Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Ідеологи голоти PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:36

altУкраїнські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу - божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що "суспільство - в його розумінню - це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашім краю хлопська маса", всі інші верстви ("білороби") - були або визискувачі, або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали "віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї "правди", як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція"; треба було тільки "зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народньої маси і полишити їй до волі будову нового ладу".

Ідолятрія простого народу доходила у наших народників до повної абдикації з завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" своїх ідей народові; коли "народ" стояв за самостійність, - можна було бути самостійником. А коли ні? То трудно, понад усе засада більшости! В усім треба було питатися - як "народ" думає.

А тим часом поняття "народ" перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народникам - еволюцію. Що я під цим думаю? Що є велетенська ріжниця між, скажім, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, - і "народом" теперішніх Мегаполісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповняє оглуплюючі і деморалізуючі кінові "шовзи" або спортові майдани і насолоджується лектурою "коміксів" з криміналістикою і сексуалістикою. Ще більша ріжниця є між отим Квітчиним народом і скажім тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються виладовувати амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, - щоб улегшити її анексію чужому насильникові... А тим часом многі "народолюбці" роблять собі ідолів якраз із того "суверенного народу", з тих докерів або з атеїстичної юрби Мегаполісів модерних, спрагненої лише "хліба і видовищ". Чи це нoрмальне, і як до того прийшло?

 
Дух отари і дух провідництва PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:34

altМине сто літ і якийсь український соціолог із здивуванням розглядатиме одне патологічне явище в нашім громадськім життю, а саме дурійку об'єднання. Об'єднання, як самоціль! Щоб не було проводу одного якогось табору, хоч таке буває всюди, хоч би в В.Брітанії, де націю провадить якась одна партія, а ніколи - якесь об'єднання. Ця відраза до провідництва іде в нас так далеко, що всі групи охоче спихають його на плечі так званого "народу", нарід вирішить, нарід нам вкаже... Кому вкаже? Проводові!?

Добре поняття про те, що таке провід...

Нарід, маса - знає, хоч і не завжди, - чого він не хоче. Та рідко знає - чого він хоче. Коли в 1917 р. в царській імперії вибухнула революція, нарід знав чого він не хоче. Але не знав чого треба хотіти, щоб не було того, чого він не хотів. Це йому має сказати провід, який і поведе його добрим шляхом, якщо провід добрий, або облудним - коли провід злий. Нарід в 1917 році не хотів війни, не хотів слабого царя, ні дворянської касти, ні армії, ні поліції. Але що треба було поставити натомість, - він не знав. Провідна група, яка йому витовмачила це - були большевики, які пояснили, що замість поліції - треба міліції, замість царської армії - треба червоної армії, замість війни - "пахабний мір", замість царя - Леніна, а замість скрахованого дворянства, як правлячої касти - "народних комісарів". Нездисциплінований, некультурний, дикий в жадобі помсти й стремлінні до добробуту й вигоди московський нарід - повірив облудному рецепту большевиків і пішов за ними. Що з того вийшло, бачимо. Але про інше йде: про те, що нарід не формулює позитивних цілей революції, це робить за нього та чи інша партія чи група, за якою піде активніша частина народу і пасивно - пасивніша. В боротьбі між собою кількох претенденток на національний провід у Росії, перемогли ленінці, розбивши не тільки сили царистів, але й лібералів, "есерів" та інших лівих.

 
Правда прадідів великих PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:30

altБPАТЕPСТBO ДУXА

BСТУП

Пpoчитaйте, щoб poзкpилиcь

Bиcoкi мoгили

Пеpед вaшими oчимa...

Т. Шевченкo

Укpaїнa знaxoдитьcя в ocеpедкy велетенcькoї icтopичнoї зaвipюxи, щo мaє piшити пpo дaльше icнyвaння цiлoї xpиcтиянcькoї цивiлiзaцiї. Тaм же, нaд нaшим Днiпpoм, виpiшитьcя питaння, чи здoбyде coбi Укpaїнa нaзaд втpaчене пpaвo пеpвopoдcтвa нa Сxoдi Евpoпи, чи нi?

Зaлежить це вiд тoгo, якi люди, якoгo фopмaтy й дyxa, пiдiймyтьcя великoгo зaвдaння вивеcти cвiй нapiд "iз тьми, iз cмpaдy, iз невoлi". Цьoмy питaнню, якoгo чacтo не poзyмiють земляки, нaдaють великoгo знaчення мocкaлi.

Baгy цьoгo питaння дyже дoбpе poзyмiє Kpемль. Йoгo aґенти — явнi i тi пiд жoвтo-блaкитнoю мacкoю — poблять уcе мoжливе й немoжливе, щoб yтpимaти нaш нapiд в cтaнi oбезгoлoвленoї нaцiї paбiв. Щoб нi iдейнo, нi пoлiтичнo не бyв нi нaш нapiд, нi йoгo емiґpaцiя oчoленi людьми oднoї, безкoмпpoмicoвoї iдеї, людьми вoлi i xapaктеpy.

 

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 14:07
 
Усміх диявола PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:10

altКоли-коли повчав нас М. Гоголь, як небезпечно кумпанувати з дияволом, — та надаремне. Бачили в його науці лише веселий жарт. Вчив він: не грати з чортом в дурня, бо вас обдурить; не приставати з тими, що продали душу дияволові, бо вийде халепа; не шукати з ним користи, щоб не вийшло так, як з тим дідом, який пішов скарбу шукати за чортовими вогнями блудними. Викопав дід казанок з ясними червінцями, а як приніс додому, як витрусив, що там було... золото? Де там золото! Сміття, свинство, сором сказати що...

В положенні того гоголівського діда опинилося багато і великих мужів від політики, які — одні з Сталіном, інші з Берією, треті з Хрущовим, а четверті ще з Леніним — приставали з московським дияволом, а тепер замість сподіваного щастя, нюхають пахощі кремлівського казанка, що їм тичуть під ніс то в Ялті, то в Женеві.

Смішно це? Смішно, та не дуже. Бо хоч на весело скінчилося в того діда панібратство з чортом, то Хому Брута таки на смерть задушив Вій, коли той почав зиркати на маску чудової красуні, яка була відьмою...

Довгими рядами встають перед очима оті Хоми Брути, що дали себе звабити усмішці диявола...

 
Від "інтернаціоналу" до "Боже, Царя..." PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 13:04

altДля широких мас — річ неназвана не існує. Гітлерівці проголосили теорію вищости німецької раси і тепер всі випоминають це німцям. Москалі були здавна переконані у вищості своєї раси та говорили це не так одверто, приправляючи якимось “інтернаціональним”, “вселюдським” соусом, тому й їм рідко хто закидає расизм, хоч у них його далеко більше, ніж було у німців. Але після 1945 р. московський Ванька “обнаґлєл”, наступило в нього “головокруженіє от успєха” і так почалася в СССР “старшобратная” вакханалія, расистська “плясовая”, політичний “распашол” у промовах бонзів, у пресі, і — у фільмах.

Мені довелося бачити тільки три реклямово-“патріотичні” московські фільми: два про Івана Лютого й один з часів “смутного времені”. Але мав я нагоду переглядати книжку “Ізбранниє сценарії” совєтської продукції (1950 р. “Ґоскіно”). Зібрано там кілька “патріотичних” фільмів, при чому, того царофільського “камарінского” з однаковим “тупотом і свістом” відбивають і А. Толстой з В. Петровим, і П. Павленко з В. Шкловским і С. Айзенштайном — автори фільмів. Большевикам треба було, на ґвалт, підогрівати національний московський патріотизм (бо з комуністичним вийшов пшик), треба було масі показати “героїв” своїх, рідних, не маси Сталінів і Каґановичів. І їх знайшли — в царях.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 8 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search