Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Ідеологи голоти PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:36

altУкраїнські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу - божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що "суспільство - в його розумінню - це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашім краю хлопська маса", всі інші верстви ("білороби") - були або визискувачі, або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали "віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї "правди", як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція"; треба було тільки "зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народньої маси і полишити їй до волі будову нового ладу".

Ідолятрія простого народу доходила у наших народників до повної абдикації з завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" своїх ідей народові; коли "народ" стояв за самостійність, - можна було бути самостійником. А коли ні? То трудно, понад усе засада більшости! В усім треба було питатися - як "народ" думає.

А тим часом поняття "народ" перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народникам - еволюцію. Що я під цим думаю? Що є велетенська ріжниця між, скажім, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, - і "народом" теперішніх Мегаполісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповняє оглуплюючі і деморалізуючі кінові "шовзи" або спортові майдани і насолоджується лектурою "коміксів" з криміналістикою і сексуалістикою. Ще більша ріжниця є між отим Квітчиним народом і скажім тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються виладовувати амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, - щоб улегшити її анексію чужому насильникові... А тим часом многі "народолюбці" роблять собі ідолів якраз із того "суверенного народу", з тих докерів або з атеїстичної юрби Мегаполісів модерних, спрагненої лише "хліба і видовищ". Чи це нoрмальне, і як до того прийшло?

Найкраще цей процес видний крізь люпу літератури. В письменстві старім, на Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж - предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський первень, те що підносило вгору.

Потім це змінилося. Літературу заполонила "бідна людина", "уніженниє і оскорбльонниє", почали писати про страждання визискуваного народу, - і це було добре. Але при тім - не так зверталося увагу на моральні страждання, на пониження людської гідності, божественного "Я" в людині, - як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге - ця стадія в літературі, це був лише щабель в розвою, етап, по якім прийшли до звеличення вже не народу, а голоти. Почалося з головного філософа модерної голоти - Жан-Жака Руссо. Людина, вчив він, не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який, а не людину - треба змінити. При чім робиться ріжницю: коли нікчемником, злодієм або убійником був аристократ, - то він був особисто винний і відповідальний і мусів іти під гільйотини, - як товмачили завсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідак, - то він не був винен, він був "жертвою обставин", середовища, нужди, обтяження батьківською спадщиною і т.п., і присяглі повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.

Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли виколіїний осібняк з "народу" був не винен, то невинні були й інші такі. І з ними треба було співчувати як з жертвами несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і - треба було їх адорувати, ставляти на постамент. Туди і вдряпалися - перш в літературі - голота під маскою "народу". Спершу в літературі з'явилися оці звеличники голоти - Толстой, Достоєвський, і многі західні письменники, як Золя, Пруст, Маргеріт, Коллєт, а тепер Сартр. Голоту треба було любити і жаліти, і тоді, коли її напр. обкрадали чи мордували, і тоді, коли вона сама мордувала, як Раскольніков із "Злочину і Кари", або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усім - як до ідеалу, до мужика, московського - була ідея графа Льва Толстого. Коли князь П'єр Безухов з "Войни і Миру" глядів на "босі ноги мужика" коло себе, "на великі, брудні пальці, на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення"... Можна співчувати з бідним, немитим мужиком, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лише співчувати з горем покривдженого, а підносити його на постамент з усіма його вадами і дефектами! Подібну сцену бачимо в "Воскресенії" того ж автора, де він розпливається від приємності, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком зі слідами страшної хвороби на безносім обличчі. Недурно Масарик, який стрічався з Толстим, писав, що "Толстой бачив в бруді певну заслугу", Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошіла людина йому миліша від фізично чистої. Звідси був один крок - до адорації горьківських босяків і большевицьких хуліганів. Адорація голоти!

Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде посуджувати Франка, що він був адоратором голоти. "Продуцент, робітник", "мужик", "каменяр" - такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тім народі він вже спостерігав інші типи людей з "рабським серцем" і "рабським мозком", позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила замість шляхетного гніву - "злоба низька" й - "сердитість рабська". А гаряча любов поета до свого народу, - привела його й до дуже дивних освідчень. Він звіряється, що любить свій народ: "не лише за твою добру вдачу, а й за хиби та злоби твої, хоч над ними і плачу; за ту впертість сліпую твою, за ті гордощі духа, що зійшовши на глупий свій шлях, навіть Бога не слуха; за брехливість твого язика, за широке сумління, що держиться земного добра, мов ціпкеє коріння, за безсоромність твоїх дочок, за палке їх кохання, і за мову й звичаї твої, за твій сміх і дихання"... Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духу, прив'язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту...

Франко до тієї теми більше не вертав, і це лишилося епізодом в його творчості, який рівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за "безхарактерність і ренегатство" деяких його членів. Але - це все ж таки був щабель, по якім, вдряпуючись, пішли інші.

Адорація інтелігентської голоти почалася у нас з Винниченка, з Мих. Рудницького, дальше тим займалися деякі підсовєтські українські, автори. І аж на еміграції - ми знайшли теоретиків голоти яко такої, її ідеологів.

До цих ідеологів головно належать Шевчук-Шерех, Дивнич, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по часті, будучи скорше ідеологом нашого "моя-хата-скрайського" мужичка. Він хоч питає, "що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хоч би за таких чехів?" - але й каже: "боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу", моя хата з краю... В нім лише починається зворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть - не можна сполучати добра і зла, теплого і холодного, мудрого і немудрого", - він відказує, що "ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є - людьми". Тут вже є впущення - на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і - навіть зло... Це утворення фіртки для голоти, а точки над і ставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку "романтику" і "героїку", не лишає їм ніякого місця в царстві "малої людини", цебто людини пересічної. Це останнє має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є - і у взлетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж "до найглибших", якими би вони й не були; маємо брати людину "в усій широті її духовного й фізичного існування" - і шляхетного, і підлого, "черпати сили і з гидоти життя", бо "і з гною ж виростають чудесні квіти". Лише тоді, коли людина з'єднає в собі оті добрі і "гидотні" чи "гнойні" елементи, "буде вона "цілою людиною", цілим, не одностороннім чоловіком. Інакше дивився на це Франко. Він знав, що лиш в кого ще "не погасло чуттє", кого "бій ще манить", а "надія ще лік" - тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої "поганії дні, болотянії дні", той - з усією своєю "різнобокістю" - перестає бути "цілим чоловіком", стає його карикатурою.

Але ця "різностороння людина" - є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати "такою, якою вона є", а не "робити" з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!

Таку людину всаджують на трон всюди. Передусім - в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби - хліба, насолоди, видовищ. Геть усе, що може бути бичем для тих інстинктів, геть аскетизм, контролю над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам "черпати сили з гидоти життя", з гною, - то це буде вже "тоталітарне насильство"! Етика має бути релятивною, в утіху "свобідній" голоті. Ніяких догм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде "середньовічне насильство", "інквізиція"!

Література голоти повчає Толстих і французьких большевизанів, головно ж затримується на "малій людині" з її дрібними халепами і з її радощами - переважно альковного характеру, або кулінарного. Один "мурованець" цілими сторінками, в своїм романі, смакує, як то корови і свині на хуторі "займалися своєю щоденною роботою... їсть... Все їсть...", і тут же докладне меню свинячої кухні... Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, "очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста блищать", він не їсть - він "священнодіє". Дальше бачимо, як у Супруна при їді "рот широко відкривається і закривається", як господині "нечувану приємність робить розливання чаю", читаєм описи книшів, масла і т. д. без кінця...("Ост" - У. Самчука). Ось яка література до смаку "малій людині". Що дивного, що для авторів з альковними і кулінарними, шлунковими "проблемами", Маланюк і Ольжич - це викривлені душі, фантасти, далекі від "реального життя"?

Розпаношилася голотська творчість і у кіні. І там головним героєм "мала людина", часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не "малої", а підлої людини, злочинця ("Пан Бідо"). Великого в кіні - нічого, героїки теж - за малими виїмками - не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або "в пантофлях", або як дурнуватих чи тиранів; священників - або як інквізиторів, або як комічні постаті, яким правдиві "герої" - малі люди - дають стусана в спину... Щоб реготалася голота на залі і щоб знала, що героєм наших днів - є не "пани, царі і попи", а каналія.

Цією ж ідеєю кермуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є - "філософія серця" (Чижевський) і "вічна селянськість", а проголосивши це - поручають не людей серця і не селянина, а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота - без ідеалу крім "благоденствія", не терпить "шовіністів", бо "шовініст" - це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже "нетолеранція"! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти, Драгоманов, писав, що "слово ренегат - це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому - ти наш... і до скону мусиш лишитися нашим"! Голотський ідеал свободи - це "право вільного переходу від нації до нації" (М. Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до "нації" (і до армії) наїзника, коли надумається, що так вигідніше... А на Микиті Шаповалі виховувалися цілі молоді покоління соціялістів! І ніколи йому не закидали, що він "деморалізує молодь".

Голота в політиці займається - "узгідненням суперечностей", стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить. Є в засаді невтральна - "поза межами бою". Не зносить націоналізму, бо він не дозволяє любити ворога, що для швейків неприємне. Не зносить голота і ясно ворожого наставлення проти комуністів (бо - "це ж наші заблудші або хорі брати"). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська "комашня" забринить у кітлі:

Нам потрібно лиш мира!

В боротьбу тільки люди йдуть злі,

В нас душа добра, щира"...

Так кпить з них поет О. Бабій.

Тактика політичної голоти? - Це з "Науки" Руданського: коли стрінеш можних світа цього,

"Милий синочку,

Простели себе як рядниночку,

Спина з похилу не іскривиться.

Зате ступить пан і подивиться,

…на покірного

І прийме тебе як добірного"

- в почет Квіслінгів.

За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти - і Шерех-Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все інше - це "небезпечні ілюзії", що "відривають від реального діла", а Швейки - "можуть похвалитися кращими наслідками"… в передпокоях "братів" з того чи іншого Інтернаціоналу.

Термін "Швейк", "швейкіянство" - не моя вигадка; уживаю його, бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін на означення тактики, яку протиставляють "містиці боротьби", "романтиці" і т. п. Кращого означення, ніж це самоозначення видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять, очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які не знають, що для проводу спільнотою - треба бути людьми "особливого гарту", треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити духа, мати віру... Це ж "орденці"! А для ідеологів голоти всякі "еліти", "ордени" і т. п. це "фальшиві" теорії і вигадки. Тим часом, це ані фальшиві теорії, ані взагалі жадні теорії, тільки дійсність. І в старім Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна - правляча верста власне була "орденом", "кастою", до якої доступ позволявся по великім і стараннім вишколі ума і характеру, з особливим добором приймали таких, від яких не заносило Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусіли це бути люди характеру, віри і чесноти. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть перед ним, - провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломити її! Провідна верства - як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, - повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.

Голота, бодай її герольди, самі непевні своїх становищ, самі висловлюють сумнів - (чи вкладають його в уста противника) - чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не є це заперечення всього великого?

Ні, це щось гірше! На нашім національнім відтинку, це те саме, що в цілім світі - це відкрите великим еспанським філософом Ортегою-і-Гассетом висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.

Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з "рабським серцем", з "рабським мозком", з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити "велику літературу", кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс - недопустимий нонсенс.

Швейки кажуть, що "філософія серця", що "селянська Україна", що патріярхальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків це наші традиції. Ні, не наші, а традиції шельменків. М. Грушевський картав наших князів як "невгомонних крамольників і забіяк" ("хижаків" - по-теперішньому), за те, що не дбали про "достатки, життя і кров" простої людини, смерда. От де джерело наших різних традицій. Одні - князь, дружина - дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психіку героїв і аскетів. Другі - смерди - дбали лише про "достатки, життя і кров", на решту ж плювали, тому й ставали "татарськими людьми", які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині - большевицькими слугами, сторонниками "реальної (московської) України" і "толеранції" до "заблудших братів", що зігнули спину перед наїзником... Дві традиції! Традиція смердів, - це традиція швейків, традиція князівського Києва, козаччини, Шевченка - це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей - які не думають, що люди з ідеалом чеських гах і бенешів сміють бути в проводі вільної або тієї, що за волю боряться, нації.

Не всі верстви нації складаються з голоти, ані не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку - хилитися перед силою, навчає сина батько:

"Будь же проклятий, милий синочку,

Як погнеш таким свою спиночку,

Як простелишся на рядниночку!"

Батько знає, що від того "хребет скорчиться", вийде з людини каналія, що її ідеалізують шерехи. А "провідники" з переламаним хребтом ні на що іншого не здавалися, як на те, щоб хтось упряг їх до свого возу.

Панас Мирний, в однім романі описує як кінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить якраз ті дві касти, дві верстви. Одну - бувших запорожців, степовиків, "неспокійної натури", яка "пекла ненавистю до всього, що гнітило"; які були - "палкі як порох, сміливі як голодний вовк", що не хотіли миру з лихими, бо "коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать". І другу - тих, що примирилися, їх зве "покірними волами"... XIX вік приніс ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок дальше, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його шельменків, голоту. Ідеологи цієї голоти підміняють поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, щоб те шумовиння з усіма його голотськими прикметами, любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли одурманені маси, як жиди за датанами і авіронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то - мусять знайтися батави левітів, батави Навіна, мусять знайтися Шевченкові "юродиві", хоч жменька "козаків із міліона свинопасів", які б припинили цю оргію трусости, плебейства і зради.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search