"Світ належить тим, хто вміє хотіти" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Дмитро Донцов "Перед розвалом червоної орди" PDF Друк e-mail

Маги і бонзи „прогресу і демократії" можуть згубити рештки свого розуму в подиві перед московською потугою; можуть у них викликати істерію ентузіазму або страху московські „songs" і „bombs", не вплине це одначе на невблаганний хід подій. А цей останній ворожить неминучий і скорий вже розвал червоної орди.

Шевченків вираз про конаючу „еліту" нації: „жили ви лютими звірьми, а в свині перейшли". От цього небезпечного закруту своєї ганебної еволюції досягли вже большевики. І це є перший знак їх хуткої загибелі.

Створене Іваном IV-им дворянство московське, яке витеребило родову аристократію (тодішніх „буржуїв"), — це були „звірі". З бігом часу, зі зростом „благоденствія" нової „еліти", наступав її розклад: до комплексу „звіря" домішувався комплекс „свині". Він почав сильно переважати, що ми й бачимо і в життю, і в типах агонізуючого дворянства в Достоєвського, Л. Толстого і в сатирах Салтикова. Це вже віщувало жовтень 1917 р. В тому році владу в імперії захопили нові „звірі": леніни, сталіни, дзєржинські. Але що нині певні історичні процеси проходять дуже прискореним кроком, то й бачимо, що шлях на край провалля, який (шлях) пройшла колись царська „еліта", — проходить значно швидше „еліта" большевицьких „опричників". Перетворюється на наших очах із „звірів" у „свині"', а типовою постаттю цього подвійного типу є теперішній тиран — „СССР". Перед 1917 р. і деякий час після цього, серед большевиків були „ідеалісти" своєї диявольської ідеї, люди в неї віруючі. Нині вся большевицька „еліта" — це просто «profiteurs du regime", кліка гангстерів, шайка міжнародніх розбійників. Єднаючи собі прихильність у СССР і за його кордоном, вони нині апелюють лише до найнижчих людських інстинктів, — до почуття страху, продажництва і глупоти. Стероризувати, підкупити, обдурити — це лише зброя, якою оперує режим. Тому і його слуги — це люди спідлені до краю, слуги мамони, жадні гроша і вигід, продажні, брутальні до слабшого, трусливі до сильнішого. Видно це м. ін. на поколінню ,,синків" совєтських вельмож, як їх не раз малюють самі совєтські часописи. Напів ще „звірі", а напів, а може й більше — вже „свині". Видно це — знов таки з совєтської преси, на цілім совєтськім побуті й „чиновництві" (урядовім апараті), яке морально гниє, серед якого панує становий егоїзм, гонитва за грошем і неймовірне хабарництво. А де загниває „еліта", дух, що порушує весь організм імперії, там вже показуються всі знаки розкладу.

 
Д.Донцов "Молодь і політика" PDF Друк e-mail

Сучасна молодь, з якої кожний може якихось 10 років критично сприймає своє оточення, ледве чи в стані зрозуміти, в якім забріханім світі вона живе. Сатана, прозваний в Євангелії «отцем лжи», батьком брехні. Тому так насичена брехнею сучасна Росія, яка віддала себе під його покров. Тому ця брехня каламутним потоком заливає і Захід. Тому рідко почуєте ясне і одверте слово, мужнє визнання свого «вірую». Тому рідко зустрінете льояльність в полеміці. Всюди маски.

Під однією з чудових масок виступають і ті, які ганять молодь за те, що займається політикою, закликаючи її займатися лише наукою, залишаючи старим політичні справи. Відкинувши чудову аргументацію цих опікунів молоді, загляньмо в правдиву причину, яка змушує тих опікунів боронити свою тезу. Коли ж це зробимо, побачимо, що причина лежить у тому, що молодь дуже часто йде революційним шляхом. Вона постачала кадри молоді СУМ'у в Харкові в 1930 році, кадри ОУН в Галичині, УПА тепер. Старші ж політики, які застерігали собі монополь вести народ і в Галичині між двома війнами, і тепер на еміграції, — це головно прибічники політичного опортунізму. Одверто картати молодь за революційність, — на це їм не позволяє стиль нашого забріханого віку, тому аргумент, що молодь ще не досвідчена, ще не набралася потрібної науки, щоб займатися політикою, яку й мусить скласти у «вправні руки» старших. На ділі ж власне за революційний характер рухів молоді всі легальні партії в Галичині осуджували акцію ОУН, осуджували її навіть по упадку Польщі в «Краківських Вістях», коли ніхто від них того не вимагав. Ті самі політики або негативно, або «вичікуючи» ставилися до акції УПА через ту саму причину.

 
Чому переговори з Москвою є неплідні? PDF Друк e-mail

Відповідь на це питання подав — стисло й зрозуміло — по Берлінській конференції державний секретар Даллес. Він вказав в головному, що основне потягнення росіян ніколи не полягає в тому, щоб відступитись хоча б на один фут на будь-якому місці, на якому їм удалось установитись.

Той самий імпас, за тих самих причин, виявився в переговорах стосовно до мирної умови з Німеччиною. На той самий імпас західні потуги натраплятимуть на кожній наступній конференції з Росією.

Історія 20-го, а рівно ж і 19-го сторіч доводить достойною мірою, що кожного разу, коли Росія на будь-якому конгресі чи то конференції згоджувалась поступитись чимсь із своєї награбованої здобичі, — це траплялось або після її воєнної поразки, або під загрозою мілітарної розправи. Ніколи інакше!

Сам лише ультиматум Німеччини на мирній конференції в Бересті 1918 р. змусив Леніна й Троцького зректись їхніх «прав» на Прибалтику, Польщу та Україну. Сама лише реклямація власних національних прав з боку Польщі, Фінляндії і України (1917 р.) та готовість цих країн добитися, в разі потреби, шанування їхніх національних потягнень збройною силою — змусила уряд Керенського до поступок.

 
Апокаліпсис конкістадорського месіанства Москви PDF Друк e-mail

«Der Geist Russlands»… «Дух Росії»… Доля цієї книги доктора Дмитра Донцова є надзвичайно цікавою. Видана німецьким видавництвом у Мюнхені ще в 1961 році досить обмеженим накладом, вона жодного разу не перевидавалася і навіть не була перекладена українською мовою!

Випадково примірник цього видання мені вдалося віднайти кілька років тому і відразу загорівся ідеєю організувати її фаховий переклад та видання, адже більш актуальної та потрібної книги для сучасних українців навіть важко уявити (в цьому переконається вдумливий читач, ознайомившись із працею). Тим більше, що досить давно поставив собі за завдання максимально сприяти поверненню спадщини Донцова та інших ідеологів українського націоналізму. Так вдалося видати книги Донцова «Націоналізм», «Правда прадідів великих», «Росія чи Європа», «Єдине, що є на потребу», «Хаос сучасності і молодь», «Московська отрута», «Незримі скрижалі Кобзаря» та ряд інших, а також праці Миколи Сціборського, Юрія Липи, Миколи Міхновського, Дмитра Мирона «Орлика», зрештою «Антологію українського націоналізму»…

 
Дмитро Донцов: ІДЕЯ ЧИ БЕЗІДЕЙНІСТЬ? PDF Друк e-mail

      Великої праці коштувало витягнути українську політичну думку з того ідеологічного трясовиська, в якім застав її 20-й вік; надати їй певну доктрину, мілітарний характер, організаційні форми, визначати її «за» і «проти». І ось коли, здається, наша політична ідея почала приймати окреслену й ясну форму, проти неї розпочався систематичний похід в деяких кругах: проти її виразної ідеї, проти її мілітарного характеру і проти її організаційних форм. Для нас є певне, що немає руху без ідеї, яка його оформлювала б. Без Євангелії - не було б християнської Церкви, без Корана не було б воюючого Ісляму, без марксового «Капіталу» - марксизму, без «Комуністичного Маніфесту» – большевизму. Але тепер показується, коли вірити деяким письменникам, що все це було непотрібне, що якраз цього всього нам не треба. Почалася «дискусія»: ніби на літературні теми, але потім перейшла й на політичні. Почали проповідувати нову, що так скажу, принципіяльну безпринципність. Почали говорити, що абсурдом є «говорити» й діяти категоріями якоїсь одної доктрини; що це є «одноманітність», «педантизм»; що це значить «зіштивнення» людської думки, її «згляйшахтовання», якась «генеральна лінія», цензура і пр. Почали твердити, що не лише матеріялізм, але й ідеалізм банкротували; що не можна говорити «лише Так, чи лише Ні», що не можна казати: «тільки соціалізм, тільки націоналізм або тільки комунізм»... А що ж робити натомість? Натомість радять шукати якогось «спектру», «гами» «синтези», якої не кажуть. А що ж виходить на практиці? Що не можна проти комунізму мати лише «Ні», але й «Так»? Творити щось посереднє між патріотизмом і большевизмом? Коли мати одну доктрину є «більш ніж наївно», то значить хіба треба визнавати дві чи три? Значить вільно бути трохи віруючим, трохи безбожником? Трохи самостійником, а трохи федералістом? І Богові свічка, і чортові огарок? І чорне, і біле? Але ж з їх «синтези» вийде лише щось сіре, а ніяка «гама» чи «гармонія»! А в парі з тим іде завуальована пропаганда матеріалізму і протирелігійности. Мовляв, «тільки віри» замало, треба ще й «сумніву»; проповідується «енергетичний матеріалізм», «антропоцентризм», бо ж «центр світу і мірило речей є людина», не Бог. Бо ж на їх думку не треба моралі як «категоричної даности», ані релігії як «категоричної даности», одне і друге мають бути такі, які вибере собі «свобідна людина». А дальше журнали заповнюються такими представниками здегенерованої Европи, як Жід, Цвайг, вихвалюється анархіста і герольда російського месіянства Достоєвського.

І ця проповідь принципіяльної безпринципности робиться в наш час, час руйнації всіх цінностей нашої християнської культури! Коли криком кричить хаос, домагаючись виразної формуючої думки, порядкуючої ідеї, в той час розлягається пропаганда «ні сюди, ні туди», ні «Так», ні «Ні»!

Подібну до нашої кризу переходила Европа за часів Христа. Тоді світ, погрузлий в матеріялізмі, врятувала лише нова ідея, нова доктрина, новий ідеалізм, не «шукання», не «скепсис» не «синтеза» християнства з фарисейством, але виразне Так супроти одного і виразне Ні-супроти другого.

І за часів Хмельниччини, і в 1917р., і в слідуючих роках щось осягнула Україна лише коли залишала хитання міх двома доктринами і вірами, а вибрала одну.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 3 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search