«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Стати подібних до них! PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:38

 

alt(Промова д-ра Д. Донцова виголошена на святочній академії у Монреалі в залі Плято 10.ІХ.1950 в пам’ять процесу Спілки Визволення України і СУМу в Харкові)

Молодь нашу, яка 20 літ тому повстала проти Москви, згадуємо з почуттям гордості за націю. Кілька лиш років по Крутах і Базарі, коли рвали й гризли Україну московські собаки, молодь знов готується до зриву, знов розгортає національний прапор: свідоцтво незнищимої сили нашої Правди.

Нині, коли повінь туподумства, трусості, егоїзму і зради заливає світ; коли лицеміри кричать про мир, затикаючи вуха, щоб не чути стогону мордованих націй; коли розбійники зі Сходу сидять у Раді народів, замість висіти на шибеницях; коли світ трясеться, мов крілик, перед червоним давуном – Україна не бере участи в цім божевіллі. У підземеллі, у боротьбі, громадить дальше свої сили. Як двадцять, як тридцять літ тому.

З затиснутим віддихом прислухалися ми у Львові радійовим звітам з комедії харківського процесу Спілки Визволення України та СУМу; хотіли збагнути, що сталося з молоддю, яка була здесяткована ще перед фарсом судової розправи. Це був для нас болісний, але й кріплячий доказ, що Україна не стане на коліна, не цілуватиме руку ката, – хоч це й робили деякі перекинчики; що Хрест і Отчизна все будуть на нашім прапорі, хоч би мільйони людської комашні в модерних хмародрапах поклонялися золоту й мамоні.

 
Степан Бандера — ім'я-символ PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:36

alt

Ні одна тиранія не чулася такою непевною, як в наш час московська. На таких небезпечних для неї закрутах, як тепер, зморою вставала перед нею Україна. Тоді ця тиранія хапалася за свою превентивну зброю: вимордування мільйонів людности (голодоморство, єжовщина, хрущовщина!) і “ліквідація” тих, що могли воскресити на нашій землі дух Богдана, Мазепи чи Ґонти, з метою знищення Москви. Як то було в 1926 р. (Париж!), чи в 1938 р. (Роттердам!). Тепер наспіла трагічна вістка про 15-те жовтня в Мюнхені.

Чому якраз тепер загинув (як і ті два) Степан Бандера і чому якраз він? Тому, що старанно готована московськими гучномовцями й західніми (лівими) трубами єрихонськими подорож (до США — ред.) кремлівського “миротворця” скінчилася повним провалом. Тому, що сама поява на Заході того Великого Хама одразу знищила увесь ефект реклямного “тамтаму”, — тому, що й найбільшою реклямою замакітрені недотепи на Заході — на “дружескі” простягнутій долоні “миротворця” уздріли чортівські пазурі, а над усміхненою пикою — роги Сатани. Брутальна сила, але не дописала славнозвісна ловецька підступна хитрість москаля. Сатана показався, хоч з породи злобних, але глупих хижаків. Обман не вдався, не вдалася психічна демобілізація, не вдався “апізмент” ... Не вдалося за обіцяний “мир” виторгувати “припинення холодної війни” Заходом, і наложення ним намордника на всяку протисовєтську акцію вигнанців. А далі — непевність майбутнього і страх тиранської кліки. А на таких закрутах — звичайно, як у травні 1926 і 1938 pp., треба ціляти в примару воюючої України.

 
Доба релігійних війн(в передчуттi II Свiтової вiйни) PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:34

alt

"Найближча вiйна, яка розгориться в Європi, буде не так вiйною армiй, як вiйною свiтоглядiв."

З промови Джорджа Каннiнга в англiйськiй Палатi Громад, 12-го грудня 1826 року.

Те, що передбачав англiйський трибун, стало знаком, пiд яким живе наша дiйснiсть. Нинiшнi державнi мужi можуть застерiгатися проти вiйни свiтоглядiв, але надаремно, бо ця вiйна вже прийшла. Порiвняти її можна хiба з релiгiйними вiйнами середньовiччя, про що ще в 1936 роцi писав невтральний швайцарець: "Повiтря над Европою важке й пахне залiзом. Раз-у-раз чуємо про "релiгiйну вiйну". Коли я вперше почув це слово, вразив мене глузливий тон, з яким його вимовлено... Фашизм, большевизм, безглуздi iдеологiї мали б допровадити до релiгiйної вiйни?

Й то у ХХ столiттi? Нi! Ми стали скекаптиками. Релiгiя вже не грає ролi в нас. Ми завжди думали, що наступить моральне вiдпруження, що у свiтi запанує царство розуму. Але пiсля 1918 року прийшов мир, i, замiсть вiдпруження, ми мусiли пережити таку добу витривалости нашого напруження, як нiколи. Кожна одиниця стала полем бою рiзних iдеологiй, протилежних собi "ерзац-релiгiй". Не один волiв би лишитися поза полем бою, зовнi. Але чи є взагалi ще оте "зовнi"? Ви хотiли б лишитися незачепленими? Та чи це залежить вiд вас? Бо жити в добi релiгiйних вiйн, жити в якiйсь вiрi, значить стiльки ж, що могти й бажати за цю вiру вмерти. Тому, хто лишається на боцi й кого не захоплює ця велика життєва сила, що змушує нас класти на карту саме життя, - тому не зрозумiти "iдеологiй", той вiдмовить їм вибухової сили... Тим не менше життя вступає в ту rabiate Phase, яку передбачав Нiцше. Релiгiйнi вiйни! Мiти, свiтогляди, iдеологiї, засади, секуляризованi боги, спраглi крови, - ось наша доба. Доба хрестоносних походiв, без стягiв з вишитими на них хрестами". Стiльки сказав швейцарець. I дiйсно такою є ця доба, яка вiд 1917 року наступила i на Українi. Це є те "божевiлля", яке навiстило Еспанiю в 1936 роцi, "божевiлля", яке перестає ним бути, коли приймає масовий характер, коли стає "божевiллям цiлого народу", - те "божевiлля", яке так прагнув "прищепити своєму народовi" Унамуно. I дiйсно, той самий фанатизм бачимо в кожнiй країнi нашого континенту, той самий подiл на ворожi табори, тi самi вбивства й терористичнi акти: Генрiха IV i Колiньї забили побожнi католики, Карла Лiбкнехта й Розу Люксембург - майбутнi нацiоналiсти. Колись Лютер спалював папськi булли, а тепер палять булли марксистськi. Колись Варфоломiївську нiч робила Катерина Медiчi, тепер такi ночi в Києвi, Харковi, Одесi, - роблять большевики.

 
Єдине, що є на потребу PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:32

alt

Тема "найвищого ідеалу" нації та доріг, якими до нього ідеться, така оклепана, як жадна інша.

Хочу підійти до неї з боку, з якого у нас не люблять до неї підходити. Цю нову точку повинна собі засвоїти особливо молодь, першим кличем якої - навіть в неполітичних організаціях (як напр. в Пласті), - є "вірність своїй країні".

Державницька ідея є тепер у всіх на устах. Навіть у тих, що за неї у Києві під стінку ставлять, або у тих, що пропонують свої услуги для її поборювання. Але й від чесних прихильників тої ідеї чує молодь не раз: "Шануймо наш запал і посвяту - але не товчіть шиб і сідайте за книжку!" А дальше літанія: "Учись, трезвись, молись, а решта анархія"..

Не знаю більше облудної науки! Бо є одна річ, одне "щось", без якого жадна освіта не поможе; ніяке освідомлення не врятує, а ні запал, ні посвята... Цим "щось", цією найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття "характер"; з ним, як з душею: хто скаже що є душа? Але подібно, - як кожен з нас відріжнить мертвого від живого, так і того, хто має характер від того, хто його заступає фразою.

Моторами історії, які здвигають і валять народи, - є одиниці, за якими тягнеться маса. В мирні часи, і в критичні, в монархіях і в республіках. А тою чудодійною силою, яка ті одиниці взносить в гору, даючи їм владу над числом - є їх сила характеру. Командує над іншими не завжди інтелігентніший, не завше найдужчий, але все - завзятіший, той, що виявляє найтвердішу вдачу.

 
Від держиморди царського до большевицького PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:30

alt

Недавно я вказував вже на двох авторів, англійця Ф л є ч є р а і німця Штадена, які змалювали образ Росії кінця 16 віку, що так живо нагадує сучасну большевію. Згадав і про Достоєвського, як про візіонера большевизму. Тут займуся другим таким візіонером, якого в Росії забувають, а за кордоном не знають. Це Салтиков-Щедрин, сатирик доби Олександра II, у якого за фейлетоно-гумористичним стилем криється не одна глибока соціологічна думка.

З його творів ясно видно, що психологічне коріння большевизму було міцне вже в царській Росії, в її е л і т і. В своїх — нехай і пересаджених — профілях царських адміністраторів ("Помпадури і помпадурші"), — малює Щедрин типові портрети білих московських "держиморд", які різко нагадують "держиморд" червоних. Сатирик, з нахилом до карикатури і пересади, Щедрин цією пересадою, мов побільшуючим склом, відкривав саму душу москаля-правителя, великого і малого. Звичайний "обиватель" російський, пересічний "гражданін", — так пише (за Щедриним) про  губернатора царського:

"Ми навіть не знаємо, чи надовго він лишив нам життя; та твердо знаємо, що життя можливе для нас тільки під однією умовою: щоб ми зобов'язалися ежемгновенно і неукоснітєльно трепетать"... Чи ж це не блискуча формула життя кожного совєтського "гражданіна" і під червоними губернаторами?

Щедрин бачив, що отарно-ординський устрій царської імперії веде до соціялізму. Ось два царські "урядовці для особливих доручень" (при губернаторові), Рудин і Волохов, вигадали "теорію відродження Росії - через соціялізм, здійснюваний потужною рукою адміністрації"... І хіба ж не в цьому суть сучасної большевицької системи? Другий "геніяльний вождь" царської Росії вигадав вкрити Росію соціялістичними фаланстерами: "адже ж були в Росії спроби фаланстерів у формі "воєнних поселеній" (ген. Аракчеєва), були ж імпровізовані декораційні селища, дороги, міста (будовані Потьомкіним для Катерини)? Чому ж би тепер не могли бути?" — питається адміністратор Толстолобов. Одним словом, гасло "дайош соціалізм!" уже ворушилося в мізках царських держиморд. Не випадково дає їм Щедрин назвиська літературних типів революціонерів — Рудіна (з Тургенєва) і Волохова (з Гончарова); ніби щоб показати, що в ментальності царських держиморд і кандидатів на держиморд червоних — істотної різниці нема.

Останнє оновлення на Середа, 24 березня 2010, 13:53
 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 10 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search