Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Вийшов 5-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова PDF Друк e-mail
Написав Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова   
Четвер, 16 січня 2014, 14:54
Вийшов 5-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова

Видання виходить під егідою Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова, який очолює Олег Баган, він же як відповідальний редактор і упорядник формує концепцію багатотомника. Літературний редактор тому – знаний мовознавець і публіцист Ярослав Радевич-Винницький, котрий запропонував важливу й оригінальну стилістично-правописну версію адаптації текстів Д.Донцова до норм сучасного українського правопису. Тематична назва 5-го тому: «Політична аналітика (1921-1932 рр.)», тобто він складається із етапної праці «Підстави нашої політики» (1921) і статей із журналу «Літературно-науковий вісник» за означений період.

Як і до всіх попередніх томів, усі тексти творів Д.Донцова подані за першоджерелами. Це особливо важливо щодо книги «Підстави нашої політики», яка у другому виданні 1957-го року зазнала багатьох скорочень із різних причин. Це у свій час змусило вірного послідовника ідей Д.Донцова Романа Бжеського (Р.Млиновецького) видати спеціальну брошуру з констатацією тих фрагментів, які не увійшли до 2-го видання.

Як відзначив у своїй передмові до тому «Стратегія для України» Олег Баган, у книзі «Підстави нашої політики» вперше було концептуально викладено світоглядні засади вольового націоналізму. Саме це поняття використав Д.Донцов для означення ідеології нового націоналізму, який щойно починав формуватися. Саме це визначення і сьогодні треба застосовувати у політології, націології, філософії для тлумачення ідеології націоналізму від 1920р. (від моменту постання УВО), а не «інтегральний націоналізм», «організований націоналізм», «мілітарний націоналізм», «революційний націоналізм», бо усі ці визначення лише частково характеризують нову якість націоналістичного руху того часу. Натомість філософема «волюнтаризм» найточніше передає головну ідею, головну емоцію і головну відмінність нового націоналізму: світоглядно він різко і чітко переорієнтувався після доби позитивізму-раціоналізму на ідеалістичну філософію ірраціоналізму-волюнтаризму (від ідей Платона до Фіхте, Карлайла, Ніцше, Дільтея, Лебона та ін.); він засвоїв після кволої, примирливої тактики українських народників та народовців настрої безкомпромісної боротьби, вітального пориву (звідси – часті апелювання Д.Донцова до постаті та ідей А.Мадзіні); він базувався насамперед на принципі нової якості характеру нації (не її економічних умов, як в соціалістів, не її культурних можливостей, як в народників-демократів, не її правової свідомості, як в лібералів-прогресистів). Праця «Підстави нашої політики» і до сьогодні залишається найзручнішим, найзавершенішим, найаргументованішим політико-ідеологічним твором для формування націоналістичного світогляду в українській людині.

Другу частину 5-го тому склали статті на доволі різноманітну тематику – від геополітики до економіки – за 10 років редагування Д.Донцовим ЛНВ. Усіх їх характеризує гострота критичної думки автора, його тверда принциповість, уміння бачити широту й вагу політичних процесів сучасності. Зокрема вартує виділити проблемні статті «Упадок комунізму на Заході», «У десятилітню річницю», «1914-1924» (осмислення подій і наслідків 1-ї Світової війни), «Дві революції» (про характер революції в Україні); чудові політичні портрети Ф.Дзержинського, Н.Пашича, Р.Дмовського, політико-філософський діалог «Про актуальні речі». Загалом матеріали тому чітко увиразнюють ідейно-політичну лінію українського націоналізму у 1920-і рр., пояснюють причини і форми критики ним стратегії і тактики західноукраїнських демократів (УНДО) та соціалістів, дають широку картину оцінок подій у СРСР як у жахливій «системі страху» (назва статті). Усі статті перевидаються в Україні вперше.

Докладніше про видання можна дізнатися за телефоном: (097) 143-10-12, а також на сайті Видавничої фірми «Відродження».

 
Феномен Донцова PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
П'ятниця, 10 січня 2014, 16:55

З нагоди ювілейних вшанувань провідного ідеолога українського націоналізму доктора Дмитра Донцова (1883-1973) Галицька видавнича спілка видала монографію професора Сергія Квіта «Дмитро Донцов: ідеологічний портрет».

Це вже друге видання цієї праці, виправлене і доповнене. Як на мене – найкраще на сьогодні, що було написане про цю непересічну постать в українській історії. А про Донцова все ж таки дещо написано, зокрема хочемо звернути увагу на праці Ростислава Єндика, Михайла Сосновського, Анатолія Бедрія, Олега Багана.

Автор не лише прискіпливо дослідив діяльність Донцова як літературного критика, есеїста, мислителя та ідеолога, не лише висвітлив його життєпис та окремі аспекти творчого шляху, але й не обійшов увагою гарячих дискусій тепер і в минулому, які викликала ген ще колись і викликає сьогодні як сама постать Донцова, так і його творчість.

Сергій Квіт аргументовано спростовує наклепи та розвінчує стереотипи, проте працю ні в якому разі не можна вважати пропагандивною, втім, блискучий есеїст і гострий публіцист, яким є Квіт, зумів зробити науковий текст таким, що читається легко і є доступний не лише вузькому колу науковців. Не можна назвати книгу й суто історичним дослідженням, адже науковцю блискуче вдалося актуалізувати задану тематику та максимально наблизити її до сучасного контексту.

Окремі розділи монографії присвячено «Літературно-науковому віснику» і «Вістнику», які редагував Донцов у 20-30-х роках минулого століття та цілій когорті «вістниківців» – авторів цих легендарних видань.

Науковець розглядає ідеологічні засади, розроблені Донцовим та окреслює естетичні горизонти, осягти які він прагнув і закликав до цього інших.

«Феномен Дмитра Донцова важливий для цілісного розуміння історії України ХХ ст. Дмитро Донцов відіграв ключову роль у формуванні ідеології українського націоналізму. Він був видатним політичним мислителем, літературознавцем, журналістом і редактором. Спробуємо прочитати Донцова, поєднавши часові «горизонти», через контекстуалізацію тогочасних подій і понять – для розуміння цього інтелектуала та його часу», – закликає автор книги у вступному слові.

Отже, Донцова потрібно вивчати, його потрібно досліджувати, і допоможе в цьому, безумовно, блискуче дослідження Сергія Квіта. Рекомендуємо.

 
Донцов про революцію PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
П'ятниця, 31 травня 2013, 16:34
З нагоди 130-річчя з дня народження доктора Дмитра Донцова Українська Видавнича спілка імені Юрія Липи видала збірку праць ідеолога українського націоналізму, головною з яких є текст «За яку революцію», який і надав назву книзі.

До збірки також увійшли маловідомі статті Донцова, які раніше друкувалися в еміграційних виданнях, а зокрема «Воююча церква і нація», «Шоста колона», «Перед розвалом червоної орди» та інші.

У вступному слові до книги її упорядник Віктор Рог зазначає: «Рішення про перевидання праці Дмитра Донцова «За яку революцію» (1957 рік) зумовлене кількома причинами. Насамперед таким чином ми долучаємося до вшанування великого філософа в ювілейний рік – рік 130 річчя з дня його народження та 40-річчя смерті.

Праця, написана у 1957 році, перевидавалася в Україні ще до проголошення незалежності, аж у 1990 році, тож сьогодні є бібліографічною рідкістю, хоча, на нашу думку, залишається актуальною. Не вважаємо за доцільне у вступному слові переказувати зміст книги, яку Ви, шановний читачу, вже тримаєте в своїх руках, натомість хотілося би дещо порозмірковувати над актуальністю самої постановки питання в сучасній ситуації.

Під терміном «революція» розуміємо радикальні, докорінні, якісні і глибокі зміни, стрибок у розвитку суспільства, що передбачає категоричне заперечення і усунення існуючого попередньо стану. Під революційним шляхом досягнення революційної мети розуміємо безкомпромісний і радикальний спосіб усунення об’єктивних перешкод, котрі стоять на заваді революційним змінам.

Революційний спосіб думання зумовлений насамперед усвідомленням неприродності та нестерпності стану, в котрому перебуває сьогодні українське суспільство у власній державі та за її межами.

У власній, відновленій понад 20 років тому державі, населення якої складається на 80% з етнічних українців, українці не панують ні політично, ні економічно, на благодатній землі проживають в досить тяжких соціальних умовах, під постійним політичним тиском, інформаційною експансією та економічним шантажем з боку ряду сусідніх держав, насамперед колишньої метрополії.

Чиновницька корупція, відсутність справедливого судочинства, російщення, імперський реваншизм, розгул кримінальної злочинності, а часто і зрощення її з владою – ці явища, мов смертельні метастази, пронизали всі сфери суспільного життя, позбавляючи націю права на достойну тривалу перспективу.

Мільйони українців на рідних землях і за межами сучасних державних кордонів (котрі не збігаються з етнічними) позбавлені можливості задовольняти свої національно-культурні потреби, зберігати етнічну ідентичність та передавати її своїм нащадкам. Яскравим прикладом наслідків такого стану є результати останнього перепису в РФ, який показав порівняно з попередніми переписами, катастрофічне зменшення числа громадян, які вважають себе українцями.

Неприйняття існуючого стану населенням України згідно соціологічних опитувань сягає граничної межі, нездатність і небажання діючого режиму провести системні та докорінні зміни на краще в інтересах української нації є очевидними».

І кілька цитат з самої книги:

«Першим завданням цеї нашої революції буде — звільнення країни від панування московської нечисті, знищення тої нечисті зовні, а потім — «на нашій не своїй землі». А одного і другого зможуть довершити тільки ті, які ту нечисть Москви і «прогресу» знищать в своєму серці. Потрібна духовна революція, духовне переродження коли не званих, то ізбраних».

«Щоб бути сильною не лиш назовні, а всередині, — держава, що вийде з революції, — мусить бути свобідною вад ярма тоталітаризму, совєтського, націонал-комуністичного чи «демократичного», від того, якого небезпеку бачать многі вдумливі автори Окциденту… від того тоталітаризму, який соціалісти й прогресисти накидають теж і Заходові; від режиму, який пильнує кожного кроку «свобідного громадянина», диктує йому, що він має їсти, скільки, коли, чи і куди має право їздити, убиваючи всяку приватну ініціативу і гідність людини, регулюючи її життя аж до найдрібніших дрібниць, а з другої сторони фаворизуючи повну «свободу» кожного — свободу ширити деправацію політичну і моральну в пресі, в телевізії, в літературі, свободу від релігії в школі, свободу від кари за злочини і зраду, свободу акції 5-ої комуністичної колони і пр.

Київська держава, що вийде з революції, мусить з одного боку звузити обсяг діяння держави, позбавити її тоталітарного характеру, характеру всесильної бюрократії, всесильного опікуна безправної одиниці, а з другої сторони — привернути авторитет держави в її властивих завданнях: хоронити націю назовні і охороняти повагу права всередині, караючи суворо злочин і зраду, і не допускаючи паношення всередині нації — «держави в державі», тайних мафій, тих чи інших, які вірність мафії ставлять понад вірність нації і державі, і які замість цілей патріотичних, переслідують свої тайні цілі, роблячи з себе невидимих, безвідповідальних диктаторів національної політики внутрішньої і зовнішньої, слуг ворожих нації інтернаціональних сил.

Щоб була сильною держава, ті, що її виборють, мусять правити нею в дусі національних традицій, не в службі чужих ідей, не в службі Москви, ні ідеї під'яремного сателітства…»

Книга вийшла за фінансового сприяння братів Володимира та Андрія Парубіїв, а придбати її (як і інші праці Донцова) можна (і треба), зголосившись за адресою: 01030 м. Київ, вул. Ярославів Вал, б. 9 пом. 4, тел. (044) 234-70-20 E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Останнє оновлення на П'ятниця, 31 травня 2013, 16:37
 
Про те, що не дасться ні зміряти, ні злічити, ні зважити PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
П'ятниця, 23 листопада 2012, 14:47
imgВ однім американськім часописі знаходимо дуже цікаву для нас промову монсеньйора Фултона Дж. Міна про Росію. Він сподівається, що як поганський Рим, що переслідував християн, став сам християнським, так і Росія колись знову навернеться і об'єднає Схід із Заходом. Можливо, що Росія знову стане християнською, але - на мою думку - завжди лишиться вона чужою й ворожою культурі Заходу. Але не це цікаве в промові монсеньйора Шіна. Цікаві слова, які пояснюють, чому многі люди Заходу, многі католики, так цікавляться Росією?

Монсеньйор Шін каже: «Є три великі прикмети російської душі, які оправдують оптимістичні передбачення щодо блискучого «завтра» Росії: глибоке релігійне почуття, здібність зносити терпіння і почуття братерства («Фелловшіп»)». Комунізм, хоч і ворожий християнству, використовує 1000-літнє християнське формування російської душі в дусі самопожертви і самодисципліни.

Лише тому, що «тінь Христового хреста і досі падає на Росію, москалі є натхнені, аж до самозаперечення, понад особистою ідеєю». Навіть большевицький колективізм, нібито, черпає свої джерела з ідеї християнського братерства - каже Шін. - Ось через ці прикмети росіян і вірить монсеньйор Шін (і многі з ним і за ним!) у велику роль Росії в будуччині християнства...

Я не вірю в блискучу будуччину Росії. Думаю, що так як Франція по революції з 1789 р. стала вигаслим вулканом, так стане ним і Росія з 1917 р. Але важне для нас, на які душевні й духовні прикмети звертають увагу віруючі люди Заходу. Важне, яким якостям надають значення в історії, в яких вони бачать запоруку «блискучої будучини». Це особливо варте уваги для нас, коли всякі недоумки щодня переконують нас про шкідливість «емоційності», «якоїсь містичної віри і служіння ідеї», бо це ж вимагає «непотрібних жертв»!

Отже показується, що Захід та й його громадська думка скоріше зацікавиться Савлами, аніж «тверезими», «ні гарячими, ні студеними». Бо вірить, що не з цих останніх, а з Савлів вийдуть Павли! Можна не поділяти поглядів монсеньйора Шіна на Росію і росіян (і я їх не поділяю!), але важне, що він віщує велич тому народові, що здібний сильно вірити в якусь ідею та за неї бореться і приносить жертви, не думаючи про «фізичне збереження нації», про «нерозсудність посвяти». Зацікавлення в світі знайде лиш нарід, здібний до героїчних вчинків, здібний горіти, страждати і боротися до загину...

Ось про що треба нам пам'ятати, коли ми чуємо підшепти рабських натур, які за найвищу політичну мудрість вважають мудрість «Яремів, хамових синів», які те лиш і знають, що «і задком, і передком перед паном Федорком» викручувати на доказ готовності своєї «лояльної співпраці» з черговим окупантом.

Коли світ цікавиться Україною? - Коли слава Ігорів і Володимирів гриміла в Києві, коли слава козацька по всім світі ширилася, коли її відновили в 1917 році і по 1939 -ім; коли нарід наш горів великою місією, коли бився за те, що не дасться ні зміряти, ні зважити, ні злічити! І лише коли горітиме цим і далі, здобуде пошану і поміч світу...

Не тоді, коли його «представлятимуть» фарисеї і книжники, проти яких гримів Христос:

«Стережіться книжників, що люблять ходити в довгих одежах й приймати вітання на народних зборах, сидіти на переді в храмах і возлежати на перших місцях на бенкетах». У яких на устах слова про «неньку Україну», а в серці облуда і зрада...

Особливо тепер треба усвідомити собі, що українська справа це справа не вишиваних сорочок і гопака, та не соціалізму, навіть не лише справа незалежності України, а справа, за яку жили і вмирали св. Антоній і Теодозій і стара князівська Україна, справа підняття наново великої місії старого Києва: творчою, християнською думкою і «черленими щитами перегородити» наш степ проти нової, поганської варварії, що суне на світ з морської півночі.

Дмитро Донцов «Визвольний Шлях»ч. 4 (31) квітень 1950 р.

 
Дмитро Донцов: "ДО МІСТ!" PDF Друк e-mail

Паралітиком назвав наш народ Франко, а є в тих словах не лиш поетичний висказ, але й ствердження величезної ваги факту нашої суспільної будови: ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважніших функцій національного життя — нема в нас свого міста.

Страшно помстився той дефект на нас під час останніх наших визвольних змагань, коли зайшла потреба наглої мобілізації національної стихії, а коли осередки цеї стихії — міста, були в руках чужинців.

Пригадаймо собі з історії, коли ще наші міста були наші, за Хмельницького або Мазепи, — як то нелегко було чужинцеві посуватися в наш край; як то доводилося брати одне містечко за другим, як то в Батурині або і в інших городах, ставляло населення чоло цілим арміям, затримуючи їх просунення в наші території; як то, немов сіткою тою, вкривали наші міста нашу землю, а передертися крізь неї не так то легко було.

І як же ж інакше було тепер, в останні роки! Правда, і тепер займали ми столиці наші, але опанували їх не автохтонні міські українські елементи, лише дооколичні селяни, що в австрійськім чи російськім однострою припадково опинились тоді в них чи біля них. А вже опанування Києва в 1918 в грудні і в 1919 — це був просто «марш на Київ» селян, що входили в ворожий і чужий їм осередок. Се було щось подібне до пізніших «маршу на Рим» фашистів або «маршу на Бухарест» зараністів. Лише що, знов таки, через ворожість нам нашого міста — тамті в своїх столицях утрималися, ми ж їх покинули. Тамті билися з ворожими партіями своєї нації, ми з чужинцями.

А хоч б и й в «мирні» часи! Коли міста наші приймали український вигляд? Тільки під час мирної інвазії дооколичного сільського елементу, як це буває напр. під час сокільських або просвітянських з’їздів. Міста як такі, лишалися чужинецькими острівцями серед нашого моря, але острівцями, що над тим морем панували.

І то власне цікаве, що перешкодою організації національної стихії були чужі міста не лиш під час народного зриву, не лиш під час наглої мобілізації. І під час повільної, ступневої організації народу — економічної, політичної чи культурної — місто відігравало першорядну роль: коли своє — цю організацію надзвичайно полегшувало, коли чуже — її утруднювало або зовсім гамувало. І то однаково: чи тоді, коли перепроваджується сю організацію нації (як є тепер) в рамах держави чужої, чи коли мається власну державу (як було 1917 або під час гетьманщини 1918, коли, не кажучи вже про жидів, всі оті «Протофіси» і «Суозіфи» в наших містах страшенно шкодили організуванню української стихії в одне свідоме ціле. Звідки ця сила міста?

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 2 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search