"Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя" Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
Феномен Донцова PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
П'ятниця, 10 січня 2014, 16:55

З нагоди ювілейних вшанувань провідного ідеолога українського націоналізму доктора Дмитра Донцова (1883-1973) Галицька видавнича спілка видала монографію професора Сергія Квіта «Дмитро Донцов: ідеологічний портрет».

Це вже друге видання цієї праці, виправлене і доповнене. Як на мене – найкраще на сьогодні, що було написане про цю непересічну постать в українській історії. А про Донцова все ж таки дещо написано, зокрема хочемо звернути увагу на праці Ростислава Єндика, Михайла Сосновського, Анатолія Бедрія, Олега Багана.

Автор не лише прискіпливо дослідив діяльність Донцова як літературного критика, есеїста, мислителя та ідеолога, не лише висвітлив його життєпис та окремі аспекти творчого шляху, але й не обійшов увагою гарячих дискусій тепер і в минулому, які викликала ген ще колись і викликає сьогодні як сама постать Донцова, так і його творчість.

Сергій Квіт аргументовано спростовує наклепи та розвінчує стереотипи, проте працю ні в якому разі не можна вважати пропагандивною, втім, блискучий есеїст і гострий публіцист, яким є Квіт, зумів зробити науковий текст таким, що читається легко і є доступний не лише вузькому колу науковців. Не можна назвати книгу й суто історичним дослідженням, адже науковцю блискуче вдалося актуалізувати задану тематику та максимально наблизити її до сучасного контексту.

Окремі розділи монографії присвячено «Літературно-науковому віснику» і «Вістнику», які редагував Донцов у 20-30-х роках минулого століття та цілій когорті «вістниківців» – авторів цих легендарних видань.

Науковець розглядає ідеологічні засади, розроблені Донцовим та окреслює естетичні горизонти, осягти які він прагнув і закликав до цього інших.

«Феномен Дмитра Донцова важливий для цілісного розуміння історії України ХХ ст. Дмитро Донцов відіграв ключову роль у формуванні ідеології українського націоналізму. Він був видатним політичним мислителем, літературознавцем, журналістом і редактором. Спробуємо прочитати Донцова, поєднавши часові «горизонти», через контекстуалізацію тогочасних подій і понять – для розуміння цього інтелектуала та його часу», – закликає автор книги у вступному слові.

Отже, Донцова потрібно вивчати, його потрібно досліджувати, і допоможе в цьому, безумовно, блискуче дослідження Сергія Квіта. Рекомендуємо.

 
Донцов про революцію PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
П'ятниця, 31 травня 2013, 16:34
З нагоди 130-річчя з дня народження доктора Дмитра Донцова Українська Видавнича спілка імені Юрія Липи видала збірку праць ідеолога українського націоналізму, головною з яких є текст «За яку революцію», який і надав назву книзі.

До збірки також увійшли маловідомі статті Донцова, які раніше друкувалися в еміграційних виданнях, а зокрема «Воююча церква і нація», «Шоста колона», «Перед розвалом червоної орди» та інші.

У вступному слові до книги її упорядник Віктор Рог зазначає: «Рішення про перевидання праці Дмитра Донцова «За яку революцію» (1957 рік) зумовлене кількома причинами. Насамперед таким чином ми долучаємося до вшанування великого філософа в ювілейний рік – рік 130 річчя з дня його народження та 40-річчя смерті.

Праця, написана у 1957 році, перевидавалася в Україні ще до проголошення незалежності, аж у 1990 році, тож сьогодні є бібліографічною рідкістю, хоча, на нашу думку, залишається актуальною. Не вважаємо за доцільне у вступному слові переказувати зміст книги, яку Ви, шановний читачу, вже тримаєте в своїх руках, натомість хотілося би дещо порозмірковувати над актуальністю самої постановки питання в сучасній ситуації.

Під терміном «революція» розуміємо радикальні, докорінні, якісні і глибокі зміни, стрибок у розвитку суспільства, що передбачає категоричне заперечення і усунення існуючого попередньо стану. Під революційним шляхом досягнення революційної мети розуміємо безкомпромісний і радикальний спосіб усунення об’єктивних перешкод, котрі стоять на заваді революційним змінам.

Революційний спосіб думання зумовлений насамперед усвідомленням неприродності та нестерпності стану, в котрому перебуває сьогодні українське суспільство у власній державі та за її межами.

У власній, відновленій понад 20 років тому державі, населення якої складається на 80% з етнічних українців, українці не панують ні політично, ні економічно, на благодатній землі проживають в досить тяжких соціальних умовах, під постійним політичним тиском, інформаційною експансією та економічним шантажем з боку ряду сусідніх держав, насамперед колишньої метрополії.

Чиновницька корупція, відсутність справедливого судочинства, російщення, імперський реваншизм, розгул кримінальної злочинності, а часто і зрощення її з владою – ці явища, мов смертельні метастази, пронизали всі сфери суспільного життя, позбавляючи націю права на достойну тривалу перспективу.

Мільйони українців на рідних землях і за межами сучасних державних кордонів (котрі не збігаються з етнічними) позбавлені можливості задовольняти свої національно-культурні потреби, зберігати етнічну ідентичність та передавати її своїм нащадкам. Яскравим прикладом наслідків такого стану є результати останнього перепису в РФ, який показав порівняно з попередніми переписами, катастрофічне зменшення числа громадян, які вважають себе українцями.

Неприйняття існуючого стану населенням України згідно соціологічних опитувань сягає граничної межі, нездатність і небажання діючого режиму провести системні та докорінні зміни на краще в інтересах української нації є очевидними».

І кілька цитат з самої книги:

«Першим завданням цеї нашої революції буде — звільнення країни від панування московської нечисті, знищення тої нечисті зовні, а потім — «на нашій не своїй землі». А одного і другого зможуть довершити тільки ті, які ту нечисть Москви і «прогресу» знищать в своєму серці. Потрібна духовна революція, духовне переродження коли не званих, то ізбраних».

«Щоб бути сильною не лиш назовні, а всередині, — держава, що вийде з революції, — мусить бути свобідною вад ярма тоталітаризму, совєтського, націонал-комуністичного чи «демократичного», від того, якого небезпеку бачать многі вдумливі автори Окциденту… від того тоталітаризму, який соціалісти й прогресисти накидають теж і Заходові; від режиму, який пильнує кожного кроку «свобідного громадянина», диктує йому, що він має їсти, скільки, коли, чи і куди має право їздити, убиваючи всяку приватну ініціативу і гідність людини, регулюючи її життя аж до найдрібніших дрібниць, а з другої сторони фаворизуючи повну «свободу» кожного — свободу ширити деправацію політичну і моральну в пресі, в телевізії, в літературі, свободу від релігії в школі, свободу від кари за злочини і зраду, свободу акції 5-ої комуністичної колони і пр.

Київська держава, що вийде з революції, мусить з одного боку звузити обсяг діяння держави, позбавити її тоталітарного характеру, характеру всесильної бюрократії, всесильного опікуна безправної одиниці, а з другої сторони — привернути авторитет держави в її властивих завданнях: хоронити націю назовні і охороняти повагу права всередині, караючи суворо злочин і зраду, і не допускаючи паношення всередині нації — «держави в державі», тайних мафій, тих чи інших, які вірність мафії ставлять понад вірність нації і державі, і які замість цілей патріотичних, переслідують свої тайні цілі, роблячи з себе невидимих, безвідповідальних диктаторів національної політики внутрішньої і зовнішньої, слуг ворожих нації інтернаціональних сил.

Щоб була сильною держава, ті, що її виборють, мусять правити нею в дусі національних традицій, не в службі чужих ідей, не в службі Москви, ні ідеї під'яремного сателітства…»

Книга вийшла за фінансового сприяння братів Володимира та Андрія Парубіїв, а придбати її (як і інші праці Донцова) можна (і треба), зголосившись за адресою: 01030 м. Київ, вул. Ярославів Вал, б. 9 пом. 4, тел. (044) 234-70-20 E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Останнє оновлення на П'ятниця, 31 травня 2013, 16:37
 
Про те, що не дасться ні зміряти, ні злічити, ні зважити PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
П'ятниця, 23 листопада 2012, 14:47
imgВ однім американськім часописі знаходимо дуже цікаву для нас промову монсеньйора Фултона Дж. Міна про Росію. Він сподівається, що як поганський Рим, що переслідував християн, став сам християнським, так і Росія колись знову навернеться і об'єднає Схід із Заходом. Можливо, що Росія знову стане християнською, але - на мою думку - завжди лишиться вона чужою й ворожою культурі Заходу. Але не це цікаве в промові монсеньйора Шіна. Цікаві слова, які пояснюють, чому многі люди Заходу, многі католики, так цікавляться Росією?

Монсеньйор Шін каже: «Є три великі прикмети російської душі, які оправдують оптимістичні передбачення щодо блискучого «завтра» Росії: глибоке релігійне почуття, здібність зносити терпіння і почуття братерства («Фелловшіп»)». Комунізм, хоч і ворожий християнству, використовує 1000-літнє християнське формування російської душі в дусі самопожертви і самодисципліни.

Лише тому, що «тінь Христового хреста і досі падає на Росію, москалі є натхнені, аж до самозаперечення, понад особистою ідеєю». Навіть большевицький колективізм, нібито, черпає свої джерела з ідеї християнського братерства - каже Шін. - Ось через ці прикмети росіян і вірить монсеньйор Шін (і многі з ним і за ним!) у велику роль Росії в будуччині християнства...

Я не вірю в блискучу будуччину Росії. Думаю, що так як Франція по революції з 1789 р. стала вигаслим вулканом, так стане ним і Росія з 1917 р. Але важне для нас, на які душевні й духовні прикмети звертають увагу віруючі люди Заходу. Важне, яким якостям надають значення в історії, в яких вони бачать запоруку «блискучої будучини». Це особливо варте уваги для нас, коли всякі недоумки щодня переконують нас про шкідливість «емоційності», «якоїсь містичної віри і служіння ідеї», бо це ж вимагає «непотрібних жертв»!

Отже показується, що Захід та й його громадська думка скоріше зацікавиться Савлами, аніж «тверезими», «ні гарячими, ні студеними». Бо вірить, що не з цих останніх, а з Савлів вийдуть Павли! Можна не поділяти поглядів монсеньйора Шіна на Росію і росіян (і я їх не поділяю!), але важне, що він віщує велич тому народові, що здібний сильно вірити в якусь ідею та за неї бореться і приносить жертви, не думаючи про «фізичне збереження нації», про «нерозсудність посвяти». Зацікавлення в світі знайде лиш нарід, здібний до героїчних вчинків, здібний горіти, страждати і боротися до загину...

Ось про що треба нам пам'ятати, коли ми чуємо підшепти рабських натур, які за найвищу політичну мудрість вважають мудрість «Яремів, хамових синів», які те лиш і знають, що «і задком, і передком перед паном Федорком» викручувати на доказ готовності своєї «лояльної співпраці» з черговим окупантом.

Коли світ цікавиться Україною? - Коли слава Ігорів і Володимирів гриміла в Києві, коли слава козацька по всім світі ширилася, коли її відновили в 1917 році і по 1939 -ім; коли нарід наш горів великою місією, коли бився за те, що не дасться ні зміряти, ні зважити, ні злічити! І лише коли горітиме цим і далі, здобуде пошану і поміч світу...

Не тоді, коли його «представлятимуть» фарисеї і книжники, проти яких гримів Христос:

«Стережіться книжників, що люблять ходити в довгих одежах й приймати вітання на народних зборах, сидіти на переді в храмах і возлежати на перших місцях на бенкетах». У яких на устах слова про «неньку Україну», а в серці облуда і зрада...

Особливо тепер треба усвідомити собі, що українська справа це справа не вишиваних сорочок і гопака, та не соціалізму, навіть не лише справа незалежності України, а справа, за яку жили і вмирали св. Антоній і Теодозій і стара князівська Україна, справа підняття наново великої місії старого Києва: творчою, християнською думкою і «черленими щитами перегородити» наш степ проти нової, поганської варварії, що суне на світ з морської півночі.

Дмитро Донцов «Визвольний Шлях»ч. 4 (31) квітень 1950 р.

 
Дмитро Донцов: "ДО МІСТ!" PDF Друк e-mail

Паралітиком назвав наш народ Франко, а є в тих словах не лиш поетичний висказ, але й ствердження величезної ваги факту нашої суспільної будови: ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважніших функцій національного життя — нема в нас свого міста.

Страшно помстився той дефект на нас під час останніх наших визвольних змагань, коли зайшла потреба наглої мобілізації національної стихії, а коли осередки цеї стихії — міста, були в руках чужинців.

Пригадаймо собі з історії, коли ще наші міста були наші, за Хмельницького або Мазепи, — як то нелегко було чужинцеві посуватися в наш край; як то доводилося брати одне містечко за другим, як то в Батурині або і в інших городах, ставляло населення чоло цілим арміям, затримуючи їх просунення в наші території; як то, немов сіткою тою, вкривали наші міста нашу землю, а передертися крізь неї не так то легко було.

І як же ж інакше було тепер, в останні роки! Правда, і тепер займали ми столиці наші, але опанували їх не автохтонні міські українські елементи, лише дооколичні селяни, що в австрійськім чи російськім однострою припадково опинились тоді в них чи біля них. А вже опанування Києва в 1918 в грудні і в 1919 — це був просто «марш на Київ» селян, що входили в ворожий і чужий їм осередок. Се було щось подібне до пізніших «маршу на Рим» фашистів або «маршу на Бухарест» зараністів. Лише що, знов таки, через ворожість нам нашого міста — тамті в своїх столицях утрималися, ми ж їх покинули. Тамті билися з ворожими партіями своєї нації, ми з чужинцями.

А хоч б и й в «мирні» часи! Коли міста наші приймали український вигляд? Тільки під час мирної інвазії дооколичного сільського елементу, як це буває напр. під час сокільських або просвітянських з’їздів. Міста як такі, лишалися чужинецькими острівцями серед нашого моря, але острівцями, що над тим морем панували.

І то власне цікаве, що перешкодою організації національної стихії були чужі міста не лиш під час народного зриву, не лиш під час наглої мобілізації. І під час повільної, ступневої організації народу — економічної, політичної чи культурної — місто відігравало першорядну роль: коли своє — цю організацію надзвичайно полегшувало, коли чуже — її утруднювало або зовсім гамувало. І то однаково: чи тоді, коли перепроваджується сю організацію нації (як є тепер) в рамах держави чужої, чи коли мається власну державу (як було 1917 або під час гетьманщини 1918, коли, не кажучи вже про жидів, всі оті «Протофіси» і «Суозіфи» в наших містах страшенно шкодили організуванню української стихії в одне свідоме ціле. Звідки ця сила міста?

 
Дмитро Донцов "Ідейни заповіт Мазепи (1709—1959)" PDF Друк e-mail

Мазепу „прокляла" церква московська на приказ царя безбожника і синовбивці. Перші спроби новітніх часів відродити дух мазепинства на Україні (Шевченко!) — прокляла „поступова" Росія устами В. Бєлінского. Що задум Мазепи грозив Московщині необчисленими наслідками, про це свідчить той переляк і та скажена лють, яка вхопила Петра і „собак Петрових" на вістку про „зраду" Мазепи. Свідчить про це й факт, що майже 170 літ по смерті гетьмана, під час Турецької війни, москалі збезчестили місце його останнього спочинку в Ґалацу, стрілом з гармати, розвіявши попіл від його тлінних останків, (подібне зробили вони з попелом забитого Дмитра Самозванця, що взяв Москву з козаками й поляками з початку 17 в.). Про страх москалів перед духом Мазепи свідчить і мобілізація ліберальної Росії за Миколи II проти національного руху на Україні після 1905 р. Треба було, по конституційних „свободах" 1905 р. українству вийти трохи за вузькі межі провінціального народолюбства, на лан політики, як зараз же його охрестили небезпечним ім'ям „мазепинства" за прикладом наших ренегатів (Піхна, В. Шульгина), які зразу завітрили небезпеку для чужого „отечества"... Завітрили її, по 1917 р. большевики, які взявши Київ, знищили не лиш живі пам'ятники князівської доби (Десятинна церква, Михайлівський собор), але й ті, над якими витав дух мазепинських традицій, — Миколаївський собор та інші лаврські церкви, будовані Мазепою, або мазепинцями, як Видубицький монастир.

Нищенням фізичним мазепинців і самого духа мазепинства, — займалися „опричники" Петра, Катерини, Йосипа і Микити, Нищенням „моральним" — царська й большевицька література, від Пушкіна до червоного графа А. Толстого. Жах перед убійчим для них духом старої України, що його думали вони на віки задушити в 1709 році...

Треба ствердити, що мазепинство і спроба відновити його традицію (Шевченко!) стрінулися з різкою відправою українських „поступовців" (П. Куліша, М. Драгоманова), теж і „демократів" і СОЦІАЛІСТІВ.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 2 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search