«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Мертвецький Великдень(Від червоної звізди до чорної сотні) PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:52

alt

Недавно писала совітська ,,Правда”; ,,В Суздалі, на території бувшого Cпaco-Єфимівського манастиря поховано славного російського полководця князя Д.М. Пожарського1... В 1885 йому поставлено там памятника. Три роки тому, невідомо чому, памятник Пожарського знищено”.

Невідомо чому? Но, мабуть тому, що в пролетарській республіці не повинні стояти памятники князям і царям. Тому, що герої імперіялістичної Росії не є героями нової Росії. Тому, що... Таких ,,тому, що” можна було б навести без кінця. Але — не в теперішній стадії „великої російської революції”.

„Духмяна епоха” (бідний Хвильовий!) — відшуміла. Віддзвеніла романтика. „Зїли сукини сини революцію” — зїли на приказ „улюбленого вождя народів”. Зачинається „будівництво”, а з ним воскресения мертвих. ,,Ночной смотр”: ,,із гроба встайот барабанщік” — старий довбуш Петра, Катерини і Миколи 1-го. І під гуркіт бубна воскресають мерці: князь Пожарський, фельдмаршал Кутузов, якому ставляється памятник на полі Бородіна і якого наказують славити майже на рівні з Лєніном; встає Петро І, бо він же ж робив „спроби цивілізувати тогочасну Росію”; встає Іван Калита, бо — „великою помилкою є недоцінювати поступове значіння збирання російських земель”; встає великий князь Александер Невський, що на Чудськім озері відкинув „від російської границі німецьких лицарів-,,прохвостів”. Встають отці пустельники, що сіяли „дурман для народу”, встають Гермоґени й Филипи, бо християнство колись теж було „елементом поступу” і принесло Росії „високу візантійську культуру”; стає „тишайший” цар Олексій, теж заслужений для пролетарської вітчини, бо за нього „перейшла Україна під владу Росії”2. Встає „великий історик” російський, звеличник князів і царів — Ключевський, якого „Курс”, „яскравий вираз великодержавного націоналізму московської буржуазії”, удостоївся за це поновного видання в СССР в 25.000 примірників3. А за Ключевським — вже мерехтить тінь незабутнього Іловайського, другого цареславного історика, який затроїв душу не одного покоління росіян та „інородців” тромтадрацькою ідеольоґією московського імперіялізму. Встають мерці — контреволюціонери, буржуї, графи, князі — прості, „свєтлєйшіє” і великі, „царі і попи” і їх слуги; примари давнини вилізають з усіх закутин кремлівського палацу — і на помах чудодійної палиці Сталіна — громадяться довкола старого трону нового деспота.

 

Genus Loci старого Кремля без решти полонив мозок “ґеніяльного вождя пролєтаріяту”, тягнучи на старі шляхи...

А до порожніх трун — складаються трупи нових мерців: старих большевиків-лєнінців, героїв громадянської війни, мрійників-інтернаціоналістів. Спускається тяжке віко над ними і над давніми революційними божками, яким задекретовано спати непробудним сном: над Стєнькою Разіном, над Ємелькою Пуґачовим, недавніми героями „рабочекрестянської революції”; і над стрільцями Петра, бо їх „реакційні рухи” були направлені проти царату; над учасниками великих „неорганізованих визвольних рухів несвідомих селян”...

Революція вступила на нові тори. Реабілітується царська історія („сабіраніє земель”); реабілітується царський імперіялізм („цивілізаційна місія” Петра на Україні). Реабілітується царський націоналізм — під маскою „правдивого інтернаціоналізму”, основаного на „гордости за свій народ”... Реабілітується шовінізм російський і ксенофобія — тепер „священна ненависть до ворогів і палка любов до своєї батьківщини”, єдиної і неподільної. Реабілітується „русскій народ”, що як „совєтський”, включає в себе всі інші „галузки” — від молдаванина до фіна; який не „скорився нічиїм чужоземним силам ні порядкам”, який „расшібал і атшвирівал ворожі полки і орди”, який ,,жив всіма задумами передової людськости”, який в усе „вносив своє рідне, орґанічне: розмах і напорістость”4 — народ над народами.

Реабілітується апокаліптичний звір, що показав був свою огидну пащеку в останні роки царату, колишня царська Чорна Сотня небіжчика Столипіна. Підла і цинічна в задумах, галапасницька в звичаях, нікчемна в засобах, захланна в забаганках, нахабна в тактиці самозакохана в ідеольогії, труслива і зла в душі, туподумна, заздра і облудна. Встає такою, якою вона зявилася — як відтрутка на революцію 1905 — в постатях Крушеванів, Пуришкевичів, в орґанізаціях ,,Двухґлавого Орла”, „Союза Русскаво народа” і т.п. Лише „на червоно”.

Неначе по довгій пиятиці, большевики схаменулися, здивовано розглядаються по сплюндрованім льокалі і, зніяковілі, чухають потилицю. „Невідомо чому” — повалено пам`ятник Пожарському... „Невідомо чому” замість Пушкіна, поставили Маяковського. „Невідомо чому” — розторощено трон... Запаморочення минуло і ось перед нами встає — наспіх змонтоване — марево миколаївської, гоголівської Росії, з її Сквозніками-Дмухановськими, Аракчеєвими і Фельдєґерами, з „благоденствієм” усіх язиків, з старим „вірую”, що нам „доказиваєт ясно” — не конечність соціяльної революції, а „нєабхадімасть самовластья і прелєсті кнута”. Марево, здавалося б, навіки виригнуте з себе „новою Росією”. Тепер вертає пес на блювотини свої. „Смутное время” скінчилося. Росія знайшла нову форму правління, за якою тужила — нову чорносотенну конституцію, бо — „російський народ — писав Лєрмонтов — скоріше знесе жорстокість і пиху свого володаря, ніж його слабість... Він згоден служити, але хоче пишатися своїм рабством”, своїм тираном.

Та слабість, а не що інше, коштувала тропа останньому цареві. Скріпити центральну владу, а не робити пролетарську революцію — гадали большевики з допомогою нових сил, нової ідеї, нового патосу.

Але патос видохся, ідея вивітріла. Не вдалося їй — як якобінцям чи гітлерівцям — надихати собою імперські партикуляризми, спрямувати знову до центру їх відосередкові сили. Поваливши Романових, большевики з жахом побачили, що повалили й їх діло — імперію. Прогнили її старі стовпи, думали її підперти новими. Прогнили нові, і ось з історичного смітника знову витягають старі. Стинаючи голови учням Лєніна, червоний синедріон рішив завернути назад.

Але рахунок був кепський. Можна було тиранізувати, заголоджувати людей і міліони слати на страту в ім`я — ще в 1917-20 грізного своїм розмахом і ідеольоґією комунізму. Але мордувати міліони чи тягти їх за собою, особливо ж ,,інородців”, в ім`я князя Пожарського і Кутузова, в ім`я Іловського, в ім`я остаточно скомпрометованої формули — ,,православіє, самодєржавіє і (російська) народность”? В ім`я голої ,,напорістости”, голих кличів — „расшібать” і „атшвирівать”? — це не могло вдатися. Із з`їджених молями реквізитів царату, що їх відсвіжує Сталін, не зробити плаща володареві, ні прапорів новій імперії. Це лиш матеріал на халати для блазнів або сорочки для божевільних.

Кожний обсерватор цього „ночного смотра”, нічної дефіляди, мусить чутися як нещасливий Квітчин Нечипір, що зп`яна попав на мертвецький Великдень у церкві, повній небіжчиків: куди не гляне — усе мерці, такі що недавно повмирали і такі, що він ще тільки їх зазнав”. І замість Сталіна, Молотова, Кагановича — стирчать перед очима знані страхопуди — навіть не Кутузових, а героїв чорної сотні — Крушеванів, Савенок, Пуришкевичів, Столипінів. Ціле чесне товариство кричить, рухається, співає, і кадить собі взаїмно, робить віче, виголошує промови, відправляючи свою чорну мессу, але замість могутньої мельодії — чутно лише, як голови мерців “риплять на кістках, наче хвіртка на завісах”.

Мертвецький Великдень кінчиться. Незабаром заспівають треті півні. А тоді — ніщо вже не стримає розпаду євразійського Китаю, що носить напущену назву — СССР.

 

1). Що в „смутное время”, перед вибором першого Романова врятував незалежність Московщини. 

2). Постанови жюрі, урядової комісії для конкурсу на найкращий підручник історії СССР для середньої школи. „Гудок” 22.8.1937. 

3). „Правда” 15.8.1937.  

4). Промова В. Вишенського на II міжнародному З`їзді письменників, „Известия” 20.7.І937.

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 12:55
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search