Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Ідеї Шевченка про Бога і націю PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:47

altМайже тридцять п’ять років панування Москви на Україні* виховали багато духовних яничар і між наддніпрянцями, і між галичанами. Ідея Бога – провідна ідея цілої нашої історії – умирає в їх обмежених мозках. У найкращому випадку замикають вони Бога в церкві, а в суспільному житті християнські ідеї, на їх думку, не можуть відігравати якоїсь поважної ролі. Вони дуже журяться – у своїх програмах і писаннях, чи Україна має бути республіканська, демократична, тітовська, але мало їх обходить, чи має вона бути християнська? Їх дуже цікавить, чи в школах України має бути радіо, стадіон, тільки зовсім не обходить, чи мають у тих школах навчати закону Божого. Серед розбурханого моря новочасного безбожницького нігілізму непорушною скелею стоїть Шевченків «Кобзар».

У «Кобзарі» поняття Бога є наскрізь органічне, як у Старокиївській державі або в державі козацькій. Без тріумфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження України, ні життя в світі. Правда Євангелії – це для нього Євангелія Правди нашої, його правди, за яку карався, мучився, а не каявся. Під тим оглядом справа нації тісно пов’язана у нього зі справою тріумфу тієї Правди.

Бог Шевченка – це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, Провидіння якого керує життям окремих людей і народів.

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 13:49
 
В чім сила організації? PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:44

altСуть всієї політичної кризи наших днів - це криза провідної верстви.

Порівняйте постаті колишніх провідників і - теперішніх! Цілком іншу вдачу, іншу моральність, іншу духову силу представляли собою Пітт, Кавур, Джозеф Чемберлен, Меттерніх, чи Клемансо, а іншу - Ерріо, Блюм, Шуман, Ласки й сотки інших, що видніють нині з газетних наголовків.

Коли візьмемо Україну - недосяжними велетнями видадуться нам провідні постаті часів Хмельницького, Мазепи, чи Полуботка, - в порівняні з тими дрібненькими постатями, що очолювали Україну в часах Великої Революції і, в більшості, нині її очолюють.

Нова провідна верства в країнах Європи, яку події висунули наверх по першій війні, відзначалася передусім браком візії, далекосяглої ідеї. І то якраз в добу, яка домагалася засадничих, відважних рішень, ясної і яскравої ідеї. Цьому всьому протиставляла нова "еліта" - гасло "муравлиної праці", буденної латанини, заступаючи політичну мудрість її сурогатом - крутійством.

Їх тактика була тактикою відкладування "на завтра" засадничих рішень, уникнення неминучих конфліктів, замазування очей на завтрашній день, страху широкого жесту. Була це у нас тактика "малороса", що був, як то кажуть, "хоч дурний та хитрий" (я сказав би: хоч хитрий, та дурний). Була це політика "злоби дня", підлещування масі, політика демагогічного пацифізму, що замикав очі на неминучі протистояння; такого ж соціялізму, який хотів будувати свою утопію хоч би за ціну розгрому або поневолення своєї нації.

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 13:50
 
Огню іскра великого PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:42

altЧи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз у раз лунає з газетних статтей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі...

Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських "колективних" царів, в "нарадах", червоної Думи боярської або т.зв. "міжнародній констеляції". Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духовного чинника, можна кинути світло на це питання - чи довго ще буде каратися Україна?

Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю, або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговувались, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння:" За що? За що ж їх?!"

Та на тім не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих на Україні, що "сиділи нишком", на масу "невтральних" і "льояльних". Це зовсім збило з пантилику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що "мовчать, бо благоденствують".

На подібне питання дав дотепну відповідь король Пилип Македонський - еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він підбивав одну грецьку місто-державу за другою, а він всюди мав в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануільських, Затонських, Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Нагів). І коли прийшла черга їм теж іти "під стінку", коли вони благали й питали Пилипових посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? - ті відповіли: - коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Пилипа, тому й він вам не вірить... Дуже просто й дуже ясно!

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 13:44
 
Клич доби PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:41

altКлич Доби... Клич гідно стрінути прихід нової Доби, яка йде на зміну анархії і розкладу сучасної епохи. Коли зродилася остання, і хто були її пророки? Зродилася вона в 1789 році, з вибухом "великої" французької революції, а її пророками були француз Жан-Жак Руссо, жид Карл-Мардохей Маркс і москаль Володимир Ульянов-Ленін.

На руїнах так званої февдальної Европи збудувала свій трон і своїх ідолів нова провідна верства, нова "еліта". Почавши від гасла "демократії", адепти цих пророків хутко почали гуртуватися під гаслом інтернаціоналізму, соціялізму, а згодом - комунізму. В Росії ці адепти обіцяли свободу "трудящому народові", знищення "панів, буржуїв і попів" та передачу всієї власности на землю і фабрики тому "народові" під гаслом "пролетарі всіх країн, єднайтеся". Як політичних і духових проводирів поставили вони, замість Бога, ідолів, двох деґенератів - Маркса і Леніна. Все це було диявольською брехнею, бо незабаром - будова цих пророків СССР обернулася в рабовласницьку панщизняну імперію завойовницького московського "герренфольку" під проводом тих "біснуватих" Достоєвського, які задумали панувати над світом в ім'я "заздрости і чревоугодія". Від них почалася доба "релігійних війн" тих одержимих, натхнутих непохитною вірою у свою "місію", в своїх ідолів, і сильною волею, їм борці за свободу, щоби перемогти, протиставляли ту "мілітантну філософію" життя, про яку говорив Ортеґа і Ґассет.

 
Іспит історії і соціалістичні кастрати PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:37

altНі демократична, ні большевицька російська революція не хотіла розподілу імперії. Прагнула її скріплення - новими методами і спритом нової, морально ще не вичерпаної касти, новою містикою.

Тому шанують большевики Пушкіна, бояна Петрівської імперії, того, хто з відшумілої доби,

Кагда Расія молодая,

В бореньї сіли напрягая,

Мужала с генієм Петра,

з тієї доби видобув її патос для нащадків. І для большевиків - які його патосом напомповують виснажену п'ятирічками душу московського народу. Цим патосом живе напевно та Росія, що вже вилуплюється з червоного комуністичного яйця.

В Пушкінові не було ні скепсису Гоголя, ні демонізму Лєрмонтова, ні сатанізму Достоєвського, ні тим не менше радикального заперечення Росії Чаадаєва. В нім була безоглядна "осанна" імперії, він славив "Нєви дєржавноє тєчєньє", "град Петров", що стоятиме "нєпакалєбімо, как Рассія", він погрожував "надмєнному сасєду". В його поезіях -"пишно, гордєліво" блищав для нього образ царської Росії і того, хто

Рукой желєзной

Рассію вздьорнул на диби.

Він проголошував, що

От фінскіх хладних скал

До пламєнной Калхіди,

От потрясьонного Кремля

До стен нєдвіжнаго Кітая

була одна "русская земля".

 

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 7 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search