Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
Віктор Рог: «Ідеї Донцова сьогодні актуальні» PDF Друк e-mail

Сьогодні ми говоритимемо про українську ідеологію. Власне не стільки про неї, як про одного з її творців, видатного Дмитра Донцова, 38-ма річниця з дня його смерті виповнюється 30 березня. Це ім’я й сьогодні сприймається неоднозначно. Але його праці не залишають байдужими нікого. Щоб дізнатися більше про цю особистість, ми запросили до розмови історика та публіциста Віктора Рога. Отже, Дмитро Донцов, в чому цінність його творів?

Дмитро Донцов – це зірка першої величини в історії української суспільно-політичної думки. Не лише в історії, але, думаю, що й сучасність дуже гостро потребує його думок, гостро потребує його орієнтирів. Він написав багато речей. Якщо так підсумувати коротко, то це кілька головних думок. Ідея перша, що українці мають бути господарями на своїй власній землі. Тобто ідея власновладства української нації на українській землі. Тут дискусії бути не може. Теза друга, що забезпечення перспективи українців на своїй землі можливе лише за умови постання власної держави, котра здійснює засадничу за покликанням, за визначенням цю функцію, функцію збереження української нації, її захисту, розросту, її експансії в культурному, політичному та геополітичному аспекті. Інша теза, яку пропагував Донцов – це вивести націю на вершини світової величі, добробуту і слави покликана, може і здатна лише її провідна верства, еліта.

 
В Мелітополі провели круглий стіл, присвячений Дмитру Донцову PDF Друк e-mail
Написав УІС   
Субота, 03 вересня 2016, 11:02

25 серпня в Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Богдана Хмельницького відбувся круглий стіл «Дмитро Донцов як духовний будівничий України на тлі державної незалежності» за участю провідних вчених-дослідників спадку Дмитра Донцова, громадських діячів, політиків та студентів.

Відкрив круглий стіл ректор університету Молодиченко Валентин Вікторович доповіддю про національно-патріотичне виховання у вищій школі на прикладі університету. В ході роботи круглого столу виступали професори Олексенко Р.І., Ситник О.М та Троїцька Т.С. Також до слова були запрошені помічник народного депутата України Ігоря Артюшенка Олексій Мосейко та праправнук брата Дмитра Донцова Олександр Донцов.

В результаті роботи круглого столу було вирішено створити на базі МДПУ науково-дослідний центр ім. Дмитра Донцова – окрему структурну одиницю, яка буде займатися систематичним дослідженням спадку Донцова та вивченням ідейної та політичної історії Південної України, поставити питання перед міською радою про встановлення пам’ятника Дмитру Донцову у Мелітополі.

Останнє оновлення на Субота, 03 вересня 2016, 11:05
 
Нове слово про Донцова PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Середа, 23 липня 2014, 16:56

Насьогодні про Донцова написано таки чимало. Біографічних статей і наукових праць, монографій і рецензій. Згадаємо насамперед тексти Михайла Сосновського, Ростислава Єндика, Сергія Квіта, Василя Іванишина, Олега Багана, Бориса Вітошинського, Богдана Стебельського, Анатоля Бедрія… Здавалося би, що ще можна нового і несподіваного укласти в монографію. Тим більше, коли за справу береться зовсім молода, двадцятишестирічна людина.

З цікавістю взяв до рук нову книгу – працю Ігора Загребельного «Націоналізм versus модерн: життя і творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції» (Видавництво Сергія Пантюка, Київ, 2014р.). З цікавістю, бо сам віддавна не просто захоплююся творчістю Донцова, але й досліджую та всебічно її популяризую. І не розчарувався. Автор зумів знайти своєрідний підхід до творчості Майстра, насвітлити її з досить несподіваних сторін, досліднику вдалося зробити твір цікавим не лише для вузького кола науковців, а для ширшого кола читачів.

Ігор Загребельний вже на початку зазначає, що не є «об’єктивним» у своїх розмірковуваннях про Донцова, оскільки «Дмитра Донцова можна любити або ненавидіти. Третього не дано». Але дарма скептичний читач очікуватиме від автора дешевої компіляції, банальної глорифікації чи простого статистичного фактажу (народився, написав, помер…) постаті доктора Донцова, «забронзовілого ідола», який «належить історії». Навпаки, під гострим пером молодого дослідника Донцов оживає, актуалізується і бореться. Тут і тепер.

Донцов сьогодні актуальний? Це питання вже не одне десятиліття ставлять насмішкуваті ліберальні критикани. Останні події в Україні напевно дали однозначну відповідь на це, як на мене, риторичне, питання. Знову і знову не просто варто, але вкрай необхідно повертатися до його творчої спадщини, знову і знову нас будить і кличе набатом його пересторога і чітким орієнтиром вказують шлях його напрямні.

Відрадно, що останнім часом видаються збірки праць Донцова (тут насамперед відзначимо активну подвижницьку діяльність Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова (до якого належить і Ігор Загребельний), УВС ім. Юрія Липи), тож зацікавленим гріх скаржитися на відсутність доступу до текстів ідеолога українського націоналізму.

Нова книга акцентує увагу на консервативно-революційних і традиціоналістичних моментах творчості Донцова, розкриває його спадщину в світовому контексті, висвітлює розвиток української націоналістичної думки в ХХ столітті, і цим, зокрема, є цінною і своєчасною.

Віктор РОГ

 
О.Баган "Поміж містикою і політикою" PDF Друк e-mail
 

Кожна нація переживає свої періоди піднесення і спаду. Кожний такий період вияскравлюють талановиті і наснажені будівною енергією духу постаті, незалежно від того, чи їх діяльність була успішною, чи ні. Загальна тенденція часу, його настрої і спосіб мислення можуть не сприйняти геніальної особистости. Проте це не означає, що та Особистість помилялася, а її ідеї не можуть служити Майбутньому. Так у Афінах отруїли Сократа, у Римі відрубали голову Ціцеронові, зі Флоренції вигнали Данте, у Еспанії забули Колумба, у Англії — Шекспіра, у Франції гільйотинували ціле суцвіття визначних людей під час Великої революції...

Українська нація пережила дивовижне культурне і суспільне піднесення у період від 90-х рр. ХІХ ст. і до Другої світової війни. Причому вибух цей був таким раптовим, особливо від початку революції 1917 р., відбувався у таких несприятливих умовах ворожих окупацій і руїн, що розібратися у пріоритетности його ідейних течій важко. Одним з феноменів часу стала поява українського вольового націоналізму у вихорі революції. Одним з найбільших його речників і натхненників був ще й дотепер широко засуджуваний і не збагнений в Україні Дмитро Донцов (1883-1973). Натомість постать ця і своїми думками, і своїми вчинками висвітлює і робить набагато зрозумілішими проблеми та характеристики складної доби. Навіть попри власну долю вигнанця з рідної землі у часи запанування на ній чужих ідей та влад.

Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст. була настільки несподіваною, наскільки й потрібною. Український суспільний рух ХІХ ст. був одним із найінертніших і найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Европі (типологія суспільно-політичних явищ у цьому регіоні досить виразна). У той час, як більшість недержавних народів — чехи, серби, угорці, румуни, болгари, хорвати, словаки, литвини, латвійці, фіни, естонці — швидко і успішно переростали в модерні нації, розбудовуючи свої багатопластові і поліфункціональні модерні культури, здобували державність у завзятому протистоянні ворогові, провідні українські громадські і політичні середовища самі себе ще тільки переконували, що вони представляють справжню націю і повинні змагати до самостійности. І то переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіянті — рутенства) і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму. Якщо більшість названих народів ще у епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію і духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло у трясовинні морально-теоретичної схеми “провансальства”, тобто недонації, чогось середнього між етнографічною групою і народністю.

 
Вийшов 10-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Субота, 03 вересня 2016, 11:00

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова завершив свій грандіозний, як на українські умови, видавничий проект. Останній том видання має назву «Твори різних періодів» і охоплює публіцистику й культурологічну есеїстику Д.Донцова від 1909-го до 1972-го року. У ньому, серед іншого, вперше передруковані  ранні статті автора із соціал-демократичних часописів «Праця» і «Наш голос», великий блок статей із російськомовного журналу «Украинская жизнь», який виходив за редакцією С.Петлюри у  Москві у 1913-1915 рр., маловідомі статті із націоналістичного журналу «Державна нація» (Прага, 1927 р.), оригінальна культурологічна та ідеологічна есеїстика із діаспорних видань «Вісник» і «Альманах Гомону України» (1950-і і 1960-і рр..).

Так в Україні вперше у такому масштабі представлена творчість правого політичного мислителя, одного з найбільших теоретиків націоналізму і консерватизму в Середньо-Східній Європі. За словами головного редактора видання,його  упорядника і коментатора, керівника НІЦ ім. Д.Донцова Олега Багана, тепер уже неможливими будуть ті масові і нахабні перекручування і фальшування ідей Д.Донцова, які спостерігалися в українській і переважно російській та польській науці і публіцистиці з боку авторів ліберального і лівого світогляду. У 10-томнику опубліковані всі головні твори Д.Донцова з усіх журналів, де він друкувався, всі його окремі книжки, і читач побачить, що у них немає ані ідей вульгарного расизму та антисемітизму в дусі німецького нацизму,ані ідеологічного тоталітаризму, ані виявів шовіністичної ненависті, в чому його не раз звинувачували різні ідеологічні супротивники. Натомість Д.Донцов постає уважним аналітиком доби, глибоким теоретиком у сферах націософії та культури, історіософії та літературної критики. Велична і драматична епоха 1-ї половини ХХ ст. проходить на сторінках його гостропроблемних творів, проінтерпретована з позицій національного традиціоналізму, філософського ідеалізму та вольового націоналізму, світоглядні засади яких вироблялися упродовж тисячоліть, починаючи від високих ідей Платона і полум’яних філіпік Демосфена. Водночас центральним ядром цієї творчості  є морально-емоційне наснаження української людини плекати в собі Героя, Воїна, Лицаря. На цьому стоїть і стоятиме світова історія як історія духовного зростання передусім, як впертий і важкий процес формування чистої шляхетності, вічного конкістадорства,  національної самобутності.

Наш видавничий проект здійснений зусиллями ентузіастів, щирих жертводавців, і це може бути прикладом для інших середовищ, які прагнуть розвивати національну ідею і культуру українства.Наразі Центр ім. Дмитра Донцова висловлює велику подяку усім, хто долучився до шляхетної справи утвердження героїчної ідеології українського націоналізму в сучасності! Прихід величних і пориваючих ідеологем Дмитра Донцова в Україну лише починається!

Останнє оновлення на Субота, 03 вересня 2016, 11:02
 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 3 з 20

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search