Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
„ІЗ СМРАДА, ІЗ НЕВОЛІ" PDF Друк e-mail

Хто читав про «Землю Обіцяну» може спитається: чи не за високий це ідеал? Хіба ж таку віру можуть мати всі?

Всі напевно ні, лише немногі. Але вони мусять бути, бо за немногими, що вірять, підуть многі, що хитаються. Без них - як вівці без чередника, нарізно брестимуть. В тім є друга основна проблема нашого життя. Перша - це яка віра окрилить нас? І друга - хто є носії тої віри? Перша про те якою силою душі переборемо сумніви, друга - про те хто ж нас виведе з пустині, із тьми, із смрада, із неволі? Відповідь на це питання вже дає саме життя.

Не з однакових людей складається спільнота національна. Одні - це ті «незрячі», як їх звав поет, «окрадені». Щоб над ними не отряслося, вони лиш вміють «дивитись і мовчати, та мовчки чухати чуби». Такі потребують помочі інших, і таких є більшість. Другі (бо є і такі) жирують на загальній біді, і не за одним з таких, як за Іскаріотом, тужить якась осика. Треті ж, це ті немногі, що своїм прикладом ведуть многих. Хіба ж не такі як інші? Вже ж що ні! І вони, як перші, теж скупалися в слезах, що в суміж з кров'ю, заливають край. Та хоча вони «в слезах росли і виросли», але їх замучені руки розв'язались, і - кров за кров, і муки за муки.

В них була запорозька слеза, що «глибоко корениться в серці, не легко її зворушити, а як видавити, то не морем нудкого жалю, а вихопиться вона полум'ям, крівавою хвилею» (О.Стороженко). З їх сліз посіяних «виростають ножі обоюдні», що «розпанахають гниле серце» раба, наливають в нього «чистої, святої, козацької крови». А як така кров закружляє в жилах провідної верстви нації, не довго вже тій останній слези лити! Іншим тоді приходить черга плакати.

 
У ВОГНІ РЕВОЛЮЦІЇ PDF Друк e-mail

Коли та боротьба з дияволом, як писала Л. Українка, перейшла на землю з неба, вона загострилася особливо в наш час. Коли „царство Духа” розділилося на „чисту і нечисту половину”, коли „порушилась гармонія всесвітня” й на землі, коли із-за науки Ісуса з Назарету почався „великий розбрат між людьми”, — знаряддям диявола стала Москва. І першою країною, на яку впали „тьми і тьми” північних варварів, — була Україна, По різних „передишках”, коли з упадком царської еліти вибухла серед народів імперії національна революція, — з'явився большевизм, який, продовжуючи діло Петра і Катерини, з вогнем і мечем прийшов на Україну збивати докупи землі, які вислизнувалися з пазурів раненої в першій війні — бестії. Коли царат прикривав свій похід проти християнських народів пишною маскою релігії, большевизм скинув ту маску, вдягнувши натомість іншу: маску визволителя пролетаріяту, а перед тим — короткий час демократії. Цей свій державний переворот, захоплення влади новою „елітою”, він назвав революцією. А що і національна революція уярмлених народів, і ,,революція” московська вибухли тоді, коли почали хитатися підстави царату, одночасно, то і московська пропаганда, і обдурені нею засліплені деякі земляки — почали ті революції утотожнювати, як одну і ту саму революцію, з тими самими, нібито цілями та ідеями...

Не було брехні більш наявної, як ця! Революцію 1917 року на просторах російської імперії можна прирівняти до революції 1848 року на просторах австро-угорського цісарства. Вибухла остання у Відні, в Празі, в Будапешті, — але цілі їх були інші. У Відні ліберальне міщанство й робітництво домагалися конституційної монархії, в Будапешті — розподілу монархії, і відділення від неї Угорщини. Подібно було в 1917 р. в російській імперії. В столиці її — революціонери думали, передусім, як здушити відосередкові тенденції національних революцій на Україні, в балтицьких країнах, на Кавказі, на Білорусі, на Литві. Але зовсім що інше мали на цілі революції в Києві, в Тифлісі, чи в Ревелі і Ризі. Там думали про звільнення від смертельних пут чужої імперії.

Революція, що вибухла на Україні по тім, як українські вояки царської армії перші почали в столиці імперії наступ, який звалив царат, — ця революція мала зовсім інше обличчя, ніж революція в Московщині. Там — злива голосних „модерних” гасел і постатей, — вже вихиляла своє криваве обличчя Московщина „опричників” Грозного, „Петрових собак” і навіть перших православно-татарських ханів в Кремлі — Іванів і Василів. Тут — на Україні, в широких масах її людности, нагло прокинувся, збуджений зі сну, дух Мазепи і Хмельницького, коли мільйони „хохлів” відчули, — „хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті”; коли вони почали розуміти, що вони в кайданах, що ті кайдани треба рвати і кропити волю злою кров'ю одвічного ворога всякої свободи. Прокинулася давня гордість народу, упокореного і підбитого ордою з Півночі, якою в душі погорджував і за расу варварську завше уважав: чи то в свідомості мас, чи через твори Руданського, Стороженка, Щогольова, Шевченка, в свідомості народу, в якій — мов давній сон — вставали давно ніби вимазані традиції і легенди великого минулого; минулого нараду, що всю свою історію звик битися з „дітьми бісовими”, яких монгольський чи московський степ виплескував до нас для знищення чужої йому цивілізації Андрія і Володимира. Прокинувся патос великої любови до свого і ненависти до насильницького чужого.

 
Розклад СРСР і еміграція PDF Друк e-mail
Написав Kate   
Вівторок, 18 травня 2010, 09:14

З самої большевицької преси бачимо розклад СССР: Захитання першого „С" — „союзу"; захитання другого ,,С' — правлячої совєтської „аристократії"; захитання третього „С" — повне економічне і політичне банкротство соціалізму; а теж повну брехливість назви „вільних республік", тобто обернених в рабство націй.

Ідейний політичний та економічний розклад червоного царату, що намагався збудувати (в деталях) знова царат Івана „Грозного". Досить згадати, як в 1940-их роках совєтська преса зганила одного свого кінового режисера за те, що він назвав опришками „прогресивне військо" опричників того царя. Гвардія лютого царя Івана, яка в залізний намордник убрала всю людність країни, була для большевиків явищем ,прогресивним", взірцем для компартії.
Тепер, коли навіть ми є свідками розкладу червоного царату, деякі демократичні кола вільного Заходу нічого не хочуть зробити, щоб приспішити розвал большевизму. Навпаки: Хочуть — як в 1945 році — усталити з СССР „мирне співіснування". Ідеєю визнання „статус кво" та існуючих міждержавних границь заражені ООНацій, і НАТО, і Зах.Німеччина (якої половину території з населенням німецьким анексувала Москва), і ЮНЕСКО, і деякі церковні кола. Колись, коли Черчил, запитаний як він може робити “дружбу" і „мир" з Огаліном, відповів, що іноді треба шукати порозуміння навіть з дияволом. Наслідки такої політики є, що Москва усадовилась в обширі Середземного моря, і на Кубі, і в Африці. Згадуючи мабуть минуле Великої Британії, в одній своїй Різдвяній промові, вже по другій світовій війні, англійська королева Єлисавета заявила: “АЬоvе аll wе must кеер that соurаgeous sрігіt оf аdventuге that іs а finest quality of vouth... that spirit flourishes in this old country… And by youth i mean, too, all those, who are young in heart, no matter how old they may be"...

Це той дух, що його нагадувала нам Леся Українка, — дух людей „не літеплої вдачі", що „їх Господь не викинув би з уст своїх"; людей, які „святою мрією горіти здатні", „одважної, твердої вдачі"...

По двох останніх світових війнах хоч дух цей прокидався і в Україні, і в інших країнах Заходу, — проти нього війною пішли ті, що за своїх богів вибрали комунізм Маркса, чи „гуманного" Леніна, соціалізм, чи оту “демократію", що думає рятувати „мир" і „дружбу народів" „коекзистенцією" і навіть приязню з дияволом, про якого згадав Черчил...
Отже в такій ситуації, перед можливим розкладом СССР, або перед 3-ою світовою війною, еміграція наша повинна означити — як І під час першої і другої війни — під яким стягом мусить виступити вона й Україна, щоб по руїні московської орди збудувати власну державу.

 
Ідеологія чинного націоналізму PDF Друк e-mail

Українське провансальство

Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирило-мефодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціалізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіавеллі або Мацціні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин — і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю. <...>

Коли ми схочемо обняти однією формулою всі <...> прикмети нашого провансальства, то нам доведеться шукати цю формулу в його відповіді на питання взаємовідносин між одиницею (або їх сумою) і нацією, з одного боку, а з другого — між різними націями. І в однім, і в другім випадку (хоч з першого погляду видається інакше) ставить наше провансальство «партикулярне» понад «загальне». В обох випадках ігнорує воно вольовий чинник націоналізму: не нація, лише що інше є causa sui*; вольовий, моторовий центр націоналізму лежить не в нім самім, лише поза ним; формально – ця воля обмежується (у нашого провансальства) – санкцією інтелекту, експерименту («законів суспільного життя») і «спільною правдою»; матеріально — всякими на позір «вищими», та, в суті речі, партикулярними ідеями («нищої братії», «черні», класу, провінції, «людськості»). <..:>

 
ПЛЯН "ДЕМОКРАТІЇ" УНЕШКІДЛИВИТИ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ PDF Друк e-mail

Ідея націоналізму, ще навіть у перших роках ХХ-го віку була мертва на Україні. Навіть ідея державної самостійности (Міхновського), прийнята Рев. Укр. Партією, була ще перед революцією 1905 року замінена на ідею автономії і соціялізму, а сама назва партії перемінена на Укр. Соц. Дем. Робітничу Партію. Ворогами для неї були не Росія, а царський режим і "буржуазія". Серед студентів і студенток Петербурґа (де я був тоді), із членів РУП, в своїх спогадах, Д.Дорошенко називає тільки чотири особи (в тім і мене), які заявили протест проти такої “еволюції" РУП.

Дев’ять літ перед революцією 1917 року, я з УСДРП, і з соціялізмом взагалі, зірвав, по тім, як виступив з своїм сепаратистичним відчитом на всестудентськім з’їзді у Львові, в літі 1913 року, а в 1912 році з брошурою в Київі, проти "модерного москвофільства" нашої демократичної й соціялістичної інтелігенції. Це викликало з її сторони бурю протесту й осуд.

Тоді вже я зрозумів, що була це різниця не переконань, а психіки. Ось дрібні і незначні, здавалось би, приклади на цю тему, але — повні значіння... "Андрієвська Школа" - клюб, де щотижня сходилося українське студентство Петербурґу. Одного разу прийшли туди двох військових писарів українців і відограли ряд народніх мельодій на сопілках, на загальне задоволення слухачів і слухачок. Але мені було нудно їх слухати, а головно шалено вразила диспропорція між тими ніжненькими сентиментальними мельодіями, з військовими одностроями їх виконавців... Говорило з них якесь внутрішнє "Я", зовсім чуже мені... Другий випадок: Шевченкове Свято української кольонії там же, для старших і - головно - молодших. Коротенький відчит, якесь гумористичне оповіданнячко про "мертвеє тіло", сольо - "Чи є в світі молодиця, як та Ґандзя чарівниця", а потім гопак та інші "національні танці". Так виглядало вшанування, обхід пам`яти трагічного апостола героїки козацької України... Не пригадую, щоб виходив я з цього обходу з дуже піднесеним почуттям. Нарешті пригадка останнього випадку з тої ж серії: Було це в рік революції 1905 року (коли вже починалася анархія). В найбільшій, так званій "актовій залі" петербурзького університету, скликала українська кольонія віче ("мітінґ"). Заля була переповнена не лише українцями, але прийшли й литовці, поляки, балти, кавказці. Виступили кількох промовців (між ними і я), а темою були проблеми політичні. Коли віче вже закривалося, публіка розходилася, на трибуну вискочив один з нашого Клюбу і голосно пригадав землякам, щоб не забували, що завтра о такій-а-такій годині, в Клюбі, є співанка нашого хору.... Це пригадало мені "Ґандзю молодицю" і тих сопілчан.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 4 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search