Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Дмитро Донцов "Перед розвалом червоної орди" PDF Друк e-mail

Маги і бонзи „прогресу і демократії" можуть згубити рештки свого розуму в подиві перед московською потугою; можуть у них викликати істерію ентузіазму або страху московські „songs" і „bombs", не вплине це одначе на невблаганний хід подій. А цей останній ворожить неминучий і скорий вже розвал червоної орди.

Шевченків вираз про конаючу „еліту" нації: „жили ви лютими звірьми, а в свині перейшли". От цього небезпечного закруту своєї ганебної еволюції досягли вже большевики. І це є перший знак їх хуткої загибелі.

Створене Іваном IV-им дворянство московське, яке витеребило родову аристократію (тодішніх „буржуїв"), — це були „звірі". З бігом часу, зі зростом „благоденствія" нової „еліти", наступав її розклад: до комплексу „звіря" домішувався комплекс „свині". Він почав сильно переважати, що ми й бачимо і в життю, і в типах агонізуючого дворянства в Достоєвського, Л. Толстого і в сатирах Салтикова. Це вже віщувало жовтень 1917 р. В тому році владу в імперії захопили нові „звірі": леніни, сталіни, дзєржинські. Але що нині певні історичні процеси проходять дуже прискореним кроком, то й бачимо, що шлях на край провалля, який (шлях) пройшла колись царська „еліта", — проходить значно швидше „еліта" большевицьких „опричників". Перетворюється на наших очах із „звірів" у „свині"', а типовою постаттю цього подвійного типу є теперішній тиран — „СССР". Перед 1917 р. і деякий час після цього, серед большевиків були „ідеалісти" своєї диявольської ідеї, люди в неї віруючі. Нині вся большевицька „еліта" — це просто «profiteurs du regime", кліка гангстерів, шайка міжнародніх розбійників. Єднаючи собі прихильність у СССР і за його кордоном, вони нині апелюють лише до найнижчих людських інстинктів, — до почуття страху, продажництва і глупоти. Стероризувати, підкупити, обдурити — це лише зброя, якою оперує режим. Тому і його слуги — це люди спідлені до краю, слуги мамони, жадні гроша і вигід, продажні, брутальні до слабшого, трусливі до сильнішого. Видно це м. ін. на поколінню ,,синків" совєтських вельмож, як їх не раз малюють самі совєтські часописи. Напів ще „звірі", а напів, а може й більше — вже „свині". Видно це — знов таки з совєтської преси, на цілім совєтськім побуті й „чиновництві" (урядовім апараті), яке морально гниє, серед якого панує становий егоїзм, гонитва за грошем і неймовірне хабарництво. А де загниває „еліта", дух, що порушує весь організм імперії, там вже показуються всі знаки розкладу.

 
Д.Донцов "Молодь і політика" PDF Друк e-mail

Сучасна молодь, з якої кожний може якихось 10 років критично сприймає своє оточення, ледве чи в стані зрозуміти, в якім забріханім світі вона живе. Сатана, прозваний в Євангелії «отцем лжи», батьком брехні. Тому так насичена брехнею сучасна Росія, яка віддала себе під його покров. Тому ця брехня каламутним потоком заливає і Захід. Тому рідко почуєте ясне і одверте слово, мужнє визнання свого «вірую». Тому рідко зустрінете льояльність в полеміці. Всюди маски.

Під однією з чудових масок виступають і ті, які ганять молодь за те, що займається політикою, закликаючи її займатися лише наукою, залишаючи старим політичні справи. Відкинувши чудову аргументацію цих опікунів молоді, загляньмо в правдиву причину, яка змушує тих опікунів боронити свою тезу. Коли ж це зробимо, побачимо, що причина лежить у тому, що молодь дуже часто йде революційним шляхом. Вона постачала кадри молоді СУМ'у в Харкові в 1930 році, кадри ОУН в Галичині, УПА тепер. Старші ж політики, які застерігали собі монополь вести народ і в Галичині між двома війнами, і тепер на еміграції, — це головно прибічники політичного опортунізму. Одверто картати молодь за революційність, — на це їм не позволяє стиль нашого забріханого віку, тому аргумент, що молодь ще не досвідчена, ще не набралася потрібної науки, щоб займатися політикою, яку й мусить скласти у «вправні руки» старших. На ділі ж власне за революційний характер рухів молоді всі легальні партії в Галичині осуджували акцію ОУН, осуджували її навіть по упадку Польщі в «Краківських Вістях», коли ніхто від них того не вимагав. Ті самі політики або негативно, або «вичікуючи» ставилися до акції УПА через ту саму причину.

 
Чому переговори з Москвою є неплідні? PDF Друк e-mail

Відповідь на це питання подав — стисло й зрозуміло — по Берлінській конференції державний секретар Даллес. Він вказав в головному, що основне потягнення росіян ніколи не полягає в тому, щоб відступитись хоча б на один фут на будь-якому місці, на якому їм удалось установитись.

Той самий імпас, за тих самих причин, виявився в переговорах стосовно до мирної умови з Німеччиною. На той самий імпас західні потуги натраплятимуть на кожній наступній конференції з Росією.

Історія 20-го, а рівно ж і 19-го сторіч доводить достойною мірою, що кожного разу, коли Росія на будь-якому конгресі чи то конференції згоджувалась поступитись чимсь із своєї награбованої здобичі, — це траплялось або після її воєнної поразки, або під загрозою мілітарної розправи. Ніколи інакше!

Сам лише ультиматум Німеччини на мирній конференції в Бересті 1918 р. змусив Леніна й Троцького зректись їхніх «прав» на Прибалтику, Польщу та Україну. Сама лише реклямація власних національних прав з боку Польщі, Фінляндії і України (1917 р.) та готовість цих країн добитися, в разі потреби, шанування їхніх національних потягнень збройною силою — змусила уряд Керенського до поступок.

 
Апокаліпсис конкістадорського месіанства Москви PDF Друк e-mail

«Der Geist Russlands»… «Дух Росії»… Доля цієї книги доктора Дмитра Донцова є надзвичайно цікавою. Видана німецьким видавництвом у Мюнхені ще в 1961 році досить обмеженим накладом, вона жодного разу не перевидавалася і навіть не була перекладена українською мовою!

Випадково примірник цього видання мені вдалося віднайти кілька років тому і відразу загорівся ідеєю організувати її фаховий переклад та видання, адже більш актуальної та потрібної книги для сучасних українців навіть важко уявити (в цьому переконається вдумливий читач, ознайомившись із працею). Тим більше, що досить давно поставив собі за завдання максимально сприяти поверненню спадщини Донцова та інших ідеологів українського націоналізму. Так вдалося видати книги Донцова «Націоналізм», «Правда прадідів великих», «Росія чи Європа», «Єдине, що є на потребу», «Хаос сучасності і молодь», «Московська отрута», «Незримі скрижалі Кобзаря» та ряд інших, а також праці Миколи Сціборського, Юрія Липи, Миколи Міхновського, Дмитра Мирона «Орлика», зрештою «Антологію українського націоналізму»…

 
Дмитро Донцов: ІДЕЯ ЧИ БЕЗІДЕЙНІСТЬ? PDF Друк e-mail

      Великої праці коштувало витягнути українську політичну думку з того ідеологічного трясовиська, в якім застав її 20-й вік; надати їй певну доктрину, мілітарний характер, організаційні форми, визначати її «за» і «проти». І ось коли, здається, наша політична ідея почала приймати окреслену й ясну форму, проти неї розпочався систематичний похід в деяких кругах: проти її виразної ідеї, проти її мілітарного характеру і проти її організаційних форм. Для нас є певне, що немає руху без ідеї, яка його оформлювала б. Без Євангелії - не було б християнської Церкви, без Корана не було б воюючого Ісляму, без марксового «Капіталу» - марксизму, без «Комуністичного Маніфесту» – большевизму. Але тепер показується, коли вірити деяким письменникам, що все це було непотрібне, що якраз цього всього нам не треба. Почалася «дискусія»: ніби на літературні теми, але потім перейшла й на політичні. Почали проповідувати нову, що так скажу, принципіяльну безпринципність. Почали говорити, що абсурдом є «говорити» й діяти категоріями якоїсь одної доктрини; що це є «одноманітність», «педантизм»; що це значить «зіштивнення» людської думки, її «згляйшахтовання», якась «генеральна лінія», цензура і пр. Почали твердити, що не лише матеріялізм, але й ідеалізм банкротували; що не можна говорити «лише Так, чи лише Ні», що не можна казати: «тільки соціалізм, тільки націоналізм або тільки комунізм»... А що ж робити натомість? Натомість радять шукати якогось «спектру», «гами» «синтези», якої не кажуть. А що ж виходить на практиці? Що не можна проти комунізму мати лише «Ні», але й «Так»? Творити щось посереднє між патріотизмом і большевизмом? Коли мати одну доктрину є «більш ніж наївно», то значить хіба треба визнавати дві чи три? Значить вільно бути трохи віруючим, трохи безбожником? Трохи самостійником, а трохи федералістом? І Богові свічка, і чортові огарок? І чорне, і біле? Але ж з їх «синтези» вийде лише щось сіре, а ніяка «гама» чи «гармонія»! А в парі з тим іде завуальована пропаганда матеріалізму і протирелігійности. Мовляв, «тільки віри» замало, треба ще й «сумніву»; проповідується «енергетичний матеріалізм», «антропоцентризм», бо ж «центр світу і мірило речей є людина», не Бог. Бо ж на їх думку не треба моралі як «категоричної даности», ані релігії як «категоричної даности», одне і друге мають бути такі, які вибере собі «свобідна людина». А дальше журнали заповнюються такими представниками здегенерованої Европи, як Жід, Цвайг, вихвалюється анархіста і герольда російського месіянства Достоєвського.

І ця проповідь принципіяльної безпринципности робиться в наш час, час руйнації всіх цінностей нашої християнської культури! Коли криком кричить хаос, домагаючись виразної формуючої думки, порядкуючої ідеї, в той час розлягається пропаганда «ні сюди, ні туди», ні «Так», ні «Ні»!

Подібну до нашої кризу переходила Европа за часів Христа. Тоді світ, погрузлий в матеріялізмі, врятувала лише нова ідея, нова доктрина, новий ідеалізм, не «шукання», не «скепсис» не «синтеза» християнства з фарисейством, але виразне Так супроти одного і виразне Ні-супроти другого.

І за часів Хмельниччини, і в 1917р., і в слідуючих роках щось осягнула Україна лише коли залишала хитання міх двома доктринами і вірами, а вибрала одну.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 3 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search