Я звертав уже читачам увагу на дивну подібність закидів, які роблять націоналізмові емігрантські «реалісти» до закидів большевицької преси СССР. «Авантюрництво», «людозненависництво», ворожість ідеям «прогресу», «гуманності» і прочі «гріхи» націоналістичної ідеології, п’ятнували – в тих самих виразах – і совєтські, і «реалістичні» баламути еміграції... Ленін і Бажан підкреслювали велике значення ясної недвозначної ідеології для всякого руху, що хоче бути успішним. Тим пояснювали й чому появився в 1922 році у Львові «ЛНВісник» Коновальця-Донцова, тому і зосередили свою атаку за кордоном СССР на націоналізмі. І якраз на націоналізм нападають і емігрантські «прогресисти», і націонал-комуністи, і якраз за те саме, що й большевики; за «догматичність» націоналістичної ідеї, за її виразне Так і виразне Ні, за охорону «чистоти ідеї», незалежно від «обставин», «духа часу», настроїв «модерної демократії» і т.п. Нападали «прогресисти» на націоналізм, «шкідливий для української спільноти»», совєтчики, як на явище, шкідливе для Москви... Звідки така подібність?

Цю загадку поміг мені розв’язати в своїм експозе перед анкетним сенатським комітетом З’єдинених Стейтів Америки, перед сенатором Доддом, три роки тому, емігрант з Румунії пастор Ришард Вурмбранд, що з’явився в Америці по 13-літнім ув’язненні в большевицькій тюрмі, жертва нечуваних катувань і неймовірних сатанських знущань. Він кинув яскраве світло на методу большевицьких відьмаків, які баламутять недотеп, і навчають кого треба, як підміновувати і розкладати ідейно ворожі комунізмові ідеї і організації. Коли по 13-літній в’язниці і тортурах йому дозволили виїхати за кордон, тюремний партієць казав йому: «Ми дістали долари за вас, ви можете виїхати звідси... Але ви маєте добре перо... Отже ви можете проповідувати Христа, скільки хочете, ви є проповідник, але не зачіпайте нас, не говоріть проти комуністів. Коли говоритимете проти комуністів, ми знайдемо якогось гангстера, який за 1000 доларів вас зліквідує...». Ось ця «порада» большевицького ката проливає світло не на одне явище на еміграції. Ось так промовляють вони і до емігрантів, які прислухаються до їх голосу: «Ви можете проповідувати і визнавати Христа, але не зачіпайте комуністів!» А деякі з баламутів, навіть «українські самостійники», вмовляють нас: певно ми самостійники, але... «хто знає «Комуністичний маніфест», той відчує скільки там вкладено шляхетних прагнень, пристрасної наснаги з любові до покривдженого ближнього... І християнство,і марксизм – це дві поступові сили, діалог між християнами і марксизмом на базі гуманності дуже добра річ, це ж ми вже бачили в творах Шалома Алейхема»... Чи ж ця заява не подібна до згаданої вище поради большевиків пасторові Вурмбрандові? «Говоріть, мовляв, за християнство, але не чіпайте нас!» Або чи не нагадує ця заява пораду одного з «прогресистів», що діалог можна вести навіть з дияволом? Або чи не нагадує твердження інших прогресивних «ідеологів»: можна бути навіть націоналістом, ідеалістом, але й матеріалістом... І Богові свічка, і чортові кочерга!

А в сфері міжнаціональних відносин: коли читаємо і чуємо про злісну опозицію гаслу «Київ проти Москви», – чи не бачимо, що криється за тим та сама «мудра порада»: «можете хвалити і ваш Київ, і самостійність (таж УССР є самостійна?), але «не чіпайте Москви», не мобілізуйте духа нації проти неї! Або: «говоріть за самостійність, але залишіть, як столицю, Київ і перенесіть її до Харкова, поверніться лицем «до Сходу», як радять деякі політруки нашої «сучасності»?.. Говоріть, мовляв, за самостійність, але й за «дружбу з Москвою»! Говоріть і за незалежність української нації, але нічого не кажіть злого проти московського народу! І їм вторують емігранти деякі: не тепер, то в четвер, але ж можна буде «переконати», що ми є друзі Москві, і все їй дамо, що потребує в дорозі «обміну», не здогадуючись, що москалеві легше все це дістати в дорозі не обміну, а обману цих недотепних хахлів. Тих же, що на поради, які згадував пастор Вурмбранд, не звернуть уваги, тих, як уже згадано, «зліквідують».

Або інший спосіб! Большевицький кат сказав на прощання Вурмбрандові: «Ми маємо ще іншу змогу діяти проти вас за кордоном, ми можемо знищити вашу моральну репутацію. Ми сфабрикуємо якусь історію..., а люди є досить дурні, щоби повірити. Коли ви зачепите нас, ми вас знищимо»... І як ця пересторога, ця метода, пригадує кампанію ребетівців проти «аморального» націоналізму, що лають «екстремних» націоналістів «запроданцями», «убійниками», людьми «аморального життя» і пр.

Цими методами намагаються совєтчики збаламутити недотеп і направити своїх приятелів в поході їх проти «чистоти» націоналістичного руху, щоб занечистити його ідеологію, щоб в ній не було лише Так або Ні, а і одне і друге, не боротьба, а компроміс; щоб розводнити ідею цього руху, ясну ідею боротьби з московським дияволом та його західними друзями, бо без такої ідеї (совєтчики це від Леніна знають) вмирає і сам рух...

Боротьба, що іде по всьому світі – це – на нашім континенті – є боротьба за свободу нації, за Київ проти Москви, і за віру Христа. А Христос не провадив діалогів з Пилатом, ні з Іродом, ні з Каяфою, ні з фарисеями, яких звав «кодлом гадючим» і «синами диявола». А що сила московської орди є сила слуг диявола, про це яскраво свідчить і пастор Вурмбранд, і мільйони замучених, і про це звістував Заходові ще Блок в своїх «Дванадцяти», де малював банду Антихриста, що йде «визволяти світ» під проводом Москви… Віддати честь тим борцям і мученикам треба не компромісом з дияволом, а боротьбою з ним... Яскраво неґувати цю темну силу, кликати до боротьби з нею, не до порозуміння і переконування ворога! Не наслідувати ті (за Шевченком) «овечі натури», бо дурна «вівця і перед вовком висповідається», як каже наше прислів’я. Або – як писав Караванський (в «краю»!): «Що чорне, зви тільки чорним, а ні, то це гидке паскудство цілий світ мов павук огорне»!

«Шлях Перемоги» № 26 (801), 29 червня 1969 р.

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Дмитро Донцов - апостол української ідеї
О.Баган "Юрій Липа і Дмитро Донцов: змагання ідей чи особистостей?" PDF Друк e-mail
Тема стосунків Д.Донцова з Ю.Липою є однією зі складних, контроверсійних при вивченні мегатеми вісниківства в українському літературознавстві. На жаль, в нашій науці склалася вже ціла традиція дивитися на ці взаємостосунки крізь призму ліберальних критиків повоєнної доби (Ю.Шереха-Шевельова, Ю.Косача, Ю.Лавріненка, І.Багряного та ін.), які ведучи стратегічну кампанію на знищення, дискредитацію вісниківської традиції в українській літературі, навмисне підсвітлювали конфлікт двох особистостей, як нібито "світоглядний", "етапний" і "неуникненний" для вісниківського середовища. Ситуація змальовувалася так, наче б то "примітивний", "волюнтаристський", "тиранічний" Д.Донцов загалом заважав творити письменникам, які друкувалися на сторінках редагованих ним ЛНВ і "Вісника". Не зрозумілим залишається тільки, чому саме ці письменники – Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Стефанович, У.Самчук, О.Ольжич, О.Лятуринська, О.Теліга та ін. – виявилися на перших позиціях в тодішній еміграційній і західноукраїнській літературі і стали живими класиками? Відтак напрошується побажання усім письменникам мати такого Редактора, який би вивів їх у класики. Ліберальні критики доводили, що світоглядний націоналізм, який пропагував Д.Донцов, ніс у собі "руїнництво", "фанатизм", "патріархальщину", які нібито гальмували українську культуру і заважали розвиватися новому поколінню дієвих, по-європейськи освічених патріотів. Правда, не зрозумілим залишається те, чому саме українська культура міжвоєнної доби так вражає своєю бурхливістю і яскравістю розвитку, а покоління націоналістів – дивовижною відданістю високим ідеям, характером, динамізмом та історичними здобутками (героїчна боротьба ОУН-УПА)? 
 
Чому переговори з Москвою є неплідні? PDF Друк e-mail

Відповідь на це питання подав — стисло й зрозуміло — по Берлінській конференції державний секретар Даллес. Він вказав в головному, що основне потягнення росіян ніколи не полягає в тому, щоб відступитись хоча б на один фут на будь-якому місці, на якому їм удалось установитись.

Той самий імпас, за тих самих причин, виявився в переговорах стосовно до мирної умови з Німеччиною. На той самий імпас західні потуги натраплятимуть на кожній наступній конференції з Росією.

Історія 20-го, а рівно ж і 19-го сторіч доводить достойною мірою, що кожного разу, коли Росія на будь-якому конгресі чи то конференції згоджувалась поступитись чимсь із своєї награбованої здобичі, — це траплялось або після її воєнної поразки, або під загрозою мілітарної розправи. Ніколи інакше!

Сам лише ультиматум Німеччини на мирній конференції в Бересті 1918 р. змусив Леніна й Троцького зректись їхніх «прав» на Прибалтику, Польщу та Україну. Сама лише реклямація власних національних прав з боку Польщі, Фінляндії і України (1917 р.) та готовість цих країн добитися, в разі потреби, шанування їхніх національних потягнень збройною силою — змусила уряд Керенського до поступок.

 
В.Колкутіна "Своєрідність лесезнавчих студій Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
Перші десятиріччя ХХ століття – один із найцікавіших періодів в історії українського літературознавства. Історичні метаморфози доби й кризові явища філософської думки спонукали до розмови непересічних критиків «з потужним креативним та інтелектуальним потенціалом» [1, с. 1] - Ю.Меженка, М.Зерова, Г. Костюка та інших. У своїх літературознавчих роботах вони порушили чис-ленні актуальні на той час проблеми, створили концепцію національного універсалізму, проголосили літературні ідеї у «вітаїстичній» перспективі [1,с. 7], виступили цікавими інтерпретаторами творчості багатьох видатних українських письменників ХХ століття. На наш погляд, найяскравіше виокремлюється постать Дмитра Донцова – талановитого автора оригінальних літературознавчих студій. В наш час у літературознавстві ми простежуємо чималу кількість написаного про цього критика - серйозні дослідження О.Багана, В.Іванишина, Г.Сварник, С.Квіта, П.Іванишина. Але, на нашу думку, проблема лесезнавчих студій майстра висвітлена ще недостатньо.
 
Вийшов 4-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова PDF Друк e-mail
Написав AlDarr   
Понеділок, 16 вересня 2013, 16:28
Книга називається «Ідеологічна есеїстика (1933-1939рр.)». Її основу склали брошури «Патріотизм» (1936) та «Партія чи орден? Об’єднання чи роз’єднання?» (1938) і найкращі есеї на ідеологічні теми з журналу «Вістник», який Д.Донцов редагував одноосібно від 1933р.

Том, як і всі попередні, упорядкував відповідальний редактор десятитомника і керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова Олег Баган, він же написав передмову і склав примітки до книги. Зокрема у передмові зроблено таке узагальнення про значення постаті головного ідеолога українського націоналізму: «У 1920-1930-і роки Дмитро Донцов був інтелектуальним лідером, виразником особливо широкого спектру ідей правої політичної філософії у боротьбі зі світовим космополітизмом і матеріалізмом. Ніхто інший серед українських політичних теоретиків і публіцистів не висловив стільки концептуальних думок і не осмислив стільки вічно актуальних проблем з цієї сфери, як він. У цьому сенсі значення творчості і діяльності Донцова має міжнародне звучання: лише поодинокі праві мислителі із країн Середньої і Східної Європи можуть дорівнятися до нього за масштабністю своїх концепцій і їхньою наступальною силою. При цьому він виступав не тільки як політичний теоретик, а й як культуролог, літературний і мистецький критик, історіософ, націософ, філософ. У такий спосіб його доктрина набула універсального змісту, у ній відображені у сплетінні найрізноманітніші елементи досконалого ідеалістичного світогляду, яким він володів».

У томі вміщено знакові для доби статті «Вони і ми», «1937», «Нерозрита могила», «Авіронове насіння», в яких осмислено складні питання ідеологічних змагань того часу; прекрасні за своєю логікою націологічні студії «Що таке нація» і «Шарль Мора і французький націоналізм»; сатирично-викривальну критику московського большевизму в статтях «Ленін як теоретик «пролетарського асиміляторства» і «Сталін як «добродій» України». Чергові два есеї, спрямовані критично проти ідеології консерваторів-гетьманців (В.Липинський і його коло) – «Колтунський консерватизм» і «Про баронів Середньовіччя і баранів із байки» є своєрідним завершенням великої теми ідейного змагання в ту добу в правому таборі. Блискуча полемічність, оригінальність образного мислення продемонстрована Донцовим в інтелектуально-художніх діалогах «Те, чого ні зважити, ні зміряти», «Чудо марксівської діалектики» і «Грицько-філософ і його пан».

Загалом у томі читач знайде сотні проникливих націософських висловлювань і тез, інтерпретації маловідомих фактів політичної, культурної та інтелектуальної історії міжвоєнної доби, дотепні характеристики політичних постатей того часу, і головне, чарівливий інтелектуалізм автора «Націоналізму» з його достеменністю логічних доказів, рапірними ударами полемічних випадів, тонкою іронією і жагучим сарказмом, з його піднесеним візіоперством у простори історичних істин і звершень шляхетних натур.

Довідки про видання можна отримати за телефоном: 097-143-10-12.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

Останнє оновлення на Понеділок, 16 вересня 2013, 16:31
 
Дмитро Донцов: ІДЕЯ ЧИ БЕЗІДЕЙНІСТЬ? PDF Друк e-mail

      Великої праці коштувало витягнути українську політичну думку з того ідеологічного трясовиська, в якім застав її 20-й вік; надати їй певну доктрину, мілітарний характер, організаційні форми, визначати її «за» і «проти». І ось коли, здається, наша політична ідея почала приймати окреслену й ясну форму, проти неї розпочався систематичний похід в деяких кругах: проти її виразної ідеї, проти її мілітарного характеру і проти її організаційних форм. Для нас є певне, що немає руху без ідеї, яка його оформлювала б. Без Євангелії - не було б християнської Церкви, без Корана не було б воюючого Ісляму, без марксового «Капіталу» - марксизму, без «Комуністичного Маніфесту» – большевизму. Але тепер показується, коли вірити деяким письменникам, що все це було непотрібне, що якраз цього всього нам не треба. Почалася «дискусія»: ніби на літературні теми, але потім перейшла й на політичні. Почали проповідувати нову, що так скажу, принципіяльну безпринципність. Почали говорити, що абсурдом є «говорити» й діяти категоріями якоїсь одної доктрини; що це є «одноманітність», «педантизм»; що це значить «зіштивнення» людської думки, її «згляйшахтовання», якась «генеральна лінія», цензура і пр. Почали твердити, що не лише матеріялізм, але й ідеалізм банкротували; що не можна говорити «лише Так, чи лише Ні», що не можна казати: «тільки соціалізм, тільки націоналізм або тільки комунізм»... А що ж робити натомість? Натомість радять шукати якогось «спектру», «гами» «синтези», якої не кажуть. А що ж виходить на практиці? Що не можна проти комунізму мати лише «Ні», але й «Так»? Творити щось посереднє між патріотизмом і большевизмом? Коли мати одну доктрину є «більш ніж наївно», то значить хіба треба визнавати дві чи три? Значить вільно бути трохи віруючим, трохи безбожником? Трохи самостійником, а трохи федералістом? І Богові свічка, і чортові огарок? І чорне, і біле? Але ж з їх «синтези» вийде лише щось сіре, а ніяка «гама» чи «гармонія»! А в парі з тим іде завуальована пропаганда матеріалізму і протирелігійности. Мовляв, «тільки віри» замало, треба ще й «сумніву»; проповідується «енергетичний матеріалізм», «антропоцентризм», бо ж «центр світу і мірило речей є людина», не Бог. Бо ж на їх думку не треба моралі як «категоричної даности», ані релігії як «категоричної даности», одне і друге мають бути такі, які вибере собі «свобідна людина». А дальше журнали заповнюються такими представниками здегенерованої Европи, як Жід, Цвайг, вихвалюється анархіста і герольда російського месіянства Достоєвського.

І ця проповідь принципіяльної безпринципности робиться в наш час, час руйнації всіх цінностей нашої християнської культури! Коли криком кричить хаос, домагаючись виразної формуючої думки, порядкуючої ідеї, в той час розлягається пропаганда «ні сюди, ні туди», ні «Так», ні «Ні»!

Подібну до нашої кризу переходила Европа за часів Христа. Тоді світ, погрузлий в матеріялізмі, врятувала лише нова ідея, нова доктрина, новий ідеалізм, не «шукання», не «скепсис» не «синтеза» християнства з фарисейством, але виразне Так супроти одного і виразне Ні-супроти другого.

І за часів Хмельниччини, і в 1917р., і в слідуючих роках щось осягнула Україна лише коли залишала хитання міх двома доктринами і вірами, а вибрала одну.

 
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 8 з 19

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search