Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Послідовники
Виховник провідної верстви PDF Друк e-mail
30 серпня виповнюється 137 років з дня народження великого українського мислителя д-ра Дмитра Донцова. Пропонуємо з цієї нагоди текст Богдана Стебельського, написаний з нагоди 80-річчя з дня народження ідеолога українського націоналізму.

"Одна з найперших, з найважніших "односторонніх доктрин", одна з "виключних" ексклюзивних ідей, яку в муках думки й чину виносило і породило модерне українство, – це була ідея державної самостійности. Вона стала аксіомою нашого думання, першою вимогою політики, черговим завданням дня. Була ця ідея нічим іншим, як парафразою Шевченкової "своєї сили у своїй хаті". Щоб нація була суверенна, щоб їй належала зверхність на нашій землі, щоб ніхто, ніякий чужинець "не мав сили на тій землі..."

Цю думку висловив Донцов у 1949 році, в полемічній статті "Демаскування шашель", приписуючи відродження ідеї державної самостійности тим поколінням українського народу, того модерного українства, яке державну самостійність виносило і породило в муках думки і чину.

Якщо Месією України був Шевченко, то апостолом його науки став Дмитро Донцов. Він підняв гасло Шевченка "Вставайте, кайдани порвіте!" з такою силою і розумінням ваги "Заповіту", розумінням "своєї правди" – правди України, що став першим і найбільшим реалізатором Шевченкових ідей, апостолом української революції в найчистішому виді, речником її ідеї безкомпромісової і непофальшованої.

В 1913 році появилася книжка Донцова "Мо¬дерне москвофільство". Значення виступу Донцова відразу і вірно оцінив ворог. В російській Державній Думі, 19 лютого 1914р., голова партії "кадетів" П. Мілюков сказав з приводу діяльности Донцова таке: "Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить (в брошурі "Модерне москвофільство") Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! ...Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!.."

 

 
Олег Баган „Дмитро Донцов і виклики ХХ ст.” PDF Друк e-mail

Постать Дмитра Донцова (1883-1973) до сьогодні залишається в Україні не до кінця збагненою, неприйнятою загалом, контроверсійною в сприйняттях і тлумаченнях. Принаймні важко собі уявити, щоб у якомусь не галицькому місті громада легко назвала одну з вулиць іменем цього великого патріота, або щоб якийсь університет легко погодився на проведення конференції, присвяченої ідеям і особі цього дивовижно творчого чоловіка. Натомість роль і місце Д. Донцова в українській культурі і формуванні української національної ідеології є визначними, справді етапними і доленосними.

Суперечливість сприйняття цієї постаті пояснюється поруйнованістю національної свідомості і психології українства. Українство настільки "унормувалося" в тому, що його чільні представники мають виражати якусь "поступово-випрошувальну" позицію та ідею, бути "рядовими працівниками" на ниві тяжких зусиль щоденності, що сприйняти особистість, яка із запалом відкидала будь-яку політичну нерішучість і дрібничковість, пропагувала безнастанну національну войовничість й експансивність, не могло і не може. Та найважливіше, що Д. Донцов виразив своєю різноспрямованою діяльністю порив до радикальності, величності і героїчності змагань, а українство звикло йти дорогою "середньою", яку ще Т. Шевченко називав гнилою і безперспективною. Етнос, який заснув на якомусь історичному етапі, не міг навіть в умовах відносної свободи повірити в те, що він має крила.
 
Богдан Харахаш"Ідея NАЦІЇ у творчості Дмитра Донцова" PDF Друк e-mail

altВ українському совєтському суспільствознавстві Донцов на справді науковому рівні не аналізувався ніколи. «Аналіз» зводився до дещо інтелектуалізованої базарної лайки, а «критика» — до навішування ярликів на кшталт «запроданець», «фашист» тощо. Натомість українські суспільствознавці діаспори та міжвоєнної Галичини присвятили Донцову велику кількість праць, написаних як у дифирамбічному стилі, так і доволі критичних.

Найголовнішою проблемою, з якою стикається «донцовознавець» у сучасній Україні, є недостатня представленість творів Дмитра Донцова у книгозбірнях та взагалі у читацькому обігу. Щоправда, за останні роки в Україні були перевидані (мізерним накладом, бо перевидання, як правило, здійснювалися не видавництвами, а політичними організаціями) його найголовніші твори — «Історія розвитку української державної ідеї», «Дух нашої давнини», «Націоналізм», «Клич доби», «Росія чи Европа» тощо. Ще деякі можна знайти у ЦНБ НАН України («Де шукати наших історичних традицій», «Підстави нашої політики», «Хрестом і мечем» тощо).

 

У вищезгаданих працях містяться практично всі основні ідеї, що їх висував та обстоював Дмитро Донцов. Проте для побудови цілком адекватного дійсності уявлення про його творчість та ґенезу поглядів необхідне повне ознайомлення зі спадщиною цієї видатної постаті, у тому числі й з численними статтями Донцова, розкиданими по українській, польській, англійській, французькій, німецькій періодиці. Видання повного зібрання творів Донцова треба здійснювати на академічному рівні.
 
Євген Маланюк "Дмитро Донцов" PDF Друк e-mail

altОлександр Лотоцький в своїх розлогих і надзвичайно цінних "Спогадах" подає дуже характеристичний образ. Роки 1906-07, петербурзькі студентські громади, схаотизовані революційною "репетицією" р. 1905, загіпнотизована задивленість в "старшого брата", існування без керми і без вітрил, вечорниці, "сходки" та "імпрези", що кінчаються традиційними варениками й гопаком...

І от постійний відвідувач петербурзької Публічної Бібліотеки не міг би не зауважити молодого чорнявого студента, що день в день сидить, обкладений книгами, і, записуючи, щось пильно студіює.

Цим чорнявим студентом був Дмитро Донцов.

Невдовзі (р. 1908) цей студент опиняється (з в'язниці) за кордоном, студіює у Відні і Львові, а року 1914 - напередодні початку Першої Світової Війни, отже кінця одної епохи і початку другої, - виголошує на Студентськім З'їзді у Львові свій історичний реферат.

 

Так, сливе разом з епохою виходить отой "чорнявий студент" на сцену Української Історії, сцену, спустошену й окрадену до нитки.
 
Сергій Айбабін"Д.Донцов. Націоналізм. 1926-2006" PDF Друк e-mail

altКнижка українського філософа, політика, публіциста доктора Дмитра Донцова (1883-1973) „Націоналізм” уперше вийшла друком 80 років тому. За цей час вишукані зразки спекулятивної логіки жбурнули людство в катастрофи, десятки мільйонів невинних жертв впали задля втілення злочинних фантазій їх авторів.

Наслідки комуністичної маячні досі спокутує обдурене населення, особливо в східній Європі та Азії і в нашій бідній Україні. Саме після вибуху гігантського соціального катаклізму (1917р.) і напередодні ще більших потрясінь, написано книгу-застереження, дороговказ самостійного шляху української нації до її порятунку, до „бути чи не бути”, чи опуститися до стану біблійних гівонітів та щезнути.

 

Твір складається з трьох частин, назва кожної виразна і надає уявлення про зміст. Перша: „Українське провансальство”. Як могла потужна держава раннього середньовіччя, потім, часів Хмельниччини, здеградувати до хохлацької республіки УРСР в складі імперії варварів? Хто очолював націю на похилій стежці, чого навчав, куди кликав? Донцов дає відповідь, посилаючись на власні дослідження та величезну джерельну базу на багатьох мовах (239 позицій тільки до першої частини). Любов до „тиші і злагоди, вареників та вишневих садочків...”, оспівувана народними вождиками і нав'язувана нації, під єхидне кепкування ззовні, заперечення національного супротиву, зневага до „висших матерій”, страх перед напруженням волі та жертовністю, зрада українською шляхтою свого призначення боронити власне посполитство... все це призвело до втрати рідного краю, а разом з ним і „вареників і садочків...”. Допоки українські „провансальці” шукали злагоди і порозуміння з „цілою людськістю”, - представники „цілої людськості”, нерідко, малочисельніші, культурно нижчі від нації „мови солов'їної”, але сміливіші або нахабніші, диктували свою волю у „нашій, не своїй землі”. Цитуємо Дмитра Донцова: „Така філософія не могла дати тим поколінням, що виховувалися під її впливом, віри в свою справу, ні розмаху, ні патосу. Вона мусила привести до духовного роздвоєння, розламу, знесилля, зневіри і сумніву”. Сучасний провінціалізм, що хворобливою бактерією точить багатьох українців, інтенсивно культивується і прищеплюється нації, відверто та неприховано, внутрішніми та зовнішніми ворогами України. Нічого малодушно ухилятися від слова «вороги», воно є в нашому державному Славні і не існує заборонених методів опору, допоки вони не „згинуть”, інакше, - згине нація.
 
« ПочатокПопередня12345НаступнаКінець »

Сторінка 2 з 5

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search