«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Дмитро Донцов: ІДЕЯ ЧИ БЕЗІДЕЙНІСТЬ? PDF Друк e-mail

      Великої праці коштувало витягнути українську політичну думку з того ідеологічного трясовиська, в якім застав її 20-й вік; надати їй певну доктрину, мілітарний характер, організаційні форми, визначати її «за» і «проти». І ось коли, здається, наша політична ідея почала приймати окреслену й ясну форму, проти неї розпочався систематичний похід в деяких кругах: проти її виразної ідеї, проти її мілітарного характеру і проти її організаційних форм. Для нас є певне, що немає руху без ідеї, яка його оформлювала б. Без Євангелії - не було б християнської Церкви, без Корана не було б воюючого Ісляму, без марксового «Капіталу» - марксизму, без «Комуністичного Маніфесту» – большевизму. Але тепер показується, коли вірити деяким письменникам, що все це було непотрібне, що якраз цього всього нам не треба. Почалася «дискусія»: ніби на літературні теми, але потім перейшла й на політичні. Почали проповідувати нову, що так скажу, принципіяльну безпринципність. Почали говорити, що абсурдом є «говорити» й діяти категоріями якоїсь одної доктрини; що це є «одноманітність», «педантизм»; що це значить «зіштивнення» людської думки, її «згляйшахтовання», якась «генеральна лінія», цензура і пр. Почали твердити, що не лише матеріялізм, але й ідеалізм банкротували; що не можна говорити «лише Так, чи лише Ні», що не можна казати: «тільки соціалізм, тільки націоналізм або тільки комунізм»... А що ж робити натомість? Натомість радять шукати якогось «спектру», «гами» «синтези», якої не кажуть. А що ж виходить на практиці? Що не можна проти комунізму мати лише «Ні», але й «Так»? Творити щось посереднє між патріотизмом і большевизмом? Коли мати одну доктрину є «більш ніж наївно», то значить хіба треба визнавати дві чи три? Значить вільно бути трохи віруючим, трохи безбожником? Трохи самостійником, а трохи федералістом? І Богові свічка, і чортові огарок? І чорне, і біле? Але ж з їх «синтези» вийде лише щось сіре, а ніяка «гама» чи «гармонія»! А в парі з тим іде завуальована пропаганда матеріалізму і протирелігійности. Мовляв, «тільки віри» замало, треба ще й «сумніву»; проповідується «енергетичний матеріалізм», «антропоцентризм», бо ж «центр світу і мірило речей є людина», не Бог. Бо ж на їх думку не треба моралі як «категоричної даности», ані релігії як «категоричної даности», одне і друге мають бути такі, які вибере собі «свобідна людина». А дальше журнали заповнюються такими представниками здегенерованої Европи, як Жід, Цвайг, вихвалюється анархіста і герольда російського месіянства Достоєвського.

І ця проповідь принципіяльної безпринципности робиться в наш час, час руйнації всіх цінностей нашої християнської культури! Коли криком кричить хаос, домагаючись виразної формуючої думки, порядкуючої ідеї, в той час розлягається пропаганда «ні сюди, ні туди», ні «Так», ні «Ні»!

Подібну до нашої кризу переходила Европа за часів Христа. Тоді світ, погрузлий в матеріялізмі, врятувала лише нова ідея, нова доктрина, новий ідеалізм, не «шукання», не «скепсис» не «синтеза» християнства з фарисейством, але виразне Так супроти одного і виразне Ні-супроти другого.

І за часів Хмельниччини, і в 1917р., і в слідуючих роках щось осягнула Україна лише коли залишала хитання міх двома доктринами і вірами, а вибрала одну.

 
„ІЗ СМРАДА, ІЗ НЕВОЛІ" PDF Друк e-mail

Хто читав про «Землю Обіцяну» може спитається: чи не за високий це ідеал? Хіба ж таку віру можуть мати всі?

Всі напевно ні, лише немногі. Але вони мусять бути, бо за немногими, що вірять, підуть многі, що хитаються. Без них - як вівці без чередника, нарізно брестимуть. В тім є друга основна проблема нашого життя. Перша - це яка віра окрилить нас? І друга - хто є носії тої віри? Перша про те якою силою душі переборемо сумніви, друга - про те хто ж нас виведе з пустині, із тьми, із смрада, із неволі? Відповідь на це питання вже дає саме життя.

Не з однакових людей складається спільнота національна. Одні - це ті «незрячі», як їх звав поет, «окрадені». Щоб над ними не отряслося, вони лиш вміють «дивитись і мовчати, та мовчки чухати чуби». Такі потребують помочі інших, і таких є більшість. Другі (бо є і такі) жирують на загальній біді, і не за одним з таких, як за Іскаріотом, тужить якась осика. Треті ж, це ті немногі, що своїм прикладом ведуть многих. Хіба ж не такі як інші? Вже ж що ні! І вони, як перші, теж скупалися в слезах, що в суміж з кров'ю, заливають край. Та хоча вони «в слезах росли і виросли», але їх замучені руки розв'язались, і - кров за кров, і муки за муки.

В них була запорозька слеза, що «глибоко корениться в серці, не легко її зворушити, а як видавити, то не морем нудкого жалю, а вихопиться вона полум'ям, крівавою хвилею» (О.Стороженко). З їх сліз посіяних «виростають ножі обоюдні», що «розпанахають гниле серце» раба, наливають в нього «чистої, святої, козацької крови». А як така кров закружляє в жилах провідної верстви нації, не довго вже тій останній слези лити! Іншим тоді приходить черга плакати.

 
У ВОГНІ РЕВОЛЮЦІЇ PDF Друк e-mail

Коли та боротьба з дияволом, як писала Л. Українка, перейшла на землю з неба, вона загострилася особливо в наш час. Коли „царство Духа” розділилося на „чисту і нечисту половину”, коли „порушилась гармонія всесвітня” й на землі, коли із-за науки Ісуса з Назарету почався „великий розбрат між людьми”, — знаряддям диявола стала Москва. І першою країною, на яку впали „тьми і тьми” північних варварів, — була Україна, По різних „передишках”, коли з упадком царської еліти вибухла серед народів імперії національна революція, — з'явився большевизм, який, продовжуючи діло Петра і Катерини, з вогнем і мечем прийшов на Україну збивати докупи землі, які вислизнувалися з пазурів раненої в першій війні — бестії. Коли царат прикривав свій похід проти християнських народів пишною маскою релігії, большевизм скинув ту маску, вдягнувши натомість іншу: маску визволителя пролетаріяту, а перед тим — короткий час демократії. Цей свій державний переворот, захоплення влади новою „елітою”, він назвав революцією. А що і національна революція уярмлених народів, і ,,революція” московська вибухли тоді, коли почали хитатися підстави царату, одночасно, то і московська пропаганда, і обдурені нею засліплені деякі земляки — почали ті революції утотожнювати, як одну і ту саму революцію, з тими самими, нібито цілями та ідеями...

Не було брехні більш наявної, як ця! Революцію 1917 року на просторах російської імперії можна прирівняти до революції 1848 року на просторах австро-угорського цісарства. Вибухла остання у Відні, в Празі, в Будапешті, — але цілі їх були інші. У Відні ліберальне міщанство й робітництво домагалися конституційної монархії, в Будапешті — розподілу монархії, і відділення від неї Угорщини. Подібно було в 1917 р. в російській імперії. В столиці її — революціонери думали, передусім, як здушити відосередкові тенденції національних революцій на Україні, в балтицьких країнах, на Кавказі, на Білорусі, на Литві. Але зовсім що інше мали на цілі революції в Києві, в Тифлісі, чи в Ревелі і Ризі. Там думали про звільнення від смертельних пут чужої імперії.

Революція, що вибухла на Україні по тім, як українські вояки царської армії перші почали в столиці імперії наступ, який звалив царат, — ця революція мала зовсім інше обличчя, ніж революція в Московщині. Там — злива голосних „модерних” гасел і постатей, — вже вихиляла своє криваве обличчя Московщина „опричників” Грозного, „Петрових собак” і навіть перших православно-татарських ханів в Кремлі — Іванів і Василів. Тут — на Україні, в широких масах її людности, нагло прокинувся, збуджений зі сну, дух Мазепи і Хмельницького, коли мільйони „хохлів” відчули, — „хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті”; коли вони почали розуміти, що вони в кайданах, що ті кайдани треба рвати і кропити волю злою кров'ю одвічного ворога всякої свободи. Прокинулася давня гордість народу, упокореного і підбитого ордою з Півночі, якою в душі погорджував і за расу варварську завше уважав: чи то в свідомості мас, чи через твори Руданського, Стороженка, Щогольова, Шевченка, в свідомості народу, в якій — мов давній сон — вставали давно ніби вимазані традиції і легенди великого минулого; минулого нараду, що всю свою історію звик битися з „дітьми бісовими”, яких монгольський чи московський степ виплескував до нас для знищення чужої йому цивілізації Андрія і Володимира. Прокинувся патос великої любови до свого і ненависти до насильницького чужого.

 
Розклад СРСР і еміграція PDF Друк e-mail
Написав Kate   
Вівторок, 18 травня 2010, 09:14

З самої большевицької преси бачимо розклад СССР: Захитання першого „С" — „союзу"; захитання другого ,,С' — правлячої совєтської „аристократії"; захитання третього „С" — повне економічне і політичне банкротство соціалізму; а теж повну брехливість назви „вільних республік", тобто обернених в рабство націй.

Ідейний політичний та економічний розклад червоного царату, що намагався збудувати (в деталях) знова царат Івана „Грозного". Досить згадати, як в 1940-их роках совєтська преса зганила одного свого кінового режисера за те, що він назвав опришками „прогресивне військо" опричників того царя. Гвардія лютого царя Івана, яка в залізний намордник убрала всю людність країни, була для большевиків явищем ,прогресивним", взірцем для компартії.
Тепер, коли навіть ми є свідками розкладу червоного царату, деякі демократичні кола вільного Заходу нічого не хочуть зробити, щоб приспішити розвал большевизму. Навпаки: Хочуть — як в 1945 році — усталити з СССР „мирне співіснування". Ідеєю визнання „статус кво" та існуючих міждержавних границь заражені ООНацій, і НАТО, і Зах.Німеччина (якої половину території з населенням німецьким анексувала Москва), і ЮНЕСКО, і деякі церковні кола. Колись, коли Черчил, запитаний як він може робити “дружбу" і „мир" з Огаліном, відповів, що іноді треба шукати порозуміння навіть з дияволом. Наслідки такої політики є, що Москва усадовилась в обширі Середземного моря, і на Кубі, і в Африці. Згадуючи мабуть минуле Великої Британії, в одній своїй Різдвяній промові, вже по другій світовій війні, англійська королева Єлисавета заявила: “АЬоvе аll wе must кеер that соurаgeous sрігіt оf аdventuге that іs а finest quality of vouth... that spirit flourishes in this old country… And by youth i mean, too, all those, who are young in heart, no matter how old they may be"...

Це той дух, що його нагадувала нам Леся Українка, — дух людей „не літеплої вдачі", що „їх Господь не викинув би з уст своїх"; людей, які „святою мрією горіти здатні", „одважної, твердої вдачі"...

По двох останніх світових війнах хоч дух цей прокидався і в Україні, і в інших країнах Заходу, — проти нього війною пішли ті, що за своїх богів вибрали комунізм Маркса, чи „гуманного" Леніна, соціалізм, чи оту “демократію", що думає рятувати „мир" і „дружбу народів" „коекзистенцією" і навіть приязню з дияволом, про якого згадав Черчил...
Отже в такій ситуації, перед можливим розкладом СССР, або перед 3-ою світовою війною, еміграція наша повинна означити — як І під час першої і другої війни — під яким стягом мусить виступити вона й Україна, щоб по руїні московської орди збудувати власну державу.

 
Ідеологія чинного націоналізму PDF Друк e-mail

Українське провансальство

Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирило-мефодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціалізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіавеллі або Мацціні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин — і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю. <...>

Коли ми схочемо обняти однією формулою всі <...> прикмети нашого провансальства, то нам доведеться шукати цю формулу в його відповіді на питання взаємовідносин між одиницею (або їх сумою) і нацією, з одного боку, а з другого — між різними націями. І в однім, і в другім випадку (хоч з першого погляду видається інакше) ставить наше провансальство «партикулярне» понад «загальне». В обох випадках ігнорує воно вольовий чинник націоналізму: не нація, лише що інше є causa sui*; вольовий, моторовий центр націоналізму лежить не в нім самім, лише поза ним; формально – ця воля обмежується (у нашого провансальства) – санкцією інтелекту, експерименту («законів суспільного життя») і «спільною правдою»; матеріально — всякими на позір «вищими», та, в суті речі, партикулярними ідеями («нищої братії», «черні», класу, провінції, «людськості»). <..:>

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 4 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search