід, то:

замісць статися сіллю землі, станеш попілом підлим,

замісць світ свободити від мук, і роздору і жаху,

будеш ти мов розчавлений черв, що здихає на шляху

Що як зійде з шляху, призначеного Господом, він

буде бити і мучити вас, аж заплачете з болю

І присягнете в горю чинить Його праведну волю

У цього картаючого пророка знайдете й нові скрижалі нового заповіту, відповідь на всі дражливі питання грядучої нової доби. Вести націю мають не збанкрутовані, що прийшли на місце шевальєрї, – „софісти, економісти і калькулятори”, а наші „Мойсеї” і „Навіни”. Вести її будуть шляхом героїки, боротьби і посвяти, не шляхом плазування перед фараоном, або злочинного „миру” з синами диявола. Що підуть не під прапором облудного інтернаціоналізму чи соціялізму (Франко був виразним ворогом драгоманівства і соціялістичного рабства), під владою „ошуканців та дурнів”, які обертають націю в. ,,номадів лінивих”, у рабів матеріалізму, і всенівелюючої регламентації сліпих вождів, а шляхом ідеалізму, націоналізму, духовости, суспільної ієрархії історичної України. Шляхом великого післанництва нації в обороні предківської Віри і слави.

Хто студіював цю поему Франка, знайде в ній філософію лицарства, хоч і написану, подібно до драм Л. Українки, в кадрах чужої історії. Знайде віру в божеську Силу, яка дає силу, відвагу і непохитну волю націям, Віру в покликання нової батави („парубоцтва Навина”), віру в місію нашої країни, віру в „невідоме”, волю „фантастичне осягнути”, забуваючи про „близьке й знайоме”, приказ „не гасити святого вогню” в своїх лицарських серцях...

Закликав нарід „не статися ласки негідним” божеської, стерегтися, щоб ,,обітниць своїх не відкликав” Господь.

Вчив великої забутої модерними софістами правди: не вдаватися в службу ідола матерії („добробуту”, гроша, „просперіті”), бо „лише Духа кормильців з усіх собі вибирає” Господь. Вчив, що „хто здобуде всі скарби землі і надвсе їх полюбить, той і сам стане їхнім рабом, скарби духа загубить”.

А ті скарби були найважніше з усього!

Цікаво, що в поемі Франка є проблиск ідеї про не лиш національної, а й універсальної ваги велику місію України, її значення не тільки для нашої Землі, а й цілого християнського Заходу, якого авангардом є Україна в боротьбі з силами антихриста. Франко підкреслює, що призначення України – не лиш себе, а й „весь світ свободити від мук, роздору і жаху” силою свого Духа. Тому й пригадує всім маловірам і недоумам, щоб знали, що згубою буде для України, коли послухає голосу одурманених чужою брехнею „дядьків отечества чужого” і „тверезих реалістів”, коли не збагне своєї місії. Перестерігає, що „з Богом на прю виступать непорадно”, бо

Його вже натягнутий лук і тетива напнята

І наложена стрілка на ній  

І це ви є стріла та!

Ви, сучасні покоління, а

як стріла вже намірена в ціль, нагострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить: „я бажаю спокою”?

Ціль? Це власне та місія України, про яку я нагадав цитуючи вище про віщування поетів „Вістника”, між іншим слова одного з них: що на київській Землі, на її горах, на Хрещатику, сама

вічність гомонить, з імли віків

Здіймає слава соколині крила!

Тут плив народ до світла древньої Софії

Хрещатику! У клекоті віків

Тебе Вкраїна кров’ю охрестила!

Щоб ти гремів, щоб ти сіяв і цвів,

Щоб слава в небо підіймала крила!

У закликах цього та інших поетів львівського „Вістника”, перед тим – Лесі Українки, а ще перед тим – Шевченка, бачимо, як в містичнім прозрінні уздріли вони, як апостол на шляху до Дамаску, того „Духа великого”, що „вогняним стовпом світив у тьмі”, вказуючи нам шлях.

Хай трагічні заклики цих наших ясновидів вічно стоять перед нашим духовим зором, хай стережуть, щоб не вчинили ми „гріха проти Духа”, щоб знайшли старий шлях „козацької нації” нашої, вказуваний здавна патроном Києва, вождя „полчищ Господа меченосця”, щоб „народи, що, немов леви в пустині”, шукають нашої згуби, розбіглися немов шакали ниці. Щоби відбути з Ним знову те „свято згоди в золотоверхім місті”.

Альманах «Гомону України» на 1966 рік. Стор. 41-56

 

Останнє оновлення на Четвер, 18 червня 2015, 14:11
 

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search