«Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Д. Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Творча спадщина
До старих Богів PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Вівторок, 23 березня 2010, 17:59

altВоскресають лиш там, де є могили

(Nur wo die Graber sind, gibt es Auferstehungen)

Ф. Ніцше

Моральна криза нашої інтелігенції буде ще довго злобою дня для українського громадського життя. Шукати її причини - не тема сеї статті. Тут хочу лише з нагоди студентського з'їзду звернути увагу ростучої генерації на одиноке, що на мою думку є тепер на потребу тій молоді, що має змогу вчитися. Перестерегти її, щоби не йшла слідами попереднього, недужого думкою і хворого душею покоління, що вирісши в темному льоху неволі, даремно силкується розпізнати підсліпуватими очима правдивий шлях. Спершу його бачили в можливім порозумінні, одні з "щасливою Австрією", другі з російською державністю, далі в єдинім революційнім фронті, нарешті в світовій революції, себто концепціях, що під маскою універсалізму брали за свій національний ідеал - ідеал чужого народу. Одні обмежували полети своєї фантазії Сяном з однієї, Збручем із другої сторони. Інші - широким розмахом думки - не хотіли лишити і клаптика нашої землі поза границями... Росії. Сим чужим або неправдивим богам кланялася наша інтелігенція, в їх ім'я нищила себе взаємно, як римські глядіятори, і як ті самі глядіятори, навіть діставши засуд смерти, не забували послати свому панові: "Ave, Caesar, morituri te salutant", як се робили наші прочани до Москви, або ті, що складали свій "голд" надвислянській столиці - навіть по Ризі. Люди сього покоління апатично пересувалися по історичній арені, "bez pragnen jutra, bez wspomnien wczora", як казав один польський поет.

 

Останнє оновлення на Вівторок, 23 березня 2010, 18:26
 
Великий бенкет PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Вівторок, 23 березня 2010, 17:17

 alt

"... скажи всякому птаству піднебесному й хижому звіру: сходітесь і прибувайте на мою жертву, що вам наготую, на великий бенкет ... Будете їсти м'ясиво й пити кров... А всі народи побачать караючий суд мій".

(Езекиїля XXXIX, 17 і 21)

 

Всі народи побачили Його "караючий суд". Побачила й Україна, майже осліпла від того бачення. Це була година, яку бачив у своїй уяві Красінський, коли Муж відповідає Панкратові: "Поступ, щастя людського роду! І я колись вірив... Сталося! Сто літ тому, двісті, полюбовна угода могла б іще... але тепер знаю: тепер треба мордуватися взаємно, бо тепер їм ходить лише про зміну племени" (Nieboska Komedija).

Так! Тим, які йдуть з п'ятикутньою зіркою, ходить про зміну племени, не про "поступ" і "щастя людськости", не про "полюбовну угоду". А там, де йде про "зміну племени", немає узгіднених тлумачень, є лише великий бенкет: фатум, пекло, смертельний змаг двох сил - ми чи вони. Не треба бути поетом, щоб бачити, що часи, про які читаємо в Біблії, знайдемо не лише в минулім. Живемо ми в подібних часах, ми всі запрошені на Великий Бенкет, на якому, замість вина, розливають кров, а п'яні, що впали, не воскресають.

Як дві з половиною тисячі років тому "не пощадить і не помилує" Доля наш грізний час: "і люди хоч би громовим голосом до вух моїх гукали, Я їх не вислухаю" - тих, яким ні в гадці, що коли цілі народи покладуться "трупами перед своїми ідолами", то покладе їх караюча рука справедливости. За те, що "поламали вірність" своїй Правді; що "кадили богам іншим, яких не знали ні вони, ні батьки їх". Не лише в далеку добу пророків, але й у нашу добу з пекла вирвуться тільки ті, в яких "мов діямант, твердіші за камінь" є чола, а ще твердіші серця.

 
Bellua sine capite. "Бестія без голови" PDF Друк e-mail
Написав Донцов   
Вівторок, 23 березня 2010, 16:53

alt

"Бестiя без голови", - так охрестив козацьку нацiю колись київський воєвода Адам Кисiль, влучаючи в саме ядро української проблеми. Кожний нарiд має свою болячку: Французи - вилюдненнє, москалi - потульнiсть i некультурнiсть, нiмцi - партикуляризм.

Нашою болячкою було і є - "безголов'є". - слово, яке так добре схоплювало разячу диспропорцiю мiж рухливим, вiдважним як бестiя, генiєм нацiї та її хаотичним мозком, мiж масою та її iнтелiгенцiєю, або як тепер кажуть "аристократiєю". "Брак проводу", "невиразнiсть iдеалу", "полiтична незрiлiсть", ось назви недуги, вiдкритої вже лiт майже триста одним з людей, якi найбiльше причинилися до того, що Україна стала "нацiєю без голови".

Ся Киселева дiагноза приходить на пам`ять особливо тепер, пiд час кризи нашого нацiоналiзму i кризи тої демократiї, на якiй сей нацiоналiзм хотiв опертися. Говорю тут про кризу великоукраїнського нацiоналiзму, але, звичайно, ся справа обходить в однаковiй мiрi i Галичан. Бо всупереч, може, communis opinio doctorum, тривале заспокоєння нацiональних аспiрацiй Галичини, Буковини й Пiдкарпатської України неможливе без вирiшення справи Київа. Доводить се iсторiя, доводить се й приклад тих видатних Галичан, починаючи вiд Сагайдачного, а кiнчаючи дiячами 1917 - 1921 рр., якi переносили осередок своєї дiяльности на велику Україну, свiдомi того, що служать тим самим i своїй тiснiйшiй вiтчинi...

 

Останнє оновлення на Вівторок, 23 березня 2010, 17:15
 
« ПочатокПопередня1112НаступнаКінець »

Сторінка 12 з 12

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search