«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Хаос сучасности і молодь PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Вівторок, 23 березня 2010, 18:10

alt„Хто сумнівається — подібний хвилі морській,

яку вітер то піднесе, то розвіє".

(Посл.св.Якова)

„Роля молоді в національно-визвольних рухах"?... Я думаю, важливішим є друге питання: не яку ролю в тих рухах має відіграти молодь, а якою повинна бути молодь, яка хоче відіграти ту ролю? Яким духом надхнута? Перед тим, як говорити, що повинно робити військо, треба вирішити, який має бути вояк. Заки говорити про ролю артиста, треба зробити з нього справжнього артиста з Божої ласки. Заки єднати людей в партії чи в „об'єднання", треба знати, хто є ті люди, яким духом надхнені?

Надзвичайно важке завдання, яке стоїть перед Україною та її молодим поколінням. Проти України підносяться всі диригуючі сили — явні й приховні — сучасного „прогресивного" світу: Сходу і Заходу. І дуже відважну душу мусить мати молодь, щоб тим супротивним силам протиставлятися. Ці сили — це ті, що переможно вийшли з останньої війни, бундючні і певні себе. А в „правді" їхній, яку несуть світові — для України немає місця.

Що це за сили? Найголовніша з них — це сила захланного московського месіянства, сила „старшого брата" Каїна. Він дає нам до вибору, або знищити нашу національну душу і поклонятися московським шаманам, або зникнути фізично. Тим самим ставить перед Україною дилему — згинути самій або знищити його. Відважну душу треба мати нашій молоді, щоб усвідомити собі цю дилему і витягнути з неї дороговказні свого життя.

 

Представники другої сили не так брутально, але теж категорично кажуть: „Вас, як націю, не визнаємо. Наші симпатії належать або вашим сьогоднішнім гнобителям, або вчорашнім і майбутнім. Визнайте єдиноспасенну нашу правду, сформульовану Рузвельтом Ялтинським, Воллесом, Леттимором Далекосхідним, Джонсоном Кентерберійським, Беваном і Зільберманом з-над Темзи і нашим протеже, гонителем Церкви, Тітом, — правду, яку ми умовно називаємо „демократією". Цю правду та її і наших приятелів мусите визнати без жодних „але". Всякий же, з вашого боку, замах на неї трактуватимемо так, як і „замах" на Гулая, по демократичному закону".

Відважною мусить бути молодь України, щоб не схилити колін перед цим наказом. Щоб високо тримати стяг національної Правди.

Третя супротивна сила каже: „Ваша нація здавна стоїть у мене на чорній дошці, як на Заході — Еспанія, за те, що вона виступала проти мене всякий раз, як я йшла в авангарді спочатку польського, потім ліберального, потім червоного імперіалізму Москви. Імена Хмельницького і Петлюри, ваших героїв, прокляті мною. Зречіться їх, зречіться вашої Правди, визнайте правду Шварцбарда на Україні і тих, що з нього героя зробили. Станьте знову з Галайдів Яремами, коли не хочете наразитися моїй моці, яка є дуже сильна".

Так промовляють представники цієї третьої сили. Стояти супроти неї за свою Правду, — на це треба нашій молоді теж неабиякої душевної відваги.

Світ сил, що займають в нім командні шпилі, — ворожий нам і нашій Правді — ворожий безкомпромісово, не раз цинічно, з почуттям своєї оманної великості. І багато з нашої збірної впали, з переляку, перед тим світом на коліна, „чужим богам пожерли жертви, омерзились". Одні розбивають собі лоба перед „досягненням" російської революції 1917 р., інші — перед ідолом Маркса, треті — перед божком „прогресу", четверті — ще трохи соромливо оглядаючись на всі боки і видумуючи собі різні „алібі" — лянсують вже „примусову орієнтацію на Москву", перескочивши, за сім чи десять літ еміграції, всі етапи еволюції: від націоналізму, через „народню республіку" і „справжній соціалізм" — до „орієнтації на Москву".        Інші, знову, обляпують болотом смрадної душі „людину визвольного руху" з ЇЇ героїзмом, її вірою, закликаючи повернутися до швейківських традицій тих, кого таврував Шевченко, як „хамових синів".

Щоб протиставитись і апостолам диявола з його „правдами", який грозить подерти нас і нашу християнську цивілізацію, і відгородитися від тих „хамових синів", щоб знайти в собі силу написати на прапорі, що скликає до бою, свою власну Правду, треба мати велику душевну відвагу.

Що нам дає відвагу? Де її коріння? Її коріння є в тому почуванні, яке висміюють всі „прогресисти", всі визнавці Маркса, як почуття немодерне, перестаріле. Цим почуття є віра, віра в свою Правду.

Що таке віра? Віра — це певність в наступлення того, чого нема, і що існує невидимо, лише в вашім гарячім бажанні, в вашій увазі, в мрії, або, як кажуть бездумні скептики, в вашій „фантазії". Віра — це певність, що коли ви схочете, пристрасно схочете осягти щось, то це „щось", ота ваша нинішня мрія про те стане твердою реальністю завтрішнього дня. Віра — це незрушима певність, що коли ви сильно захочете у вашій „фантазії" — дійти до вимріяної мети, всі тверді, „реальні" мури, що загородили вам дорогу, розлетяться в порох, як мури Єрихону від трубних звуків.

Незламна віра віруючих захитує вірою противника, сіє непевність і страх, а часом зраду в його рядах. А коли приходить до цього — безборонними стають всякі мури... Ось що таке віра в свою Правду і в себе, в тих що її несуть і за неї б'ються.

Коли огорне вас страх перед ворохобними стихіями, перед ворожою матеріальною силою — віра підтримає вас.

Коли сумнів закрадеться в ваше серце — бо мало вас серед тьми ворожих сил, — віра врятує вас від заламання. Віра не в число, а в якість, не в матерію, а в дух. Ця сама віра врятує вас, коли близькі і друзі покинуть вас, коли збаламучена або злякана більшість зрадить ваш стяг, коли опинитеся в меншості або самі.

Коли ті, що знесилені й зламані духовно, підводитимуть ідейні „аргументи" під свою трусість або зраду — віра не дасть вам слухати їх марних розумових „аргументів". Тоді ви за цими „аргументами" уздрите довгі ослячі вуха „реальних політиків" або спекулянтів.

Коли до вас підходитимуть з хитромудрою балаканиною про „розвоєві тенденції сучасности", про „передові ідеї теперішнього світу", про „реальні можливості" або „тактичні міркування" (з метою відвести вас від нашої великої Правди, привести вас до божниць чужинця й ворога), — лише віра спасе вас від заламання і зради.

Коли втратите цю віру, перелякавшись видимих страхів, то почнете тонути, як св.Петро, коли пішов був по хвилях. Коли збережете цю віру в силу невидимого духа, ступатимете як по твердому, по — не знати якім хиткім і непевнім — ґрунті.

Віра є джерело героїзму, посвяти, відваги.. Віра сталить думку. Віра не допускає сумнівів у вашу правду у ваші серця. Віра є запорукою тріюмфу всякої правди, яка має потрібне число тих, що в неї — без вагання — вірують.

Вам ці речі видаються занадто абстрактними? Коли так, то усвідомте собі, що зараз через занепад цієї „абстрактної" віри в свою Правду наступив такий ідейний хаос в нашій еміграції. Бо хіба це туподумне відвертання „реальних політиків" від єдиної своєї сили, що в нашій землі бореться збройно з окупантом, хіба це не прилучування колишніх націоналістів до названих вище ворожих сил, хіба нав'язування нам марксівсько-большевицької саламахи як правди, — хіба це не інтелектуальне заламання? Хіба це не повна втрата віри в свою правду?

Що проповідувала, кількома словами, націоналістична доктрина? Перше, віру в одну свою національну, не чужу — інтернаціональну, ідею; друге - віра в те, що не „дипломатія", не хитрування, не прислужування окупантові сьогоднішньому або завтрашньому дасть перемогу нашій ідеї, а тільки безкомпромісова боротьба з займанцем; третє — що під стягом цієї ідеї нашої боротьби треба гуртувати не „ні холодних ні гарячих", не „ні правих ні лівих", не чесних з нечесними, не ідеалістів з спекулянтами, — а лише людей однієї віри та ідеї і людей характеру. Ось що, коротко, проповідував націоналізм, єдина осоружна і грізна сила Москві. І коли тепер з тих основних точок націоналістичної доктрини, то одну, то другу, то третю, починають підкопувати самі націоналісти з страху і трусости думки перед ворожими силами світу, то причина того є заламання в них віри у власну Правду. А люди з заламаною вірою — це готова здобич для противника.

Яка є роля молоді в революційне—визвольному русі? Ця роля буде велика або мала, або жадна. Залежно, яка гаряча буде її віра в нашу Правду. Іншими словами, чи будуть серед тієї молоді переважати люди характеру і однієї ідеї, чи ні.

Сподіваєтесь чуда? Що воскресне Україна, як воскрес Христос? То пам'ятайте, що в многих околицях Христос не творив чудес, не зціляв калік і недужих — „по невірію їх". Це відноситься й до народів. Не видужує і не встає на ноги народ, коли щезла або охляла віра в його проводі і в його молоді. Віра - не лише в право на життя народу, але і в правду Христа, за яку, на межі варварського світу, завжди боролася і якою завжди жила Україна. Це останнє твердження виходить поза рами цієї статті. Хто скептично до цього ставиться, хай усвідомить собі, що сили, які завзято й твердо кричать Україні — peresat! — є сили переважно безбожницькі. Боротися за свою ідею буде лише той, хто має до того відвагу. Цю відвагу матиме той, хто в цю ідею вірить.

„Наша правда п'яна спить" — писав Шевченко. Вона або впилася отрутою чужих доктрин, або спить в могилах її борців, як і за Шевченка. І лише гаряча віра може їй наказати, як Христос Лазареві, вийти з домовини... Молодь, яка цієї віри не матиме, не буде в стані відіграти належної ролі в несвітській завірюсі, яка насувається на нашу планету і на Україну.

 

КРИЗА СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ І НАШЕ ЗАВДАННЯ

 

Усталений по 2-ій світовій війні „статус кво", коли європейська демократія віддала половину Західної Европи під владу Московії. Початкові протести проти збільшення московських впливів і на Великім океані, і в обширі Середземного Моря, — зникають майже, а де—які держави шукають „дружби" з Кремлем.

А все це — яке могло б мати значення для нас?

А таке, що коли на місце почасти вимордованої москалями тої нашої верстви козацької не постане подібна їй нова верства на Україні, яка хотіла б повести націю в ім'я нашої національної Правди, на безоглядну боротьбу з московською ордою, - в нинішній ситуації це було б трагічно для нас. Але, з відомостей, які доходять до нас з Краю бачимо, що націоналізм на Україні росте з кожним днем і треба, щоб його ніхто і ніде не намагався душити таки у власнім суспільстві, ні в кордонах СССР, ні на еміграції.

Шевченко виразно протиставляв два типи, дві різні натури верств і людей на Україні, даючи їм драстичні, але геніяльно схоплені назви. Були це: Одні з психікою козацькою, — другі з психікою „свинопасів"; з психікою Яреми-козака Галайди, і Яреми „хамового сина"; хмельничан, мазепинців і гайдамаків, — та інших на Україні, що „за шмат гнилої ковбаси" готові були „хоч матір свою" продати, або ці „плебеї-гречкосії" з душею покірного „вола", чи „лакеї", що царям „патинки лизали”. Одні любили свою землю за те, що була „добра для городу", а другі славили пам'ять тих, які добре знали „чиєю кров'ю та земля напоєна, що капусту родить"; одні — з двох близнюків — ті, які „катам помагали", і другі, що „катів катували”... Одні зматеріялізовані, яких можна було купити, з „плотським розумом" (євангельський вираз), яких можна було обдурити щоб притягнути до себе, — другі з „мудрим серцем", що поза маскою бачили психічну суть противника; ці перші люблять сидіти „тишком—нишком" в своїм добробуті, яких із страху перед всяким чужим деспотом можна було залякати й обернути в рабство. Одні (писав Шевченко) казали як матеріалісти: „Немає Бога, тільки я", — тілесна людина. І другі, які над усе ставляли віру у Вищу Силу, що давала їм „крила за плечима", щоб зв'язатись з Вищою Силою Духа, яка може зломити силу диявола... Психіка героїзму, — давня київська наша традиційна „філософія життя".

Який це все має зв'язок з кризою світової політики? Прочитайте часто цитований знаний вірш — „кредо” М.Драгоманова „Гей Україна просить немного...” Він всім вчорашнім драгоманівцям дає, на їх думку відповідь на питання, як „ущасливити" Україну; а на думку націоналіста відповідає на питання, як її згубити. Показуючи своїм прихильникам нібито шлях як привести Україну до щастя, з драгоманівською психікою вони вказують шлях, як себе зробити рабом „Конспірації інтернаціоналістів" нашого критичного часу. Цей вірш Драгоманова землякам „просити" Московщину чогось собі, — „просити немного" (хоч „пів-дулі" — вираз Шевченка); далі просить, щоб Україну, разом з іншим слов'янством, взяв під свою протекцію „старший брат", старший серед слов'янства, і що того „старшого брата" треба „любити"... От звести нації до такого стану і є завданням т.зв. Світової Конспірації, що мріє про світовий уряд підлеглих йому націй.

Відношення до цеї проблеми — одна з найважливіших проблем кінця цього століття. Завдання цеї „Конспірації”, це обернути всі нації в двоногу худобу, із зовсім убитим сенсом самопошани, патріотизму, моралі і героїзму, відваги, сильної волі. Спершу — читаємо у „Кобзарі" — людину шляхетну, віруючу, обернути в психічного „раба", в нелюдка й егоїста та дурня, без приязні і любови до свого краю і нації. Потім в худобину („свині" в мозку людини, в його „кістяній коморі"). Далі — в щось, що скорше нагадує не людину, а рослину, — „капусту головату" — як назвав Кобзар згуртування в єдину громаду подібних людей, в щось подібне до рослин. Нарешті — просто в „грязь" (Москви), або у (варшавське) „сміття"... Це довершений матеріял для тих „світових конспіраторів", яких повно в СССР і чим —раз більше паношиться всюди інде.

Щодо релігійно—церковного життя, то роблять вони усе, щоб вигнати релігію Христа з громадського життя, зі школи, сфальшувати науку християнства, а в життю — проповідують „любов" і порозуміння із слугами диявола в Кремлі. В політиці — стараються про „мирне" співіснування з СССР, про відчинення дверей для московської пропаганди; а в пресі, університетах, товариствах, пропагують порнографію і матеріялізм і те саме в царині культури, в судівництві... І тому власне, щоб свою ціль осягнути, ці „конспіратори" ненавидять релігію і націоналізм; мріючи про створення „світового уряду" над націями, які таким способом отримали б подібну до московське—большевицької „самостійну державність", з чужим урядом, поліцією, з чужою армією, під якимсь брехливим стягом „свободи".

В тім суть теперішньої світової політики й акції тих із „світової конспірації", що вони є затятими ворогами націоналізму, а зокрема українського, а приятелів тої „конспірації" повно в Европі і в Кремлі, їх ненависть до українського націоналізму знана здавна, так як ненависть у большевиків. Що-ж тичиться московських большевиків, то показові під тим оглядом дві їхні книги про „український буржуазний націоналізм ", — Е. Ю. Євдокименка і Ю.Римаренка, видані в Києві 1968 і 1971 року, де десятки сторінок зужито для нападів на мій націоналізм, стараючись довести, що мій націоналізм був виявом „крайнього українського націоналізму" (за словами Леніна), та що „Росія для Донцова це післання Антихриста, Сатани, диявола, зла". Осуджується в тих книгах „боєвий дух" і „містицизм і емотивний підклад" націоналізму, „віру в підсвідомий інстинкт" і „фанатичну лють проти демократії і соціялізму", і „невистачальність непевного розуму без віри". Для підкріплення свого осуду мойого націоналізму, покликується він на деяких українських емігрантів, які „стараються загладити занадто гострі угли" мого „волюнтаризму, ненависти і пропаганди антигуманности і ненависництва"...

Большевики і „світові конспіратори", — ось ті сили, яким Україна може протиставити лише силу націоналізму. До ворога приєднуються, як бачимо, деякі наші емігрантські групи, - типу Шевченкових „рабів" і „ворів", що виступають проти націоналізму. Очевидно, не належать тут українці, що благають Бога „подать душі убогій силу", „щоб вогненно заговорила, щоб серце полум'ям взялось" на велику прю з темними силами; що поклоняються одній, а не десятьом правдам, щоб виступити активно проти терору чужинця. Ці групи, що з'єдинені з ворогом, це не тої психіки люди, що зуміли б виступати в обороні нації та її історичних традицій; а які очорнюють героїв старої і нової мазепинщини як „бандитів" і „розбійників"; що не вміють в обличчя ворога кинуть Шевченкове: „Брешеш людоморе, за святу правду, волю, розбійник не стане", не „окропить вражою злою кров'ю волю" України...

Противники націоналізму належать до тих, кого називав Шевченко людьми плебейської психіки. Колись були це Винниченки, Грушевські львівські Крушельницькі („Шляхи"), потім це були Волиняки, націонал—комуністи. Тепер з'явились інші. Один, по упадку большевизму обіцяв дружбу московському народові і співпрацю з ним на полі економічнім, політичнім і навіть культурнім... Другий, відкинувши націоналізм, став „сучасником" і сторонником „ширшого" (від мого) „націоналізму"... Третій, теж бувший націоналіст, проповідує мудрощі пані Мухиної і тегеранську партійну тактику... Інші знову (Шерех, Самчук, Ю.Косач) одверто проголошують непридатність і шкідливість антимосковського націоналізму, і „правило", що „не великі", не Жанна Д'Арк, ні Наполеон, а „мала людина", чужа всякій догмі, робить історію... А „сучасники", ставлячи хрест над націоналізмом, „визнавши" його „вузьким шовінізмом" проголосили, що вести народи, а в тім й Україну, має „вибраний народ", не ми самі. І ще краще — видрукували думку одного з національної меншості на Україні, що йому (я думаю — і їм, і його національним друзям) все одно, чи Україна буде антикомуністична по упадку московського большевизму, чи лишиться комуністичною... Ось в чім отже річ для тих, які ганьблять націоналістів, які не дозволяють, щоб Україною правили чужинці з якоїсь національної меншості.

Оці „конспіратори" чи „світоурядовці", оце і є загроза для України, як і для многих інших народів, Европи особливо! І проти тих безувірних плинів „конспіраторів", і тих, що їх землякам поручають для приниження своєї вітчизни, проти тих еміграційних „дядьків отечества чужого", — мусить піднятись голос націоналізму. Це є боротьба на життя і смерть!

Сили, які створюють нову політичну ситуацію в світі, хочуть підмінувати й український націоналізм: Не відкидаючи назви, додати до нього щось „нове", як той паліївський „творчий" націоналізм в Галичині, або „ширший" як у Сенькова, або драгоманівський, не теперішний „вузький" націоналізм; або лише антирежимний, антибольшевицький, а не антиросійський взагалі, або й „націонал—комунізм". Щоб, затримуючи популярну назву націоналізму, — додати до нього щось йому протилежне, або й зовсім інше створити. Наприклад, виринула тепер назва „демократія". Недавно анонім виступив з рядом статтей (цілковито бездоказових), проти мого націоналізму, якому віщує кінець, щоб натомість прийшла „демократія".

Що ж собою уявляє та „демократія" — це замовчує, як і своє ім'я, і тих, хто, як він пише, в націоналістичнім середовищу поділяють його думку про кінець мого націоналізму і про прийняття гасла „демократії" незабаром. Треба би запитати його, яка саме „демократія"? Чи та, наприклад, що разом з большевиками і демократами виступала в 1936р. проти Еспанії Франка, який боронив віру своєї країни та "й самостійність проти орди світової конспірації? Чи „демократія", що віддала половину західної Европи московським тиранам? Чи та, що притакує в різних країнах світоурядовій „дружбі народів" й акції замирення з СССР, визнаючи нетикальність устійнених границь московської імперії? Чи ту, яка в разі упадку большевизму в СССР, „єдиного і неподільного" комуністичного, створить „демократичну", але і далі „неподільну" Росію? В усякім разі, ось в такій „демократії" і серед членів світової конспірації ті й подібні думки продістаються часто назверх в їх пресі, бо ворогом їх є націоналізм, ідея єдиного шляху визволення України.

Ця ідея переможе і супроти Московщини і „світових змовників" лише тоді, коли пропагувати, як і здійсняти в житті цю ідею возьме в свої руки нова еліта нації. Не психіки шашель, ні „дядьків отечества чужого", не люди рабської натури, а інші: Еліта з психікою традиційної лицарсько-козацької України. Таких людей, за Шевченком, в яких серці „гарцювала предківська душа, щоб вміли за ним повторити: „Що буде, те й буде та не продамся і нікому в найми не наймуся".

Даремнo можуть антинаціоналісти гукати, що „досить волевої людини", „досить конквістадорів", „досить орденської виключності", „досить волевої людини", яка в собі мала б лицарську кров і серце, як мали і предки наші з великого Київа. Таких людей, що не були би „славних прадідів великих правнуками поганими", а людьми непересічної мудрості і відваги, яких видала і наддніпрянська Україна і галицька між двома світовими війнами.

Провідна верства, про яку говорю, така, як наприклад в старій Елладі: Членів тої еліти вчили страху Божого, вчили бути мужніми, гартувати і тіло і душу; звеличували їм, як взірців, постаті героїв, воскрешували перед ними їх стару давнину, вчили музики, яка ушляхетнювала би їх душу (дорійську музику). Виховували в дусі суворої дисципліни. Подібно, в староеллінського поета є гимн „на честь заліза і На ганьбу золота". Людина подібна провідній верстві часів старого князівського і козацького Києва; як кликали до цього і Шевченко і Леся Українка; яка ділала б в тім же дусі. Лиш така людина дасть раду цій страшній пробі, що спадає і спаде на Україну в боротьбі з Московщиною й зі світовими змовниками. Лише така нова людина підніме стяг християнсько-лицарського Києва так високо, як колись!

Тільки воскреслий Дух давньо-князівського і лицарства козацького — незримих скрижалей Кобзаря на Україні, дасть їй силу зломити московську орду і напасті „інтернаціональних конспіраторів" в нашу добу!

 

 

 

 

 

 

 

СУЧАСНИЙ ХАОС І „ТЕТЕРВАКИ" СКОВОРОДИ

 

The next war which should be kindlet in Europe would be a war not so much of armies as of opinions.

George Canning

Це пророцтво висловив Джордж Кеннінґ в англійській Палаті Громад, п'ятнадцять років перед другою світовою війною. І трафне воно й до тої катастрофи, що суне тепер на наш схаотизований світ. Слуги диявола захоплюють панування в ними ж схаотизованих суспільствах і націях, а основне питання, що стає перед нами — і в краю і на еміграції — є: Ким і чим, якою силою повинна узброїтися Україна, щоби переможною вийти з цього хаосу?

Туподумні „тактики" емігрантські твердять, що „маємо іти за краєм" , бо другорядну ролю відіграє наша еміграція в цім процесі... Це не зовсім так. Знаємо, яку роль в революції французькій, кінця ХУІІІ віку, відіграв емігрант Наполеон з своїми бонапартистами... Знаємо, яку роль у визволенні Італії відіграв Гарібальді (емігрант) з своїми гарібальдійцями... Яку ролю відіграв в заснованню і сформуванню польської держави по І світовій війні емігрант Ю.Пілсудський... Або у визволенню Еспанії від комуністів та різнонаціональних „демократів" Ф.Франко, що прибув в критичний момент до Еспанії з кольоній, де перебував тоді... Також, яку ролю відіграли в створенні варварської большевицької імперії емігранти Ульянов—Ленін і Кронштейн-Троцький.

Власне тому, що вони знали те, про що говорив і Джордж Кеннінґ: Те, що успіх у війні (і в революції) матимуть не лиш організатори фізичної акції, але і сили психічні людей відповідної вдачі, відповідної віри в свою ідею і мету, люди сильної пристрасної волі.

Чи багато людей такої психіки видвигнула Україна в першу і другу війну? Говоритиму тут про масу і про провід на Україні. Останні когорти людей тої псіхе творило панство козацьке за Мазепи, далі в колі українських декабристів 1825 року. Перед тим, за Катерини II, „Реґіна Понтіка", донька брата гетьмана Кирила Розумовського та цариці Єлисавета, або той Чайківський (Садик Паша) з своїми козаками під час кримської війни, коли даремно кликав проросійських союзників через Бесарабію машерувати на Київ, але Франція й Англія відмовилися цеї помочі мазепинства. Потім прийшов занепад.

Коли вибухла (але ще грозила) І світовова війна, — з кого складалася провідна верства України? З „українофілів", соціялістів і демократів, які з Драгомановим, з Грушевським, з Винниченком, „чужим богам пожерли жертви, омерзились". Драгомановці уважали Україну „молодшим братом" в чужій імперії, і „просили” у неї лише „щастя і добробуту", захоплювалися московською „культурою" і письменством, уважали за геніїв тих, що звали Мазепу „юдою", „злодієм" та „зрадником". Адоратора „панства козацького", Шевченка, вони відкидали і цинічно оббріхували (Драгоманов, П.Куліш), або лише „плакали" над долею України, уважаючи Шевченків культ героїв і борців за пережиті вже „романтичні спогади минувшого". Найбільше, на що здобулася їх політична думка, — це була „автономія" України. Програму самостійности державної Міхновського в 1900 році, яку величезна більшість РУП-істів, заснувавши партію УСДРП, заміняла гаслом лише автономії, визнала Маркса, — так само і доґму сепаратизму перед І світовою війною зустрів різкий спротив соціялістів і демократів, як ідею фантастичну і шкідливу для України, як авантурництво. Певно, були винятки, але їх було незначне число. А більшість не могла сконцентруватися на одній, яскравій антимосковській ідеї, яка вогнем могла б запалити вже розворушений загал людности.

А цей загал не був зовсім сплячий, в нім прокидалися сили, готові до акції, які чекали за провідництвом, яке збудило би в них „іскру вогню великого", головно потрібного для акції. Так сталося, що переважно соціялістично-демократичну інтелігенцію тих часів удало можна було б схарактеризувати словами Сковороди: Що були це психічні „тетереваки". Були це люди, що все хилялися „між десним і шуїм" , що були „ні мужеського ні женського роду", „хромі на обидві ноги", „ні теплі ні студені, ні горячі, ні звір ні птах", Були то літеплі, яких — читаємо в Євангелії — „виригне Господь з уст своїх". І дійсно, були ті соціялісти і демократи затяті вороги самостійности і сепаратизму перед 1917 роком, а як розвалилася імперія російська, як, наприклад Грушевський і Винниченко, стали большевиками комуністами і поїхали до Москви на поклон, спокійно переступаючи через тисячі трупів земляків.

Єдине, проти чого вони завше виступали, це була ідея націоналізму, ідея непохитної віри в свою Правду, патос героїки, і боротьба пером, хрестом і мечем проти московської варварії. Тетереваки були і серед інтелігенції і серед народних мас. Серед останніх були і групи, в яких вже прокидався дух старої козаччини. Скоре заключення миру з Польщею, з великими уступками їй, виправдував перед своїми Ленін тим, що на Україні „панує партизанка", що в квітні 1919 року на Україні вибухло 93 „кулацьких" (тобто національних) повстань; що боротьба з протибольшевицькими повстаннями на Україні „йшла майже до кінця 1921 року" (а властиво значно довше). Заключення миру з Польщею Ленін виправдовував тим, що „не зважаючи на найвищі жертви, (большевики) дістали вільну руку, щоб спрямувати максимум сил для розгрому українських військ"... Але не вміла використати цей пробуджений дух старої України та провідна інтелігенція, яка мала за своїх ідейних богів Маркса і Драгоманова; яка мріяла про пацифізм, демократію і про дружбу з „старшим братом”, народом московським... Перед 1-ою війною соціялісти були бодай проти царського режиму, ворожого Україні, але за СССР многі з них перекинулися до комуністів, які нищили і соціялістів — небольшевиків. По другій світовій війні на Наддніпрянщині слуги СССР, а в Галичині КПЗУ, УГВР на еміграції, були пропагандистами большевизму — націонал-комунізму і ворогами націоналізму.

Лише що в наш час політична ситуація сильно змінилася. Правда, ще перед II Світовою війною ліві демократи воліли замість Франка в Еспанії — комуністів, а в Україні замість Петлюри чи Скоропадського — Леніна чи Троцького. Але нині тайна мафія волить обернути світ, передусім Европу й Америку, в підневольні країни, під деспотичним правлінням „світового уряду", з одною наднаціональною армією, урядом, поліцією, перемішанням націй, які стали би підданими рабами якогось „вибраного народу". Звідти їх заїлий наступ на націоналізм; а крім того — кожну свою ідею вміють убрати ті люди в принадну (для тетерваків) маску: „Дружба народів", загальний „мир", свобода, матеріялізм, ширення ганебного матеріялізму в пресі, в телевізії, в театрі. І головно — згубити релігію, убити всякий твердий рух в шляхетних душах, їх заклик до активної роботи на життя і смерть з висланцями диявола. Звідси невблаганна війна тої мафії проти націоналізму. Цю боротьбу, наприклад за знищення релігії, її слідно від найвищих до найнижчих суспільних секторів. У великім і в дрібнім. Наприклад, бачив я один календар. Давніше там тиждень починався з понеділка, тепер з суботи. Значить — не так як було по Новім Завіті, а по скасованім Христом. На однім календарі всі дні на яснім білім папері, з чіткими чорними буквами та цифрами, а недавно якось побачив нову форму календаря: Цифри і дати на всіх днях яскраво видруковані на яснім папері, крім неділі, зазначеної темними буквами і цифрами на цілком чорнім тлі... Дрібниця? Але плянова. Далі бачив я, християнські цвинтарі всі майже без знаку хреста на них, а добитися від влади встромити хрест над могилою часто незвичайно тяжка річ... В теорії проповідь любови всіх визнань і — „християнське" прощення Юді і Пилатові... Мішанка!

Така сама в модерній політиці демократичних держав: Убійника Петлюри демократичні присяглі виправдовують. А тих, що мордували міліони борців за свободу на Україні, трактують як друзів демократії. Так само робили західні демократи і за першої і за другої світової війни... А нині ходять чутки про дружні домовлення Москви з демократичними державами про мирне співжиття з ними та шановання границь земель, загарбаних Москвою по II світовій війні, їх непорушність, про яку мають дбати і москалі і їх західні демократичні друзі. Одним словом — мир, порозуміння і заборона нарушати цей мир всяким націоналістам. І постепенне організування „світового уряду", який спільною армією, законодавством і поліцією буде тримати в рабстві нації, що прагнуть своєї власної Правди, сили і волі...

Ось причина, чому всі ті сили намагаються всякими способами знищити націоналізм, його дух, осоружний і засадничо ворожий їм. Що до України — ті сили прагнуть забити героїчний дух традиційної України і її провідної верстви, її вірність національне козацько—лицарським традиціям і тверду волю зломити спробою чергового „вибраного народу" обернути нашу країну в під'яремну хохландію.

На першім місці треба їм створити в головах нації мішанину ідей. Самостійність? Так, так! Але найкраще її в конференцію із займанцем! Невгнута боротьба за державу власну? Певно! Але не випускаючи з ока „фізичного збереження нації", — шлях еволюції! Сила духа, його першенство над матерією? Християнська релігія наших великих предків? Певно! Але вона проповідує любов, отже треба, щоб про неї дискутували високі церковні гієрархи Заходу з убраними в ряси большевицькими висланцями диявола! І т.д. Брехня, брехня і брехня! Така брехня, що в затуманених мізках тетерваків викликає отой хаос ідей („дезідеологізація" націоналізму), викликає хаос, оспалість, а головно нездібність такою ідейною саламахою запалити мозок і серця вибранців з народних мас. Цього мафія досягає і на еміграції серед наших тетерваків.

Одні проголошують, наприклад, ідею „незалежності!", але як Багряний (а перед ним П.Куліш) стягають з постаменту Шевченка, визвірюються на нього, як на шкідливого звеличника „бандитів" козацького лицарства, і навіть хвалять (як О.Назарук) московських володарів Петра і Катерину, що „визволила Україну" від тих горлорізів... Другі засновують свій „творчий націоналізм", ідеологом якого обрали собі Шлемкевича—Іванейка, ненависника націоналізму... Інші теж „самостійники", але й соціалісти водночас, виступають проти „фашиста" Франка і стають в обороні тих большевиків й інших чужинецьких „демократів", що воліли б дати провадити Еспанію московським „товаришам" та співчуваючим їм французам „демократам"... Потім приходять УГВР—івці, націонал—комуністи, галицькі КПЗУ-шники, Волинякові „теж патріоти"... Інші трактують себе навіть прихильниками Міхновського і водночас поручають (без слова критики) землякам розхвалену Мухиною підмосковську Україну... Є і такі „теж—націоналісти", які одною фразою усувають „непотрібний націоналізм Донцова", а натомість приносять нову „націоналістичну" „ідею", яка виступає лише проти большевицького режиму, але ніяк не проти „російського народу", якому обіцяють дружбу і співпрацю не лише на полі економічнім і політичнім, але й культурнім. А крім того відкидають „забобон" ідеалізму — тобто як першенства духа над матерією, бо таке першенство „ще не доведено наукою" в головах політичних тетерваків... Другі, усуваючи кількома реченнями націоналізм, протиставляють йому (в „Сучасности") „демократію" Драгоманова... Треті, як якийсь анонім, починаючи з великих похвал Донцову, без жодного доказу прокламують йому кінець, бо не вмів він „здефініювати поняття націоналізму", через свою „несистематичну вдачу"...

Головно ж дратує анонімного автора гостра опозиція проти здеґенерованої демократії. Тому згаданий анонімний автор пише, що „погляди на демократію змінилися, що серед особистостей націоналістичного руху і є багато познак на те, що ідея демократизму переможе". Хоч би і „всупереч поглядам Донцова"... Якої демократії? Цього автор жодним словом нам не відкриває, як не відкриває свого прізвища, прикриваючись псевдонімом... Невідомо, чи відкидаючи націоналізм, він не поручає демократію тих, що в Ялті в „мирних розмовах" — Рузвельт, Черчілль і Сталін — віддали половину західних народів голові московських катів? Чи може подобається анонімному авторові нинішня миролюбна демократія Никсона і Кіссінґера? Тим не менше, многі з наших еміграційних політиків, в ім'я „тактики" шукають приязні цеї демократії. Другі еміграційні політикани шукають цеї приязні в програмі теоретика „сучасности" Райса, твердо переконаного в провідницькій ролі його нації серед інших народів, а головно на Україні... Або у якогось приятеля „українських самостійників" Клейнера, який повчає, що давнин брак приязні на Україні до жидівства є „найнебезпечнішою проблемою" в Україні (згадує при цім і Шевченка). Ці групи сковородинських тетерваків серед нашого суспільства, їх „ідеологія" і „тактика", — чого це знак? Це знак неймовірного хаосу в їх психіці, цілком несвідомих куди має йти Україна, або ~ де та ідея, яка має її вести „встати, кайдани пірнати і вражою злою кров'ю волю окропити". Цей наказ Шевченка, як й інші його накази, чужі їх психіці угодовця. Матеріялісти напередусього, ненависники націоналізму, тому й чужий він їх душам, як і той „вогонь з Холодного Яру", який розпалює серця на великі діла. Як матеріялістів, їх легко ворогові, його брехнею, спокусити на „мир і тишину", на „ідеал" добробуту на „земельці, що картоплю родить", „аби добра була для городу". І не думають вони про те, чиєю кров'ю, яких людей, та земля мусить бути напоєна, щоб оборонити мирний „трудящий люд" від погромів і смерти... Позбавлені того „вогню", їх розум стає „плотським розумом", який за маскою улесливих слів ворога не побачить нічого, крім його улесливих брехливих фраз, а тоді замість служіння своїй Правді — стає рабом чужої, перескакуючи від одної до другої; а наказ боротьби заміняє порозумінням (обуренням) і послугом кожному окрикові пана як той Шевченків Ярема... Називаючи це „тактикою", що є часто попросту зрадою. Тетерваків з таким розумом („тверезим") може займанець обдурити, а тих з „мирною" вдачею — просто підкупити обіцянкою, Ярем із кастрованою волею — знасилувати. Скалічене серце, скалічений розум, охляла воля.

Не людям з такою психікою стояти на чолі нації, що вже будиться з довгого сну на Україні. „Нарід (писав Ортеґа-і-Гассет), який думає що може жити без аристократії (дійсної провідної верстви), в своїм світі думок, моралі і смаку сам правити, приходить неминуче до розкладу". Сковорода писав: „Коли вовк грає на сопілці, ведмідь танцює, а кінь робить поноску, то не можна не сміятися. Але коли вовк (або вівця) зробиться чабаном, ведмідь ченцем, а кінь радником, то це не жарт, а біда". Це властиво трапляється з тими нашими тетерваками, з яких одні навертаються до демократії, другі до націонал—комунізму, треті до большевизму, четверті до емігрантських російських „прогресистів" і пр., п'яті до плазунства перед „старшим братом" чи „вибраним народом"... І всі вони (чужі і наші) повні ненависти до „догматичного", „емотивного" і „дон-кіхотського" націоналізму, який вже прокидається на Україні, а який засипляють у себе західні „демократи"...

Ось в чім суть нашої політики: Вона мусить не мішатися в страшнім хаосі нинішньої доби із тими тетерваками, а йти шляхом безкомпромісового націоналізму. Не хилитися „між десним і шуїм", не бути „ні мужеського ні женського роду", не бути „ні теплим, ні студеним". А в святім письмі читаємо, що за ті гріхи психічного роздвоєння „врожай поля твого їстиме інший народ", а „ти служитимеш богам, ставши посміхом серед народів, а зайда серед вас підійметься вище і вище над тобою і положить залізне ярмо на твою шию і будете ви раби проклятущі для чужинця". Мусимо, як писав Вишенський, мати провідників, „ділом, а не іменем лише", мусимо не допускати до себе провідників тих, які „не берегли сили свого народу, ні прикмет його", щоб не були самозванцями, що „сиділи на місцях своїх, та не на гідностях та чеснотах".

Для великої боротьби вже постає сила, яка народжується на Україні. Людина, в якої серці вже спалахнув священний вогонь, як писала Леся Українка, той вогонь, на якому гартується залізо для мечів, ясна і тверда криця: „Коли я крицею зроблюсь на тім вогні, Скажіть тоді: нова людина народилась".

Людина палаючого серця, ясного, не „плотського розуму". Залізної волі зломити на Україні московську орду теперішню, або ту, що захоче прийти на її місце. Мусить прийти людина, котра не з тетерваків, що вірять в дружбу з московським народом, або з його західними приятелями, — а з ідеєю стати панами вільної України.

Це власне та „нова людина" Лесі Українки, про яку писав я в „Націоналізмі", їх групи, які виведуть Україну на її традиційний шлях, про який мріяв Шевченко. Під гаслом Київ проти Москви, Свята Софія київська проти „чужоземних богів", яким поклоняються люди — за виразом Поетки — що „омерзились" і забули про блискуче минуле і велике завдання України і Києва в грядучім століттю.

 

ЗБРОЯ НА СИНІВ БАТЬКА БРЕХНІ

Хто знає історію Европи, мусить зрозуміти, як радикально змінилося відношення провідних еліт Окциденту до Росії. Гасла французької революції — „свобода, рівність і братерство" (гасла теперішньої демократії) — здеґенерувались, стали маскою хаосу. „Свобода" — обернулась в свободу ширити розпусту і зраду, а навіть в свободу розкладати християнську Церкву, бо „богами" сучасності! стали гріш, шлунок і секс. „Рівність" — обернулася в пропаганду проти всього, що вивищувалося над масою, закоханою в „добробуті" і матеріяльнім „щастю", настроєної проти великих ідей і чинів, проти героїзму. А „братерство" обернулося в пропаганду „дружби" з СССР, або в ООН „об'єднаної Европи".

Все це, всі ці три пишні гасла — „свобода, рівність і братерство" — були лише масками таємних мафій (часто культурою і походженням чужих Европі), щоб опанувати окремі нації в якімсь „світовім уряді" одного чи другого „вибраного народу", де і уряд, і армія, і поліція належали б не „братеризованим" націям, а ворожій їм мафії. А крім того — в політиці велася лінія „коекзистенції" з слугами „отця брехні" — диявола, з СССР, і не лише в політиці, айв культурі і в церковній сфері.

Все це мало фатальний вплив на нашу еміграцію та її різні „об'єднання", які висували прекрасні гасла свободи України, рівності і братерства, — гасла, які були брехливою маскою того, що крилося за ними. У цих збаламучених „патріотів" все це було і „так" і „ні" (щодо ідеї), та „боротьба" і „дружба" (щодо питання — як?). І мішанина в „об'єднанім" гурті і правих і лівих, і білих і червоних, християн з ворогами Христа (це до питання хто має вибороти вільну Україну).

Одні з таких „патріотів" виступають проти націоналізму, другі поручають ідею москвофільства Мухиної і мирні розмови тегеранські. Є і такі, що рекомендують або ідею ялтинської рузвелтівської „демократії", а інші просто стоять за об'єднання людей різних думок, але промовчують — під якою ж об'єднуючою ідеєю. Хаос і мішанина.

Хаос у всіх трьох основних питаннях: За що — за одну, свою Правду, чи за дві різні? Як іти на ворога нашої Правди, — чи з багнетом, чи з букетом?... І — хто має вести націю до її великої мети? Ті Шевченкові „брати", які хочуть „катів катувати", чи ті, що хочуть „катам помагати"? Врешті ставляється перед нами питання: Чи іти проти московських і промосковських антихристів як ішли наші предки лицарства козацького, з хрестом і мечем, — а чи іти з московськими та іншими ворогами християнства, як це суґерують двоєдушні слуги брехні? Яким шляхом іти?

І ось відповідь на всі ці пекучі питання — знаходимо в словах Христа. Тих, що виступали проти Його Правди, Його закону, — Він не визнавав, бо казав про нього „ваш закон". А їх називав „синами диявола", отця брехні" (Іоана УІІІ). Не вільно бути „двоєдушним" визнавцем двох протилежних ідей і сил — казав Він. „Ніхто не може служити двом панам, бо або для одного будете старатися, а про другого не дбати, — не можете служити Богові і мамоні" (Матвія УІ).

Це є відповідь пропагаторам „двоєдушія" і „двоємислія" в ідеї, за яку ніби вони боряться тим, що заходяться ліпити одне християнство з різнородними агентами московської „церкви"... Також тим, що ідею свободи нації, так як її розумів Шевченко і Л.Українка, хочуть мішати із „свободою" Віри Вовк чи Мухіної (Сосновського). Так роблять і ті, що прагнуть націоналізм помішати разом з „націонал-комунізмом" совєтофільським.

З науки Христа випливає відповідь на те, як має Україна старатися здобути свою свободу, під прапором одної своєї великої Правди. „Статечні" політики, для яких так звана „тактика" стоїть над ідеєю, закидають націоналізмові його „ненависництво" і брак почуття любови до своїх „ближніх" („емотивність").

Як говорив про це питання Христос? Він казав так: „Люби ближнього свого"... Але в притчі про милосердя самарянця, — де повз зраненої й обрабованої жертви розбійників перейшли байдужо священник і левіт, а змилосердився і поміг тій жертві лише самарянець, — в тій притчі Христос каже, що з усіх трьох лише самарянець був ближнім жертві розбійників (Луки X). Не є і тепер нашими ближніми, яких треба би любити, ті, які не тільки байдужо проходять повз міліони замучених московськими розбійниками, але з останніми ще й сідають за їдальний стіл і навіть приймають від них дарунки, з вкраденого розбійниками із закатованих...

З таким „ближніми" Христос розмовляв інакше. З такими уникав „мирних розмов". Ні з Пилатом, ні з Іродом, ні з Синедріоном (Іоана XIX, Луки XXII—XXIII)! Картав своїх противників як „кодло диявола", або „синів отця брехні", безстрашно картав фарисейство, з храму одного вигнав „міняйлів і продавців". І казав, що „дім молитви не може бути вертепом розбійників" (Марка XI).

Так як в питанні що (за яку ідею), — вчив Христос, що не можна служити водночас Богові і мамоні, або казати і так і ні, бо плутання одного з другим є „від Лукавого", — так і в питанні як (боротися за Правду) твердив Він, що мало лише визнати Правду, тим не вб'єте зла. Натомість твердив: „Скоріться Богові і протиставтеся дияволові і тоді втече від вас". Оздоровіть ваші „двоєдушні серця", станьте новими людьми, — як тлумачив науку Христа Його апостол Яків.

Відповідь на третє питання, хто, яка порода людей дасть перемогу над силами „отця брехні", — є в тих словах Христа: Зроблять це не двоєдушні люди. Не ті, що „чужим богам пожерли жертви, омерзились", не „економісти" з їх богами „грошем, шлунком і сексом", не софісти, що брехню прикривають пишними гаслами, не калькулятори і „мудрі тактики", що катів свого народу, або їхніх друзів звуть братами. „Брати мої — казав Христос — це ті, що слухають Слово Боже і сповняють його" (Луки УІИ); які велику Правду, яку прийняли, ставляють над добробут, родину і життя (Марка І і ХІУ). Духово споріднені. З таких нових людей має створитися сила на Україні, від якої „втече диявол".

А IX розділ Марка каже символічними словами Христа, з кого складатися має те „об'єднання": 3 людей духово споріднених, непохитної ідеї, одної і твердої віри і волі.

Відносно питання — як не допустити гниття того об'єднання, не зломити його силу? Відповідь ясна. Каже Христос: „Як спокушає тебе рука, відсічи її, ліпше тобі скаліченому увійти в життя, ніж з двома руками йти у вогонь невгасимий", який від одного члена тіла заразить ввесь організм... Не одна кляса, нація, організація — політична чи церковна — зогнила, не дбаючи про цю засаду, єднаючи чисте із брудним, здорове з гнилим, людей, яких Богом був Дух, з людьми, яких богами були матерія, гріш, шлунок і секс; людей з твердою, героїчною волею, єднаючи з душевними плебеями.

Темним силам, які прагнуть заволодіти світом, передусім Европою й Америкою, а головно Україною, — залежить передусім на каліченню волі оборони у націй (вбити „дон-кіхотство"), далі їх патріотизму, націоналізму (в Еспанії Франка, у Франції Де-Ґоля, в Португалії Салязара, в Греції, на Україні); нарешті прищепивши їм, за виразом Христа „плотський" (матеріалістичний, „тверезий"), розум, легкий до обдурення (як слаба воля до залякання) і повне непорозуміння першенства сили духової, яка запалює серця („емотивність"), просвітлює розум пафосом героїки, дає йому страшну переможну силу над матерією.

Тому тепер ті темні сили стали слугами отця брехні, диявола... І тому визволити від них Україну мусимо ми, скорившись Христу, і всією силою протиставитися силам диявола, демаскуючи його синів. Так, як вчив Христос, як робив наш Київ, наше християнство св.Володимира і Мазепи.

„Тактики" глузують з „нероб", які воюють Словом і вірять в його велику силу. Але в Україні вже встають ті, що цею зброєю, Словом, б'ють брехню слуг московського диявола, мобілізуючи націю до боротьби під знаком Хреста і Меча. Мечем Його Слова — зривати фальшиві маски модерних большевицьких, комуністичних, соціялістичних, нераз совєтофільсько-демократичних фарисеїв, лжехристиян і „двоєдушних" „патріотів", — ось мета націоналістичного руху в Україні.

А на питання за що, як і хто це повинен робити, знайдете відповідь у тих, хто записав і лишив вікам потомним слова Христа. Хто вже пішов за ними в героїчнім минулім київської князівської і козацької України і їх ідейних нащадків в нові часи, особливо в останні роки.

 

 

 

 

 

ПЕРЕД ОСТАННЬОЮ ЧВЕРТЮ ХХ-го ВІКУ

Не один з ясновидців нашого і попередніх століть приповідав, що остання чверть XX—го віку буде добою велетенських катастроф на нашій планеті. На чолі політичних сил, які ведуть до катастрофи Західню Европу (до якої належить й Україна) — виступають віровизнавці заповітів трьох „апостолів" — Маркса, Леніна і Мао, що чужою нам своєю кров'ю і психікою належать до народів азійських. Хаос, який віровизнавці тих „апостолів" внесли в культурне, духове, релігійне і політичне життя Заходу, — набирає чимраз більшого розмаху.

Проти цих сил і співчуваючих їм деяких „демократій", підніс стяг боротьби націоналізм Ф.Франка, Салязара, Греції й України, відкидаючи ялтинський „мир" і статус кво, або ідей „світових урядів" під батогом того чи іншого „вибраного народу", чужинецької меншости над автохтонною більшістю. Згадані чорні сили іноді гризуться між собою, але це не зміняє суті речі: Кожна з них лишається ворожою Україні і націоналізмові, і взагалі Окцидентові. Нажаль — многі українці досі того не второпали.

Багато з діячів емігрантських організацій відреклися євангельської засади — щоби було наше слово „так—так і ні—ні!", бо мішанина так і ні є „від лукавого".

„Незалежна Україна?" — „так!" — кажуть вони, але в „союзі" з „вибраним народом", якого порекомендує разом з панею Мухиною п.Сосновський.., чи Райс в „Сучасности".. І так і ні! Або — „Київ проти Москви!" „Певно!" — кажуть вони. „Лише коли можна цього добитися мирним шляхом", інакше — „краще побалакати в Тегерані з Недбайлом, або в ООН".. І так, і ні! Боронити християнство проти комунізму? „Так, певно!". „Але ж основною засадою християнства — кажуть вони — є „гуманізм", а чи ж не був Ленін великим гуманістом?" І так, і ні! І Богові свічка і чортові кочерга.

Де причина цеї морально—психічної дегенерації цілих кол нашої (і не лиш нашої) сучасної еміграції? Початки її давно зауважили наші пророки—поети. Слова Лесі Українки про Париса, що згубив Трою, туподумно віддавши її на поталу ворогові. Читаємо про нього у поетки:

„Мовчить Парис на Раді

І зброю одягає як кайдани".

Що це значить? Що це провідник тупого розуму, без всякої великої ідеї в голові, як битися з ворогом... Сама ідея боротьби чужа йому і неприємна... Чому? В останнім рядку вірша читаємо:

„Бо Боги з ним на розмові не бувають"...

Ось в чому суть! Він не шукає контакту й допомоги Вищої духової Сили, яка просвітила б його розум і зміцнила б волю побороти чужу фізичну силу...

Ця сама ідея у Шевченка: Поки Ярема {з „Гайдамаків") „не знав", що в нього „виросли крила" духові, що коли полетить, то „неба дістане" ними, вступить в контакт з небесною силою, яка натхне його вірою, яка дає перемогу над силою матеріяльною його „пана". Доти він „нагинався" на кожний крик свого „пана": „Герш ту, хамів сину!" Коли ж, в момент духового просвітлення, усвідомив собі суть і значіння тих духових „крил" для контакту з „небом", — став козаком Галайдою, лицарем, пострахом—карою насильникам. Бо за Галайдами стала сила („за нами сила") вождя воїнства небесного Артистратига Михаїла, а тоді й „не за горами кари час" був-для ворогів України і в світі фізичнім, як геніально формулює Шевченко тим, хто його розуміє.

Коли ж в душі людини гасне „іскра вогню великого", тоді (писав Шевченко) у голову, де був мозок, „влізали свині із надвору", тоді та людина оберталася в худобу, позбавлену духової всеоживляючої сили; тоді гасло в ній почуття і віра у всесилу духа, в його тріюмф над матерією. Тоді й хирявів і мозок людини, а її розум ставав — за Євангелієм — марним „плотським" розумом, — хирлявою ставала воля без сили, яка її мобілізувала б. Таку людину можна було ворогові підкупити, обдурити, залякати. Тоді, як у Шевченка, такі люди на всяку ідею згодяться, яку їм „німець скаже". Мертве чувство до всього великого, „тверезий розум” крутія, і задушена воля, задавлена волею „пана", їм в голові лише одна ідея — „об'єднання різних думок" у „єдність ріжнородностей", якій мусять „ підпорядковуватися окремі засади"... Тобто: Самостійність — федерації, сепаратизм від Москви - мирному співіснуванню і дружбі з „новою" Москвою... Націоналізм мусить підпорядкуватися просовєтській „демократії", чи „сучасности" з Драгомановим і Лисяком.

Шевченко ділив земляків на мирних хліборобів, козаків і свинопасів, на двох Іванів — тих, що будуть катів катувати, і других, - що будуть катам помагати. Воскресити Україну, — вчить він — здолає лише воскресле козацтво з „чистою, святою кров'ю" лицарства нашого, „окрилене" його духом. Це були люди окремої психіки - „одержимі духом" — з „крилами", що їх тягнули до „неба", до Вищої Сили; з якою („з богами") їх душа стає „на розмову", які під протекцією „Духа" творять в світі фізичнім такі дива, що ті „народи", які гнобили Україну, „мов шакалиниці" тікали геть з України (як за часів Хмельницького). Але які знов несли нам рабство, коли зраджував наш нарід той „заповіт Духа" (Л.Українка), коли не прислухалося серце нації до Слова того Духа, яке знов приніс наш Кобзар гнобленим землякам: „Я на сторожі коло них поставлю Слово". Просце Слово, про одного з лицарів Христа, читаємо в Апокаліпсі Йоана; що „з уст" його „виходив острий меч", „слово Божія", щоб ним „разити народи", що забули те Слово.

Як це нагадує поезію Лесі Українки про „Заповіт Духа", нарушений нацією, покараною за це! Той заповіт, що і в серці поетки „будить кров" і тугу, що летить „велетнем до хмар" (як „до неба" в Яреми в „Гайдамаках"), щоб звідти вогнем запалити серця земляків, щоб вони змогли „вражою злою кров'ю волю окропити", „визволить з неволі волю".    Щоби духово пробудженим землякам „кайданів брязкіт (уярмленої нації) міг ударить перуном в тії заспані серця, спокійні чола соромом захмарить і нагадать усім, що зброя жде борця...

Вчила поетка, що слово, яким кличеться націю до чогось Великого, мусить дістати натхнення з гори („хмари", „небо", „Дух") — мусить стати „залізом для мечей", з якого „гартується ясна і тверда криця". Ті, що ведуть націю, мусять мати не „заспані серця", а почуття, сповнені горіючою вірою... Не „спокійні чола", бездумний мозок, а мудрість і тверду волю не лакеїв і рабів, а борців. Це мусять бути істоти іншого душевного і духового складу. Так говорить поетка: „Коли я крицею зроблюсь на цім вогні, скажіть: нова людина народилась, а як зломлюся, не плачте по мені, пожалуйте чому раніше не зломилась".... Цю нову людину воскреслого лицарства запорожського мав я на увазі в моїм „Націоналізмі", говорячи про воскресіння цеї людини з героїчною душею предків старого Києва, з якими „бували боги на розмові", з пристрасною, невгнутою волею хрестом і мечем осягти перемогу над силами диявола.

Тим самим духом, що й Л.Українка, наскрізь перейнята була й Олена Теліга (з „Квадриги поетів" „Вісника"): „На землі байдужій хочу крикнуть в далечінь без краю. Хай мій клич зірветься у високість і мов прапор в сонці затріпоче" — (той самий порив, що „в небо" у Шевченка, або „до хмар" в Л.Українки), — клич натхненної Вищою Силою збудити сплячих стати на велике діло.

Тепер, коли стоїмо перед вирішальним боєм сил матеріалізму й антихриста проти християнства, тих сил, яких божком — казав Ісус — був „отець брехні — диявол", проти тих, що прийняли заповіт Христа, — мусить бути ясно, що рятунок нашої нації е в безкомпромісовім визнанні своєї Правди, — старого князівського і козацько-лицарського Києва, в невблаганній боротьбі з темними силами, які претендують бути „вибраним народом" для панування над Україною. Тому ніякі націонал—комунізми, соціялізми, чи демократизму не зможуть привернути незалежності! нашій нації. Це може зробити лише націоналізм, — ясна, виразна ідея у людей, сила їх віри, чуття і героїчного ентузіязму і незламна воля. Лише ця духова сила, заповіджена Україні її давниною, Духом наших предків великих, вирве Україну з ярма московської орди.

Головно, що москалі чудово знають, що силу свою черпає Україна в тім горінню духового вогню, який давав їй фізичну силу відгоняти чужинецькі орди із своєї землі. Тому большевики так винищують українську інтелігенцію, старі пам'ятники нашої культури, тому, з допомогою Хатаєвичів, руйнуються старі храми Києва, особливо Св.Михаїла, протектора Київа й України, щоб обірвати всі духовні зв'язки з нашою давньою духовою величчю, щоби натомість поїти нас „московською отрутою", обернувши в своїх рабів. Тому так ненавидять москалі, большевики і „демократи", ідею і дух націоналізму, який стає „залізом для мечей".

Тому, як тільки я виступив з — тоді чужою нашій зараженій драгоманівством інтелігенції — ідеєю сепаратизму і націоналізму, зараз же виступили проти неї і Ленін з соціялістами, а голова конституційно-демократичної партії П.Мілюков перестерігав, що коли Росія не змінить своєї політики на Україні, то „Донцових там числитимуть не сотками чи тисячами, а міліонами". А нинішні ленінці, в кілька—десять літ пізніше, в своїх памфлетах проти українського „буржуазного націоналізму" прозвали автора „Націоналізму" — „найбільшим бандитом пера". Тому, що войовників Гайдамаччини, Хмельниччини, Мазепинщини ХУІІІ і XX віків, героїчної доби війни з Москвою, — теж прозивали москалі бандитами („розбойнікі, вори!"). В очах москаля бандитом був кожний, хто підіймав меч за свободу України, а так само й ідея, доктрина, яка могла б „ударить перуном в заспані серця" і „пригадать, що зброя жде борця"... Такою ідеєю — большевики це знають — є ідея націоналізму. Ідея, яка може мобілізувати нову, але вже переможну Мазепинщину. Знають це і наші „тверезі" політичні приятелі Москви. Що ідея націоналізму може мати небезпечну вибухову для ворога України силу, мобілізуючи Ярем як нових Галайдів, підтвердив в мені цю думку один дрібний випадок. Коли по однім моїм відчиті у Львові (в 1930—их роках) я почув, як хтось серед публіки запитав старого Федака, тестя Є.Коновальця й А.Мельника, — що він скаже про цей відчит, — Федак відповів: „То не був ніякий відчит, це був динаміт!".... Цей епізод пригадався мені, коли далеко пізніше, в одній німецькій часописі, рецензент (прихильний) на мою книгу „Дер Ґайст Руссляндс" — назвав її „бомбою"...

Напередодні вирішального наступу темних сил проти християнства, проти свободи націй і націоналізму, — їх сконцентрована ненависть скерована проти націоналізму, як їх єдиного небезпечного ворога. Інші — демократи, соціялісти, ООНівці, і навіть деякі, що звуть себе християнами і прочі „реалістичні", „тверезі", „пацифісти", готові на всяку угоду з слугами диявола і на безпротестне толерування сатанинських злочинів СССР, — останньому не страшні.

Тому не місце серед борців за визволення України від панування темних сил тегеранським розмовникам з висланцями Кремля. Ні тим, що роблячи подібне, паплюжать пам'ять Міхновського, беручи його ім'я як протектора своєї „миролюбної" організації... Ні тим, що примилюються як до приятелів України до тих, що досі звуть бандитами Петлюру і гетьмана Богдана... Не місце тим, що думають „об'єднати" людей „ріжних думок" (тобто ідеологій) і „різнородних засад" — цебто в політиці пропонують баламутну і безсилу ідейну саламаху.

Ці сліпці, яким хочеться крикнути словами Поетки: „Ви, сонне кодло, вам заграва крівава (грядучого страшного обрахунку) очей лінивих не здола розплющить!".

В страшну грядучу добу останньої чверти століття мусить вести Україну не та когорта, не та громада людей, з яких глузував Кобзар: „А на громаду хоч наплюй, вона капуста головата, а інша, когорта тих, в чиї серця „перуном вдарить іскра вогню великого", збудить в них непохитну віру в всесилу того Духа, до якого ми молимося, щоби Він „прийшов і вселився в нас" та „ізбавив нас від лукавого".

Мусить ця когорта нових людей іти під прапором своєї власної Правди, великих традицій України боротьби з різними східними ордами. Мусить ця когорта бути натхненна героїчним Духом, силою здобути тріюмф своєї Правди, як вчили згадані тут поети Деі ґрація, а теж І.Франко, який кликав нових вождів нації, щоб з потульних „наймитів" створити „люд героїв". В ім'я „своєї Правди, своєї сили і своєї волі" (Шевченко). Пам'ятаючи теж слова Евангелії — не тільки визнати Вишу божественну Силу, але й „протиставитися дияволові". А тоді лише „він втече від вас".

Такі є ідеї, зненавидженої большевиками і москалями взагалі та „рідними шашелями", — ідеї націоналізму. Відповідь на основні три питання: Хто, що і як? — знайдете в книгах „Нова людина", „Містика і політика", „Дух нашої давнини", „Правда прадідів великих", „Хрестом і мечем", „Хрест проти диявола", „Клич доби".

 

 

Останнє оновлення на Вівторок, 23 березня 2010, 18:25
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search