Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Від "інтернаціоналу" до "Боже, Царя..." PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:04

altДля широких мас — річ неназвана не існує. Гітлерівці проголосили теорію вищости німецької раси і тепер всі випоминають це німцям. Москалі були здавна переконані у вищості своєї раси та говорили це не так одверто, приправляючи якимось “інтернаціональним”, “вселюдським” соусом, тому й їм рідко хто закидає расизм, хоч у них його далеко більше, ніж було у німців. Але після 1945 р. московський Ванька “обнаґлєл”, наступило в нього “головокруженіє от успєха” і так почалася в СССР “старшобратная” вакханалія, расистська “плясовая”, політичний “распашол” у промовах бонзів, у пресі, і — у фільмах.

Мені довелося бачити тільки три реклямово-“патріотичні” московські фільми: два про Івана Лютого й один з часів “смутного времені”. Але мав я нагоду переглядати книжку “Ізбранниє сценарії” совєтської продукції (1950 р. “Ґоскіно”). Зібрано там кілька “патріотичних” фільмів, при чому, того царофільського “камарінского” з однаковим “тупотом і свістом” відбивають і А. Толстой з В. Петровим, і П. Павленко з В. Шкловским і С. Айзенштайном — автори фільмів. Большевикам треба було, на ґвалт, підогрівати національний московський патріотизм (бо з комуністичним вийшов пшик), треба було масі показати “героїв” своїх, рідних, не маси Сталінів і Каґановичів. І їх знайшли — в царях.

Чому в царях? Бо в очах москалів героєм був завжди душогуб, розбійник. Тому нераз в Росії розбійники ставали царями, а царі були розбійниками. Одних або інших звеличували Ткачов, Ленін, Пушкін, Достоєвскій, Горькій, Блок і інші. Коли розбійники з ВКП(б) розтаборилися в Кремлі, вони почули себе “как у сєбя дома”; збагнули, що властиво Леніни і Сталіни були розбійниками тієї самої породи, що й попередні володарі в Кремлі — Івани, Алєксандри і Петри з їх опричниками. От і вивели їх у фільмах (і в “повістях”) для прославлення мертвих царів, а в них і продовжувачів їх діла — себе самих. Як “Ubermensh-ів” “вищої” московської раси.

Для пізнання психіки і тих Ваньків-“Ubermensh-ів”, і звичайних Ваньків-“Untermensh-ів” “народу” московського, ті фільми невичерпний скарб! “Іван Грозний... аж захлистується в захопленні С. Айзенштайн, вифантазовуючи у фільмі коронування царя-бузувіра. Тут же — цілком у большевицькому дусі — промова царя Івана: “у день цей вінчаємося на володіння і тими „русскими” землями, що нині, до-часу, під іншими володарями знаходяться”...

Ледве ввійшов у пір'я — і вже зизує очима, в кого щось потягнути. Далі проголошує Іван доктрину про “Москву — ІІІ-й Рим”, якого “єдиним паном віднині буду я. Я сам!”... От в яких ідеологіях любуються большевицькі Івани, прищеплюючи їх своїм “унтерменшам”.

Ще знаменніша така сцена. Під'юджена ворожою боярською партією, московська чернь вривається до царських палат. Одного з ватажків, Григорія, що замахнувся на царя, відштовхують геть. Оскаженілий Григорій, падаючи, підносить голову і — “нагло, вражений, відскакує: царь!” Режисерська примітка: “Іван непорушний. Вся воля скупчена в погляді. Під тим поглядом народ бухає навколішки”... Збунтований раб побачив над собою занесений батіг і, мов пес, підібгав хвіст. Хто проти царя, — грозить Іван, — “тим не довго, по царському указу і голови позрізати!” І знову реакція черні: “народ з признанням загомонів”, а один “парень” з юрби кидає заввагу: “царь-то, відімо, дєловіт! Як кінь під царем без узди, так і царство без грози” ...

Чудодійне діяння нагайки на московських “унтерменшів”: з того самого Григорія виходить шеф царської чека — Малюта Скуратов, звичайна для москаля метаморфоза бунтаря в ката... Далі, після здушення боярської (“буржуйської”) “крамоли”, цей “народній” цар іде з військом підкоряти “русскую” землю татарського ханства Казанського. З насолодою садиста описується знущання з полонених татар і їх катування. А після взяття Казані, знову деклямує Іван свою большевицьку програму: правління без єдиного тирана над усіма — “буде лише безумством”; всю торгівлю забрати в царські руки; бояр (тобто, “буржуїв”) “в кулак зажать”; землю, як хто і матиме, то тільки “за службу” тиранові й ін. Показано теж: хамський вибрик Івана в церкві, де на урочистій Службі кричить він митрополитові “брешеш!” і робить бешкет, розбиваючи паникадило... І все це з явною симпатією для дикуна на троні — показується у фільмі.

Нарешті апотеоза — тріюмф царя-большевика над всякими тодішніми “буржуями” і встановлення; (так і хочеться сказати!) совєтської влади в Москві ХVІ-го віку; до того бо правляча система того кривавого деспота нагадує таку ж систему Ленінів, Сталінів і Хрущових. Цар “оточує себе новими людьми, всім йому зобов'язаними, робить з них довкола себе залізний перстень, з людей, що виреклися свого роду і племени, батька і матері, що тільки царя і знали, тільки чинили царську волю” ... Чи ж ця банда опричників не є прототипом компартії? “Тупорилі віршомази”, як звав Шевченко царських панегіристів, відродилися у фільмових большевицьких панегіристах.

Другого “юберменша”, другого царя-большевика виводить фільм “Петр Первий”. І тут герої шкварять того самого большевицького трепака, що і в першім фільмі, або в теперішній московській дійсності, тільки переодягнені в німецький стрій. Образ того самого московського публічного дому. Цар Петро п'є, гуляє (і будує імперію), ґвалтує дівку-балтийку, яку солдат Федька “в бою на шпагу взял”, а потому в нього відібрав Меншіков. З цією ж дівкою Петро згодом жениться і садовить на трон, як царицю Катерину І. А простий народ — всі ті Петри, Алєксашки (Меншікови) і Костьки лаються, б'ються між собою, грабують всіх, вбивають і женуть кнутом, як худобу — так само як тепер — народ будувати царство нового Атілли.

Будують “Санкт-Пєтєрбурх”... Два Петрові наганячі, Демідов і Шафіров, оглядають роботу. Сцена: “Довкола марних шатер лежать хворі і вмираючі... Демідов проходить повз них, питає: — Мруть? — Мруть! — байдуже відповідає Шафіров. — Обидва йдуть далі”... Чи не Воркута інспірувала автора фільму графа А. Толстого на цей образ розбудови імперії, до речі, історично правильний? Бо — всю цю варварію представляють совєтські автори з недвозначною симпатією і до “Петра-ката”, за виразом Шевченка, і до “Петрових собак”, не до їх жертв. Пізнати серед тих жертв по убранню, і наших козаків; в бік тих “хохлів” кидають герої фільму кілька злісних уваг, на потіху і для забави своєї черні — глядачів.

Так само, як відношення до церкви царя Івана, представлено в тім фільмі і відношення до неї Петра. По Нарвськім розгромі Петро мобілізує на війну всіх, в тому і ченців. На протести — цинічна відповідь: “Я сам за всіх помолюся!” — А Яґужинський, один з царевих, так би сказати, “народніх комісарів”, одержує наказ: “А ти допильнуй! Кого знайдеш без діла, рясу задерши, п'ятдесят батогів!”

Не робить церемоній і з сином. Забиває його так само, як Іван Грозний свого. Навіть гірше! Той забиває в суперечці, в нападі шалу, а Петро холодно-розважно. Своїм посіпакам наказує катувати сина, а опісля замордувати. При чому не обходиться без чисто московського блюзнірства, без сліз крокодила, що плаче, пожираючи свою жертву. Петро просить свого сина простити йому, а на прощання заявляє синові, який іде з волі батька-ката на смерть: “зла к тєбє не імєю”, і цілує його юдиним поцілунком. Недарма, коли беруть “на диби” вагітну жінку царевича, той кричить услід Петровим посіпакам: “не люди, звірі, пси окаянні, дияволи!” Але у фільмі, все ж таки, знак апробації поставлено перед дияволом, перед Петром, а знак осуду — перед усіма його противниками.

До чужинців у фільмі відносини Петра і його москалів — типові для кожного варвара і хама. Глузують — в Німеччині — з усього, з убрань, з їди. З метою звеличання всього московського оббріхано навіть історичні постаті противників Москви. Мазепа (у фільмі) нібито пропонує королеві Карлові потай забити Петра, але Карло відповідає: “Я ще король, не нічний убивник”... І хто ж цю глупу сцену видумав? Автори совфільму, звеличники всякого совєтського скритого вбивства! Подібних брехень у фільмі більше. І все для однієї мети: звеличення московських деспотів.

Цими “Ubermensh-ами” представляють совфільми не лише царів, але й їх вірних слуг, наприклад, Суворова і Кутузова. Суворов виведений, очевидно, героєм, переможцем. При чому той “героїзм” у кожного немоскаля мусить викликати омерзіння, напр., опис, як ніби піддається Суворову одно місто в Італії; як “міщани, пишно одягнені в оксамити і єдваби, стають перед Суворовим на коліна, а десятки французьких прапорів складаються йому під ноги в придорожній порох”... Така притаманна москалеві риса: ні тіні шляхетности! — знущання або насміх над поконаним ворогом, плебейське смакування його упадку, копання ногою того, кого — в глибині душі — сам москаль вважає за вищого, культурнішого за себе. В цій психології хама — джерело большевицької революції.

Крім того — брехня! Всі московські патріоти, в історії і в романах, між іншим і такий “російський патріот” як Алданов (ректе Ляндау), виводять Суворова і його військо, як переможців в італійському поході проти революційної французької армії, яка воювала з Австрією в Італії і в Швайцарії. Тим не менше це є явна брехня! Генерал Массена розбив російський корпус Корсакова, якому на рятунок через Альпи спішив Суворов. Потім і цього останнього розбив Массена, так що Суворову нічого не лишалося, як з марними рештками своєї армії тікати “восвояси”. Цю втечу інший “російський патріот”, автор фільму Г. Гребнер представляє як блискучий воєнний чин Суворова. А що історичної правди не можна було цілком закрити, то відступ Суворова пояснює... “зрадою” союзників-австрійців! Москаль завжди мусить бути героєм, навіть тоді, коли в бою втратить усі зуби...

Іншого такого “героя” виводить В. Соловйов (тим разом “настоящій русскій”) у фільмі “Кутузов”. Коли Суворов представлений якимсь заводіякою-Будьонним, то в Кутузові бачимо типового московського хитруна-брехуна, який знає, що не йому і не його москалям поконати в одвертому бою Наполеона (який у фільмі, як і в Л. Толстого, глупо скарикатуризований). В одній промові в 1931 р. Д. Мануїльський сказав: “Сьогодні ми ще не досить сильні для нападу... Щоб виграти, коли прийде час, нам треба моменту несподіванки. Буржуазію треба приспати. Для того ми повинні започаткувати великий реклямний рух на користь загального миру ... Капіталістичні країни, дурні і декадентські, радо допомагатимуть нам у руйнуванні самих себе... Як лише їх уважність ослабне, ми знищимо їх нашим затиснутим кулаком.”

Цю методу, хоч трохи змінену, вживає і Кутузов у війні з Наполеоном. Сцена з фільму: старий Кутузов споглядає, як його малий внук “воює” з опудалом, що зображує Наполеона. Внук: “А ти, дідусю, Наполеона побити можеш?” — Кутузов: “Ось цього (вказуючи на опудало) можу”. Внук: “Ні, а справжнього?” Кутузов: “Ну, розбити його, може, я й не розіб'ю, але обдурити постарався б!”

Ось цю тактику Мануїльського і застосовує у війні 1812 р. (у фільмі) Кутузов, вже битий перед тим Наполеоном в Европі. Обманом хоче його переконати, що відступає не туди, куди справді відступає; обманом, маскою переконує армію, що не сумнівається в перемозі; коли його армію розбивають під Бородіном, цілком по-большевицькому робить з свого попередника Барклая “козла відпущення”, виновника за тактику відступу, а сам же ж ту тактику переймає від нього; обдурює царя Александра, а партизанам дозволяє фальшувати підписи французьких маршалів і т. п. А слідом за ним, автор фільму обдурює глядачів: переконує їх, що Бородінська битва була виграна, тоді, як на ділі, розбита російська армія відступила по цій битві, віддаючи Москву французам; представляє обличчя наполеонівських маршалів “спотворені від жаху” і т. д. Висміювання неприятеля навіть за невдачі, яких той не мав. Чванство своїми власними “успіхами”, яких не було, і оббріхування всіх — і своїх, і чужих, оце тактика цього московського “героя” та всіх його Ваньків.

Яку мету мають ці совєтські фільми? Запалити в москалів вогонь національного елану, там де вже вмер елан інтернаціональний, комуністичний. На прикладі російських “героїв” дати населенню заштрик героїзму. Суворов повчає одного з своїх: “Візьми собі за зразок героя, спостерігай, іди йому в слід, дожени його, випереди... Ти “русский”, слава любить тебе!”

Але даремно шукали б ми в тих московських “героях” героїв західньоевропейського типу: в стилі Ґотфріда Бульйонського, Жанни д'Арк, Карла Великого, Наполеона, нашого Святослава, Байди-Вишневецького, Богуна чи Богдана. Тип “героя” цих фільмів — це тип хитрого московського звіролова, змішаний з брутальністю Джінґіс-хана і цинізмом та жорстокістю з-хама-пана.

Такий “герой” є чванькуватий, брехливий, позбавлений всякого шляхетного почуття садист, пияк і гуляка, не шануючий нічого високого, ні чужої, ні своєї людської гідности, адоратор голої фізичної сили, без всякого поняття права чи обов'язку, улесливий підлиза перед сильним і тиран для слабших. Постаті фільмів — оті “Ubermensh-і” Ваньки, Івани і Петри являються нам орієнтальними деспотами над мільйонами безправних кріпаків різних станів, які вважають рабство за щось нормальне. Ці деспоти заражені месіянською ідеєю “вищої” московської раси, раси “захватчиків” і пасожитів, які коли й говорять про патріотизм, то думають тільки про почуття співприналежности до одного розбійницького “ґанґу”. Коли б хотіти дати спільне мотто до тих фільмів, то треба, мабуть, взяти його з вірша одного російського поета (чи не Пушкіна?) на історію Росії Карамзіна:

“Он нам доказиваєт ясно нєабхадімость самовластья і прелєсті кнута”.

І найзнаменніше: те, що портрети тих фільмових царів та їх опричників є копією червоних володарів Кремля. Дух московської раси не міняється. І всюди, якими б звірями в людській подобі не представлялися глядачеві оті Ваньки-“Ubermensh-і” з фільмів, — усюди, і автори тих фільмів, і кожний пересічний москаль приймають їх зі знаком плюса, бачать в них своїх національних героїв.

Як видно з тих фільмів (і з історії СССР), революція 1917 р. почалася з гаслом — “далой самодєржавіє!”, а скінчилася з гаслом — “да здравствует самодержавіє!”; скінчилася поворотом до старомосковських, ба! — навіть суздальських традицій. І цього не треба забувати!

Московська преса, література, мистецтво, особливо театр і фільми, політика, все наставлено на один тон: “ми, “русскіє” — вибрана раса, раса “Ubermensh-ів”.

Наша місія панувати над чужими народами і над їх богами. В жертву нашому богу мають бути принесені всі чужі боги і чужі племена і навіть мільйони самих “русских”, коли маєстат Орди цього вимагає, бо Орда є всемогуча, всевидюча і непомильна. Перед її “колективним рилом” має знітитися кожне окреме “рило”. Орда московська, її культ, — як писав В. Соловйов (хоч називав її “державою”) — був у Росії “єдиний культ, що не знав атеїстів”. Разом з нею процвітав і культ її жерців, отих “героїв” Ваньків-“Ubermensh-ів”.

Це були не лицарі-герої, а розбійники, а на тих своїх “героях” і на тому ординському “патріотизмі” виховують москалі свій народ, заправляючи потрібною енерґію для будови їх “ІІІ-го Риму”.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search