Росія чи Європа? Друк
Написав Донцов   
Середа, 24 березня 2010, 12:42

altСхід чи Захід? Тема стара у нас, але вічно актуальна. Віднедавна вона не сходила зі сторінок великоукраїнської преси.

На чиїй творчости — Европи чи Росії — маємо виховувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити молоді покоління — в російський чи европейський? Питання величезної ваги!

Але чи ж можна ставити так питання? Марксівсько-большевицька доктрина це заперечує. Немає, мовляв, осібного кругу ідей західної, а осібно — російської літератури; немає ,,психольоґічної Европи”, ані ,,психольоґічної Росії”; є тільки кляси і клясова творчість: буржуазна, пролетарська, тощо. Отже, не на Европу, чи Росію має орієнтуватися наша духова творчість, лише — на буржуазію чи на пролєтаріят.

Ця постановка не витримує критики. Література — це виражений в слові світ людських емоцій — гнів, ненависть, заздрість, любов. Чи їх не відчуває кожна людина, незалежно від клясової приналежності!? Такі емоції, як стремління до влади, боротьба з тиранією, однаково зворушать нас: чи коли це буде боротьба речника плебеїв Катиліни, чи аристократа Брута.

Чи Луначарський не писав, що однакові „психічні настрої спалахують” в різних клясах, що Шекспірів Брут, хоч чужий „клясово” пролетаріятові, є йому рідний духом, як революціонер?1 Чи совітська „Критика” (ч. VIII 1928 стор. 78, 84) не кличе большевицьких поетів вчитися в Лесі Українки „культу сильних почуттів” і „мужности”, — дарма, що вона, як слушно завважує журнал, була „пророком буржуазно-демократичної і національної революції, (стор. 52)

Та ж маємо „февдального” короля Ліра (Шекспіра) і „буржуазного” „Батька Ґоріо” (Бальзака). Або тема прометеїзму, чи не вічна у греків, в лорда Байрона і селюха Шевченка?

Є, отже, нервові вібрації, що ними реаґує на зовнішній світ література, — які грають відгомоном в душі читача, до якої кляси він не належав би. З тої точки погляду нема літератури буржуазної чи пролетарської. Світ емоцій — один. Але трактування цих емоцій і проблем — різниться і є залежне не так від клясової приналежности, як від тої культурної спільноти, з якої вийшов письменник. Такою культурною спільнотою є нація, або цивілізація, спільна кільком націям. Бо слідуючою над народами, вищою спільнотою не є людство, лише Европа, Азія, Евразія, або Росія...

Европа і Росія це два культурні континенти, розділені океаном взаїмного непорозуміння. Воно відбувається і в літературній творчості. Ось чому оправдано так ставити питання — з Москвою чи Европою, при чому під Европою розумію тут країни окцидентальної культури, отже й Америку.

Що таке Европа? Це континент, який в кількасотлітній війні відбив чужинецьку навалу і завоював три інші континенти цілком, а четвертий (Азію) в значній частині.

Це мусить бути, отже, незвичайна раса людей!

Що ж це за раса? Це та, для якої світ є гра пригод, безнастанний підбій. Для якої — найвищою цінністю є чин, а світ— спортовою ареною; якої великою тугою все була — каже Шпенґлєр — туга за великим призначенням.

І коли ми звернемося до літератури окциденту, то якраз в ній знайдемо всі маркантні риси европеїзму. Чи то в постаті Дон Кіхота, Фавста, Дон Жуана, Чайльд Гарольда, Бранта, Валєнштайна чи Мекбета — і аж до Св. Йоанни Б. Шова, до „одержимих” Бернаноса чи „десперадос” Ібаньєза, — скрізь знайдете ви той дух героїзму, якого найпершою річчю на світі є — змагання, ріст і перемога.

До того стремить фавстівська людина. А зродитися могла її жадібна душа лише з цивілізації, витвореної історією Европи. Фавст вийшов з схолястики, що вигострила людський розум; Дон Кіхот з — лицарства; Шекспір і Рабле — з ренесансу; Вольтер з февдалізму з його боротьбою проти тронів; Ібанєз — з далекої луни хрестових походів; Вергарн і Бодлер — з європейського міста. Великі проблеми всесвітнього значіння ставляла ця література. Виробляла гасла, що орґанізували людськість, одним ударом шпурляючи її на століття вперед; родила невтішну тугу, стиль, форму...

Чим була супроти цеї Европи Росія? Росія була провінцією, а її література — провінціяльною літературою. Ось що писав про це Бєлінській: „Росія жила ізольованим життям, чужа інтересам людськости”, зв`язана з ними тільки „механічно”. Народи ґальсько-римсько-тевтонської формації мали „внутрішньоісторичне значіння, виражали своїм життям ідею”. Турко-татари і Росія — цеї ідеї не мали, вони ділали в історії лише ,,силою свого тяжіння”, масою: народи-номади! І тому — „світово-історичного значення російська література ніколи не мала” — каже Бєлінській. „Байрон і Шіллєр займають певне означене місце в історичному розвитку людськости... А де місце Пушкіна?... Не менше від Байрона і Шіллєра великий, він тим не менше міг би й не бути..., а в історії людськости не повстало б через те ніякої вирви”. Форма Пушкіна — без закиду. Але змістом... не дорівняти йому ні одному з світових поетів, що виразили собою момент всесвітньо-історичного розвитку людськости. Бо „поетові належить форма, але зміст — історії і дійсности його народу”.2

Глибокі ідеї і глибину змісту відбиває лише суспільність з напруженим, барвистим, різнородним життям. Росія не була такою суспільністю.

В цьому змислі і говорив Чаадаєв, що Росія не дала світові ніякої нової ідеї, нівчому не спричинилася до людського поступу. Та й як вона могла якусь ідею дати. Носієм всякої ідеї є свобідна індивідуальність. Свобідиа індивідуальність була на Заході, але Росія не знала її. „В найгірші часи європейської історії — пише Ґерцен („С того береґа”) — подибуємо деяку пошану до особистости, деяке визнання її незалежности, деякі права, признані таланам і ґеніям... Які нікчемні й не були тодішні уряди, але все ж Спінозу не відправили на заслання, Лесінґа не били нагаями і не віддали в солдати (як це бувало в Росії)... В пошанівку не лише до матеріяльної, але й до моральної сили в мимохітнім узнанню особистости — одна з великих рис європейського життя... В нас немає нічого подібного. В нас особистість завжди була здушена, поглинена — державою, общиною, церквою, родиною”... Тому на Заході витворився тип незалежної людини, в Росії ж, як каже Бакунін, — тип „раба й деспота” водночас. Прикмети москаля — підтверджує В. Соловйов — „проізвол і раболепство”.

Якраз оцей тип і переважає в літературі російській.

Захід знає Дон Кіхота і Фавста, Росія босяка Горького й Іванушку Дурачка Л. Толстого, який втечею перед ворогом хоче зломити його волю. Типи, яких ніякий Діоґен не знайде на Заході. „Лицарськість і льояльність — пише Емерсон (Essays) — це головні прикмети англійської літератури... Характеризувати ці прикмети можна одним словом — джентельмен. Літературним типом московської літератури був натомість бездумний бунтівник і бездумний раб, в обох випадках — хам: починаючи від приниженого і в його заголюканости ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах Єсєніна. Це ж він, Єсенін, казав про себе: — „Я і в песнях сваїх хуліган!” Це ж в голові власної музи чувся йому ,,кабацкiй звон ґітари”!

Назагал тип, пануючий в російській літературі, це тип безвольної людини, а має він там невичерпаний запас нюансів. ,,Російські клясики — пише наш сучасник, російський професор Ященко, в суті річи не клясики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально здорових людей; що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і бажання виправдати цю слабість хибами самого життя... Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ці мрії в теперішности, нездібність до чину, до творчої борні. Чацкій Ґрібоєдова, що втікає перед огидою життя... Рудін та інші Гамлєти Тургенева, Обломов і Райскій Гончарова — безплідні балакуни й нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, „лішніє люді”, ось типи російської літератури.

Це люди без власної волі., що без принуки ззовні „кроку не зроблять”.

„Русскій челавєк, писав Гоголь в,,Мертвих душах”, не может без понуканія... Русскій челавєк какойто пропащій челавєк... Хочешь всьо сделать і нічево не можешь. Всьо думаешь, с завтрешняво дня начньош новую жізнь, с завтрашняво дня сядешь на дієту. Нічуть не бивало. К вечеру тово-же дня: так абєшся, что только хлопаєш глазами і язик нє варочаєтся — как сава сідішь, глядя на всєх”. Ось влучна характеристика всіх Рудіних російської літератури. Багато хочуть і нічого не можуть. Непомірний апетит — і ніякої волі. Обнова цілого світу в проекті — і „хлопання ґлазамі” на ділі.

На Заході людина не шукала виправдання своїх невдач — поза собою.

В Шекспіра каже Касій до Брута: „Вина, коханий Бруте, не в плянетах, а в нас самих, що пасемо ми задніх”... Ця мужня філософія чужа росіянам. За всяку халепу невдачників робить російська література відповідальним середовище! Не карати недотеп, а жаліти їх треба — світогляд Чехова, Гончарова, Достоєвського. Всі точки над “і” поставив очевидно Лев Толстой. Він просто заперечує її здібність осягнути щось власними зусиллями. Герої Толстого — це неґація самого поняття героїзму. Його ідеї, це неможливість, непотрібність, безнаслідність і неетичність боротьби зі світом. Активність в нього — від`ємна риса, пасивність додатня.

І навіть тоді, коли ці „лішніє люді” зривалися до бунту, все кінчалося фарсою. В західній літературі бунт — яскравий і сильний. В російській — трусливий і скритий. Як каже Вс. Іванов, ,,рускіє бунтуют ґрязно, крававо і однообразно. Даже убівают ілі ізза угла, ілі топят”3. Як Смердяков, як Раскольніков, як большевики...

На Заході бунт доцільний і яскравий. Візьміть сатанські постаті Барбей д'Оревільї, звіробоїв Монтерляна, візьміть Вотрена Бальзака або бандитів Меріме, — навіть в своєму грісі, ці особистости — непокірні до останку. Російські ж бунтівники, каже Достоєвський — „бунтовщікі слабосільниє”, “coбственнаво своєво бунта не видєржівающіє”... Всякий раз, коли його перо малює ворохобників, доводиться їм покутувати свій бунт проти громади — добровільним терпінням або смертю (як от Раскольніков, Ставроґїн, Дмітрій Карамазов). Вони заламуються під тягарем свого чину.

І улюблені герої Достоєвського — це не бунтівники, лише „уніжонниє і аскорбльонниє”; або „страдальци”, що потульно зносять незаслужене зло, що розкошують в терпінню (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Не співчуття з героєм, лише з розчаруванням; не з його героїчною душою, лише з його мізерним тілом. Не звеличання чину, лише бідкання над поваленим. А головно — покута перед „народом”, перед владою, Богом, все одно, аби не залишитися самому з своєю виною, на самоті з власною совістю. Потреба бути упокореним, висмаганим — характеристична для москаля.

В передмові до творів Достоєвського (вид. „Ниви”,) оповідає К. Случевський зі слів К. Аксакова: „в нього сидів одного разу Достоєвський і вів розмову про царя Миколу І, про якого говорив з найбільшою пошаною. Увійшов Мекензі Уолес, знаний англійський письменник. Достоєвський говорив дальше про царя. Коли він пішов, Уолес спитав Аксакова: Чи це автор „Мертвого дому”? — Так. — Не може бути! Так він був засланий на каторгу? — Був, ну і що з того? — Та якже ж він може хвалити людину, яка післала його на каторгу? — Вам, чужинцеві, це тяжко зрозуміти, відповів Аксаков, але нам це зрозуміло, це риса цілком національна...”

Ось є ґенеза покаянників Достоєвського, „собственнаво бунта сваєво не видєржівающіх”, лобизаючих руку того, хто їх катує.

Найбільш не терпить росіянин ,,нєраскаянності”. ,,Что такое нераскаянность?” —питає Щедрін, і відповідає: це те, за що засилали на Сибір поміщики своїх селян. ,,Сєклі їх значіт, ну, а ані замєст таво, чтоби блаґодаріть за науку, савсєм значіт нікакова чувствія... Ето било паслєднєє слово крєпастнова хіщнічества. Палучайтє в зуби і да вєлічіт душа моя! Ето вже паслєднєє слово хіщнічества саврємйоннаво”. (,,Хіщнікі”). Хижаки російські, пише Щедрін, інакші, як деінде. Вони спершу „сєклі і істязалі, а вслед за тєм заставлялі целовать істязающую руку. Прізнаюсь, ученіє, в сілу катораво істязуємий субєкт обязиваєтся не только с кротостью прінімать побої, но і праізводіть па етому поводу блаґодарствєнния телодвіженія, всегда паражало меня сваєю смелостю”. Але ця „сміливість” характеристична для москаля, який передусім хоче зломити людину морально. Оце ж і є, між іншим, причина закоріненої в кріпацтві звички большевиків жадати покаянних листів від сміновіховців. Це та риса російської вдачі, що так вразила європейця Мекензі Уолеса в Достоєвськім; це ж є й психольоґїчний підклад героїв російської літератури — що каються перед повією, що падуть долів перед некультурним мужиком, що в покорі схиляють голову перед брудом життя. Гоголь4 вже підглядів, що в російській літературі нема „нєнавісті к прєступніку, нет даже донкіхотскаво порива сделать із нєво гєроя”. Є лише бажання — „утопіть нещасненькаво”: наставлення сердобольних, але пасивних і морально зовсім порожніх душ, що не в стані здобутися на активне, позитивне чи негативне, відношення до людей і до світа... ,,К добру і злу постидно равнодушен”.

Мені скажуть: ви забуваєте про почуття милосердя, співчуття з приниженими і про те нове слово, яке принесла російська література! Але ж гуманність не є особливістю російської літератури! Чи Захід не знає Віктора Гюґо, адвоката пригнічених, апостола братерства? Чи Захід не знає автора ,,Олівера Твіста” або „Хатини Дядька Тома”? Лямартіна? Або Золя?

Але в них, який же ж інший акцент! Емоції, що вони будять в нас то емоції спочуття до бунтівника, помсти за кривду, або в кождому разі активне бажання її направити. В росіян — лише гіпертрофована перечуленість, і сентиментальна гістерика. Ревний жаль над самим собою...

Щоби краще пояснити цю думку, зроблю малий відступ в сферу лише позірно іншу. Ось що пише Ромен Ролян про наймаркантнішого представника окцидентальної культури — про Бетховена (в книзі про нього): „Бетховен терпів на мелянхолію, яка була для нього таким самим нещастям, як і його хвороба... Але ця мелянхолія розплутувала в нім здібність зосереджуватися на одній однісінькій ідеї. Форма суто европейської йоґи, повна окцидентальних прикмет сили і жадоби панування. Слухачі ридали, коли він грав. Але коли він, скінчивши, споглядав на ці струмочки сліз, він знизував плечима, і сміючися їм в обличчя, мурмотів до себе: „Блазні... Теж мистецькі натури?! Мистці палають, але не плачуть!” Він був повний погорди до сентименталізму: „Тільки без зворушень, казав він, розлучаючись з приятелем. Твердо і мужньо мусить людина глядіти в лице річам! Вона поконує їх, сміливо заглядає їм у вічі і вона сміється...”

Так пише Ромен Ролян. І ця окцидентальна риса є властива не лише музиці Бетховена, а й Расінові, Мольєрові. Цей бетховенівський сміх — серед найбільшого пригноблення — лунає у Вергарна. Чується цей непокірний сміх і в Бодлера, що гордив ласкою, а слабість волі мав за найтяжчий гріх. Сміється тим сміхом і Джек Лондон. Йому головне: „Не страшно вмерти, страшно дати скрівавленому тілові заволодіти душею”, страшно скавучати і кричати, обнажати — з плебейською безсоромністю — свої тілесні або душевні рани перед юрбою („Бог його батьків”).

Героїня Джека Лондона „The little Lady of a big House” Паоля каже про свого чоловіка: „Він такий твердий. Витримає яку хочете бурю... Його ніхто ще зроду не міг поставити на коліна... Я не хотіла б цього бачити. Я умерла б з сорому, коли б хтось пожалів Діка!”... Московські автори раз-у-раз ставлять своїх „героїв” на коліна і не соромляться того. Навпаки, думають, що сповняють тим якусь місію.

Змагатися з долею до білої крови, але не виказувати перед нею своєї людської слабости — ось психольоґічне наставления письменників окциденту, винесене ними з бурхливої історії їх континенту. І якраз цеї мужньої риси бракує письменству московському.

,,Мистці горять, не плачуть!” — повторяла за Бетховеном західна література. І тому видала стільки мистців, які змушують і нас не плакати, — горіти. Росіяни — першим завданням мистецтва — вважають „зворушити”, витиснути сльозу, викликати пасивну симпатію до тих, що терплять — заводити разом з ними. Тому то в російській літературі багато крикливиць і — мало мистців...

Що найцікавіше, це те, що голосіння отих крикливиць лишилися безплідними, не були початком протесту. М. Горькій в романі ,,Серед чужих людей” оповідає про російську манію дискусій. Він чув, як люди довкола нього нарікали: ,,Життя наше нічого не варте, ми повинні краще жити. Але рівночасно бачив я, пише він, що ця туга за кращим життям зовсім не спонукувала їх щось змінити в обставинах, серед яких вони жили... Дискутували про нове або про загробове життя, а жили в бруді і свинстві, пальцем не киваючи, щоб це життя зробити трошки зноснішим навіть там, де це було дуже легко зробити”...

Такий був тип росіянина в житті, такий і в літературі: перечулений словоблуд і нероба, „тряпичная душа”. Той самий Горькій писав в іншому місці: „Росіянин любується енергією, але не дуже вірить в неї. Письменник активного настрою, напр., Джек Лондон, — неможливий в Росії”.

Немає цього активного настрою і в самого Горького. Чуковський так пише про нього: „Дивно, до якої чеховської євангельської тихости дійшов цей бурхливий колись поет! Видно, що російський філлософ, яким би ніцшеанством він не почав, яким би прокляттям і бунтом, завжди скінчить найбільш християнською жадісністю! Його (Горького) цілий світогляд збудований на цім єдинім доґматі: людина - це істота вкрита язвами. Треба вилікувати ці язви, бо немає нічого ціннішого на світі, аніж оцей каліка, що плаче і стогне...” Не колишній його бунтар „буревісник”, а каліка... „Щастя тільки в жалости. Не судіть, а прощайте. Нам треба лікарів, а не суддів. Обвинувачувати не вільно нікого!”5 А ось що казав Достоєвський: „Я думаю, що найголовніша потреба російського народу це потреба страждання, скрізь і в усім”. Потреба, скажу я, виставляти на показ свій біль, просити ласки, як підцерковні діди, що виставляють на показ свої скручені пальці і обрубані ноги. Та огидна потреба виплакати своє безсилля, що його так викпиває Бетховен.

Чехову найсимпатичніші були його невдачники, Гончарову — Обломови. Достоєвському — епілептики, Толстому — Іванушка Дурачок і Платон Каратаєв, „бунтареві” Горькому — найцінніше на світі — це вкритий язвами каліка, що стогне. Що це є? Це — апотеоза каліцтва, це бунт нікчемного проти сильного, інертного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не каються і не гнуться, бунт хаосу проти упостатнення, смерти проти життя.

Героїня одного американського роману каже до своїх земляків: „У вас м`язи й всі органи, як у хижаків. І фільософія ваша така сама. Ви проповідуєте реалізм і переводите його в життя, спихаєте з свого шляху і топчете під ноги всіх дрібніших... Це й є причина, що ви проповідуєте євангеліє сили... Коли б ви були кволі, ви проповідували б євангеліє кволих. Фільософія — те саме, що й релігія, така сама як і людина. Вона її творить на свою подобу”.6

Отже, коли фільософія москаля є фільософією хворих, це через те, що сама ця раса — мимо своїх періодичних пугачовщин — є раса кволих, нарід-плебей, який ненавидить всіх сильних і все сильне. Для американця й європейця — подоланий це недотепа і боягуз, для москаля — це той, кого треба поставити на перше місце, „вивести на сухеньке” і патичками підперти, щоб не похилився.

Ґалягад цитує з „Війни і мира”: „Князь Пієр дивився на мужика коло себе — його, того мужика розкуйовджена чуприна, що роїлася від вошей, виглядала тепер мов шапка... Пієр глядів на неї, на босі ноги мужика, на великі грубі і брудні пальці... і на його обличчю майнула усмішка веселого задоволення!”

Власники цих брудних ніг і цеї нечесаної чуприни і стали в російській літературі, а особливо в Толстого носіями всіх чеснот, великої правди життя, вони мали оздоровити світ, Росію, Европу! Їх, ці нулі, протиставляв він великим одиницям — організаторам життя, Платона Каратаєва — Наполеонові: всім, що виділялися з отари, переростали її — інтелектом, характером, волею, чи — чистого сорочкою... Звідсіль його непротивлення злу. Маса нетикальна! Толстой не допускає навіть вжити морального примусу у вихованню, бо виховувати інших, значить намагатися зробити їх подібними до нас, а це деспотизм. Він відкидає всяку соціяльну орґанізацію, голосить культ — бездисциплінности. Він не допускає примусу навіть супроти п`яниць і божевільних, бо мовляв християнин воліє бути забитим, аніж позбавити когось свободи. Хаосу не вільно рушати, ні надавати йому форми. Це перше!

Друге: все, що над тим хаосом підноситься, повинно бути знищене, коли не йде на користь загалові, на заспокоєння його найпримітивніших потреб і смаку. Через те глузує Толстой з хореоґрафії, як безпотрібної штуки скоро перебирати ногами. Через те соната Бетховена для нього ,,непріятний шум”, далеко краще — ,,Вніз па матушке, па Волґе”. Через те Венера Мілоська будить в ньому „законное атвращеиіє перед нагатой”. Але коли до його Катюші (з ,,Воскресения”) назустріч з церкви вийшов ,,ніщий с красной зажівшей болячкой вместо носа”, вона „пріблізілась к нему, і не виражая ні малєйшаво атвращенія, напротів, даже радостно, сіяя ґлазамі, трі раза с нім поцеловалась”.

Перед безносим мужиком вже не було такого „атвращенія”, як перед безрукою Венерою... Неорганізоване вище за орґанізоване, безфоремна маса вища за упостатнення, матерія вища за ідею... З тих самих причин, що й Венеру, стягає Толстой з постументу й Шекспіра і Данта та інших.

Про Толстого каже Н. Бердяев, що „качественность і лічность єсть для Т-ва ґрєх... Во імя счастліваво, чісто жівотнаво устроєнія жізні, отвєрґ он лічность”, обернувши її ,,в атом, чтоби сдєлать патом частью безлічнаво колєктіва” (,,Руль” 14.2.1924).

Apotheose der Verlausung, ненависть до Венери Мілоської — це і була між іншим частина загальної ненависти російської літератури до Европи. Так і Ґерцен не міг дочекатися того часу, коли напуватиме донський козак в Сені коня. Так Пушкін ставляв російського селянина-кріпака вище від англійського фермера, а Росію Миколи І вище від цілої Европи, що вийшла з революції... Так пише свої дурні й несмачні карикатури на Европу Еренбурґ... Так хотів спалити Шекспіра і Толстой... Тому хоче задушити її Блок, автор „Скитів”... Тому всі славянофіли прагнули її смерти, як країни з „пересаджено розвиненою індивідуальністю”...

Европа, як щось яскраве, вирізьблене, свобідне, непохитне, як країна пристрасної краси й яскравої індивідуальности муляла очі авторам Смердякових і Карамазових, безносих Месій і Горьківських „калік”.

Масарик, що нераз зустрічався з Толстим, оповідає в споминах про нього (в Prager Presse 9.ІХ.1928): „Толстой бачив у бруді певну заслугу. Казав, що християнство є і повинно бути завошіле (verlaust) та що завошіла людина була йому миліша від фізично чистої”.

Коли взяти до уваги цілу толстівську доктрину асоціяльности, то зрозуміємо тверді слова — зрештою не ворога Росії — проф. Нецеля: ,,Ціла Европа мусить тепер получитися проти Росії, яку нам віщує Толстой, бо звідти йде... загроза найсвятішим цінностям європейської культури”. (Das heutige Russland) П. Романов питався — звідки в московській літературі і життю така нехіть до чистого і гарного? Через що там ,,заслужіваєт похвали только тон ґрубості, цінічной развязності, с попранієм всякіх сдєржівающіх правіл. Может бить ето патому, что ми все — ніщая братія і нам не на что красіво одєтся, паетому ми дєлаєм від, что нам і плевать на всьо ето” („Право на любовь”).

Максималізм імпотента. Квасний виноград. Not zur Tugend gemacht. Pendant до їх реліґїї жалости: Безсильні — вони проти релігії сили. „Ніщая братія” — вони вороги краси...

А за опростілим графом і інші... Хто стоїть вище — питався Михайловскій — безграмотний хлопець Федько, чи Фавст? Хлопець Федько, бо Фавст це людина „із звироднілими почуваннями”, а Федько — „людина гармонійна”...

Що важніше, питався Пісарєв — чоботи чи Шекспір? Чоботи, відповідав він, бо їх корисність очевидна... Так апотеоза маси привела до апотеози примітиву, некультурности в російській літературі. Не тягти масу вгору, а самому до неї знизитися. Наїстися, напитися, в лапті взутися — ось що єдино є на потребу. Решта ж — танці, Фавст, Венера і піраміди, чиста сорочка і кольонська вода і Наполеон — ,,буржуазниє прєдразсудкі”...

Москалі не люблять згадувати про свій Рим, про ставку Золотої Орди, звідкіль вони позичили свою політичну й духову культуру. Але шило все вилізе з мішка! Толстой не знав, що робити з Шекспіром, бо не можна було його ні зїсти, ні ноги ним мов онучами обмотати. А ось що писав у XVI в. англійський подорожник по Росії Джільс Флєчер: „Неякий Нога, татарський мурза в Казані — не хотів приняти подарунку з перел і клейнотів, що йому послав Михайло Палєольоґ, все питаючися, до чого ці річі мають служити: чи вони вхоронять від хвороб, від смерти або інших лих цього світу? Здається, — завважує Флєчер — що татари цінять річи лише відповідно до їх практичного вжитку і до практичних людських потреб, які вони задовольняють...”

Я думаю, що коли б цей татарський мурза був сучасником Толстого або Пісарєва, він так само поставив би кумис над Венерою, так само не визнав би Шекспіра, а визнав чоботи і з тих самих причин...

Західна література проповідувала самоутвердження одиниці, момент волі, чинного формування хаосу, стремління вгору, шляхотність і порив... Російська — заперечення волі, деперсоналізацію, загальну нівеляцію, примітивізацію потреб, хаос, нірвану без руху і бажань, без пристрастей...

В своїм Zaubcrberg—у писав Томас Манн: „Хто хоче знищити пристрасти, той прагне Ніщо” (das Nichts)... І дійсно, заперечуючи жадобу життя, росіяни кінчать проповіддю смерти. Бо в своїй підсвідомости вони ненавидять і бояться життя. „Я беру життя таким, яким воно є — писав Толстой по смерти брата — як найогидливіший і найбрехливіший стан, в якім усе є нісенітниця й обман”...

Про Толстого писав В. Розанов, що святість, яку проповідує автор „Крейцерової сонати”, —це ,,святость поблєкшіх щок, увядшіх мускулов, ідєал міра с вирваним із нєво хребтом, с потухшім взором”, це — ,,паезія памєркшей весни”, це „слєпоє вириваніє із міра ево всєожівляющаво нерва”, це „необузданная словєсная любовь — без любві реальной, радостной і свабодной”.7)

Слідами старої російської літератури пішла нова. Передовсім та, що надавала тон російському духовому життю в перших роках нашого віку аж до війни. Анненскій, — в якого зявища життя вкриті серпанком смерти; Брюсов, якому дійсність це сон; Ал. Толстой, що як Герцен гукає на гунів майбутнього, щоб оберігути в безлад життя... Сологуб. Ніщо для нього найвище добро. ,,Життя? — питав він, це добра, гладка, румяна, але бридка жінка” („Мєлкій Бєс”). Вихід одинокий — смерть. Його герої гірші, аніж— ,,лішніє люді” Чехова. Вони нікого не люблять і нічого не ненавидять. Це сновиди, мертві душі. Як один з його героїв (Пєрєдонов) „он смотрел на мір мйортвимі ґлазамі”. В Толстого „брудні пальці” і „нечесана чуприна” мужика викликала „васторґ”; а герой “Мєлкаво Беса” Сологуба „смеялся от радості, каґда прі ньом што нібуть пачкалі”. Для нього — „нарядность і чістота билі протівни, духі казалісь єму зловонни”. Як Толстой над безруку Венеру волів безносого селянина, так герой Сологуба - „всякім духам предпочітал запах унавоженнаво поля, палєзний по єво мнєнію для здаровя”. Толстой проповідував ,,нєдєланія”, даючи філософське обґрунтовання обломовщині. Герой Сологуба казав, що — „бить счастлівим значіло нічево нє делать і, замкнувшісь от міра, ублажать сваю утробу”... Другий герой того самого автора „собірался апростітся — і с етой целлю прісматрівался, как мужікі смаркаються, чешут; затилку... і сам на дєлє подражал їм інаґда”... Старий ідеал російської культури! Ось репрезентативна постать модерної російської літератури Пант. Романов, у вступнім слові до одного його роману так його характеризує критик-земляк: ,,П.Р.— єсть творцем стіхійної нєподвіжності. Г вся ізображаємая ім жізнь єво героєв... іх тайния душевния устрємлєнія — нєізменно нєсут на себе неістребімую печать какой то деревенской лєні, ісконного бєздєлія, нєізлєчімой пасівності, лєгкомислія, безпечності, чудовищной нєумєлості і нєпріспособлєнності, і етот нєдуг... в канце канцов пєрєстайот бить чєм-то індівідуальним, шірітся, виростает в какую-то общую русскую отравлєнность-всєсвєтную обреченность, а кніґа Р-ва представляет безконечную історію нєізлечімой болєзні, поразівшей всю страну, єя народ, єя духовния корні і даже самую землю, нє распаханную, слежавшуюся, нєтварящую”.8

Ось нарешті, останній з того періоду, предтеча революційного — А. Блок. Діяльна краса окциденту мучить його скитську вдачу, він прагне хаосу. Незадовго перед смертю пише він в щоденнику: „З заходу гіркий запах міґдалу, зі сходу блаженний запах диму і згари”9. Спрагненій хаосу і смерти його душі — млавим запахом трупа гонило від буйного життя, а рідний сморід, дим і згар — були милі, мов опій для людини, що тратить притомність... Кудою йти? Це його не цікавить! Христос, який нібито провадив його дванадцять большевицьких „Апостолів”, був „за вюґой нєвідім”. Але власне тому Блок йшов за ними, за тими „апостолами” руйнації! Лише - ,,вьюґа”, лише метелиця, лише російський хаос, де не треба ні рухатися, ні думати, де так приємно замерзається, де вмірає” всяке особисте Я, куди можна скинути все, що пнеться до неба. Звеличання хаосу, незрізничкованої маси, журба про злагодження лише її матеріяльної нужди, засадниче значіння, що надається питанню людського терпіння, покора безвольної людини перед силами ззовні — крайній деспотизм згори, як ідеал соціяльного устрою, біль тряпічної душі, знищення й упокорення особистости — ось ті проблеми й вартості, ось ті „ідеї”, які принесла світові російська література, стара й новіша.

Коли б я захотів характеризувати двома словами цей характер російської літератури — я назвав би його антигероїчним. Бо лише там, де впав героїзм, де індивідуальне терпіння ставляється вище від морального наказу, який не числиться з болем чи радістю, — можлива така філософія життя...

З тої самої причини немає в Росії драми. Є драматизовані повісті, є романи в формі діяльоґів. Бо не може бути дії в літературі, яка найшляхетнішу акцію бачить в ,,нєдєланії”. Героїв європейської драми можна подивляти або ненавидіти, над героями російської драми — можна лише плакати або сміялися. Одні трансформують емоції, що нас скріплюють, другі — емоції, що нас розслаблюють... Тому між іншим так мало в росіян повістей з займаючою й багатою фабулою.

Тому й нема в російській літературі й еротики. В письменстві західньому пісня про ерос „повна чудес і дикого захвату”... Він не зітхає коло кохання. Він зовсім ніколи не зітхає. Він йде простим шляхом і про це сповіщає всіх”... Він, Ерос, є „гірський юнак”, він „топче під ноги гори, а розлогі долини — розносять луною вісти про нього”. Він „володар в своїм царстві весни”. Еротика Льондона, як очі його героя — ,,вабила і наказувала, принаджувала і змушувала, й вимагала того, про що співала кров” 10

Така сама мужня еротика є в Зудермана — Sunding, wie die Hоlle, und rein wie der Himmel — гріховне, але не банальне, не вульґарне. Коли грішник має відвагу свідомо двигати на собі, мов Прометей, Боже прокляття. Такою є еротика З. Ляґерлєф (Ґеста Берлінґ), і цеї еротики не знає російська література. Вона визнає тільки зітхання Тургенева і простацьку розперезаність Арцибашева, трусливу еротику Карамазовщини, яка — як бунту — і гріха свого витримати не може. Еротика Фавстівської людини, еротика Дон Жуана є в засаді: posseder c'еst peu des choses, c'est jouir, qui rend hereux (посідати не велика штука, щастя в грі). І така еротика не могла зродитися в російському письменстві, де „ублажать сваю утробу” так чи сяк — це перший закон... Революція стала в Росії з боротьби за свободу — справою заспокоєння фізичного апетиту, голоду землі, еротика — стала справою заспокоєння сексуального апетиту. Славнозвісна теорія шклянки води... В західному письменстві ерос це щось гарне, чудесне, хоч і брутальне; активне. В російськім — щось брудне, простацьке, цинічне, неодуховлене вищим поривом, в найкращому випадку просто пасивне. Тому не знає властиво російське письменство сатири й гумору. Москалі, які зі сльозами милосердя глядять на калік та дурноватих, не можуть сміятися з них. Там, де бруд викликає не глум, лише „блаженство”, а чистість — відразу, там немає місця для свобідного сміху. Ніякий Мольєр неможливий в письменстві, яке вірить тільки в тіло і в його потреби, а з нечесаної голови робить не справу соціяльної гігієни, чи предмет глуму, лише соціяльну трагедію.

Хто думав би, що радикальну зміну принесла революція, помилявся б. В літературі по 1917 році бачимо звичайний реалізм, що нічим не різниться від буржуазного (Фурманов, Нєвєров), примітивний натуралізм, спізнені відгуки західного експериментального роману, Фотографічний „битовізм”... Безрадні намагання дати тип сильної людини (Фадєєв і Лєвін), занепадницький настрій у ліриці, витончений песимізм В. Іванова і штучна бадьорість Маяковського.

Є й сильніші емоції, але вони підозріло нагадують викинені на поверхню по невдалій революції 1905 р. Тоді з`явився один автор Санін, а тепер — ціла хмара Малашкіних, які навіть на думку совітських критиків тхнуть порнографією.

Є й ідеольоґія бунту! Але подібна до старих. Головний з них - це несподіваний чоловік Айсідори Дункан, С. Єсєнін, що так передчасно і так трагічно покінчив з собою. Його бунт — це російське „азорство”, „дебош”. Не вогонь Прометея живе в його груді, не бунт Чайльд Гарольда, лише — ,,задор дєрєвєнсткаво азорніка”. Він хоче „калєном прідавіть екватор” і ,,папалам нашу землю матєр разломіть как калач” і аж „до Еґіпта раскарячіть ноґі”. І всe те ,,под ґармоній пяной клікі”Коли це Мойсей, то з дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик... Кльовн!

Крім того, він зовсім не активний і несвідомий, власного бунту свого не витримуючий і не розуміючий. „Стою і мучаюсь, што не пайму, куда нєсьот нас рок собитій”. Дивуватися йому нема чого. Коли він сипле прокляттями, то це лиш бунт раба, якого серіозно ні він сам, ані ніхто не бере. Його протест, це просто, як він каже, ,,півной скандал” хулігана, що упився самогоном революції без великої мрії... без перспектив. Він, як і йому подібні, лиш ,,тягнут в будущеє робкій взґляд”.

Його творчість так виглядала, як і він сам: ,,Він має — пише його знайомий — такий непевний, нерішучий вигляд.

Коли його гарненько струснути, він розвалиться... Дійсно, росіянин!...

Головне, основне в нім це безвілля. Здається, що з нього винято хребет”11, як і з Рудіних, з Чехівських скигліїв, героїв ,,На дні” Горького. Ні стилю, ні вирізьблености, ні свідомости свого я.

В однім своїм романі („Перелом”) Маркевич, письменник доби Олександра III захоплювався твердістю і вирізбленностю контурів фізичного і духового обличчя анілійця: „Яка свідомість свого Я — розіллята в обличчю британця! Але це тому, що там вже сто літ по норманськім завойованню не лишилося ні одного раба на всім просторі країни... Там, на Заході, зростали цілі покоління в свідомости своєї свободи і гідности. А в нас? Що могло вродитися в цій країні „чухонской помєсі, татарской плєті і масковскаво батожья”? В країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль, не міг повстати культ волі... Там все було настрій і примха. Рятунок — лише в покорі Толстого, .або ,,півной скандал” Єсєніна. Або „опрощеніе”, як ідеал, або ,,дайош Европу”, аби, зруйнувавши Notre-Dame поставити на її місці ,,лобноє место”.

Ось ті риси, ті ідеї, які внесла російська література до скарбниці народів — в її пушкінський період, в ґорьківський і большевицький. Без змін. Серед тих ідей немає ідеї величного — є ідея безпосередньо корисного, немає ідеї краси — є ідея „полєзнаво”, немає ідеї сильного — є ідея маси (,,колєктівнаво рила”, казав Ґ. Успенській), немає ідеї пориву і чину для чину — є страх життя, ,,ґрусть-тоска”.

Одиноке, що є велике в російській літературі, то це ідея месіянства. Але це є месіянство в ім`я лаптя, самовара і мужицького поту. Це месіянство на ноту Пушкіна — ,,іль мало нас?”, або Блока — „Нас тьми і тьми!”, поетицький варіянт старого „шапками закидаємо”, месіянство грубої маси, сарани, народів номадів, що ділають — не силою ідеї, а силою механічного тяжіння. Месіянство Блокового Скита ,,с раскосимі і жаднимі ґлазамі”, guaerens quem devoret, проти всього яскравого й гарного. Месіянство „ніщей братії”, „па матушке па Волґе” — проти Бетховена, Іванушкі Дурачка — проти Венери мілоської... Бунт міліонів „званих” проти немногих „ізбраних”, кількости проти якости. Народу-плебея проти народів-патриціїв, Федька проти Фавста. Фільософія заздрих невдачників.

Цей скок від європейського імперіялізму в азіятське наїздництво — це є татарське в душі москаля, яке завважив знова Стефан Цвайґ, що повернув з Росії: „Ці контрасти... Йдете сто кроків вздовж якоїсь вулиці (в Москві) і вам здається, що ви в Европі; та ледви скрутите в завулок, і ви чуєтеся перенесеним до Іспагану, до якогось татарського базару...”12

І фільософія, що глядить на нас з російської літератури, понура фільософія Факіра. Ще автор „Мертвих душ” в листах з Риму подивляв „світлу, неудавану веселість італійського народу”. Така радість, писав він, може бути лише у вільного народу, в іl ророlо, не в черні („Рим”, отривок), і такої радости не подибував він в Росії, у москалів, що все були народом-черню.

Горький, що знав свій нарід, зауважив, що ,,сміх (росіян) все боляче вражав його... І йому ставало ясно, ,,що їм всеж таки ближче був сум, аніж радість. Радість вибухає в нашій країні не з себе самої, не міриться власною міркою, її треба щойно видобути з-під намулу; це засіб, щоби злагодити нашу нудну російську сонливість. Але ця укрита веселість не має власного життя, не існує для себе самої, от просто тому, що їй хочеться жити, лише виступає під тисненням печалі, має в собі щось підозріле, неприродне. Ця вимушена зовнішною понукою радість пригнітала мене... Я хотів свобідної, легкої, натуральної веселости” — і не знаходив її...

Це мабуть одна з причин, чому росіяни не можуть веселитися без горілки... Чому в них — як в того героя Сологуба — все радісне і світле мусить бути — ,,іспачкано”: любов, краса, сила, величне; чому замість буйної радости життя — поминаючи хвилини наркози й „півнова бунту” — є в них лиш страх перед життям. „Ґрусть-тоска”!

Можна бути прихильником мистецтва для мистецтва, можна любити ті або інші емоції, але не можемо йти вчитися до письменства, що пропагує культ безволі, що несе неґацію самій засаді життя.

Коли наше письменство хоче видужати і сповнити своє завдання, мусить вийти з наслідувань провінції, виплисти на ширшу воду, ad fontes, до джерел великої культури окциденту... Лише в його письменстві знайдемо великі ідеї, в муках і боротьбі повсталі з великої історії, лиш там найдемо цікаві типи, займаючу фабулу, великі досягнення змісту і форми. На Заході, в країні пристрасної краси, там, де не в матерії бачиться суть життя, а в енерґії, якою й є сама матерія, лише в формі спокою. В цій енергії є для Заходу вся поезія і смисл існування. Лиш в літературі Заходу найдемо не “ґрусть-тоску”, а велику радість життя. Це життя є для Мопасана (Sur 'Eau) незримо жахливе, вередливе, похмурне, зрадливе й жорстоке... Але ми, хоч і боїмося його, кохаймо його!... Воно примушує нас думати про нього щохвилини, бо боротьба між ним і нами ніколи не устає... Вся наша істота напружується в цій битві, є на сторожі. Як в душі моряка містичний острах перед вітром і любов до нього — цього грізного бога, пана життя і смерти, і жадоба змагатися з ним, єднаються в одне, так живе в грудях європейця любов до змагання з життям... ,,Мене обурює мізерність всесвіту — пише Мопасан, — але я тішуся всім, мов той звір. Коли мій розум констатує нікчемність всього, то моє тіло п`яніє від всіх насолод життя... Я люблю небо, як птах ліси, як гасаючий вовк скелі... Я люблю звірячим та глибоким коханням, зневажаючим і святим, все, що живе, що росте, все: дні, ночі, хуртовини, ранішні зорі, тіло жінок...” Його ,,хвилює, що він віддається брутальним силам природи”...

Американському авторові знову — життя ,,це кров, перетворена на шампан”; це ,,булькотіння життя, збожеволілого від свідомости, що воно живе”.

Що таке „Гомо Европеус”? — питав Валєрі і казав — „його не можна означити ні расою, ні мовою, ні звичаями, лише прагненням і розмахом волі”... Ось чого бракує нашій літературі і — нашому життю, і чого даремно шукатимемо в письменстві Росії!...

Задалеко завело б мене говорити про чужі впливи в нашій літературі. Але — читайте біографії та автобіографії наших авторів, і чи не завважите ви, що найбільш оригінальними і здоровими з них саме були ті, що — передираючися через російський намул, веслували ad fontes західної культури: Шевченко, Коцюбинський, Леся Українка, Зеров, Черемшина, Рильський, Хвильовий... І вистане, з другої сторони, назвати ім`я Винниченка, щоб зрозуміти — як російська культура може вивалашити навіть великий талант.

Російська сирена грає на найменш відпорних струнах нашого серця. Вона небезпечна, гарна, зваблива — особливо для безхребетної слов`янської душі. Але недобре задовго лишатися в її обіймах: вони розм`ягчують мозок, знесилюють м`язи, обезвладнюють волю...

Наша література хвора. Нас довго годували своїм зіллям різні, часом великі, але все ж провінціональні знахарі з Москви і Ленінграду. І замість вилікувати, викривили нашу психіку. Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первневі, довкола якого кристалізувалася б сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні і залізі тої європейської культури, в якій виказувалася блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй вподобі...

Ця справа вже переступає вузькі рaмки справи культурної, переходячи в питання нашого відродження, як нації взагалі. Погляньте на мапу, і вас здивує, що саме ті малі чи великі — все одно — землі відділилися від Росії і створили свої держави, в яких культури були зовсім чужі російській; Фінляндія, балтійські держави, Польща... Україна, де змагалися за впливи на нашу душу Захід і Схід, лишилася при Росії з карикатурою, замість „власної хати”.

Не визволимося політично, поки не визволимося духово. Поки не відчепимо від себе слизьких лап того спрута, що зветься культурою Сходу, а який забиває в нас самий нерв життя, охоту до нього.

 

1). „Історія західньої літератури”, стор. 165.

2). В. Бєлінській — „Литерат. Мечтанія, Русская литература в 40-х годах”.

3). В. Іванов — „Голубые пески”.

4). „Выбранные места из переписки с друзьями”, письмо X.

5). „Речь” 12 і 15, VІI 191.

6). J. London: „Little Lady” etc.

7).  „Релігія и культура”, Спб. 1889

8). П. Романов: „Вопрос пола”, вступна стаття П. Пільського, Рига 1927

9). „За Свободу”, 22.IV.1928.

10). A „Little Lady” etc.

11). „За Свободу” ч. 25, 1926.

12).  Stephan Zweig: „Reise nach Russland”

 

„НАША ДОБА І ЛІТЕРАТУРА”

(накладом „Вісника” Львів 1936. Друковано перед тим в ЛНВ 1929, І)