"Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Мертвецький Великдень(Від червоної звізди до чорної сотні) PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:52

alt

Недавно писала совітська ,,Правда”; ,,В Суздалі, на території бувшого Cпaco-Єфимівського манастиря поховано славного російського полководця князя Д.М. Пожарського1... В 1885 йому поставлено там памятника. Три роки тому, невідомо чому, памятник Пожарського знищено”.

Невідомо чому? Но, мабуть тому, що в пролетарській республіці не повинні стояти памятники князям і царям. Тому, що герої імперіялістичної Росії не є героями нової Росії. Тому, що... Таких ,,тому, що” можна було б навести без кінця. Але — не в теперішній стадії „великої російської революції”.

„Духмяна епоха” (бідний Хвильовий!) — відшуміла. Віддзвеніла романтика. „Зїли сукини сини революцію” — зїли на приказ „улюбленого вождя народів”. Зачинається „будівництво”, а з ним воскресения мертвих. ,,Ночной смотр”: ,,із гроба встайот барабанщік” — старий довбуш Петра, Катерини і Миколи 1-го. І під гуркіт бубна воскресають мерці: князь Пожарський, фельдмаршал Кутузов, якому ставляється памятник на полі Бородіна і якого наказують славити майже на рівні з Лєніном; встає Петро І, бо він же ж робив „спроби цивілізувати тогочасну Росію”; встає Іван Калита, бо — „великою помилкою є недоцінювати поступове значіння збирання російських земель”; встає великий князь Александер Невський, що на Чудськім озері відкинув „від російської границі німецьких лицарів-,,прохвостів”. Встають отці пустельники, що сіяли „дурман для народу”, встають Гермоґени й Филипи, бо християнство колись теж було „елементом поступу” і принесло Росії „високу візантійську культуру”; стає „тишайший” цар Олексій, теж заслужений для пролетарської вітчини, бо за нього „перейшла Україна під владу Росії”2. Встає „великий історик” російський, звеличник князів і царів — Ключевський, якого „Курс”, „яскравий вираз великодержавного націоналізму московської буржуазії”, удостоївся за це поновного видання в СССР в 25.000 примірників3. А за Ключевським — вже мерехтить тінь незабутнього Іловайського, другого цареславного історика, який затроїв душу не одного покоління росіян та „інородців” тромтадрацькою ідеольоґією московського імперіялізму. Встають мерці — контреволюціонери, буржуї, графи, князі — прості, „свєтлєйшіє” і великі, „царі і попи” і їх слуги; примари давнини вилізають з усіх закутин кремлівського палацу — і на помах чудодійної палиці Сталіна — громадяться довкола старого трону нового деспота.

 

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 12:55
 
Лєнін як теоретик "пролєтарського" асиміляторства PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:49

alt

(В.И. Ленин — Статьи и речи об Украине — Партиздат ЦК КП(б)У, Киев, 1936)

Росії не бракувало теоретиків асиміляторства. За абсолютизму ними були Катков, князь Мещерській, Флоринській, за конституційного царату П.Б. Струве (бувший марксіст) і П. Мілюков. Це були доктринери февдального і буржуазного асиміляторства. Теоретиком „пролетарського” асиміляторства — став Лєнін.

Видана партіздатом збірка його статей і промов з приводу українського питання, знайомить зі складною аргументацією, яка, в очах нової правлячої верстви імперії, мала обоснувати „законність” і неминучість існування цієї імперії: мішанини народів-паріїв, запряжених до історичного возу народу-володаря.

Починаючи з 1900 року (заснування РУП), процес політичного протверезіння України пішов швидким кроком. Кілька літ перед війною ніодна російська партія не могла вже легковажити відосередкових змагань на Україні. Одні — чорносотенці— пропонували ті змагання здушити випробованою методою царату. Другі — ліберали (кадети) — думали з`єднати собі помірковане крило української суспільности (його орґаном була київська „Рада”) шляхом уступок культурно-національного характеру. Лєнін подивився на справу ширше. Оком вправного політичного шахіста, він зараз побачив нову фігуру, що виступила з укриття на всеросійській шахівниці, обрахував — докладно, як йому здавалося — напрямок і силу її можливого удару в партії, яку розігрувано проти царату, — і рішив з`єднати цю силу для себе.

 
1709-1939 PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:46

alt1. Гучно-бучно готується Москва обходити двістатридцятьлітні роковини полтавської побіди царя Петра. Мабуть ще гучніше, ніж двохсотлітні роковини тої події обходив царат.

Відомо, що большевики канонізували „Олексієва сина”. Разом з Лєніном він тепер на комуністичнім Олімпі, або краще сказати — Ленін є разом з ним — ще й з четвертим Іваном на Олімпі „єдиної і неділимої”. Петро І звеличений в ,,слові” — романі Ал. Толстого, він — є новітньою зіркою московського екрану. Радіо — популяризує його серед советських „ґраждан”, а сотки наємницьких пролетарських пер займуться незабаром царехвальством, якого і царські письмаки не посоромилися б.

Рівночасно знущається совєтська „общественность” над великим противником Петра. Мазепу представляють ворогом працюючого українського народу, який заносив на нього свої жалі до царського трону; Мазепу представляють наймитом шведських інтервентів, він же ж був тим, що хотів зруйнувати братерську спілку обох народів — московського й українського. Для більшої успішностн цеї шарлятанської аґітації — ніколи не забувають додати, що союзники Мазепи були — король Карло і його фельдмаршали й генерали, пишні ж титули московських оборонців народу — царя Петра, князя Меншікова і ін. старано промовчуються...

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 12:54
 
Росія чи Європа? PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:42

altСхід чи Захід? Тема стара у нас, але вічно актуальна. Віднедавна вона не сходила зі сторінок великоукраїнської преси.

На чиїй творчости — Европи чи Росії — маємо виховувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити молоді покоління — в російський чи европейський? Питання величезної ваги!

Але чи ж можна ставити так питання? Марксівсько-большевицька доктрина це заперечує. Немає, мовляв, осібного кругу ідей західної, а осібно — російської літератури; немає ,,психольоґічної Европи”, ані ,,психольоґічної Росії”; є тільки кляси і клясова творчість: буржуазна, пролетарська, тощо. Отже, не на Европу, чи Росію має орієнтуватися наша духова творчість, лише — на буржуазію чи на пролєтаріят.

Ця постановка не витримує критики. Література — це виражений в слові світ людських емоцій — гнів, ненависть, заздрість, любов. Чи їх не відчуває кожна людина, незалежно від клясової приналежності!? Такі емоції, як стремління до влади, боротьба з тиранією, однаково зворушать нас: чи коли це буде боротьба речника плебеїв Катиліни, чи аристократа Брута.

 
Юнацтво і Пласт (скорочено) PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:40

altПо кожній невдачі кожне покоління покладає свої надії на те, що йде йому на зміну. Говоритися про завдання нового покоління і в нас, лиш аби щось сказати. А тим часом обов’язки нової генерації більші, ніж се проставляється на перший погляд.

…Пласт може і повинен стати чинником морального оздоровлення нації, провідником в нашу розчавлену й безхребетно моральну націю міцних ідей сеї найздоровішої, найвідважнішої, наймогутнішої, але й найшляхетнішої, повної ідеалістичного запалу раси Окціденту; тих ідей, на яких збудована велика цивілізація Європи, Америки і які — одні лиш вони — можуть піднести нас з упадку.

...Західний світ — це світ традиційних правд і незрушних аксіом, які приймаються на віру, яким він сліпо кориться не на приказ з гори, як в Росії, лиш на приказ власного сумління. А найшляхетнішим прикладом, як він сим правдам вміє коритися — се ентузіазм, з яким народні маси далекої Австралії та інших за тисячки миль віддалених від Австралії колоній, які йшли на поміч метрополії у великій війні. І чи засада, що каже без озову коритися приказам свого короля і краю, не відбивається в ідеології Пласту, який приказує своїм членам сліпо іти за законами свого рідного краю, старшин і родичів — проти всякого, хто є їх ворогом, або хто лиш зле говорить на них? Чи не та сама ідеологія в засадах Пласту, що наказують сповнити сі прикази “без озову” просто тому, що се його обов’язок, про який не може бути жодної дискусії — хіба лише по виконанню? І чи сі чесноти не можуть стати прекрасним антидомутом до немічних засад втомленого українства, для якого навіть щастя рідного краю не є бездоказовою правдою, для якого ся правда мусить дістати санкцію гуманітарізму, соціалізму, інтернаціоналізму та вищих “засад”, видуманих сильнішими для сплутання моральної енерґії слабших?

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 9 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search