Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Мертвецький Великдень(Від червоної звізди до чорної сотні) PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:52

alt

Недавно писала совітська ,,Правда”; ,,В Суздалі, на території бувшого Cпaco-Єфимівського манастиря поховано славного російського полководця князя Д.М. Пожарського1... В 1885 йому поставлено там памятника. Три роки тому, невідомо чому, памятник Пожарського знищено”.

Невідомо чому? Но, мабуть тому, що в пролетарській республіці не повинні стояти памятники князям і царям. Тому, що герої імперіялістичної Росії не є героями нової Росії. Тому, що... Таких ,,тому, що” можна було б навести без кінця. Але — не в теперішній стадії „великої російської революції”.

„Духмяна епоха” (бідний Хвильовий!) — відшуміла. Віддзвеніла романтика. „Зїли сукини сини революцію” — зїли на приказ „улюбленого вождя народів”. Зачинається „будівництво”, а з ним воскресения мертвих. ,,Ночной смотр”: ,,із гроба встайот барабанщік” — старий довбуш Петра, Катерини і Миколи 1-го. І під гуркіт бубна воскресають мерці: князь Пожарський, фельдмаршал Кутузов, якому ставляється памятник на полі Бородіна і якого наказують славити майже на рівні з Лєніном; встає Петро І, бо він же ж робив „спроби цивілізувати тогочасну Росію”; встає Іван Калита, бо — „великою помилкою є недоцінювати поступове значіння збирання російських земель”; встає великий князь Александер Невський, що на Чудськім озері відкинув „від російської границі німецьких лицарів-,,прохвостів”. Встають отці пустельники, що сіяли „дурман для народу”, встають Гермоґени й Филипи, бо християнство колись теж було „елементом поступу” і принесло Росії „високу візантійську культуру”; стає „тишайший” цар Олексій, теж заслужений для пролетарської вітчини, бо за нього „перейшла Україна під владу Росії”2. Встає „великий історик” російський, звеличник князів і царів — Ключевський, якого „Курс”, „яскравий вираз великодержавного націоналізму московської буржуазії”, удостоївся за це поновного видання в СССР в 25.000 примірників3. А за Ключевським — вже мерехтить тінь незабутнього Іловайського, другого цареславного історика, який затроїв душу не одного покоління росіян та „інородців” тромтадрацькою ідеольоґією московського імперіялізму. Встають мерці — контреволюціонери, буржуї, графи, князі — прості, „свєтлєйшіє” і великі, „царі і попи” і їх слуги; примари давнини вилізають з усіх закутин кремлівського палацу — і на помах чудодійної палиці Сталіна — громадяться довкола старого трону нового деспота.

 

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 12:55
 
Лєнін як теоретик "пролєтарського" асиміляторства PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:49

alt

(В.И. Ленин — Статьи и речи об Украине — Партиздат ЦК КП(б)У, Киев, 1936)

Росії не бракувало теоретиків асиміляторства. За абсолютизму ними були Катков, князь Мещерській, Флоринській, за конституційного царату П.Б. Струве (бувший марксіст) і П. Мілюков. Це були доктринери февдального і буржуазного асиміляторства. Теоретиком „пролетарського” асиміляторства — став Лєнін.

Видана партіздатом збірка його статей і промов з приводу українського питання, знайомить зі складною аргументацією, яка, в очах нової правлячої верстви імперії, мала обоснувати „законність” і неминучість існування цієї імперії: мішанини народів-паріїв, запряжених до історичного возу народу-володаря.

Починаючи з 1900 року (заснування РУП), процес політичного протверезіння України пішов швидким кроком. Кілька літ перед війною ніодна російська партія не могла вже легковажити відосередкових змагань на Україні. Одні — чорносотенці— пропонували ті змагання здушити випробованою методою царату. Другі — ліберали (кадети) — думали з`єднати собі помірковане крило української суспільности (його орґаном була київська „Рада”) шляхом уступок культурно-національного характеру. Лєнін подивився на справу ширше. Оком вправного політичного шахіста, він зараз побачив нову фігуру, що виступила з укриття на всеросійській шахівниці, обрахував — докладно, як йому здавалося — напрямок і силу її можливого удару в партії, яку розігрувано проти царату, — і рішив з`єднати цю силу для себе.

 
1709-1939 PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:46

alt1. Гучно-бучно готується Москва обходити двістатридцятьлітні роковини полтавської побіди царя Петра. Мабуть ще гучніше, ніж двохсотлітні роковини тої події обходив царат.

Відомо, що большевики канонізували „Олексієва сина”. Разом з Лєніном він тепер на комуністичнім Олімпі, або краще сказати — Ленін є разом з ним — ще й з четвертим Іваном на Олімпі „єдиної і неділимої”. Петро І звеличений в ,,слові” — романі Ал. Толстого, він — є новітньою зіркою московського екрану. Радіо — популяризує його серед советських „ґраждан”, а сотки наємницьких пролетарських пер займуться незабаром царехвальством, якого і царські письмаки не посоромилися б.

Рівночасно знущається совєтська „общественность” над великим противником Петра. Мазепу представляють ворогом працюючого українського народу, який заносив на нього свої жалі до царського трону; Мазепу представляють наймитом шведських інтервентів, він же ж був тим, що хотів зруйнувати братерську спілку обох народів — московського й українського. Для більшої успішностн цеї шарлятанської аґітації — ніколи не забувають додати, що союзники Мазепи були — король Карло і його фельдмаршали й генерали, пишні ж титули московських оборонців народу — царя Петра, князя Меншікова і ін. старано промовчуються...

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 12:54
 
Росія чи Європа? PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:42

altСхід чи Захід? Тема стара у нас, але вічно актуальна. Віднедавна вона не сходила зі сторінок великоукраїнської преси.

На чиїй творчости — Европи чи Росії — маємо виховувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити молоді покоління — в російський чи европейський? Питання величезної ваги!

Але чи ж можна ставити так питання? Марксівсько-большевицька доктрина це заперечує. Немає, мовляв, осібного кругу ідей західної, а осібно — російської літератури; немає ,,психольоґічної Европи”, ані ,,психольоґічної Росії”; є тільки кляси і клясова творчість: буржуазна, пролетарська, тощо. Отже, не на Европу, чи Росію має орієнтуватися наша духова творчість, лише — на буржуазію чи на пролєтаріят.

Ця постановка не витримує критики. Література — це виражений в слові світ людських емоцій — гнів, ненависть, заздрість, любов. Чи їх не відчуває кожна людина, незалежно від клясової приналежності!? Такі емоції, як стремління до влади, боротьба з тиранією, однаково зворушать нас: чи коли це буде боротьба речника плебеїв Катиліни, чи аристократа Брута.

 
Юнацтво і Пласт (скорочено) PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:40

altПо кожній невдачі кожне покоління покладає свої надії на те, що йде йому на зміну. Говоритися про завдання нового покоління і в нас, лиш аби щось сказати. А тим часом обов’язки нової генерації більші, ніж се проставляється на перший погляд.

…Пласт може і повинен стати чинником морального оздоровлення нації, провідником в нашу розчавлену й безхребетно моральну націю міцних ідей сеї найздоровішої, найвідважнішої, наймогутнішої, але й найшляхетнішої, повної ідеалістичного запалу раси Окціденту; тих ідей, на яких збудована велика цивілізація Європи, Америки і які — одні лиш вони — можуть піднести нас з упадку.

...Західний світ — це світ традиційних правд і незрушних аксіом, які приймаються на віру, яким він сліпо кориться не на приказ з гори, як в Росії, лиш на приказ власного сумління. А найшляхетнішим прикладом, як він сим правдам вміє коритися — се ентузіазм, з яким народні маси далекої Австралії та інших за тисячки миль віддалених від Австралії колоній, які йшли на поміч метрополії у великій війні. І чи засада, що каже без озову коритися приказам свого короля і краю, не відбивається в ідеології Пласту, який приказує своїм членам сліпо іти за законами свого рідного краю, старшин і родичів — проти всякого, хто є їх ворогом, або хто лиш зле говорить на них? Чи не та сама ідеологія в засадах Пласту, що наказують сповнити сі прикази “без озову” просто тому, що се його обов’язок, про який не може бути жодної дискусії — хіба лише по виконанню? І чи сі чесноти не можуть стати прекрасним антидомутом до немічних засад втомленого українства, для якого навіть щастя рідного краю не є бездоказовою правдою, для якого ся правда мусить дістати санкцію гуманітарізму, соціалізму, інтернаціоналізму та вищих “засад”, видуманих сильнішими для сплутання моральної енерґії слабших?

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 9 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search