«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Лєнін як теоретик "пролєтарського" асиміляторства PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:49

alt

(В.И. Ленин — Статьи и речи об Украине — Партиздат ЦК КП(б)У, Киев, 1936)

Росії не бракувало теоретиків асиміляторства. За абсолютизму ними були Катков, князь Мещерській, Флоринській, за конституційного царату П.Б. Струве (бувший марксіст) і П. Мілюков. Це були доктринери февдального і буржуазного асиміляторства. Теоретиком „пролетарського” асиміляторства — став Лєнін.

Видана партіздатом збірка його статей і промов з приводу українського питання, знайомить зі складною аргументацією, яка, в очах нової правлячої верстви імперії, мала обоснувати „законність” і неминучість існування цієї імперії: мішанини народів-паріїв, запряжених до історичного возу народу-володаря.

Починаючи з 1900 року (заснування РУП), процес політичного протверезіння України пішов швидким кроком. Кілька літ перед війною ніодна російська партія не могла вже легковажити відосередкових змагань на Україні. Одні — чорносотенці— пропонували ті змагання здушити випробованою методою царату. Другі — ліберали (кадети) — думали з`єднати собі помірковане крило української суспільности (його орґаном була київська „Рада”) шляхом уступок культурно-національного характеру. Лєнін подивився на справу ширше. Оком вправного політичного шахіста, він зараз побачив нову фігуру, що виступила з укриття на всеросійській шахівниці, обрахував — докладно, як йому здавалося — напрямок і силу її можливого удару в партії, яку розігрувано проти царату, — і рішив з`єднати цю силу для себе.

Як незадоволення робітників з причини економічного гнету, як незадоволення селян з причини аграрної скрути, так і незадоволення українців з причини культурного і політичного гнету над ними, хотів він використати як величезний акумулятор енерґії для боротьби з головним наразі ворогом своєї партії — з царатом.

Як ґеніяльний демаґоґ, він не скупився на фрази й обіцянки. Чи випливало українське питання в думській дебаті, чи на міжнароднім овиді (австро-російське супереництво), Лєнін все виступав як „оборонець покривджених”, як прокуратор в розправі проти самодержавного уряду. Виступав проти українських „шовіністів”, небажаних опікунів України, яка, як він твердив, мала єдиного щирого й безкорисного оборонця в російськім пролєтаріяті, ну і в його вожді, Володимирі Лєніні... Він ніколи не спускав з ока своєї основної мети: по-перше, взяти політичне українство „на буксир” партії і дрібними уступками зломити небезпечне протиросійське вістря політичного українства, наразі не дуже гостре, але яке могло з часом загостритися .

Коли забороняли Шевченкове свято в Києві, Лєнін писав протестуючу промову для партійного посла в Думі. Виступав в обороні українських домагань в Думі єпископ Нікон, правда незугарно і наївно — але Лєнін вже відкрив в нім конкурента, отже виступає проти нього, очевидно в інтересі самих українців... І тут же, мимоходом, зауважує, що ,,про національну культуру можуть говорити лише клерикали і буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну культуру всесвітнього робітничого руху” (ст. 225).

У Львові в 1913р. відбувається всестудентський конгрес, з участю делєґатів з Великої України. З одної сторони Лєнін тішиться, „що на всеукраїнськім з`їзді студентства у Львові виступили деякі соціял-дeмократи проти соціял-демократа Донцова, який запропонував з'їздові резолюції про „самостійну Україну”. Тішиться, що з`явилася „стаття централіста (В. Степанюка), що бореться з Донцовим і Ко”, бо ,,дуже важно воювати з націоналістами цього роду” (ст. 221-3). Але з другої сторони — бере того самого Донцова в оборону перед центральним орґаном кадетської партії; бо „Речь”, воюючи з українськими сепаратистами, уживає „лайливих слів з словника чорносотенців”; бо „можна і треба сперечатися з націонал-соціялами в роді Донцова, але підле цькування за „сепаратизм”, цькування людей, що не можуть боронитися, є остання границя безсоромности”. (ст. 222-3).

Хто знає, якими бідно-убогими методами боротьби виглядали оті кадетські цькування своїх противників, порівнюючи з методами большевиків і Лєніна, — той не може не добачити в тій „обороні” лише звичайну демаґоґію. З нагоди цеї суперечки з ,,Реччю” і кадетами, Лєнін відсуває край завіси, що заслонювала його власну шовіністичну ідеольогію. Він каже, що всякий демократ (він тоді вдавав з себе демократа) повинен: „боронитися за признання повної і безумовної рівноправности нації та її права на самоозначення”. Але — „можна триматися ріжних поглядів на те, яке — з точки погляду пролєтаріяту — повинно бути те самоозначення в кожнім конкретнім випадку” (ст. 222-3). Блискуча формула для наївних! Альґебраїчна формула. Є мовляв, „нація” (А), є „право на її самовизначення” (Б), і наївний гадає, що як зложити ці дві величини докупи, то вийде щось величного: А + Б = В. І це В — легковірний українець розмалював собі в найяскравіших барвах. Та Лєнін каже, що можна признати що альґебраїчну формулу, але — „в конкретнім випадку”, підставити під А і Б такі величини, що з їх суми вийде або мінімальна, або від`ємна величина, або просто нуля — пшик! Ці „конкретні” альгебраїчні величини — під поняття „нація” і „самовизначення” і підставив пізніше Лєнін з своєю партією на Україні. Засада лишилася незайманого, але „в конкретнім випадку” — вийшов пшик... Бо під тими поняттями розуміти „з точки зору пролєтаріяту” — про це не рішав ніякий пролєтаріят, лише безпомилковий інтерпретатор його волі В. Лєнін, коли промовляв ех cathedra партійного з`їзду. Багатьох наших земляків, щo не розумілися на політичній математиці, це пізніше страшенно дивувало.

Вже тоді, цебто перед війною і революцією, Лєнін обережно кладе підвалини своєї асиміляторської теорії. Цілій суспільній еволюції диктує напрям розвій капіталізму, така була одна з доґм марксизму. Капіталізм має дві тенденції: з одного боку веде до національного пробудження ,,не історичних націй”, а з другого — ,,до зміцнення всяких зносин між націями, до злому всяких національних загат” (ст. 226). Яка ж супроти тих, так суперечних собі „тенденцій” капіталізму має бути національна політика пролєтаріяту? Лєнін формулює її дуже просто: з огляду на першу тенденцію капіталізму — треба de jure, на словах, признати підбитій нації — всі управнення („вплоть до отдєлєнія”), але з огляду на другу тенденцію — треба de facto, на практиці ще міцніше прив`язати ту націю до нації пануючої. Так виглядає очищена від діялектичної казуїстики — формула Лєніна.

„Світовоісторична тенденція капіталізму” веде до „затирання національних різниць, до асиміляції націй” (підкреслення Лєніна). Ця асиміляція — „є одним з найсильніших двигунів, що обертає капіталізм в соціялізм” (ст. 227). Звідки випливало би, що кожний, хто прагне соціялізму, мусить стреміти до асиміляції націй? До такого висновку дійсно прийшов Лєнін і тримався його до самої смерти. Але, як вправний демаґоґ, очевидно не міг одверто виступати з програмою асиміляції. Це значило би засудити себе і партію на невдячну ролю конкурента чорної сотні. Отже треба було — думати: „асиміляція”, а говорити — що інше. Задача, здавалося б нерозв`язальна. Але від чого ж існувала „марксівська діялектика”? Від чого туман блискотливих фраз, якими так легко було дурити партійних туманів? Лєнін розумує так: ось існує, напр., в Америці — великий „млин, що перемелює національні різниці” — хутко всі іміґранти стають американцями. ,,Хто не погруз в націоналістичних забобонах, той не може бачити в цім процесі асиміляції націй капіталізмом (моє підкреслення — Д.Д.) величавого історичного поступу, зруйноваиня національної заскорузлости різних ведмежих закутків”. Таких „ведмежих закутків” особливо багато в царській імперії. Очевидно до них, в очах Лєніна належить і Україна. „Візьміть Росію і відносини росіян до українців. Розуміється, всякий демократ, не кажучи вже про марксиста, рішучо боротиметься проти нечуваного принижування українців і жадатиме їх повної рівноправности. Але було б цілковитою зрадою соціялізму... ослаблювати існуючі тепер, в границях одної держави, зв`язок і союз (підкреслення моє — Д.Д.) українського і московського пролєтаріяту” (ст. 228). На перший погляд — бодай з марксівської точки погляду — льоґічно! Тим часом в цім льогічнім ніби розумуванні — є звичайне, недопустиме в льоґіці, шахрайство. Бо коли б Лєнін правильний виводив висновок з власних преміс, він повинен би був сказати: Соціяліст стоїть за „історичний поступ” і за соціалізм (перша преміса Лєніна).

Асиміляція націй на річ пануючої — прискорює „історичний поступ” і є „одним з найсильніших двигунів, що обертає капіталізм в соціялізм” (друга преміса Лєніна).

Ergo, всякий соціяліст повинен скріплювати асиміляцію. Але сказати так (льоґічно правильно!) — він з оглядів політичної тактики, — боїться. Ось чому, лишаючи першу і другу премісу — робить несподіваний висновок:

Ergo, соціяліст повинен скріплювати (,,не ослаблювати”) — „зв`язок і союз українського і московського пролєтаріяту”.

Звідки тут взявся „зв`язок” і „союз”? Про них не було мови в премісі. Лєнін вплітає їх тишком-нишком у висновок, роблячи звичайну льоґічну помилку.

Робити цей фортель він мусить, бо інакше завалилася б ціла будова його національної програми. Догматом цеї програми, її підставою є, що противниками визвольних змагань України були — дідичі і буржуї, одинока ж „суспільна сила”, що „здібна дати відсіч тим клясам” — є робітнича кляса (з Лєніном на чолі). ,,При перемозі став би неможливим національний гніт” (ст. 229). Говорити, замість про „зв`язок і союз” українського і московського пролєтаріатів — про асиміляцію, значило б захитати вищезгаданим доґматом, значило би ствердити правду: а саме, що не лише дідичі і буржуї, а й всеросійський пролєтаріят, коротко — цілий російський нарід є носієм національного гнету на Україні; значило б ствердити невигідну для себе правду, що в світі основним фактом є боротьба пород, націй, не кляс. Признати цей факт, зробити льоґічний висновок з ленінських преміс, значило б висадити в повітря ціле штучне розумовання Лєніна і цілу його ідею про шляхетну і чисту як голубка партію російського пролєтаріяту, яка має запровадити свободу і щастя на Україні...

Стиснутий в обценьках великого життєвого факту боротьби націй, Лєнін доконує чуд акробатики, щоби довести свою абсурдальну тезу. Тому знову і знову вертає до проклятого питання про асиміляцію, якої так страшенно в душі прагне, але яку не сміє подати українським читачам в голім незамаскованім вигляді. Він стверджує швидкий економічний розвиток Півдня, тобто України, що притягає з Московщини десятки селян і робітників в капіталістичні лятіфундії, в копальні, в міста. Факт „асиміляції” в цих межах російського і українського пролєтаріяту безсумнівний. І цей факт без сумніву „поступовий факт”. Навіть тоді, коли — припускає він — між Україною і Московщиною перетягнути державний кордон, то — „і в цім випадку історична поступовість „асиміляції” українських і російських робітників буде безсумнівна, як поступовим є факт перемелювання націй в Америці” (ст. 229). І в цім розумовапні така сама натягнутість, такий самий умисний туман. По-перше, в незалежній від Росії Україні, асиміляція зайшлого елементу відбувалася б на користь автохтонного.

На Україні ж — російській провінції, не відбувалася „асиміляція українського і російського пролєтаріяту” в якусь нову наднаціональну амальгаму, лише — асиміляція українського пролєтаріяту на річ московського. Це — є факт, а те що Лєнін уважав фактом (чи хотів, щоб інші за такий уважали) — це фантазія, евфемізм, прикрашування шкідливого для нас явища, посолодження піґулки, призначеної для шлунків малоросійських марксистів. В першім випадку, замість асиміляції українського робітництва Лєнін підсував його „зв`язок і союз” з російським. В другім — замість асиміляції українського пролєтаріяту на річ московського, підсуває він якусь фантастичну ,,асиміляцію українських і московських робітників”, коли — як сам прекрасно знав — про ніяку асиміляцію російського пролетаріату в тих обставинах, і мови не могло бути...

Там, де того було йому треба, Лєнін умів бути дуже баламутним!

Ясніше виступає істотна думка Лєніна в слідуючім уривку. Він обурювався, коли від нього жадали недвозначної, ,,так або ні”, відповіді на питання про відділення кожної нації” (ст. 233). Такої недвозначної відповіді Лєнін дати не хоче і не може. Бо ця відповідь в кожнім випадку підпорядковується іншій найвищій вимозі: ,,інтересам клясової боротьби” пролетаріату, „зміцненню своєї кляси”. ,,Всяку національну вимогу”, ,,всяке національне відділення” оцінює він ,,під кутом погляду боротьби робітників” Росії (ст. 233-4). Іншими словами — Лєнін має за завдання повалити в Росії клясу дідичів і буружа, захопити владу в імперії в імені нової упривілейованої верстви — московського пролєтаріяту і ту владу зміцнити. Коли якийсь визвольний, в тім числі і український, національний рух сприяє тому захопленню влади та її скріпленню, він союзник! Коли ні — він ворог! Ось чому, коли — за царату — політичне українство виступало проти дідичів, воно було бажаним союзником. Коли стало виступати проти влади „пролетаріату” (лєнінської партії), його монополію на владу, — воно стало ворогом, якого треба було нещадно нищити. Очевидно, з марксизмом це не мало нічого спільного, але за те з розумованням всякої правлячої верстви імперії, яка хоче утримати підвладні собі нації в стані вічної залежности. Коли „пролєтаріят” (компартія) став володарем і паном імперії, інтереси цієї імперії, як цілости, стали його інтересами, „інтересами пролєтаріяту”. А перед ними мусіли схиляти голови всякі сепаратисти, мусіли підпорядковувати тим „інтересам” свої національні жадання.

З цієеї точки погляду, зовсім не клясовий, не соціалістичний, а загальнонаціональний і буржуазний визвольний рух китайців, турків або муринів — був для Лєніна рухом „поступовим” і „революційним”. Такий самий рух український — рухом „реакційним” і „контрреволюційним”. Бо перші зверталися проти ворогів Росії, отже не колідували з „інтересами пролєтаріяту” — проти відновленої ним імперії. Несподіваними стежками може ходити марксівська „діалектика”!

Мандруючи плутаними стежками цеї „діалектики”, Лєнін виходив з себе, коли його при тім перелапували на суперечностях (як це зробив напр. пок. Л. Юркевич). Ще більше лютився він, коли його штудерні методи „розв`язки” українського питання, якими думав з`єднати собі українців — переймали в нього інші теоретики асиміляції, з буржуазного табору. Так напр. обрушився цілою фурією своєї красномовности на згаданого вже кадета (із малоросів) Мих. Могилянського, який доводив Лєнінові, що — „критика рецептів Донцова нічого спільного не має з запереченням права націй на самоозначення”. Можна, мовляв, теоретично бути прихильником національного самоозначення, але практично поборювати його „нездорові тенденції”) бо „демаскувати останні, ще не значить заперечувати право націй на самоозначення” (ст. 240).

Це розумованпя вивело Лєніна з рівноваги, бо — було живцем скопійоване з його розумовань (теоретично признається право самоозначення „вплоть до отделєнія”, а практично заперечується „вплоть до асиміляції”)... Лєнін не любив, коли противник або конкурент послуговувався в грі хитрощами його власної „лавочки”.

Полемічна боротьба з тими конкурентами за виливи серед українців, зокрема полеміка з кадетами, — відсуває край завіси, якою Лєнін заслонював дійсну причину своєї словесної великодушности супроти „права на самоозначення” українців. Він писав; „Кокошкін (кадетський публіцист) хоче запевнити нас, що признання права на відділення (нації), збільшує небезпеку розпаду держави... Саме навпаки: признати право відділення зменшує небезпеку „розпаду держави” (ст. 244) — повчає Лєнін. Коли отже він проголошував словесне „право самоозначення” для України, то робив це з переляку перед розпадом імперії; переляку, який душив його може ще більше, як буржуазних лібералів. Він думав, що дрібні уступки (мова, школа) на річ українців, в супроводі голосних і милих висловів співчуття покривдженому (звичайно такому чулому на панську ласку) — вистане, щоб зліквідувати українське питання в російській імперії. Такі були його мотиви українофільських виступів.

Боронячися перед земляками-патріотами з інших партій, перед закидом, що він працює над розпадом імперії, Лєнін писав: „обвинувачувати сторонників свободи самоозначення, тобто свободи відділення, що вони заохочують до сепаратизму, така ж глупота, така ж облуда, як обвинувачувати прихильників свободи роздору, що вони заохочують до руйнації родинних зв`язків” (ст. 245). Увага влучна... Дійсно, гудити Лєніна за це, що своєю національною програмою приготовляв розпад імперії, або хвалити його за те, що ніс кожній нації свободу і незалежність, — така сама ,,глупота і облуда” як приписувати сторонникам права розводу намір знищити установу подружжя... В тім випадку рішучо не була це вже вина Лєніна, коли легковірні земляки наші не збагнули правдивої суті його свободолюбного фразерства...

Маси, на думку Лєніна, добре розуміли „значіння економічних і ґеоґрафічних зв`язків, перевагу великого ринку і великої держави” (ст. 245). Тому „соціял-демократи є ворогами всякого націоналізму”, „противниками партикуляризму”, і взагалі тої думки, що „великі держави далеко успішніше, аніж малі можуть рішати задачі економічного розвою і задачі боротьби протлєтаріяту з буржуазією”. Звідси був би льоґічний висновок, що соціялісти всякими способами повинні боротися з сепаратистичними змаганнями націй, в тому числі і української, бо руйнують ті великі держави? Хоч цей висновок і був льогічний, але — не політичний. Бо він відразу відслонив би захланне обличчя большевизму. І тому, зараз по тираді, про велику вагу „великих держав”, Лєнін додає: ,,але ми цінимо зв`язок (націй) добровільний, ніколи насильницький” (ст. 253). Мовляв, хоч ціль — не допустити до відділення, але методи соціялізму до осягнення тої цілі — чисто ідейного характеру: ґвалт виключається. Але в світі, на жаль, способи є річчю другорядною, підставовою — є ціль, бажання, мета, воля її осягнути. Способи ж міняються залежно від обставин. Які облесливі слова шепотів бідній дитинці вільшаний цар, але — коли та опиралася, скінчив знаним рефреном: ,,Und bist du nicht willing, so brauch ich gewalt”. (He прийдеш по волі, то змушу тебе).

„Змушу” навіть тоді, коли б при цім чорти взяли марксівську ,,діялєктику”, бо з того „принципіяльного” марксиста промовляв передовсім російський ,,барін” старого карбу, перейнятий ідеєю „третього Риму” над рікою Москвою, „діялектика” ж марксівська була тільки маскою, яка крила перед легковірами вовчі зуби „доброчинця”, — але це й показалося по жовтневій революції 1917 р.

З Лєніна — хоч був він передовсім тверезий практик, — нераз вилазив книжковий міль, бібліотечний теоретик, який вхопивши якусь думку, мусів допровадити її аж до останніх льоґічних границь, чи це йому потрібно, чи ні. Тому слідом за фразою, що „маси” відчувають „перевагу великого ринку і великої держави”, він додає: а „на відділення вони підуть лише тоді, коли національний гнет і національні тертя зроблять спільне життя цілковито незносимим, загальмують все і всілякі господарські відносини. А в такім разі інтереси капіталістичного розвою і свободи клясової боротьби будуть якраз по боці тих, що відділюються” (ст. 245).

Щоб не думати про цей пасус, в нім — ніби ведений пророчою візією — представив Лєнін якраз положення України під владою його партії тепер. Хоч, ясна річ, він того ніколи не признав би. Коли факти були йому невигідні, він їх просто заперечував. Коли в нього приходило до конфлікту між доктриною, яка вимагала добровільности і практичними вимогами партії, що звалила на свої плечі тягар імперії, — зле на тім виходила доктрина. Тому він міг сто разів доводити шкідливість насильницьких способів анексії, але коли інакше не йшло (як у випадку України), він благословляв насильство. Тому він міг сто разів доводити корисність великих ринків, „поступовість” великих держав, — на практиці, коли цього вимагали інтереси партії і імперії, він виступав — і проти тих ринків, і проти тих держав. Як у випадку Криму і пр. Україна відділена від Росії — це з точки погляду марксівської „діялєктики” зле. Крим — відділений від України, це з точки погляду тої самої “діялєктики” добре. Корея, відділена від Китаю і прилучена до Японії — це зле. Але Зовнішня Монголія, відділена від Китаю і приділена до Росії, — це добре. Він крутив своєю ,,діялєктикою” як той швець шкірою, або як царат законом: ,,закон — что дышло, куда поверни — туда й вышло”.

Подібне відношення практичного, національно думаючого політика до „діялєктики”, до доктрини, коли вона оберталася ворожим до нього обличчям, бачимо наприклад і в Гната Дашинського. Роззлощений доказами Рози Люксембург, що покликувалася на „історичний матеріялізм”, виступаючи проти незалежности Польщі Дашинський скричав на одних зборах: “Плюю я на такий історичний матеріялізм, який позволяє чорногорським свинопасам на незалежність, а відмовляє цього права двадцятькілька міліоновому народові”. (Nowy Dziennik 6.х.36) Лєнін теж „плював” на власну доґму, коли це було йому потрібне, лише про себе, не голосно. Перевага, яку давали свойому національному інстинктові Лєнін і ППС, коли той інстинкт входив у конфлікт з марксівською доктриною, — її не знали многі з українських марксистів. „Вістник” вже цитував слова В. Левинського, який заявляв готовість українських соціялістів виректися навіть власної мови, коли „указ з Москви” доведе їм, що це є в інтересі пролєтаріяту і революції. Ці слова, порівнюючи з відношенням до своєї доктрини Леніна (і Дашинського) кидають яскраве світло на цілу духову пропасть між політиками з РКП(б) чи ППС і нашими дітьми від політики...

Коли вибухла революція, Лєнін спочатку продовжував свою лінію української політики... Бо не він, ані його партія не були ще при владі, лише князь Львов, Керенський, Мілюков і інші „буржуї”. Отже завдання опозиції, як її розумів цей неперевищений ніким демаґоґ, було цькувати правлячу верству за її безпринципність, насильство і пр. Очевидно, була і безпринципність, і насильство, і пр. зі сторони тимчасового уряду на Україні. Але п`ятнувати їх найменше був покликаний Лєнін. З тою самою облудою він безнастанно повторяє, що не є „прихильником дрібних держав...” (дрібною була для нього і Україна); що прагне „союзу” з ними. Але стоїть за тим, щоб цей „союз” був „добровільний”. Україна повинна бути „союзником і братом” в „боротьбі за соціалізм”. Той самий ніжний спів вільшаного царя. І той самий страх за цілість імперії: „уступіть українцям — говорив кадетам — це наказує розум, бо інакше буде гірше, силоміць українців не втримаєш, лише розлютиш. Уступіть українцям і ви відчините шлях до довір`я між обома націями, до братерського їх союзу як рівних” (ст. 272).

Але ось уряд Керенського паде, з опозиційної — большевицька партія стає правлячою. І в цей момент, коли, під натиском своєї розбурханої національної стихії, Центральна Рада посміла виступити проти „братерського союзу” з Росією Лєніна, цей останній нагло міняє стиль. В зредагованім ним маніфесті Совіта народніх комісарів Московщини, Лєнін щераз підкреслює, що признає „народну українську республіку” і „її право цілком відділитися від Росії” (ст. 277). Але — не може погодитися з тим, що ця суверенна республіка не хоче робити такої внутрішньої політики, яка мила Москві. Не може погодитися, що Центральна Рада відмовилася скликати краєвий з`їзд українських совітів; не годиться на те, що взагалі Центральна Рада — „не признає совітської влади на Україні”.

Через ці злочини „не може московський Совнарком визнати Раду, як правного представника трудящих і визискуваних мас української республіки”.

Казанська льоґіка „ґеніяльного Ільїча” отже визнавала право суверенности України лише остільки, оскільки вона ставала ,,добровільним” васалом Москви. Коли Україна робитиме волю Москви, коли уникатиме конфліктів з „братнім народом”, коли потуратиме йому в усім, — хай собі матиме бутафорії самостійности.

Так цілком льоґічно — не з точки погляду марксизму, але російського імперіялізму — прийшов Лєнін до боротьби з Центральною Радою. Бо як він думав — „лише совіти української селянської бідноти, робітників і вояків, можуть створити на Україні владу, при якій зудари між „братніми народами” будуть неможливими” (ст. 279). Ленін числив на те, що позбавлена своєї правлячої верхівки (інтелігенції), Україна потульно — як він думав — і легко обдурюваного селянства і напівзмосковленого міського робітництва і вояцтва, така Україна не буде місцем ніякого „зудару між братніми народами”. Навпаки, один „братній нарід” (нарід Лєніна) цілковито загнуздає другий, а другий — „добровільно” дасться загнуздати. І марксівська теорія буде врятована (право на самоозначення), і уникнеться невигідного здійсненім цього „права”... В теорії — „розвід” дозволяється. Але — „розвід” України з Росією — шкідливий для Росії (офіційно для „поступу”, „інтересів пролєтаріяту” і пр.), отже — в данім конкретнім випадку „розвід” не дозволений. Навпаки „розвід” Криму з Україною — корисний для Росії (офіційно для „поступу” і „клясової боротьби пролєтаріяту”), отже в данім конкретнім випадку „розвід” не тільки допустимий, але й бажаний...

Я вже зауважив вище, що Лєнін колись обрушився на кадетську „Речь” за те, що вона робила розрізнення: можна бути за право націй на самоозначення взагалі, але в конкретнім випадку виступати проти „нездорових тенденцій” поодиноких сепаратистичних рухів. Картаючи кадетів, Лєнін пізніше сам пішов тою стежкою. Таке притрапилося йому і вдруге. Центральна Рада зажадала від тимчасового російського уряду заяви, що він — „не проти права українського народу на автономію”. Уряд Керенського відмовив цеї заяви, бо, мовляв, не можна таких справ рішати перед скликанням всеросійських установчих зборів, без порозуміння між „братніми народами”, односторонним актом. Жорстоко скартав за це Лєнін міністрів Тимчасового уряду. Але ось Тимчасовий уряд падає. Урядом стає тепер совнарком. Україна зачинає творити свою армію, відкликаючи українські частини з фронту. Що робить Лєнін? Те саме, що перевернутий ним буржуазно-демократичний уряд. В маніфесті з грудня 1917 до Центральної Ради совнарком протестує проти „самочинного” творення української армії, бо є це ,,акт односторонний”, не опертий на „обопільнім порозумінні урядів обох республік” (ст. 277). Аргументація, вкрадена живцем від кадетських буржуїв.

Політичне положення має свою власну льоґіку, міцнішу від льоґіки марксівської ,,діялєктики”!

По розриві з Центральною Радою, спершу положення вирисовувалося корисно для большевиків. Совітські відділи переходять на територію України, займають Луганське і Дебальцево, і Лєнін з тої нагоди (ст. 283) пересилає Антонову-Овсєєнкові, теперішньому катальонському генерал-ґубернаторові, що перевів наступ, свої ,,найгорячіші привіти і два ,,ура” (“ура” і ,”ура”) — „привіти” і „ура” для армії, яка ґвалтом вдерлася на територію нації, що скористала з „права на самоозначення”; привіти від того, який ще недавно заявляв, що прилучення України він розуміє, як акт „добровільний”, а ніколи, “насильницький”...

Але положення щераз міняється. Большевиків, з їх діалектикою, самоозначенням і з армією — викидають з України. Центральна Рада знов у Києві, звідки 2 квітня звертається до совітської Росії з пропозицією миру. І Лєнін, той самий, який не хотів визнати Центральної Ради, за те, що не позволяла на організацію совітів на Україні, — тепер відповідає Раді згодою. Як делєґацію на мирові переговори посилає Сталіна, Раковського і Мануїльського (ст. 290). Діялєктика сили, як показалося, та й скоріше трапляла до переконання вождя російського комунізму. Перед обличчям цеї діялєктики, замовкали і ,,інтереси поступу”, і „інтереси пролєтаріяту”, і вимоги ,,великих ринків”, і “великої держави”. „Ґеніяльний діялєктик” відразу збагнув, що його атути биті, що його казуїстика дістала в лоб і що треба з нею сховатися.

В цім теоретику — кажу це ще раз — сиділа передусім людина, яка тверезо дивилася на факти, яка, коли й дурила інших фразами, сама ніколи не піддавалася їх суґестії, знаючи їм правдиву ціну. Дуже характеристична під цим оглядом доповідь Лєніна про зовнішню політику на засіданні ЦВК і московського совіта 14 травня 1918. Положення було тяжке для Росії. На Україні були німці. Невідомо, яку границю України ще будуть змушені признати Совіти. І ось в такій непевній і тривожній для РСФСР ситуації з`явилися коло Лєніна дорадники, які казали, „що цю непевність легко усунути, треба лише отверто зажадати від німців дотримання берестейського договору”. Лєнін з`їдливо глузує з тих партійних політиків: „вони забувають, — казав він — що спочатку треба перемогти, а потім жадати чогось. Коли ви не перемогли, ворог має змогу зволікати з відповіддю і навіть зовсім не відповідати. Такий закон... війни” (ст. 300).

Рішення всякого питання клав він, як реальний політик в площину сили. І ціла його національна політика на Україні, у суті речі, прямувала до одної однісінької річи: ослабити нашу силу, дезорганізувати нашу верхівку і наші маси морально і політично, заломити в них дух спротиву і боротьби. Тим наївнішими виглядали політики типу Винниченка, Григорієва і пр., які поважно бралися дискутувати з Лєніном про суть ріжних гасел, як „інтереси пролєтаріяту”, „справа революції”, „самоозначення націй” і прочих. Коли московський диктатор в душі лише кпив із тих гасел, і з наших бідних марксистів.

Ще драстичніше висловився Лєнін 1918 р. в одній полемічній статті проти Каутського: „Було б розуміється приємніше, — коли б ми просто війною повалили Вільгельма і Вільсона. Але це маячення, бредня. Скинути їх зовнішною війною ми не можемо. Але посунути наперід їх внутрішній розклад ми можемо” (ст. 302). Посунути наперід розклад противника, ось про що ходило йому — в усіх випадках, І коли йшло про боротьбу з Україною. Теорії, доктрини, їх товмачення, цитати з Енґельса і Маркса — це все були знаряди, щоб осягнути основну ціль: повалити противника. Це бажання — ось був його primum mobile, а зовсім не тріюмф тої чи іншої ідеї, „визволення трудящих”, „царство соціялізму”, і пр., як думав не один з його противників, для яких забракло в Бога розуму.

Маючи часто якраз таких противників перед собою, він так нехтував ними, що майже сам підставляв свою болючу сторону під удари противників, коли б вони вміли дивитися, і — вдаряти.

На однім вічу із березня 1919 р. він говорив: „Тепер Україна визволяється від німецьких імперіялістів, які хотіли вивезти з України 60 міл. пудів збіжжя, а вивезли всього лиш 9 міль. Ми маємо тепер совітську Україну. А совітський уряд на Україні, у відношенні до нас, коли повстане питання про збіжжя, не зажадає лихварської ціни, не буде спекулянтом...

І український уряд сказав: „наше перше завдання — помогти голодуючій Півночі”. Запаси збіжжя на Україні велетенські. Взяти все відразу не можна... Стогін несеться з боку українських товаришів, що нема людей, що нема кому орґанізувати совітську владу... Київ не пролетарський осередок... Обсудивши це положення в центральнім комітеті нашої партії, ми поставили собі завдання — спочатку зробити все, щоб зорганізувати апарат на Україні і взятися за роботу лише, коли буде зброя в руках і буде апарат, а на 1 червня дістати за це 50 міль. пудів збіжжя” (ст. 307-8, підкресл. мої — Д.Д.).

Ось промова, яка цинізмом мабуть не знайде собі рівної! Кожне слово говорить в ній цілі томи — про той primum mobile, який диктував диктаторові його українську політику: і похвали „українському” урядові, що складався з марних креатур, наставлених з Москви... І такі вирази, як — ,,ми маємо Україну”... І сум, що взяти все, на жаль, не можна”, що обдерти догола Україну, на жаль, не вдасться... І признання, що те обдертя України постановляє одностороннім актом „центральний комітет нашої партії”, себто партії російської... І радісне ствердження — що „український уряд” з чисто альтруїстичних мотивів, своїм першим завданням уважатиме поспішити з допомогою голодній Московщині... І признання, що аби ця допомога була дійсною, треба аж тоді „взятися за роботу”, „коли буде зброя” без якої не забрати збіжжя від альтруїстів „братнього народу”... І, нарешті, капітальні — 50 міліонів! Німці були обридливими імперіялістами, гнобителями України за те, що хотіли вивезти 60 міліонів, Москва — була визволителькою через те, що вивезла 50 міліонів... Це розперезаність, якої треба довго шукати в історії заборчих народів.

Метою національної української політики Леніна було отже: „мати” Україну”, а в ній „аппарат” своїх фактотумів, щоб „взяти” з неї якнайбільше і то задурно — „не по-лихварськи”. Ось що лежало на споді цілої казуїстики його національної програми з її „заскорузлими ведмежими закутинами”, які повинні злучитися з Москвою; з його „світово історичною тенденцією капіталізму”, яка веде до „великих ринків і великих держав”; з його „добровільними, ніколи насильницькими зв`язками” народів, з „міжнародньою солідарністю пролєтаріяту” і прочими квітками його теорії.

Таке саме було відношення Лєніна і до Донщини. В тій самій промові, тим самим тоном Катерининського фельдмаршала, що радісно повідомляє про взяття якогось Туртукаю, він говорив: „крім України маємо ще інше джерело — Донську область. Там перемоги червоної армії створили вже чуда... Від визволення пролєтаріяту „своей собственной рукой” — до солдатні і „визволеної” країни як „джерела” багатств заборчого сусіда. І дальше: „Що це значить? Це значить, що ми підійшли до вугля і до збіжжя, без яких погибаємо” (ст. 308).

Не до одної його тиради про „самоозначення націй” про їх ,,братерство” і „солідарність пролетаріяту” — можна було б додати оте: „що ж це значить?” І так само відповісти: це значить, що „пролєтаріят” і його пророк потребують вугля і збіжжя...

Але це ще не було те високе. Це, яке вмів брати Ленін відносно українського народу. „Діялектика” була добра, поки знаходилися такі, що давали себе нею дурити. Але на Україні — мимо легковірности соціялістів — ця „діялектика” спіткалася з відруховим і грізним протестом мас. Супроти яких — мов у стіну горох — розбивалися всі фортелі казуїстики. Був момент, коли диктатор чувся вже „наприкінці своєї латини”. І в такі моменти — він удавався до своєї ultima ratio, до тих „метод” розв`язати українське питання, до яких удавався і царат.

Справа з „добровільною” допомогою „півночі”, мабуть не йшла так гладко, як це виглядала доктрина „солідарности трудящих”. І ось, вже при кінці травня 1919 Ленін депешує „українському” Совнаркому: „декретуйте і проведіть в життя повне роззброєння населення, нещадно розстрілюйте на місці за всяку укриту рушницю. Основне завдання хвилини — рішуча перемога в Донецькім басейні, відібрання всіх рушниць зі сел” (ст. 313 — підкр. моє - Д.Д.). Стара метода — так колись жорстоко висміювана самим Лєніном — метода царського генерала Трепова —„патроноф нє жалєть” (не жалувати набоїв), — ось чим мали бути зцементовані тепер „зв`язок і союз українського і московського пролєтаріяту”.

Коли на Україні з`явився Вранґель, Лєнін видає 2.ІХ.1920 відозву „до незаможних селян України”: „пам`ятайте, що справа йде про рятунок ваших родин, про оборону селянської землі і влади” (ст. 349). В цій відозві, як і в інших, яскраво просвічує демагогія диктатора. Він кличе селян до оборони „селянської” землі, щоби потім цю селянську землю сконфіскувати для російської держави! Кличе до оборони родини, щоби потім ту родину зруйнувати, присвоївши московській державі монопольне право розпоряджати тілом i душею української дитини! Кличе до оборони „селянської влади”, щоби потім проголосити і перевести в життя гасло, що найважнішою річчю є — ,,інтереси пролетарської диктатури” і „кермуюча роля пролетаріату відносно селянства” (ст. 336).

Суттю української політики Лєніна було: вбити клин між масою народу і його верхівкою, компрометуючи останню перед першою, як їй ворожу: політика Петра І-го і його батька. В тій цілі старався заогнити соціяльні апетити тої маси та її домагання (згори готуючись їх не сповнити), — щоби представити себе і свою партію, партію чужинців, як одиноких оборонців широких мас.

Неначе давніші слов`янофіли, намагався він дати конґльомератові народів російської iмперії — одну велику надію, яка понад мовні і релігійні різниці — громадила б їх довкола осередка слов`янщини — Москви. Лише що замість „визволення слов`ян” (від українських ,,дуків”, турецьких султанів і австро-мадярських „февдалів”) — висунув ,,визволення трудящих” — але — в обох випадках — „визволення” від власної національної еліти, щоби перевести їх під протекцію еліти московської. Хто виступав проти Москви — виступав проти інтересів великої цілости, „слов`янства” або ,,пролетаріяту”, супроти такого законні були всякі репресії, аби ,,підійти до вугля і збіжжя”, аби відреставрувати імперію, відтворити спільне, одне для всіх народів ,,отечество”, щоби створити „один совітський нарід”, який однаково б хотів і ділав, — щоби через асиміляцію державну перейти до асиміляції культурницької. Ось був головний двигун національної політики Лєніна на Україні.

Я вже згадав, що цей ,,пролетарський” асимілятор позичав деякі ідеї в кадетської партії, деякі методи — в слуг царату, Як показується, він позичав у російських монархістів навіть основне заложення, основний мотив своєї національної політики на Україні. Він писав: „ми противники національної ворожнечі... важна керуюча роля пролєтаріяту відносно селянства, далеко менше важним є питання, чи Україна буде окремою державою чи ні” (ст. 343, 349). Іншими словами — найважніше було: знищити почуття ворожости українців проти Москви і — мати фактичну владу на Україні. Себто — демобілізація духова і демобілізація фізична України. А бутафорія — український „уряд” (який творив би волю Москви), мова (Винниченкові він обіцяв навіть дві мови за визнання московської влади на Україні) — це було другорядне.

Так само писав монархіст Шульґін. Уступ, який мабуть вже „Вістник” цитував, але який в данім зв`язку набирає особливого значення. Шульґін волів Україну, але— ,,русскую” державу (як Баварія була німецькою), аніж як звичайну,— але українську — провінцію Росії. Бо — „король Мало-Русі завше врешті-решт добалакається з всеросійським монархом, як добалакалися численні німецькі королі з Гогенцолєрнами. Але коли український нарід почуватиме себе зовсім окремим народом, то цей нарід врешті-решт зробить жорстоке повстання. Бо нащо ж жити тридцятьміліоновій громаді зовсім самостійного народу несамостійним життям?” З Україною, національно ворожою Росії — ,,всяка федерація є марнощ”. „Коли населення півдня почуватиме себе малоросіянами, тобто росіянами, воно, навіть творячи свою місцеву південну культуру і пористаючи повною свободою в своїх внутрішніх справах, буде твердою опорою єдиної російської держави. Але з хвилиною, як ця свідомість затратиться, нарід чорної землі і білих хаток... стане кублом зради, стане тим, що ,,запхає ножа в спину” імперії при першій нагоді. Не форма співжиття з Московщиною найголовніше в українськім питанні, головне — утримати південно-російське населення в свідомости своєї російськости” (В. Шульгин — ,,Ненависть или примирение”. Возрождение, 13. січень 1927 - Париж). Точнісінько так як цей монархіст, ставив українське питання і Лєнін. Головне — не форма співжиття України з Московщиною. Суть, — щоб населення України „почувало себе малоросіянами”. Суть — знищити в українських масах почуття — спершу політичної, потім етнічної „ворожнечі” з одної сторони, а з другої сторони — прищепити їм почуття приналежности до єдиного цілого: там російського, тут — совітського народу... Головне — перевести за всяку ціну асиміляцію України. Україна має бути (з мовою!) українською, але українство мислилося в сенсі реґіоналізму.

Давніше конечність асиміляції ,,арґументувалось” -— ,,географічною єдністю”, спільним слов`янським походженням, теорією „трьох Русей” і пр. Ця аргументація завалилася разом з царатом. Завданням Леніна було заступити — збанкрутовану асиміляторську ідеольоґїю — новою. Обіцяти і дати все, лише щоби українці визнали гегемонію духову і провідницьку („влада”) росіян, щоб дали собі вирвати той первень, який є суттєвим для нації, щоб виреклися почуття ворожости і ненависти до Москви; зробити так; щоби „нарід чорної землі і білих хаток” перестав бути „кублом зради”, вирікся своєї національності, засимільований став „підпорою російської державности”, підмурівком імперії. Цьому завданню мала служити теорія „солідарности трудящих” незалежно від національности.

Подібна спроба царату скінчилася безприкладною катастрофою. Від нас залежить, щоби і сплягійована в царату ідея Леніна скінчилася такого самою катастрофою.

При всім тім є річи, яких можна було б повчитися в Лєніна. Є ними: холодний реалізм думання, вірність основним — імперським — правдам своєї нації і вимогам її могутности, підкреслення моменту влади, погорда до фрази, виключна увага на факти і суть річей, ну і рішучість переведення своїх ідей. Ми не можемо похвалитись, щоб багато мали політиків, які ці якости посідали б.

Признаючи Лєнінові ці риси, яких варто набрати і нам, не роблю його апольогії. Бо до нього самого відніс би слова, сказані ним в 1914 році на адресу своїх противників з табору монархістів і кадетів: „Ніхто не винен тому, що він родився рабом. Але раб, якому не лише чужі стремління до власної свободи, а який виправдує і прикрашає своє рабство (напр. називає задушення... України... ,,обороною московської вітчини”), такий раб викликає законне почуття обурення, погорди і омерзіння, такий раб — є ,,холуй і хам” (ст. 258).

Дуже добре сказано!

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search