Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Російськомовний Донцов: націолог, критик імперства
Написав Олег Баган   
Четвер, 04 жовтня 2018, 16:34

Щойно побачила світ збірка російськомовних статей ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973) «Русский либерализм и украинское движение». Видання здійснене Науково-дослідницьким центром ім. Д.Донцова, який діє при Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Б.Хмельницького (керівник – Олександр Ситник, доктор історичних наук, професор, упорядник збірки).

Книжка складається зі статей, написаних протягом 1912-1914 рр. для журналу «Украинская жизнь», який видавався у Москві за редакцією Симона Петлюри і мав за мету інформувати культурні еліти Російської імперії про український національний рух, його засади, культурні особливості.

Сам Д.Донцов у цей час мешкав у Галичині як емігрант, і тому виступав у часописі як галицький кореспондент у рубриці «Письмо из Галиции», в якій він з особливою концептуальністю, широтою й достеменністю розповідав про галицьке національно-культурне життя. У цей час зародилася його дружба з С.Петлюрою, зав’язалося цікаве листування, яке сьогодні проливає багато світла на приховані моменти політичного життя українства початку ХХ ст. (листи були згодом опубліковані Д.Донцовим в журналі «Літературно-науковий вісник», 1931 р.).

Центральне місце в тодішній публіцистиці Д.Донцова загалом займала критика Російської імперії як своєрідного цивілізаційного феномену, агресивної політичної свідомості та ідеології, деструктивної ментальності її мешканців. У цій книжці вміщено чотири проникливі статті на цю тематику: «Русский либерализм и украинское движение», «Еще о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому)», «Русская идея в Галиции», «Русский империализм и українство».

Дві перші статті і сьогодні звучать вельми актуально. Д.Донцов ще в 1912 р., коли в Україні ніхто не наважувався критикувати російських лібералів, бо ця частина російського суспільства вважалася «передовою», «пройнятою правдивими демократичними і гуманістичними принципами» (щось подібне ми чули від українських лібералів недавно, протягом 1990-2000-х рр.!), відважився сказати правду про шовінізм у свідомості всіх російських еліт.

Він застерігав українську інтелігенцію від ілюзій щодо російської майбутньої ліберальної політики (тоді очікували, що невдовзі царська Росія перебудується на демократичну державу), пояснював, що всі російські еліти з насторогою і ненавистю спостерігають, як розбудовується українське культурно-національне життя в Галичині, тому вони ніколи не приймуть можливої незалежної України як рівноправного партнера.

У статті «Русская идея в Галиции» Д.Донцов дає короткий, але всебічний і вичерпний аналіз москвофільства в Галичині як своєрідної ідейно-політичної патології. Цей рух не тільки безнадійно відстав в ідеологічному та інтелектуальному планах, не тільки вже давно виявлений як провокаторське утворення за гроші таємної царської канцелярії, він ще й на культурному рівні пробує організовувати різні антиукраїнські диверсії, паплюжачи українську художню літературу, зокрема Т.Шевченка, і стаючи зручним знаряддям для поборювання українського руху в руках галицьких поляків.

Д.Донцов чи не єдиний тоді в українській журналістиці сміливо аналізував складність українсько-російських стосунків, наголошував на стратегічних помилках, допущених лідером українською ліво-ліберального руху Михайлом Драгомановим (1841-1895), який привчив українську інтелігенцію з надією і довірливо дивитися на російський ліберально-демократичний табір, який, мовляв, єдиний здатен просвітити Україну європейськими ліберальними ідеями, здатен культурно вплинути на загальне піднесення України в цивілізаційному вимірі. Це була велика помилка, це розслабило національну пильність українства, яке не розуміло, що російські ліберали фактично б’ють йому в спину, стимулюють зневагу і ненависть до всього українського в російському суспільстві – і це невдовзі, в роки Революції 1917-1920-і рр., підтвердила історія. Про це трактує Д.Донцов у статті «Русский империализм и украинство».

У чотирьох статтях – «Point des reveries», «За украинский университет», «Украинско-польское соглашение», «Начало конца» – Д.Донцов уважно аналізує українсько-польські стосунки в Галичині. Він показує, наскільки поляки, хоч і на той час бездержавна, підневільна нація, засліплені шовінізмом щодо українців. Особливо це видно з того, як завзято протидіяли всі польські середовища ідеї відкриття у Львові українського університету (Д.Донцов докладно описував перипетії цих протистоянь). Поляки продумано й методично завжди протистояли будь-яким спробам українців здобути вищі й якісніші форми культурно-національної самоорганізації. Водночас процеси повноцінної емансипації українства ставали щораз наполегливішими (про це стаття «Начало конца»). Д.Донцов, застосовуючи статистичні відомості, переконливо показував, що в демографічному, соціальному, культурному планах українці Галичини постійно зростають у силі, наступають, перетворюються на якісно організований, мобільний національно-визвольний рух. Народжувався модерний український націоналізм – більш експансивний, інтелектуально пружинний, морально наполегливий, відкритий до світових ідей.

Ще у двох статтях – «Австрийская raison d’etat в Галиции» і «О.Бауэр о национальной ассимиляции» – Д.Донцов продемонстрував, яким вправним політологом і націологом він був. До слова, за гостротою і яскравістю публіцистичної думки він тоді перевершував усіх в Україні. Автор морально готував свою націю до одного потрібного національного переконання: в історії вирішальною є політична сила і без неї неможливо.

Стаття «Украина в новейшей европейской литературе» мала за мету показати, яку увагу викликає Україна в світі, як поступово відомі науковці усвідомлюють, що на Сході Європи підіймається давня велика нація і потенційно вона може змінити цивілізаційне обличчя континенту.

Уже ці ескізні оцінки статей Д.Донцова із «Украинской жизни» дають уявлення про нього як нестандартного автора, який орієнтувався в націологічних теоріях часу, використовував найновіші методики вивчення націй і культур – ідеї цивілізаційної теорії, описово-статистичної методології, культурології. Напередодні 1-ї Світової війни дуже вчасно прозвучали його застереження про те, що не треба мати ілюзій щодо російського лібералізму, який завжди протидіятиме українському рухові, що треба готуватися до завзятої і довготривалої  боротьби із поляками, що в міжнародній грі імперій українство повинно насамперед сподіватися на власні сили. Остання теза Д.Донцова згодом стане ідеологічним і стратегічним гаслом нового вольового українського націоналізму міжвоєнної доби.

Не секрет, що сьогодні в Україні залишається значний соціальний пласт російськомовних мешканців, які категорично не беруть до рук книжки, якщо вона написана українською мовою (традиції російського шовінізму є вельми глибокими і заразними!). Тож можна визнати вдалим розрахунок видавців цієї збірки, які в такий спосіб сподіваються все-таки включити в діалог ті зрусифіковані верстви українського суспільства, до яких ніколи не доходять українські ідеї через їхню заскорузлу упередженість до всього українського. Гадаємо, саме таке видання, хоч і невелике за обсягом, буде добрим вшануванням 135-річчя від дня народження Д.Донцова, яке відзначаємо в цьому році.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 94

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search