"Найбільш гнітять того, хто найменше вимагає" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Доба релігійних війн(в передчуттi II Свiтової вiйни) PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:34

alt

"Найближча вiйна, яка розгориться в Європi, буде не так вiйною армiй, як вiйною свiтоглядiв."

З промови Джорджа Каннiнга в англiйськiй Палатi Громад, 12-го грудня 1826 року.

Те, що передбачав англiйський трибун, стало знаком, пiд яким живе наша дiйснiсть. Нинiшнi державнi мужi можуть застерiгатися проти вiйни свiтоглядiв, але надаремно, бо ця вiйна вже прийшла. Порiвняти її можна хiба з релiгiйними вiйнами середньовiччя, про що ще в 1936 роцi писав невтральний швайцарець: "Повiтря над Европою важке й пахне залiзом. Раз-у-раз чуємо про "релiгiйну вiйну". Коли я вперше почув це слово, вразив мене глузливий тон, з яким його вимовлено... Фашизм, большевизм, безглуздi iдеологiї мали б допровадити до релiгiйної вiйни?

Й то у ХХ столiттi? Нi! Ми стали скекаптиками. Релiгiя вже не грає ролi в нас. Ми завжди думали, що наступить моральне вiдпруження, що у свiтi запанує царство розуму. Але пiсля 1918 року прийшов мир, i, замiсть вiдпруження, ми мусiли пережити таку добу витривалости нашого напруження, як нiколи. Кожна одиниця стала полем бою рiзних iдеологiй, протилежних собi "ерзац-релiгiй". Не один волiв би лишитися поза полем бою, зовнi. Але чи є взагалi ще оте "зовнi"? Ви хотiли б лишитися незачепленими? Та чи це залежить вiд вас? Бо жити в добi релiгiйних вiйн, жити в якiйсь вiрi, значить стiльки ж, що могти й бажати за цю вiру вмерти. Тому, хто лишається на боцi й кого не захоплює ця велика життєва сила, що змушує нас класти на карту саме життя, - тому не зрозумiти "iдеологiй", той вiдмовить їм вибухової сили... Тим не менше життя вступає в ту rabiate Phase, яку передбачав Нiцше. Релiгiйнi вiйни! Мiти, свiтогляди, iдеологiї, засади, секуляризованi боги, спраглi крови, - ось наша доба. Доба хрестоносних походiв, без стягiв з вишитими на них хрестами". Стiльки сказав швейцарець. I дiйсно такою є ця доба, яка вiд 1917 року наступила i на Українi. Це є те "божевiлля", яке навiстило Еспанiю в 1936 роцi, "божевiлля", яке перестає ним бути, коли приймає масовий характер, коли стає "божевiллям цiлого народу", - те "божевiлля", яке так прагнув "прищепити своєму народовi" Унамуно. I дiйсно, той самий фанатизм бачимо в кожнiй країнi нашого континенту, той самий подiл на ворожi табори, тi самi вбивства й терористичнi акти: Генрiха IV i Колiньї забили побожнi католики, Карла Лiбкнехта й Розу Люксембург - майбутнi нацiоналiсти. Колись Лютер спалював папськi булли, а тепер палять булли марксистськi. Колись Варфоломiївську нiч робила Катерина Медiчi, тепер такi ночi в Києвi, Харковi, Одесi, - роблять большевики.

"Лiгiсти" (конфедерати) де-Гiза, якi повстали проти Генрiха III, готовi були продати Францiю Пилиповi II еспанському в iм'я спiльної вiри. Тепер "легiсти" з "народнього фронту" готовi продати Францiю комунiстичнiй Росiї, теж в iм'я спiльної вiри. Сiкст V благословляв еспанську "непереможну армаду", яка рушила зломити пиху єретицької королеви Єлисавети, а гутенот Колiньї лiпив коалiцiю держав з Францiєю на чолi, щоб завдати смертельний удар римсько-католицькiй Еспанiї.

Колись протестанти домагалися легалiзацiї своєї Церкви в католицьких країнах - тепер добиваються комунiсти легалiзацiї своєї партiї в буржуазних країнах. У 1936 роцi большевицька вiйськово-морська фльота з'являється в Барсельонi, щоб допомагати своїм "одновiрцям", а 300 рокiв тому англiйська фльота з'явилася пiд Ля-Рошеллю, обложеною католицькими вiйськами Францiї, щоб надати допомогу своїм одновiрцям-гугенотам. Як тодi, так i тепер, словесна боротьба "клеркiв" повна нечуваної гостроти. Тодi говорили про "шал теологiв" (rabies theologorum), але чи про те саме не можна говорити тепер?

Так само тодi, як i тепер, iшло про речi важнiшi, анiж та чи iнша форма правлiння. Монархiстами були один раз католики, другий протестанти, або - навпаки. Iталiйськi фашисти були монархiстами, а нiмецькi - республiканцями.

I так само тодi, як тепер, "вiроiсповiдна" солiдарнiсть перекреслювала всi полiтичнi границi. Французькi гугеноти затягалися тодi на службу бранденбурзького електора або англiйського короля, щоб боротися проти власної батькiвщини Францiї, сiяли бунти у власнiй країнi з-за кордону, займалися шпигунством на некористь свого рiдного краю. А теперiшнi захiднi комунiсти служать Москвi проти iнтересiв своїх країн. Тодiшнi єзуїти казали, що для англiйцiв-католикiв було б лiпше стати васалами французького короля анiж "слугами диявола", а теперiшнi комунiсти волiють бути васалами "правовiрної Москви", анiж бачити свої країни в обiймах "фашизму".

I так само, як не бракувало тодi "шалених теологiв", не бракувало також i так званих "реальних полiтикiв", як згiрдливо прозивали цих людей, якi збиралися годити вогонь з водою, одну вiру з другою. Певно, коли говоримо про боротьбу двох "релiгiй", то маємо на увазi лише їх чисто релiгiйний дух вiри у свою справу й посвяту для неї. Свої власнi концепцiї Бога, потойбiчного життя, безсмертя душi й т.п., якi має релiгiя, вищезгаданi "ерзац-релiгiї" часто не мають. Але вони iснують, як вiйни помiж ними, i мають своїх iдолiв.

Симптомом грядучої релiгiйної вiйни був занепад парляментарної демократiї.

Передумови в устрою сучасної Европи, якi дозволяли погоджувати наростаючi протирiччя, поволi впали в усiх країнах. Демократiя i парляментаризм, панування змiнної бiльшости, свобiдна гра сил, побудований на цих прикметниках устрiй завалився майже в усiх державах Заходу. Замiсть бути теренами угоди, парляменти стали знаряддям насильства визнавцiв однiєї "релiгiї" над визнавцями другої. Коли в суспiльностi панує одна спiльна вiра, вiра в однаковi суспiльнi iдеали, в тi самi моральнi, релiгiйнi, полiтичнi й нацiональнi засади, - багато можна осягнути компромiсом, бо суперечка йде тодi лише про методи, деталi та способи для скрiплення тих самих пiдстав. У таких випадках меншiсть пiдкоряється бiльшостi, а бiльшiсть не тероризує меншости.

Але як може один гурт скоритися другому, коли їх дiлить, наприклад, не питання залежности чи незалежности Церкви вiд держави, лише iнше: чи священники мають вiдправляти Службу Божу, чи висiти на лiхтарнях? Як може один гурт скоритися другому, дати себе переголосувати, коли справа йде не про те, як довго має тривати робочий день, а про те, хто - фабрикант, робiтнича маса чи компартiя - має бути власником усiх фабрик? Як може один гурт скоритися другому, коли їх розмежовує не справа того чи iншого проєкту аграрної реформи, а питання iншого характеру: чи селянин має залишитися паном своєї землi, чи мусить вiдробляти панщину нового пана - соцiялiстичної держави? Як може один гурт скоритися другому, коли йому ходить не про бiльше чи менше число парляментарних мандатiв, лише про те, щоб стати окремою цiлiстю, незалежно вiд другого гурту?

Коли в суспiльствi наступає така розбiжнiсть понять, коли немає вартостей, якi можна було б звести до спiльного знаменника, коли нi одне питання не може дискутуватися на спiльнiй плятформi, - тодi на мiсце компромiсу приходить вiйна, тодi творяться "лiги", тодi наступає доба мiтiв, заперечуючих себе взаємно свiтоглядiв та засад, що виключають однi других, iдеологiй, якi несуть противникам знищення, доба "секуляризованих богiв, що прагнуть крови".

В таку добу духова єднiсть суспiльности мусить бути привернена iншими способами - так, як це було в епоху Лютера й Вишенського, Кромвела i Льойолi, в епоху релiгiйних вiйн. У такiй епосi з'являється нова фанатична меншiсть, щоб витиснути на майбутнiх вiках печать своєї нової вiри, яка спаяла б знову в одне розпорошену та занархiзовану суспiльнiсть.

Прибiчники вмираючої "релiгiї" соцiялiзму з її пiдсектами - атеїстичною "демократiєю", лiбералiзмом i масонерiєю - стараються стримати похiд нового свiтогляду - нацiоналiзму, представляючи його у фальшивому свiтлi.

Прибiчники вмираючої "релiгiї" атеїстичного соцiялiзму й "демократiї" твердять, що тут зовсiм не йде про спiр двох вiр, що це старий спiр реакцiї зi свободою, пануючої клiки з народом. У кожнiй соцiялiстичнiй чи "демократичнiй" газетi ви прочитаєте, що як колись проти народу та його свободи виступали "царi й попи", так i тепер проти них виступають "генерали й капiталiсти". I власне нiщо iнше не викликає такої скаженини тих лiвих "поступовцiв", як факт, що проти них повстає маса, ця сама маса, на душу якої вони, здавалося їм, узяли монополь на всi часи. Одним з доказiв того, що є власне так, а не iнакше, може бути, наприклад, промова улюбленця Сталiна, Дiмiтрова, на одному зi з'їздiв Комiнтерну: "Фашизм, - говорив вiн, - треба бити з допомогою мас, якi вiн загнав у свої масовi органiзацiї. Ми повиннi вдертися до цiєї твердинi, мурами якої гадав фашизм охоронити свiй режим... Ми мусимо змiнити способи нашої працi, мусимо зручно використовувати фашистську демагогiю, говорити з масами на зрозумiлiй їм мовi, висунути доступнi їм гасла..."

Отже, боротьба за маси? Отже, в таборi "фашизму" не самi генерали? Отже, цi маси з'єднують "фашисти" не правом легального приказу, як колись королi, лише "демагогiєю", тобто активною пропагадою серед них, вiдкликом до їх iдеалiзму й жертовности? Давнiше двiр, аристократiя - ось були вороги лiвицi. Тепер цим ворогом стала маса, армiя, одушевлена iдеалiзмом, духом посвяти й вiрою. Не про боротьбу жменьки реакцiонерiв з народом йде тепер, а про боротьбу двох "релiгiй", з яких кожна хоче стати релiгiєю мас.

Нi, революцiя з права, революцiя мас проти "релiгiї" Маркса - це не "генерали й капiталiсти", як заїло й дурнувато повторюють нашi радикали! Для боротьби з теперiшньою правицею не вистачить повiсити якогось генерала чи скинути з трону короля.

I методи боротьби нової "релiгiї" нацiоналiзму не тi, яких уживала реакцiя. Тамта боролася з соцiялiзмом вийнятковими законами й полiцiєю, а маса в тiй боротьбi участи не брала. Тепер нацiоналiзм бореться з "релiгiєю" Маркса й Ленiна iнакше, при допомозi повстань. А повстання - це не методи "реакцiї", не методи "царiв i попiв", "генералiв i капiталiстiв". Це серединки молодих рухiв - революцiйних i масових.

Проти мiстики творця "Комунiстичного Манiфесту", проти мiстики Ленiна, Троцького, Тореза, Блюма, Лiтвiнова, Драгоманова - повстає нова мiстика нацiоналiзму. Це мiстика, яка охплює маси, вириває їх з рук фальшивих пророкiв; мiстика, яка надихає собою новий масовий рух, що i своїми впливами (масовими), i способами боротьби (широка пропаганда й органiзацiя мас), i запалом, i фанатизмом - не має нiчого спiльного з тiєю "реакцiєю", яку з цим рухом хочуть бачити побитi його слiпотою вороги.

Лiвi закидають новiй вiрi, опрiч "реакцiйности", ще й те, що ця нова вiра оперта на насиллi й диктатурi, та твердять, що їхня соцiялiстична базується на гуманностi й вiрi у свободу та поступ... Хто не здає собi справи з нiкчемної облуди лiвих горлаїв, той може дати себе взяти на їхнє тромтадрацьке фразерство. Бо i як же ж! Таж ми, завдяки нацiоналiзмовi, переходимо нову добу "темного" середньовiччя! - лементують вони. Наступають часи вендетти, кондотьєрiв, фiзичного примусу i гвалту рiзних неуправнених до того гуртiв! Один нарiд супроти другого не знає вже етичних засад, анi стримiв! "Ближнi" - це в засадах вiри нацiоналiзму - лише люди тiєї самої породи, члени власного народу! Шириться паскудна пошесть ксенофобiї, сильнi не респектують слабких, тубiльцi панують над зайдами тiльки завдяки статистичнiй перевазi, встановлюють рiзницi мiж геленом i варваром! Навiщо дiлити людей з їхньою племiнною приналежнiстю? Чому встановляти окремi батькiвщини, коли вiтчизною поступової людини повинен бути цiлий свiт?

Чому забувати братерство народiв? Чи не час схаменутися вiд мiязмiв нацiоналiзму? Вiдхреститися вiд його етичного знечулення, звiрячого племiнного iнстинкту? Чи не час привернути загальну толеранцiю? Невже можемо терпiти поворот часiв Пилипа еспанського, який не мiг спати так довго, як довго хоч один з його пiдданих не визнавав його релiгiї? Чи не пора скiнчити з бездушним iдолопоклонством перед припадковою власною антропологiчною спiльнотою, нацiєю?

Таке можна було читати, наприклад, у сiонiстичнiй львiвськiй Chwili ("Поворот гуманiзму", 12.9.1936 р.), i, повторюю, - необiзнаний з арканами лiвицевої облуди, був готовий дати себе переконати, слухаючи цю навалу порожнiх фраз... Але хто вглянеться в речi глибше, той одразу спостереже фальш подiбного "гуманiзму". Новi гуманiсти - це близнята старих, з часiв релiгiйних вiйн Середньовiччя. Тодi Кальвiн повставав проти Католицької Церкви задля свободи, щоби в iм'я тiєї ж свободи спалити, пiдступно звабивши до себе, еспанського ченця Сервета. Так само тодi лютерани повстали, в iм'я свободи думки, проти диктату Риму, щоб пiзнiше - на синодi в Дортрехтi (1636) - установити одну непомильну догму протестантизму. Так i тепер, коли срцiялiсти, радикали, большевики й iншi "демократи" накликають до старого "гуманiзму", осуджуючи "нове Середньовiччя" i протиставляючи свiй культ свободи та толеранцiї нацiоналiстичному "насильству", - то говорять у них лише душi фарисеїв.

Вони протестують проти Пилипа еспанського, який не мiг заснути доти, доки хоч один iз його пiдданих не належав до його вiри?.. Але ж чому тодi тi самi лицемiри маршують пiд червоним прапорами комунiстичного Пилипа, який також не може спати, коли знає, що хоч один iз його пiдданих не належить до його вiри й не хоче "падши поклонитися" йому? Чому тодi мовчить гуманне серце фарисеїв?

"Гуманiсти" дихають вогнем на племiнну виключнiсть нацiоналiзму? Але ж та "виключнiсть" обмежується до свого народу. Вона не має нiчого спiльного з виключнiстю войовничого росiйського месiянiзму, який, в iм'я своєї племiнної "вищости", накидає себе силомiць на "провiдника слабших" i на "помiчника вiдсталих" народiв... Чому ж проти цiєї нахабної племiнної виключности не пiдносять голосу фарисеї "гуманiзму"? Чому ж тодi, коли узброєнi мiсiонери того войовничого росiйського нацiоналiзму зашморгували петлю на шиї еспанського народу, - їм били браво нашi радикальнi пiвголовки? Де був їхнiй "гуманiзм", де драгоманiвське твердження про те, що "чиста справа вимагає чистих рук", коли вони брудну справу марксизму вважають за чисту й свою? Чому тi "гуманiсти" прагнуть, щоб за ближнiх ми вважали не лише людей власного племени, а самi не хочуть узнати за ближнiх палестинських арабiв?

Як смiють тi "гуманiсти" вiдкликатися до рiвноправности й закидати нацiоналiзмовi "безправство гуртiв", коли їм самим вихоплюється необережне слово, що еспанськi комунiсти (еспанський "пролетарiят") "жадає для себе примату" в народi, цебто якраз диктатури гурту над цiлою нацiєю? - як пише п. Єжи Борейша в большевiзуючому варшавському часописi "Wiadomosti Literackie" (11.10.1936).

Всi теревенi про чесноти "гуманiзму", всi нарiкання на "насильницький" нацiоналiзм - усе це нiщо iнше, як маска, котру здiйметься в час, коли прийде "останнiй i рiшучий бiй", коли "суддями будемо ми", як спiвається в "Iнтернацiоналi". Тодi цi "гуманiсти" покажуть iдiотам, якi вiрили в їхнi голоснi гуманiстичнi фрази, по чiм кiвш лиха! Пiд тим оглядом нацiоналiзм є безоглядно шляхетнiший вiд своїх "гуманних" противникiв з табору радикалiв, соцiялiстiв i "демократiв", бо одверто каже про те, що марксизм являється злом, яке треба нищити cилою! Комунiстична преса - це отрута, це пiстряк, який треба випалити залiзом! "Демократiя" - перестарiле гасло, за яким криється клiка гешефтярiв, сприятиме комунiзму! З гангреною, яку несе з собою iнтернацiоналiзм, не смiємо боротися в рукавичках! Наймитiв Iнтернацiоналу мусимо викинути поза дужки нацiонального життя!.. Так говорить нацiоналiзм, i це чесно. Противники ж нацiоналiзму хочуть розтерти його на порох, вони є прибiчниками насильства й терору, прагнуть диктатури своєї клiки, хоч би й не свого народу, над нацiєю мимо i проти її волi, намагаються накинути нацiї чужi їй iдеали, - але загортаються в тогу полiтичної невинности, шляхетности й гуманiзму! В цьому їх облуда й боягузство, боягузство iдеологiї перед натиском нової вiри, що стане пануючою завтра.

Нi реакцiя i свобода, нi насилля й гуманiзм не є тим, що дiлить двi "ерзац-релiгiї", якi ведуть мiж собою вiйну на життя i на смерть. Анi те, що по однiй сторонi стоять "генерали й капiталiсти", а по другiй - "народ", бо маси того народу явно вiд марксизму вiдвертаються. Що ж тодi роздiляє цi два табори? Власне догмати їхнiх вiр!

Ага, скажуть противники, - то значить фашизм має iдеали, однаковi для всiх рухiв, що йдуть пiд його прапором? Отже, виходить, що фашизм - це також iнтернацiональний рух? Отже, нацiоналiзм - це рухи, скалькованi з одного взiрця? Нi! Нацiоналiстичний рух є рухом європейським, але не iнтернацiоналiстичним. Iдеї 1789 року залишаються в багатьох країнах нашого континенту, в багатьох з них паношиться анархiзм у його рiзних виглядах - соцiялiзму, комунiзму, радикалiзму. Що ж дивного в тому, коли звернений проти спiльної небезпеки вiдрух здорових народiв виказує деякi спiльнi риси? Протестанство теж було звернене проти того самого свого противника, та через це прийняло форму загальноєвропейського, але не iнтернацiоналiстичного руху. Лютер i Цвiнглi ворогували мiж собою, а нiмецькi протестантськi пастори з голлляндськими. Кардинал Рiшельє пiдтримував протестантську Нiмеччину у вiйнi з католицькими Габсбургами. В нашi часи також не завжди є згода мiж "ерзац-релiгiями" нацiоналiзму, як повинно було б бути, коли б вони мали характер iнтернацiоналiстичний. Нiякого закону iнтернацiональної солiдарности фашистських рухiв немає. Один фашизм може навiть стремiти до протекторату над ним, - як Францiя над католицькими, а Швецiя над лютеранськими нiмецькими князями в часi 30-лiтньої вiйни, бо не всi європейськi конфлiкти вичерпуються вiйною "ерзац-релiгiй" мiж собою, але в нутрi кожної нацiї ця вiйна є фактом величезної ваги i, як таким, - фактом унiверсальним.

Нацiоналiзм - це бунт проти особистого й гуртового егоїзмiв. Бунт проти iдеологiї, яка ставить iнтереси кляси над нацiєю, нацiональної меншости країни над автохтонами, iнтереси робiтничих синдикатiв, об'єднуючих два чи три мiльйони, над iнтересами 40- чи 50- мiльйонової нацiї, навiть над iнтересами держави. Нацiоналiзм - це бунт проти iдеологiї затомiзовання, розпорошення суспiльности; бунт в iм'я старих i вiчних правд - працi, дисциплiни, права, культу предкiв, власної крови i власної землi та її традицiй, Церкви, бунт в iм'я засади органiзацiї проти засади дезорганiзацiї... Як такий нацiоналiстичний рух рiч природна, має багато спiльних рис - в Фiнляндiї i на Українi, в Бельгiї i в Iталiї, в Мадярщинi й у Нiмеччинi, в Еспанiї, у Францiї i в Австрiї... Але це не рух iнтернацiоналiстичний. Навпаки, - його метою є скрiплення нацiї проти всяких iнтернацiональних галапасницьких iдей (соцiялiстичних чи просто iмперiялiстичних, в однаковiй мiрi) - проти марксизму, проти "братерства народiв", проти "гуманiзму", проти солiдарности "мiжнароднього пролетарiяту", що розриває солiдарнiсть нацiї, проти "Союзу Народiв", проти II чи III Iнтернацiоналу, проти "людового фронту", проти ООН та iнших органiзацiй, якi хочуть знищити i сувереннiсть нацiй, i iдею патрiотизму.

Отрута iнтернацiоналiстичної вiри паношиться i на наших землях. В Українi її представниками є большевики, соцiялiсти й радикали або нацiональнi меншини. З отрутою цiєї потвори мусимо боротися доти, доки не вiддасть вона останнiй вiддих, бо i в нас, як деiнде, борються її прибiчники облудою, наклепами та брехнею.

Вони одверто признаються, що коли б для впровадження соцiялiзму їм довелося повiсити на кiлочку свою розхвалювану демократiю, то це було зроблене. Лише для фашиста вирiкання святої демократiї стає злочином, але - кажуть вони - "якби нам хтось доказав", що демократiя не допровадить їх до мети, то вони зреклися б її i вибрали iншi засоби. Якi ж iншi? Очевидно - терор, насильство й диктатуру. "Якби нам хтось доказав"... Що ж вiдноситься спецiяльно до насильства, то тi самi фарисеї пишуть, що насильства є лише тодi насильствами, коли їх доконують фашисти. А якщо їх застосовує народнiй фронт - то це "народний гнiв", щоб ви знали! Так вони думають, i вiдповiдно до того поступали б, якби дорвалися до влади в Києвi.

Це ж їхнi дiячi, однодумцi i спiвпрацiвники радикального "Громад. Голосу" у Львовi писали, що виреклися б навiть рiдної мови на славу соцiялiзмовi, коли б їм "указ з Москви" довiв, що так потрiбно... Це ж папа соцiялiстiв-революцiонерiв, persona gratissima в радикалiв, проф. Грушевський, повчав, що мусимо схиляти чоло перед московським большевизмом, хоч би навiть нам його полiтика "боком вилазила", а Українi коштувала море крови.

Вони тiєї думки, що большевизм в Українi за останнi пiвтора десятилiття зробив "багато позитивного" ("Труд. Україна", ч. 8-9-10). Листи Винниченка до Сталiна можуть рiвнятися хiба з такими ж, повними пiдхлiбства й самопониження, листами Бакунiна до царя Миколи I-го (там же, ч. 5-6). Це ж вони з радiстю, як "гiрку iстину", цитують "парадоксальну фразу" українського клерикального совєтофiла О. Назарука: "нашi нацiоналiсти ведуть мiж українським народом бiльш руїнницьку працю, анiж комунiсти" (там же, ч. 8-9-10). Це ж вони захвалювали полiтику большевизму в Еспанiї, так що часто не вiдрiзниш статтi на еспанськi теми "українського" "Громад. Голосу" вiд московських "Iзвєстiй" або польського "Robotnika".

Пiд час громадянської вiйни в Еспанiї, в розмовi з кореспондентом жидiвської "Chwili" (19. 1. м. р.) наш "приятель" Антонов-Овсєєнко, бувший большевицький генерал-губернатор Мадрiду, заявляв, що "на деяких фронтах, а особливо в Арагонiї, стан речей пригадував боротьбу на Українi в 1918 роцi. Тепер дасться зауважити скрiзь сильну органiзацiйну працю"... Ми знаємо, що значить, на жаргонi комунiзму, їх "органiзацiйна праця"! I цiй "органiзацiйнiй працi" - такiй, як на Українi в 1918 роцi - приплескують радикали й соцiялiсти! Чи думаєте, що вони не приплескували б їй, коли б пан Антонов з'явився в Українi знову? Часи, одначе, змiнилися, новий 1917-ий рiк чи 1918-ий рiк на Великiй Українi пiшов би пiд iншим знаком - пiд знаком невблаганної боротьби двох "релiгiй", большевицької i нацiоналiстичної. В такiй боротьбi соцiялiсти й радикали завжди стануть по боцi большевизму, проти їх найгiршого ворога - "фашистiв", пiд якими вони розумiють усiх не-соцiялiстiв! Нацiоналiзм, як ми щойно цитували, це ж для них гiрший ворог вiд комунiзму, того комунiзму, який усе ж таки "зробив багато позитивного" на Українi й з яким не треба задиратися, хоч би вiн нам "боком вилазив"... Коли б на Українi повторилися подiї 1917-20 рр., то нашi соцiялiсти радо запросили б туди банди iнтернацiональних "добровольцiв" з совєтськими танками, бо ж соцiялiзм є кращим вiд "фашистiвської України"... А що цiлу iмпрезу вестиме Москва - це їм аж нiяк не шкодить.

Думати, що мiж двома "релiгiями" може прийти до угоди - марна надiя. Переможе та з нових "релiгiй", визнавцi якої викажуть бiльше духа посвяти. Не лiтеплi! Цi останнi вже вiдчувають, що їхнє царство незабаром скiнчиться. До них можна примiнити важкi слова нового "єретика" Шарля Жiда, що "нi в однiй iншiй країнi дух не є менше свобiдний, бiльше зломаний, бiльше заляканий i стероризований", як в СССР. Що в нiкого "нiколи ще чола не були так похиленi", як у росiйських визнавцiв Маркса. А похиленi чола створенi не на те, щоб творити iсторiю, лише щоб служити Хеопсам... Отже, переможе вiра нова, ворожа слугам фараона, яка не дасть звести на манiвцi нi визнавцям Маркса, анi всяким гуманiстам.

Лютер докоряв Мелянхтоновi, що вiн у своїй "Апологiї" робить забагато уступок противникам i що є забайдужий до своєї вiри, та цитує слова св. Письма: "Проклятий, хто справу Господню справляє байдуже, хто спиняв би меча Його" (Єремiї 48, 10).

Пiд знаком невблаганної вiйни "релiгiй" i усунення набiк усiх "байдужих" починається нова доба. Горе слiпцям, якi не бачать цього знаку!

Сiчень 1937 р.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search