Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Послідовники
Олег Баган "Ідеолог національної величі" PDF Друк e-mail

Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст. була настільки несподіваною, наскільки й потрібною. Український суспільний рух ХІХ ст. був одним із найінертніших і найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Европі (типологія суспільно-політичних явищ у цьому реґіоні досить виразна). У той час, як більшість недержавних народів — чехи, серби, угорці, румуни, болгари, хорвати, словаки, литвини, латвійці, фіни, естонці — швидко і успішно переростали в модерні нації, розбудовуючи свої багатопластові і поліфункціональні модерні культури, здобували державність у завзятому протистоянні ворогові, провідні українські громадські і політичні середовища самі себе ще тільки переконували, що вони представляють справжню націю і повинні змагати до самостійности. І то переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіянті — рутенства) і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму. Якщо більшість названих народів ще у епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію і духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло у трясовинні морально-теоретичної схеми “провансальства”, тобто недонації, чогось середнього між етнографічною групою і народністю.


Український політикум був сформований щойно у 90-і рр. ХІХ ст.: створилися перші партії, набули чітких обрисів ідеології — соціялізм, націонал-демократія, консерватизм, масова свідомість населення почала орієнтуватися на українські середовища та ідеї, бачачи в них запоруку майбутнього піднесення, зміцніли традиції парламентського представництва українців — і в австрійському парламенті, і в російській Думі, стала ефективнішою преса.
 
Ірина Фаріон "Духово-моральні максими ХVI–ХVII століття від Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
altВглибімося у світогляд цих давніх часів,
у їх світовідчування, їх погляди
на поодинокі питання життя.
Д. Донців

Одна з особливостей Донцова – життя не лише у лінійних, а в глибинних вимірах. Про що йдеться? Лінійність часу у його минулому теперішньому та майбутньому станах наскрізна для Донцовської аналітики. Однак його особливий час – це заглиблення у духово-моральні константи української традиції, що весь час спонукає українське буття до актуалізації героїчного та одержимого покликання Людини. У цьому контексті промовистим є послідовне звернення мислителя до доби українського Відродження ХVI–ХVII століття як епохи кульмінаційних ідейних та моральних суперечностей. Мислителеве сягання цього джерела і його пульсація у сьогоденні є предметом нашого дослідження.

 

Історичний час – це дух епохи та візія його через яскраві особистості. Доба Відродження ХVI–ХVII століть вабить Д. Донцова не лише закономірно і логічно, а передусім, як одержимого внутрішньою людською силою, – ідейно. Знакові ідеї тієї доби – згасання теоцентричних цінностей і утвердження антропоцентризму; синтеза традиції з новаторством, або ж, за Д. Чижевським, «спроба примирити непримирне, сполучити протирічне» [5, 116]; відхід від універсалістських концепцій Середньовіччя (або національного індиферентизму) і пробудження національного еgо, себто сприйняття бароко як першого ступеня від універсалізму до націоналізму [5, 123].
 
О.Баган "Юрій Липа і Дмитро Донцов: змагання ідей чи особистостей?" PDF Друк e-mail
Тема стосунків Д.Донцова з Ю.Липою є однією зі складних, контроверсійних при вивченні мегатеми вісниківства в українському літературознавстві. На жаль, в нашій науці склалася вже ціла традиція дивитися на ці взаємостосунки крізь призму ліберальних критиків повоєнної доби (Ю.Шереха-Шевельова, Ю.Косача, Ю.Лавріненка, І.Багряного та ін.), які ведучи стратегічну кампанію на знищення, дискредитацію вісниківської традиції в українській літературі, навмисне підсвітлювали конфлікт двох особистостей, як нібито "світоглядний", "етапний" і "неуникненний" для вісниківського середовища. Ситуація змальовувалася так, наче б то "примітивний", "волюнтаристський", "тиранічний" Д.Донцов загалом заважав творити письменникам, які друкувалися на сторінках редагованих ним ЛНВ і "Вісника". Не зрозумілим залишається тільки, чому саме ці письменники – Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Стефанович, У.Самчук, О.Ольжич, О.Лятуринська, О.Теліга та ін. – виявилися на перших позиціях в тодішній еміграційній і західноукраїнській літературі і стали живими класиками? Відтак напрошується побажання усім письменникам мати такого Редактора, який би вивів їх у класики. Ліберальні критики доводили, що світоглядний націоналізм, який пропагував Д.Донцов, ніс у собі "руїнництво", "фанатизм", "патріархальщину", які нібито гальмували українську культуру і заважали розвиватися новому поколінню дієвих, по-європейськи освічених патріотів. Правда, не зрозумілим залишається те, чому саме українська культура міжвоєнної доби так вражає своєю бурхливістю і яскравістю розвитку, а покоління націоналістів – дивовижною відданістю високим ідеям, характером, динамізмом та історичними здобутками (героїчна боротьба ОУН-УПА)? 
 
В.Колкутіна "Своєрідність лесезнавчих студій Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
Перші десятиріччя ХХ століття – один із найцікавіших періодів в історії українського літературознавства. Історичні метаморфози доби й кризові явища філософської думки спонукали до розмови непересічних критиків «з потужним креативним та інтелектуальним потенціалом» [1, с. 1] - Ю.Меженка, М.Зерова, Г. Костюка та інших. У своїх літературознавчих роботах вони порушили чис-ленні актуальні на той час проблеми, створили концепцію національного універсалізму, проголосили літературні ідеї у «вітаїстичній» перспективі [1,с. 7], виступили цікавими інтерпретаторами творчості багатьох видатних українських письменників ХХ століття. На наш погляд, найяскравіше виокремлюється постать Дмитра Донцова – талановитого автора оригінальних літературознавчих студій. В наш час у літературознавстві ми простежуємо чималу кількість написаного про цього критика - серйозні дослідження О.Багана, В.Іванишина, Г.Сварник, С.Квіта, П.Іванишина. Але, на нашу думку, проблема лесезнавчих студій майстра висвітлена ще недостатньо.
 
П.Іванишин"Тарас Шевченко крізь призму “естетики Шевченка”: націоналістична герменевтика Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail
Від того, в що вірить, що любить, а що ненавидить людина провідної верстви, в чім бачить вона ідею правди, добра і краси, – від того залежать мотиви вчинків тих, що стоять на чолі нації, а – в відтинку фізичнім – їх акція. Признати це – значить признати велику ролю літератури в духовім і політичнім формуванню одиниці і нації.

                                                                  Дмитро Донцов


                                             Новочасна історія літературознавства тісно                                                             переплетена з розвитком культурного націоналізму… 

                                                                                                                 Едвард Саїд


Масштабна і яскрава постать Дмитра Донцова (1883 – 1973) залишається все ще недооціненою в постімперській Україні. Його, як і інших націоналістичних мислителів, письменників, учених, політиків, публіцистів тощо, часто або банально замовчують, або не менш банально очорнюють, “десакралізують” (як слушно висловилася Л.Костенко). Тим самим продовжують деструктивну ідеологічну традицію антиукраїнської радянської влади. І головними причинами тут стають або прикре нерозуміння феномену націоналізму, або якраз добре усвідомлення, чим він є і яка його фундаментальна націо- та державотворча роль в бутті будь-якого народу. І про це не варто забувати. Борючись із тим чи іншим націоналістом (навіть з минулого), борються насамперед із українським націоналізмом, тобто із націоцентричною світоглядно-ідеологічною системою, яка розглядає націю як визначальний фактор формування національної людини, як рушійну силу історії народу і як головну передумову творення національної держави (В.Іванишин).
 
« ПочатокПопередня12345НаступнаКінець »

Сторінка 3 з 5

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search